12 декабря 2019 16:15

План Маршалла для української ріллі

Основні аспекти земельної реформи в повоєнній Німеччині

План Маршалла для української ріллі

Україна на сьогодні перебуває у складній політичній ситуації, яку можна суттєво пом’якшити і покращити тільки шляхом прискорення темпів економічного розвитку. Нагадаємо, 2017 р. ВВП досяг в Україні лише 2,5 тис. дол. США на одного жителя (144-те місце серед країн світу), а за темпом приросту порівняно з 1992 р. — 179-те місце. У сусідів України (Польщі та РФ) цей показник у чотири-п’ять разів вищий. Тому Україні вкрай потрібні всебічно обґрунтовані реформи незалежно від того, в якому режимі вони будуть здійснюватися. Україні необхідно застосувати план проведення земельної реформи, який має бути обґрунтованим, логічним і реалізованим з позитивними наслідками для всіх її громадян. Ще на старті реформування в Україні 1991 року консультанти Берлінської організації сільського господарства (Консультативне товариство з питань Східної Європи) протягом більш ніж одного тижня проводили семінар з приводу знаходження найбільш прийнятного та компромісного для України варіанта земельної реформи.

За якою ж конструкцією проводили земельну реформу в колишній Німецькій демократичній республіці (НДР) з 1989 року, яка стала прикладом успішності для багатьох країн з однаковими проблемами — переходу від соціалізму до капіталізму? Відзначимо поки що найголовніше: доктори наук і професори Консультативного товариства з питань Східної Європи наголошували, що метою земельною реформи в об’єднаній Німеччині було створення конкурентоспроможних підприємств ринкового типу за умови дотримання соціальної справедливості. Натомість в Україні за 28 років реформування мета незмінна — тільки продати землю! Якийсь вселенський свербіж. Із доповідей німецьких консультантів та особиста тривала розмова, скажімо, з доктором наук Гердом Грефом дали мені можливість вияснити в загальних рисах наступні завдання, які стояли перед розробниками стратегії реформування сільського господарства Німеччини.

По-перше, було передбачено максимально зберегти майно функціонуючих до цього кооперативів середнім обсягом 4,5 тис. га землі (29 га — середній розмір фермерських господарств у ФРН). Далі необхідно було врахувати багато чинників, які є взаємопов’язаними, і провести багато різних економічних розрахунків, дотримання яких буде утримувати реформоване підприємство в конкурентному середовищі. Наприклад, залежно від ґрунтових, кліматичних чинників та географічного розміщення ферм (відстані до ринків збуту) розраховують придатність кожної ферми до інтенсивного (найбільш сприятливі умови) або екстенсивного (несприятливі умови — низький бонітет ґрунтів, незначні опади, значні відстані до ринків тощо) виробництва. Встановити найбільш раціональні й можливі за наявних умов розміри фермерських господарств відповідної спеціалізації, оптимальні конкурентні величини урожайності сільськогосподарських культур і продуктивності тварин та птиці, потреби в оборотних засобах та інвестиціях у розрахунку на 1 га земельної площі, потреби в робочій силі за інтенсивного та екстенсивного виробництва тощо. Особлива увага приділяється встановленню потреби в тракторах та сільськогосподарських машинах також залежно від спеціалізації та фізичного розміру фермерських господарств. Було також на землях колишньої НДР проведено паювання землі та майна. Але не для того, щоб їх роздати, а щоб встановити частку кожного з їхніх власників у загальній вартості основних засобів виробництва. Попередньо перерахували вартість капіталу і землі за ринковою вартістю. Розрахунки показали, що за умови запровадження ринку, підвищення рівня оплати праці до його рівня, який був на фермах ФРН, необхідно скоротити до 70% працівників із тих, які працювали до цього в кооперативах НДР.

Який же компроміс знаходили працівники колишніх кооперативів перед загрозою 70% їх стати безробітними, а тим, що залишаться, створити нові підприємства розміром 100—400 га землі? Колектив знаходив серед усіх працівників декілька менеджерів. Проводили розподіл земель до розмірів наперед розрахованих — бажаних для нових реформованих господарств. Кожен із менеджерів нового підприємства залишав для себе 30% працівників — необхідну для виконання технологічних процесів, наприклад, за інтенсивного виробництва. Як же стали поводитися 70% надлишкових для нових підприємств працівників? Не давали згоди на такий перебіг подій? Але тоді не реформовані, як виявиться, кооперативи будуть не конкурентними. Передусім відповідно всіма 100% їхніми власниками будуть втрачені майнові паї. Земля таких нереформованих кооперативів також матиме низьку ринкову ціну: ціна землі залежить від ефективності виробництва на ній, а не від її назви. Виявляється, що згода 70% працівників стати безробітними є для них найефективнішим вибором — усім їм нові підприємства за ринковою ціною виплатять вартість майнового і земельного паю, або ж вони здадуть землю і майно в оренду й одержуватимуть на них орендну плату. Варіант України, коли розділили майно і землю на частки (паї) і не запропонували варіантів реформування та подальшого розвитку, закінчилося варварським знищенням тваринницьких приміщень та продажем технічних засобів в основному на металолом.

