Медведчуки XIX століття: Як українці за етнічною ознакою розробили ідеї, що стали основою геноцидних поглядів для Путіна.

#Політика

На двадцять другий з'їзд КПРС у Москві 1961 року запросили напрочуд несподіваного гостя - монархіста, одного з ідеологів білого руху, 83-річного киянина Василя Шульгина.

Дев'ять років таборів замість двадцяти п'яти - достроково на волю Шульгина в 1956 році винесла хрущовська відлига. І ось у 1961-му він спостерігав за тріумфом своїх ворогів: польотом Гагаріна у космос, випробуванням "цар-бомби" та відкриттям Волгоградської ГЕС - найбільшої на той час у Європі.

Те, що Шульгин взяв участь у з'їзді, де Хрущов запевняв, що комунізм буде реалізовано до 1980 року, набуде сенсу згодом. Ця подія стане частиною заключного епізоду фільму "Перед судом історії" — можливо, першого реаліті-шоу в історії СРСР.

У фільмі, який вперше був показаний в 1965 році в кінотеатрах Ленінграда та Москви, режисер Фрідріх Ермлер використовував кінематографічні техніки для оцінки особистості Василя Шульгина — ввічливого, розумного, але немічного аристократа, що носив капелюх, тростину та мав білу бороду. Під пильним оком камери його супроводжував "історик", який, хоча й намагався брати інтерв'ю, насправді вдавався до хитрої методики, схожої на таку, що застосовували кадебісти, щоб вичавити з нього каяття.

Згідно з концепцією режисера Ермлера, який отримав чотири Сталінські премії, метою фільму було продемонструвати перемогу комунізму та остаточний крах монархії. Однак персонаж старого Шульгина проявляв часом значну впертість і відповідав неоднозначно, внаслідок чого стрічку зняли з прокату всього через кілька днів після її виходу.

Той, хто відвідав кіносеанс, міг спостерігати за Василем Шульгіним як за представником автократичного режиму, прихильником великодержавних амбіцій Росії та адептом фашизму Муссоліні. Однак поза межами екрану залишилась критично важлива його характеристика — українофобія, яка сприяла таким особам, як він, у досягненні значних успіхів в імперській системі.

Орієнтуючись на дослідження історика Фабіана Бауманна, зокрема його працю "Розділена династія", а також на архіви газети "Кіевлянинъ" і публіцистику Василя Шульгина, "Українська правда" висвітлює історії вихідців з Наддніпрянщини, які стали активними російськими націоналістами. Ці особи відігравали важливу роль у формуванні наративів у Києві, які нині використовуються Москвою для обґрунтування геноциду в Україні.

Якби Віктор Медведчук, кум Путіна, опинився в Києві в другій половині 19 століття, він, напевно, вирушив би на пошуки однодумців до редакції газети "Кіевлянинъ". Це видання знаходилося поблизу нинішнього парку Шевченка, в одному з приміщень, що належали його засновнику Віталію Шульгину. Саме в цій родині з'явився на світ юрист Василь Віталійович Шульгин - людина, яка згодом стала або гостем, або заручником з'їзду КПРС у 1961 році.

Історик Віталій Шульгин, будучи професором, визнавав "регіональні особливості" Малоросії, проте розглядав цю територію як невід'ємну, органічну частину Росії, а українську мову вважав всього лише діалектом. Він активно виступав проти будь-яких спроб політизувати українське питання, обмежуючи його рамками фольклору та етнографії.

Щирі переконання Віталія Шульгина збігалися з цілями царської влади, яка прагнула довести "російську" ідентичність Києва та середньовічної Русі. Тому професор опинився серед тих осіб, яких імперія щедро обдаровувала кар'єрними можливостями. Його шлях розпочинався в університеті Святого Володимира, а далі вів до земельної ділянки, яку Шульгин отримав неподалік навчального закладу, де згодом збудував свою родинну оселю. Однак, зрештою, його діяльність виходила на рівень великої політики.

Газету "Кіевлянинъ" значною мірою фінансувала губернська влада. Видання з'явилося в 1864 році і згодом стало одним із найуспішніших щоденників Російської імперії - з провінційною адресою, але неабияким впливом.

"Кіевлянинъ" був опублікований після придушення польського Січневого повстання. У своєму першому випуску Шульгин заявив: "Ця територія російська, російська, російська!". Ці слова, адресовані в першу чергу полякам та євреям, також торкалися тих, хто намагався підкреслити відмінності між "малоросами" і "великоросами".

