12 ноября 2018 12:17

Чи зупинять війну миротворці на Донбасі?

Не слід сприймати місію ООН і ОБСЄ як панацею, потрібно зміцнювати Українську державу

Чи зупинять війну миротворці на Донбасі?

Ідея ввести на окуповану Росією територію Донбасу міжнародні миротворчі сили під егідою чи то ООН, чи ОБСЄ, чи обох разом має значний розголос. Про неї постійно нагадують громадянам України керівники владних структур, її озвучують учасники ледь не всіх міжнародних форумів, деталі її реалізації обговорюють глави держав та їхні повноважні представники. Ідея ця уже зо два роки є улюбленою «фішкою» й Президента Петра Порошенка. Мовляв, стануть миротворці озброєними лавами на українсько-російському кордоні в районі Луганської та Донецької областей, Росія не зможе постачати до «ЛДНР» (чи то пак «ОРДЛО») зброю, техніку, боєприпаси, матеріально-технічні засоби, продовольство тощо, і створені Москвою псевдореспубліки без потужної підтримки сусідньої держави будуть змушені припинити агресивні дії. А ті миротворці, які розташуються всередині «ЛДНР», забезпечать чесні вибори та довершать справу. І запанує тиша та благодать...


Не відстає й українське експертне середовище, яке жваво дискутує про пов’язані з цією темою сюжети. Політики вже називають і чисельність майбутніх миротворчих сил — від 20 до 30 тисяч, іноді з розбивкою на категорії — мовляв, потрібні 20 тисяч військовиків, 5 тисяч поліцейських, 5 тисяч персоналу забезпечення. Навіть розписуються етапи діяльності цих сил. Мовляв, спершу стане фактом підтримання дійсного «режиму тиші» на т.зв. лінії розмежування українських військ і формувань протилежної сторони (називаючи речі своїми іменами, на лінії фронту), потім буде встановлений суворий міжнародний контроль за тією частиною українсько-російського кордону, яка сьогодні перебуває в руках окупантів, затим будуть забезпечені умови для проведення в «ОРДЛО» демократичних виборів і, нарешті, після виборів почнеться процес мирного повернення «особливих районів» до Української держави.


Днями до справи долучився й президент Білорусі Олександр Лукашенко. Він заявив: «Ми можемо взяти на себе відповідальність за забезпечення миру в східних регіонах України і контроль на російсько-українському кордоні, а також супроводжувати проведення виборів на Донбасі, виходячи з розуміння того, що ці регіони є невід’ємною частиною України». За словами президента Білорусі, для мирного урегулювання конфлікту на Донбасі необхідно посилити мандат Спеціальної моніторингової місії ОБСЄ в Україні та Тристоронньої контактної групи. А офіційний Мінськ готовий розглянути створення технічного пункту Тристоронньої контактної групи в білоруській столиці. Підтримав Лукашенко й ідею щодо розміщення миротворчого контингенту на Донбасі, допустивши варіант створення спільної місії ООН й ОБСЄ, при цьому Білорусь також узяла б активну участь у цій справі.


Звучить усе це місцями гарно та привабливо, проте чи не стане в дійсності, а не в фантазіях політиків та експертів, міжнародна миротворча місія на Донбасі інструментом продовження дезінтеграції держави Україна?
Щоби спробувати відповісти на це запитання, звернімося до відносно успішного досвіду міжнародних миротворчих операцій на теренах колишньої Югославії. Відомо, що Захід далеко не одразу адекватно зреагував на намагання диктаторського режиму Слободана Мілошевича побудувати на руїнах комуністичної Югославії таку собі «велику Сербію». Тому полум’я війни на Балканах розгорілося вельми бурхливо, фактом стали масові «етнічні чистки» та страждання цивільного населення.
Однією з головних арен збройного протистояння стала територія Боснії й Герцеговини. Після укладення Дейтонських угод 1995 року, які відкрили шлях до замирення в цій державі, там були розміщені стабілізаційні сили НАТО (IFOR, потім SFOR) із 60 тисяч «багнетів», половину яких становили американці. Мандат стабілізаційні сили мали якнайширший, вони були добре забезпечені сучасним озброєнням та технікою, а на додачу прикриті з повітря авіацією. Територія Боснії й Герцеговини сумірна за площею та населенням із «ОРДЛО», чисельність збройних формувань учасники протистояння була більшою, натомість важкої зброї вони мали менше, ніж бойовики «ЛДНР».