Наступною проблемою для вже реформованих підприємств Німеччини є їхня неорганізованість на ринках збуту. Необхідно зважати на те, що при переході до ринку більш слабкий партнер повинен бути захищений. Адже переробні підприємства і торгівля можуть стати монополістами, якщо первинні виробники не об’єднаються й не підготують свої пропозиції, спрямовані на оптимізацію організаційного впливу на харчову промисловість. Більш дієвим заходом, яким можна зламати монополію, — це шлях організації власної переробки і торгівлі за допомогою державної допомоги. Позаяк у господарствах відсутній власний капітал у достатніх розмірах для зміни структури (фізичного розміру підприємства), санації та модернізації, тому вони можуть давати заявки на анулювання старих боргів, якщо доведуть, що мають концепцію, яка гарантуватиме успіх у майбутньому, або на зниження відсоткових ставок на капіталовкладення тощо. При приватизації землі державної власності (близько 2 млн га) через опікунське управління встановлена така послідовність у цьому процесі: відбудова сімейних господарств, юридичні особи, інші особи.

Німецькі консультанти запропонували подальші заходи, які необхідно запровадити після реформування підприємств України за їхніми пропозиціями. Щоб при збуті аграрної продукції України сформувалися сильні позиції на міжнародному ринку, необхідно налагодити численні зв’язки між підприємствами у формі аграрних концернів. За моделі аграрного концерну як організаційного об’єднання найрізноманітніших підприємств по переробці в одне велике підприємство з відповідно потужною економікою переважаючі частки капіталу в такому концерні належатимуть сільськогосподарським підприємствам на підставі пайових засад (наприклад, на 1 га землі і на один пайовий документ).

Пропозиції німецьких консультантів щодо створення аграрних концернів мали вагомі підстави. І пов’язані вони з тим, що для 80 млн жителів Німеччини наявних 17 млн га сільськогосподарських угідь більш ніж досить для розв’язання продовольчої проблеми. В Україні на той час проживало 50 млн жителів, і на них припадало 42 млн га сільськогосподарських угідь, або на одного жителя в чотири рази більше, ніж у Німеччині. Тобто навіть за 70—75% рівня продуктивності аграрного сектору економіки від рівня Німеччини для продовольчого забезпечення Україні досить використовувати 12—14 млн га ріллі, або 1/3 частину від усієї її площі. Як бачимо, для України на початку реформування стояла величезна проблема використання 65—70% ріллі для задоволення потреб експорту. І це при тому, що в Україні були відсутні інституції зі сприяння експорту продовольства.

Що ж запропонували наші реформатори в ситуації переважного надлишку земельних ресурсів та відповідно звуженого на 2/3 внутрішнього попиту на продовольство? Організувати аграрні концерни, як пропонували німецькі консультанти, або українські фірми з експорту та функціями накопичення обсягів продовольства, їх зберігання та експорту в найбільш сприятливі за цінами часи? Не вгадали. Вирішили провести паювання майна і земель, а про реалізацію можливих величезних надлишків продовольства, якщо не вивести з обігу 20—25 млн га сільськогосподарських угідь, навіть не згадували. Які параметри (фізичні розміри підприємств, їхні рівні продуктивності, територіальна спеціалізація та розміщення виробництва, потреба в інвестиціях тощо) конкурентних реформованих підприємств за соціально-економічними критеріями, невідомо до цього часу. Ніхто не досліджував і досі не збирається — пізно пити «Боржомі». Нас оточують лише агрохолдинги, а купка фермерських господарств за реалізації «турборежиму» доживають останні місяці. За редакцією академіка НААНУ Петра Саблука реформатори випустили брошуру з назвою: «Взяв землю у власність — господарюй» (К.: Товариство «Знання» України, 2001. — 56 с.). Оце така основна та єдина порада від реформаторів: «Господарюй»! Можна ще тупнути ногою. Чим же закінчилася така «наукова» підтримка сільського господарства України протягом 28 років?