Прихильники української культури середини 19 століття не уявляли собі повної автономії від Російської імперії. Однак, київська інтелігенція, що залишалася вірною царському режиму, посилювала їхні переконання, постійно наголошуючи на "сепаратистах" і "учасниках міжнародних інтриг".

Таємний циркуляр Валуєва, виданий у 1863 році, лише підтверджував зміст доносів, які надходили з Києва: "Не існує жодної окремої малоросійської мови, не існувало і не може існувати (... ) Діалект, яким користується простий народ, є просто спотвореною російською мовою під впливом Польщі".

Діяльність публіцистів та професорів, які наполегливо стверджували, що українська нація не існує окремо, сприяла зворотному ефекту — активізації українського національного руху. Побоюючись цього, влада знову вдалася до репресій у 1876 році: під час відпочинку на німецькому курорті, смакуючи мінеральну воду, цар Олександр II підписав Емський указ, який розширював положення Валуєвського циркуляра.

Серед осіб, які опинилися під персональними санкціями, був історик Михайло Драгоманов, котрий досліджував етнічну та психологічну самобутність українського народу. У 1878 році, на літературному конгресі в Парижі, він, як політичний біженець, представив доповідь про заборону української літератури в Росії, підкресливши вплив видання "Кіевлянин" на появу репресивних законів.

Ознайомтесь із цією історією: Перший український емігрант. У 1865 році він утік до США, рятуючись від кілерів, і став одним із тих, хто сприяв придбанню Аляски.

У рік підписання Емського указу на сторінках "Кіевлянина" з'являється новий автор - 23-річний викладач економіки Дмитро Піхно. Про молодого, талановитого кар'єриста з Черкащини починають шепотіти у київських садибах. Піхно стає близьким до сім'ї свого ідеологічного наставника Віталія Шульгина. А особливо до його дружини Марії, зауважує у книзі "Розділена династія" Фабіан Бауманн.

1878-го, за рік до смерті професора, у Шульгиних народжується третя дитина - син Василь, майбутній ідеолог білого руху. В Києві пліткують: насправді біологічний батько Василя - Дмитро Піхно, а не Віталій Шульгин. Надалі цю версію дослідники радше підтвердять, аніж спростують.

"Згідно з родинною історією, Марія Шульгина, охоплена відчаєм, стрибнула у ставок, проте її чоловік простив їй цей вчинок і прийняв дитину, як свою власну," - зазначає Фабіан Бауманн.

26-річний Дмитро Піхно став головним редактором "Кіевлянина" після трагічної загибелі Віталія Шульгина. Згодом він уклав позацерковний шлюб із Марією Шульгиною, в пари народилося двоє синів. На жаль, через три роки Марія померла. Після цього Піхно почав стосунки зі своєю падчеркою, 18-річною Ліною, донькою покійних Марії та Віталія, і в них з’явилися ще двоє хлопчиків.

Нетрадиційне особисте життя Дмитра Піхна не завадило його суспільному зльоту, зазначає Бауманн. Разом із однодумцями він пройшов шлях від поборника абсолютної монархії та неділимої імперії до шовінізму.

Розпочавши редакторську діяльність із висміювання "хохломанства", боротьбою з "інтригами" поляків та євреїв, Піхно став одним із фундаторів і провідним членом Київського клубу російських націоналістів, який відкрили 1908 року.

На той момент Піхно, разом із Василем Шульгиним, котрий вважався його пасинком, уже активно залучався до державних справ. Він досягнув успіху в видавничій діяльності та розширював свої земельні володіння на Волині, водночас зменшуючи польську присутність у регіоні. Після революції 1905 року його вплив на виборчі процеси став помітнішим.

Піхно пішов з життя в статусі Повноважного члена Державної Ради та таємного радника в 1913 році. Тоді редакція "Кіевлянина" перейшла до Василя Шульгина, який вже був депутатом Державної Думи Росії.

Газета Піхно-Шульгина, яка виступала на захист великих землевласників, домагалася від Миколи II розпуску Державної Думи. Після того, як це сталося, "Кіевлянинъ" опублікував номер з вражаючим заголовком "Росія для росіян".