Іншою ареною жорстокого збройного протистояння в регіоні стало Косово. Його населення та територія приблизно вдвічі менші за «ОРДЛО». Для припинення бойових дій до Косова в червні 1999 року було введено близько 50 тисяч військовиків KFOR («місії Косово»), також оснащених усіма видами важкої зброї. Вони мали не лише забезпечувати мир між албанцями та сербами Косова, а й контролювати кордони з Сербією й Албанією. Мету було досягнуто -певною мірою завдяки тому, що в Сербії впав режим Мілошевича, й нове керівництво цієї держави взяло курс на ЄС.


В обох випадках миротворчі сили були значно чисельніші та незрівнянно потужніші за озброєнням, аніж ті, про які йдеться у випадку Донбасу. Їхнім ядром були професійні військовики держав-членів НАТО, вони діяли під прикриттям американської авіації. Без цього не могло би бути й мови, щоб пригамувати апетити прихильників «великої Сербії». А для цього часом доводилося діяти дуже й дуже жорстко, навіть жорстоко.
Натомість гіпотетичні миротворчі сили на теренах «ОРДЛО», як виглядає, ніхто не збирається озброювати важкою технікою та надавати їм потужне авіаційне прикриття. Бронетранспортери, автомобілі, легка стрілецька зброя — і значно менша чисельність, ніж у двох «армійських корпусів» «ЛДНР», які безпосередньо перебувають під російським командуванням, не рахуючи численних «козаків» та «ополченців». Причому танків у цих військ наразі більше, ніж, скажімо, в європейського «стовпа» НАТО Великобританії.


За таких обставин навіть найкращі миротворці думатимуть радше про власну безпеку, а не про забезпечення порядку та контроль за діями російських і проросійських формувань. На додачу, п’ять тисяч поліцейських аж ніяк не зможуть гарантувати цілодобове дотримання порядку на всій території «ОРДЛО», де й у мирний час вистачало правопорушень різного ґатунку, зокрема й тяжких злочинів. Тепер же, після того, як десятки тисяч люду пройшли через терористичні формування й звикли до формули «кров людська — то як водиця», число таких правопорушень здатне зрости незмірно. Тобто потрібно мінімально 10 — 15 тисяч лише поліцейських для підтримання елементарного порядку в містах і селищах «ЛДНР». А ще ж треба запобігати політичним заворушенням і жорстко контролювати місця зосередження техніки бойовиків. І не забуваймо: довжина «лінії розмежування» (тобто лінії фронту) й неконтрольованої Україною частини кордону на Донбасі становить понад тисячу кілометрів. Навіть якщо Росія погодиться віддати під контроль міжнародних сил цей кордон і лінію фронту, то для їх реального контролю слід мати не менше, ніж по півсотні людей на кілометр (три зміни, нічні — посилені, кілька запасних вояків). А виходячи з заявлених досі цифр, виходить по 2 — 3 миротворці позмінно на кілометр, зокрема й у нічний час, а вони нічого контролювати не зможуть, хоча де-юре контроль існуватиме...


Уже це показує безпідставність заяв Лукашенка про готовність Білорусі взяти під контроль «ОРДЛО» та кордон і забезпечити там мир. Сухопутні війська Республіки Білорусь налічують за максимальними даними 29 600 «багнетів». Є ще Сили спеціальних операцій — три бригади та кілька офіцерських рот. Їхня загальна чисельність має бути меншою за 10 000 «багнетів». Загальна ж чисельність ЗС Білорусі — 62 чи 64 тисячі осіб, із них 14 — 15 тисяч цивільних, які здатні в разі потреби негайно вдягти форму. Іншими словами, реалізація «плану Лукашенка» в повному обсязі потребує відправки на Донбас усього білоруського війська, включно з цивільним персоналом. А контроль за російсько-українським кордоном залучить усі Сили спеціальних операцій, і то буде замало. Лише в одному випадку осіб у білоруських одностроях вистачить на все: якщо то будуть перевдягнені російські військовики, які терміново отримають відповідне громадянство...


