17 февраля 2018 21:50

Приклад Індонезії

Лісова реформа довжиною в півсторіччя

Приклад Індонезії

Роздержавлення лісових господарств та передача лісових масивів у приватну власність стали пріоритетними напрямками у земельній політиці Індонезії ще з кінця 1970-х. Головною метою реформування лісового господарства уряд Індонезії оголосив створення повноцінної ринкової системи задля забезпечення сталого розвитку лісової галузі. Однак, за майже 40 років реформування Індонезії не вдалося створити повноцінний ринок у лісовому секторі – реформи проводилися несвоєчасно та непоступово. 

Велика путь до ринкової системи лісогосподарювання  починалася з дуже маленьких кроків. У 1982 році яванський державний лісгосп, за підтримки центральної влади, почав заохочувати фермерів до догляду за навколишніми лісами. Схема була напрочуд проста: за висівання нових площин та превентивні міри щодо лісових пожеж уряд пропонував відсоток від власної лісозаготівельної діяльності. За декілька місяців така модель взаємодії між державою та населенням поширилася на усю Республіку. Наявна ефективність подібної співпраці призвела до того, що у 1995 році вона набула законодавчої сили. Однак, постанова про передачу лісів місцевим громадам стала одною з найнепопулярніших серед населення. 


Ліси Індонезії. Рожевим кольором позначені актуальні втрати лісового господарства через нелегальну вирубку, пожежі, тощо. Цікавий факт: через катастрофічну велику площу лісових пожеж, Індонезія займає 3-тє місце у світі (після США та Китаю) за викидами парникових газів

Річ у тім, що, згідно закону, ліси передавалися фізичним особам на підставі узуфрукту, тобто правом володіння чужого майна з можливістю привласнення доходів від нього, за умови збереження його цілісності та цінності. Проте, після тринадцяти років господарювання у лісах, сільське населення вимагало від влади повної передачі лісових господарств у приватне володіння. Активна громадянська позиція користувачів лісу призвела до низки судових кавалькад, які завершилися лише у 2013 році постановою Конституційного суду Індонезії, що гарантувала приватну власність не лише на ліси, але й на землю, на яких ці ліси ростуть. Варто зазначити, що виконавча влада Індонезії не поспішає втілювати рішення верховної судової інстанції й понині. Одна з причин цього – високий ступінь децентралізації Індонезії. 
Загалом, усі землі Республіки Індонезія поділяються на два типи: лісові та не-лісові. Поділ відповідає загальній структурі економіки Індонезії, оскільки держава володіє третіми у світі, після Російської та Бразильської федерацій, запасами деревини. Особливістю лісового господарства Індонезії є виробництво вторинних, похідних продуктів. Більшість лісових господарств спеціалізується на вирощуванні олійної пальми з метою подальшої переробки її плодів на пальмову олію. Хоча Індонезія є потужним експортером цінних порід дерева, у фінансовому перерахунку виробництво пальмової олії займає 80% обсягу усієї лісової галузі. Індонезія є найбільшим у світі виробником пальмової олії, загальна площа плантацій сягає 15 млн га. Таким чином, лісове господарство Індонезії можна віднести  скоріш до агропромислового сектору.  


Розподіл лісів за призначенням на прикладі острову Калімантан-Борнео. Червоним відмічені території вирощування олійних пальм, жовтим – балансової деревини, зеленим – ліси, що формально не обробляються.

Саме цей фактор був наріжним каменем вимог населення щодо скасування практики узуфрукту на лісові господарства та передачу їх у повноцінну приватну власність. У 1999 році вимоги фактичних лісоволодільців були прийняті й оформлені в окремий Лісовий закон (41/1999). Згідно документу, усі ліси поділялися на державні та приватні. Але закон взагалі не врегулював найпоширенішу форму лісоволодіння – колективну. Інститут колективної власності на ліси існував ще задовго до появи держави Індонезія, сформувався за часів Нідерландської Ост-Індійської компанії. Усі колективні лісові господарства були віднесені до державних володінь.  Питання колективної власності почали вирішувати лише за 10 років за допомогою урядових постанов: у 2008 році колективні лісові господарства поділили на сільські, ліси громади, лісозаготівельні та партнерства. Але Лісовий закон не реформували, тому формально цими одиницями господарства до цього часу володіє держава.

  
Розподіл колективних лісових господарств за провінціями, млн га 

Такий стан речей зберігається через потужне лісопромислове лобі, яке зацікавлене у відносно легкому доступі до лісових ресурсів через корумпованих чиновників. Перехід державного лісу у приватні руки – надто зарегульований та забюрократизований процес. Колективне лісоволодіння також має декілька неприємних нюансів. Наприклад, володіння не є безстроковим: кожні 35 років громада має знову отримувати сертифікат на лісове господарство. Дуже часто найбільш привабливим лісовим ділянкам не подовжують терміни сертифікатів. Сам дозвіл на колективне володіння лісом має підписати 26 державних агентств, а процедура збору підписів може тривати до 3 років. Під час цього юридичного вакууму ліси не рідко вирубаються чорними лісорубами. 
Загалом близько 70% вирубок індонезійських лісів ведуться нелегально, тому проблема збезлісення стоїть так само гостро, як у Бразилії, яку Індонезія обігнала у темпах дефорестації у 2012 році. За рік до цього уряд Індонезії ввів мораторій на видачу лісозаготівельних ліцензій, але ця міра, звичайно, не допомогла. 
Відсутність адекватного лісового законодавства, що відображало б реальний стан галузі, є головним гальмом на шляху до сталого розвитку лісового господарства. Досвід Індонезії демонструє хибність державного володіння природними ресурсами. Великий висновок, що ми можемо винести з досвіду лісової реформи в Індонезії, полягає у тому, що будь-яка реформа має бути послідовною та своєчасною, а її результати мають задовольняти усіх гравців галузі, у якій вона проводиться. 

Ігор Симисенко
журналіст