Створення компаній-експортерів зерна, як захід 100% господарського використання земельних ресурсів, потребує залучення великих обсягів інвестицій, і Україні, яка розпочала реформування, не під силу новоявленим бізнесменам. Наприклад, здійснення фрахту судна для експорту 50 тис. т зерна потребує до 15 млн доларів. Лише 2010 року уряд України створив один із найбільших зернотрейдерів України — Державну продовольчо-зернову корпорацію України (ДПЗКУ), яка володіє 10% усіх сертифікованих зернових потужностей України. Як відмічав один із колишніх депутатів Верховної Ради України, створення такої ж потужності корпорації, як ДПЗКУ, потребує вісім-десять років. Але оскільки українські теоретики реформування тільки давали туманні поради без будь яких реальних порад, експорт продукції з України, особливо зерна, очолили зарубіжні зернотрейдери. В останні маркетингові роки функціонували такі основні компанії-експортери (їхня частка в загальному обсязі експорту склала 71%): три українських («Нібулон», «Кернел» і ДПЗКУ та зарубіжні — Louis Dreyfus Company та Cargill (американські), Glencore (швейцарська) та Cofco (китайська). Через переважну присутність зарубіжних зернотрейдерів втрачаються колосальні фінансові ресурси за багатьма напрямками. Так, Україна серед 167 країн-експортерів (2017 р.) за ціною експорту 1 т зернових посідає 164-те місце. Найнижча ціна від української (155,5 дол. США) лише в трьох країнах — Казахстані, Білорусі та Анголі. Якби в Україні була хоча б середня світова ціна (225 дол. США), то експорт 42,4 млн т зерна приніс би прибутку на 44,7% більше, або на 3 млрд дол. США.

За даними дослідження представленого депутатам Європарламенту, який розроблений за кошти німецького уряду групою європейських фахівців, представленому депутатам Європарламенту, за 2015—2017 рр. із України в офшорні зони вивели $1,5 млрд прибутків лише від експорту пшениці та кукурудзи. І це лише за рахунок уникнення сплати податків в Україні — більша частина експорту аграрної продукції з України проводиться через канали в юрисдикціях з низьким оподаткуванням: Швейцарія, Нормандські острови, Великобританія, Кіпр. А скільки зернотрейдери (або посередники) отримують прибутків за рахунок закупівлі зерна в первинних виробників за заниженими цінами? Так, 2017 р. сільськогосподарські товаровиробники реалізували зерно пшениці й кукурудзи «сірим» та «білим» зернотрейдерам практично за найнижчою серед країн світу ціною — відповідно 143,4 і 137,9 дол. США за 1 т. Лише три країни розрахувалися за пшеницю з первинними виробниками за нижчою ціною — Російська Федерація, Республіка Молдова і Казахстан та вісім країн — за зерно кукурудзи. Все це підтверджує слова попереднього міністра інфраструктури Володимира Омеляна: зернотрейдери повинні платити податки в Україні, а так «експортуємо за собівартістю, а гроші осідають на Кіпрі».

Як же далі розвивалися земельні відносини в Німеччині після об’єднання зі Східною Німеччиною та перед початком реформування? В основному на першому етапі власники земельних та майнових паїв, як найбільш сприятливий варіант у перехідний період, здавали в оренду новоствореним підприємствам терміном до 12 років. У наступні роки державні землі колишнім власникам та працівникам сільськогосподарських кооперативів Східної Німеччини продавалися землі (1,2 млн га) за пільговими цінами (нижчими від ринкових на 35%). Станом на 2013 р. середній розмір підприємств у східних землях (володіють 33% всіх сільськогосподарських угідь) становив 230 га, в західних землях — 43 га, а частка орендованих земель — відповідно 71% і 54%. Звертає на себе особливу увагу факт, що із 16,7 млн га сільськогосподарських угідь щорічно на ринку обертається лише 100 тис. га (0,6%) із середнім розміром ділянок 2,3 га, в тому числі 4,2 га — у Східній Німеччині, 1,3 га — у Західній Німеччині. Причому ціна землі в нових землях, яка становила 10,5 тис. євро за 1 га (ціна оренди — 170 євро), була у 2,5 разу нижчою, ніж у старих землях (ціна оренди — 260 євро).

Які ж позитивні економічні, крім соціальних, були наслідки реформування сільського господарства в Німеччині? За період 1992—2002 рр. показник ВВП на душу населення в Німеччині не зростав і перебував на рівні 25—27 тис. дол. США, а з 2003-го до 2017 рр. підвищився в 1,8 разу — до 48 тис. дол. США (у 17,7 разів більше, ніж в Україні). Так само експорт сільськогосподарської продукції та продуктів її переробки в розрахунку на 1 га ріллі за цей період навіть дещо знижувався і лише протягом наступних 15 років зріс утричі — до 6,2 тис. дол. США, що у 18 разів більше, ніж в Україні.