Утім, поки що Росія, яка є постійним членом Ради Безпеки ООН, отже, має право вето на все, що її не влаштовує, взагалі вкрай неприхильно ставиться до ідеї розташування миротворців на всій території «ЛДНР» і на кордоні. Вона постійно вимагає, щоб миротворці були розташовані лише на лінії фронту між військами України та російськими окупантами й колоніальними формуваннями маріонеткових «ДНР» і «ЛНР». Це означає заморожування статус-кво на багато років та увічнення російської окупації українських територій. Бо не для того РФ вдерлася на Донбас, щоб віддати контроль над захопленими землями міжнародним структурам і певною мірою Україні.


Але уявімо, що фантастика стала реальністю й Москва погодилася на місію миротворців на українсько-російському кордоні. І що то буде за місія? Наразі виявили бажання брати в ній участь такі країни, як Сербія, Білорусь, Фінляндія, Швеція, Австрія, Туреччина. З цих шести чотири однозначно гратимуть не на українському боці. Білорусь де-факто є напівзалежною державою, перебуваючи під контролем Росії. Вона є членом очолюваного Москвою військового блоку ОДКБ, на її теренах уже розташовані російські війська, крім того, Путін нав’язує Лукашенку створення в Білорусі стратегічно значущої російської бази. Тривають переговори між Мінськом і Москвою про участь російських спецпідрозділів у охороні білорусько-українського кордону, а спецслужби РФ діють у Білорусі безперешкодно, зокрема викрадаючи там українських громадян за цілковитого невтручання білоруської держави. Проросійська позиція Сербії відома давно. Міністр закордонних справ Австрії не так давно запросила Путіна на власне весілля. Фінляндія і Швеція вельми обережні щодо Росії. Ідея ж залучити до миротворчої операції ще й військовиків африканських країн вкрай нереалістична — на Донбасі взимку дуже холодно, й африканці навряд чи висовуватимуть носи на мороз. Отож чи будуть такі миротворці справді миротворцями, а не попихачами Кремля? Чи «вибори», які відбудуться під контролем таких сил, лише легітимізують російську окупацію «ОРДЛО» і поставлять Україну перед дилемою: або відмовитися від суверенітету над загарбаними Росією територіями, або де-факто капітулювати, амністувавши бойовиків і визнавши їхні війська «народною міліцією». Годі й казати, що останнє — це нова війна, причому куди масштабніша, ніж раніше...


Те, що відзначені нами речі не є суто умоглядними гіпотезами, засвідчують численні скандали, пов’язані з розташованими на Донбасі спостерігачами ОБСЄ. Один із останніх за часом пов’язаний із заявою журналіста Євгена Назаренка про те, що ці спостерігачі не чують обстрілів позицій українських військ за дзвоном келихів: «Був випадок, коли спостерігач ОБСЄ віддавав честь російському бойовику. З українськими ж журналістами вони не спілкуються. Коли вони приїжджали фіксувати якісь постріли, я намагався поставити їм запитання, а вони кажуть, що вся інформація в звітах». Натомість, стверджує Назаренко, представники ОБСЄ охоче спілкуються з російською стороною. «Вони працюють до шести вечора, як раз, коли починаються обстріли, вони розходяться собі по ресторанах. Гуляють по Краматорську, Сєверодонецьку й тому обстрілів не бачать». Ясна річ, ідеться не про всіх спостерігачів, але про поширене явище...
А тим часом, бачачи та знаючи все це, з січня по червень поточного року з ЗСУ звільнилося 11 тисяч офіцерів та контрактників, у більшості обстріляних і досвідчених, ще 18 тисяч має звільнитися до кінця 2018-го. Втім, це вже інша тема, а зараз же слід не сприймати миротворців ООН й ОБСЄ як панацею та зміцнювати Українську державу, викорінивши «п’яту колону», капітулянтів, корупціонерів і нездар із владних структур. Але як це зробити?

Автор
День
Источник