"Поверніться до тієї безглуздості, в якій ви ще нещодавно жили! - наводить Фабіан Бауманн слова, що їх київські монархісти адресували своїм противникам у 1907 році. - Ми, російські володарі цієї землі, не знали вас і не запрошували. Нам не потрібно, щоб ви чи ваші однодумці вирішували майбутнє нашої країни. Ми будемо встановлювати закони, а ви повинні підкорятися велінням нашої державної влади."

Одним із найплідніших і найгучніших колумністів "Кіевлянина" був Анатолій Савенко, уродженець Переяслава, колишній студент Дмитра Піхна. Савенко очолив Клуб російських націоналістів. 1912 року був обраний до Держдуми.

Антиукраїнське лобі в Києві активно протистояло українським інтересам на різних рівнях: зуміло зупинити законопроєкт про запровадження української мови в початкових школах регіону і добилося закриття київської "Просвіти". Одним із ключових "сепаратистів" Анатолій Савенко вважав Михайла Грушевського.

Чи не є найбільш яскравою самопрезентацією Савенка його висловлювання, яке наводить історик Бауманн: "Я - справжній малорос і щиро обожнюю свою батьківщину, її прекрасну природу, мову, традиції та історію. Також я маю велику симпатію до хохлів, які, хоч і ледачі, проте добродушні. Але з усієї сили ненавиджу українофільство, цей зрадливий і підступний рух".

Ознайомтеся також з матеріалом: "Епоха безумства та фінансових захоплень". Вплив корупції на занепад української державності в період 1919-1922 років.

У зимові місяці 1925-1926 років білий емігрант Василь Віталійович Шульгин вирушив до СРСР під виглядом звичайного громадянина. За допомогою контрабандистів він зміг перетнути кордон, щоб розшукати свого сина Веніаміна, який у 1920 році вступив до лав Добровольчої армії та з того часу не повернувся додому.

Шульгин відвідав Київ, Москву та Ленінград. Хоча й не зміг знайти сина, він зафіксував свої враження від цієї подорожі в мемуарах під назвою "Три столиці". Незважаючи на українізацію, яку активно запроваджували в УРСР в ті часи, автор, здається, був задоволений тим, що почув у Києві.

"Я придбав марки і помітив, що як у поштовому відділенні, так і в адресному бюро, а також на вокзалі, у всіх їдальнях і магазинах, загалом, куди б я не звертався, всі незмінно спілкувалися російською мовою, а не українською," - згадував він.

"Я знову натрапив на одного руденького чоловіка в трамваї, - продовжував жартувати Василь Шульгин. - Він невпинно щось говорив, але його мова звучала абсурдно і намагалася видаватися "українською". Ось такою була вся "українська словесність", яку я зміг вловити під час свого десятиденного візиту до Києва, столиці України."

У 1939 році в Белграді, за шість років до того, як радянські війська увійшли в місто, а Василя Шульгина заарештували та відправили на суд у Москву, була опублікована брошура під назвою "Украинствующие и мы!". У цьому виданні автор, Василь Шульгин, виклав свої думки про "самостійників", не скупляючись на епітети: "сектанти", "маніяки розколу", "грубі невігласи", "зрадники-іуди", "крадії тисячолітньої російської спадщини".

Шульгин не зміг простити Грушевському та його прибічникам те, що вони наважилися підкопатися під самі основи Росії, провівши в концепції української державності історичну паралель аж до часів Київської Русі.

Василь Шульгин та його колеги не звертали уваги на історичні факти тривалої дискримінації української мови, яка поступово трансформувалась у літературну форму. Вони зневажливо ставилися до української культури, зменшуючи її значення. Їхній погляд був насмішливим та зневажливим. «Ну що ж, – зазначали представники імперії, – ми не можемо перешкоджати українофілам у їхньому бажанні створити високу культуру. Нехай спробують. Але справжня висока культура, на їхню думку, починається з Пушкіна та російської традиції».

Найкраще цю позицію ілюструє життєвий шлях історика Якова Шульгина, який був племінником Віталія Шульгина, засновника газети "Кієвлянинъ". Під впливом університетських діячів Володимира Антоновича та Михайла Драгоманова, Яків обрав шлях "хлопоманства". Він став шанованим педагогом і вирішив пожертвувати свій спадок на підтримку збірника та журналу Драгоманова "Громада", що виходили у Женеві.