Як бачимо, як мінімум перші 10 — 15 років реформування не принесли якісного зростання економіки навіть у такій високоорганізованій країні, як Німеччина. На що ж розраховують керманичі України за відсутності будь-якого плану як розвитку економіки країни, так і окремих її складових — реформування сільського господарства? Наприклад, міністр розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України Тимофій Милованов переконаний, що нормальна робота ринку землі принесе тільки за три місяці наступного року додатково 9 млрд грн до росту ВВП України, а 2021 р. — 30 млрд грн. Різні аналітики, особливі ті, які мають безпосередній стосунок до іноземних інвестицій, обґрунтовують, що без іноземців, власників української землі, Україна зникне з мапи світу. Так, генеральний директор підприємства з іноземними інвестиціями «Краєвид Поділля» Григорій Пуга дає чітку інформацію: з приходом іноземних інвесторів Україна одержить чесне і прозоре наповнення бюджету, і будуть створюватися робочі місця. Без іноземця Україна не виживе. Якщо взяти до уваги, що іноземці володіють або користуються 30% українських земель, то абсолютно не відчувається, що неймовірно низька зайнятість населення починає зростати. За прогнозами керівника Офісу Президента України Андрія Богдана, з відкриттям ринку землі випуск аграрної продукції за п’ять років зросте утричі. Директор агрохолдингу Resilient Олексій Сидоров бідкається, що без іноземців на ринку землі власники земельних часток (паїв) не одержать високих заробітків від їх продажу — «землю скуплять місцеві феодали, царьки, і люди залишаться ні з чим». Він же створив асоціацію із захисту прав агрокомпаній з іноземним капіталом. Якщо іноземців не допускати до української землі — це буде дискримінація. Оскільки іноземний капітал є практично у половини учасників ринку, вони повинні бути учасниками ринку. Тому О. Сидоров закликає всі аграрні компанії з іноземним капіталом ставати членами асоціації й боротися з ворогами — власниками паїв. Так само директор з зв’язків з держорганами Групи компаній «Агропросперіс» Віталій Іванченко бідкається, що через заборону продавати землю іноземцям кожен власник земельного паю втрачає 30—40 тис. дол. США. За такого перебігу подій 35 тис. фермерів «з’їдять» 7 млн власників паїв. Щось з українцями трапилося. До цього часу не створено хоч би малесенької організації, яка захищала б інтереси власного українського народу. Мабуть, тому Україна за індикаторами розвитку, наприклад, ВВП на душу населення перебуває далеко-далеко від розвинутих країн світу. На кордонах з Росією українці гинуть у військовому протистоянні з ворогом, захищаючи кожну п’ядь землі, а реформатори в Києві її розбазарюють або ж планують розпродати 70% території (площа сільськогосподарських угідь) іноземцям. Якщо ж захищати інтереси чужих країн, тоді Україну необхідно перейменувати, наприклад, на Гондурас, Бурунді або щось подібне.

Порівняння стратегій проведення земельної реформи в Німеччині та Україні навіває щонайменше смуток в душі. Німеччина проводила реформу, щоб створити ефективні конкурентоспроможні підприємства найбільш раціональних розмірів і максимально розв’язати проблеми зайнятості сільського населення та власності на майно і землю. Були встановлені параметри підприємств конкурентного виробництва, 12-річна оренда землі, накопичення фінансових коштів і після цього — ринок землі (купівля частками по 1,5—4 га землі). І перші відчутні результати у вигляді показників економічного зростання в сільському господарстві та по національній економіці стали отримувати через 13—15 років з наступним різким зростанням. Так само до 2002 р. не спостерігалося зростання експорту аграрної продукції в країнах, які звільнилися від соціалізму: Словенії, Чехії, Польщі, Словаччині, Угорщині, Болгарії, Румунії. Протягом наступних років до 2017 р. у цих країнах, наприклад, експорт продовольства в розрахунку на 1 га ріллі зріс від 3,5 до 11 разів.

В Україні ж усі зусилля за 28 років спрямовані на те, щоб власники земельних паїв (майнові давно знищені) лише продали землю. Український феномен! Жодних планів та механізмів щодо створення селянських (фермерських) господарств не розроблялося. Під час будь-якого реформування у країнах світу відбуваються організаційні зрушення, а економічні — з великим 10—15-річним лагом запізнення. Наші ж державні керманичі підраховують лише надходження від продажу землі (20—100 млрд дол. США за різними оцінками) і вважають, що це неперевершений ефект від реформування. Справді, таких «ефектів» із втратою землі та відлученням селян від основного засобу виробництва — землі, жодна цивілізована країна, яка проводила реформування, не досягала. Залишається одне запитання: як досягти наступних «ефектів» після того, як всю землю буде розпродано іноземцям або ж власникам агрохолдингів з іноземним капіталом? Може, накреслимо механізми підтримки реформ, які перевірені успішними країнами? Чи знову вибираємо свій «шлях» з граблями?

Автор
День
Источник
НОВОСТИ / Агрорынок