Через свою "недовіру" Якова на кілька років відправили до Сибіру. Після повернення в Київ він був змушений відмовитися від своїх українофільських поглядів, принаймні на публіці, щоб мати можливість працювати легально. Зрештою, йому дозволили викладати, але не той предмет, який він любив найбільше - історію, а російську мову та літературу.

Серед учнів приборканого владою Якова Шульгина опиниться учень гімназії, майбутній письменник Михайло Булгаков. Згодом вустами свого героя Ніколки Турбіна Булгаков розкаже анекдот, який дотепер цитують російські націоналісти:

"...Так вот спрашиваю: "Как по-украински "кот"?". Он отвечает: "Кит". Спрашиваю: "А как кит"?". А он остановился, вытаращил глаза и молчит. И теперь не кланяется.

Николка громко рассмеялся и произнес:

Слово "кит" не может присутствовать у них, так как на территории Украины эти морские гиганты не обитают, в то время как в России их достаточно. Например, в Белом море можно встретить китов...

Читайте також: "Дайте їм допомогу. Їхні війська вимушені покладатися тільки на себе". Що писали про Україну в США сто років тому

Члени родини Піхнів-Шульгиних, як видавці газет і політики, стали "етнополітичними підприємцями" в найпрямішому сенсі, зазначає історик Фабіан Бауманн у своїй праці "Розділена династія". За словами Роджерса Брубейкера, вони існували "заради" та "за рахунок" етнічності (загальноросійської - УП). Їхня політична діяльність насправді являла собою сімейний бізнес.

Для тих, хто йшов проти російської течії, шлях соціальними сходинками відкрився лише з початком революції 1917 року. Тоді, зокрема, у Київ переїхав cин колись опального Якова Шульгина Олександр - викладач Санкт-Петербурзького університету, член таємної організації "Товариство українських поступовців".

Олександр Шульгин, 28-річний прихильник автономії України в рамках Російської Федерації, був призначений генеральним секретарем з міжнаціональних справ Української центральної ради. У період гетьманства Скоропадського він обіймав посаду посла в Болгарії. Пізніше він став частиною делегації Директорії Української Народної Республіки на Паризькій мирній конференції. У 1920 році він очолив делегацію на першій асамблеї Ліги Націй у Женеві.

Стикаючись із явищем, яке сьогодні відоме як "русскім міром", Олександр Шульгин врешті-решт відкинув концепцію автономної України в межах Росії. Після трагічної загибелі його молодшого брата Володимира під Крутами, він дедалі більше схилявся до націоналістичних поглядів і остаточно визначив українську мову як свою рідну.

"Революція розкрила дійсне обличчя темного і напівдикого народу Росії", - писав Олександр Шульгин.

Під час виробництва фільму "Перед судом історії" літак Ту-104 доставив до Ленінграда старого аристократа Василя Шульгина. У дискусіях між монархістом і радянським "істориком", що були зафіксовані у стрічці, питання України, звичайно, не піднімалося.

"Кров лилася всюди, - згадував Василь Шульгин про революцію 1917 року. - У цій братовбивчій різанині її проливали як 'білі', так і 'червоні'... Вони слідували за нами, адже на наших стягах було написано: велика, єдина, неподільна Росія! І я зробив все можливе в боротьбі за неї."

Після демонстрації фільму "Перед судом історії" до гостинного дому ідеолога білого руху, який прожив у Володимирі та помер у 1976 році, завітає дисидент і лауреат Нобелівської премії з літератури Олександр Солженіцин. У 1990 році він створить есе під назвою "Як нам облаштувати Росію?". У цьому маніфесті, написаному напередодні розпаду СРСР, він знову порушить тему триєдиної Русі та заперечить українцям їхнє право на окрему ідентичність.

У 2008 році Олександра Солженіцина вшанує Володимир Путін - прийде на його похорон з букетом червоних троянд. Встане на праве коліно перед портретом дисидента.

3 квітня 2022 року, в той самий день, коли світ побачив фото зі звільненої з-під російської окупації Бучі, на сайті РІА "Новини" вийде стаття "Що Росія повинна зробити з Україною". У рецепті "остаточного вирішення українського питання" буде і такий пункт: "Денацифікація неминуче буде й деукраїнізацією - відмовою від розпочатого ще радянською владою масштабного штучного роздмухування етнічного компонента самоідентифікації населення територій історичних Малоросії та Новоросії".