В останні тижні все частіше чую від колег, що середній та молодший медичний персонал починає масово залишати свої посади або серйозно розмірковує над цим. Професійне вигорання, низькі зарплати та відсутність кадрів роками змушують фахівців шукати інші можливості. А тепер до всіх цих труднощів додалася ще одна: для багатьох медиків шлях до роботи став непосильним.
Ми часто обговорюємо тарифи на транспорт, аналізуємо доходи перевізників та економічні показники комунальних підприємств. Але чи звернув увагу хоча б один із чиновників на те, як це рішення вплине на сферу медицини?
Сьогодні значна частина працівників київських лікарень -- це давно не кияни. Ці люди щодня долають десятки кілометрів із міст і сіл Київщини. Чимало з них приїздить до столиці навіть з інших областей. Для них -- це жорстока економічна необхідність виживання: у регіонах можливостей знайти роботу за фахом значно менше, а зарплата просто мізерна.
До вже складної ситуації додалися нові витрати на транспорт, які виявляються критичними для багатьох людей. Наприклад, медичний працівник, що щодня їздить із Білої Церкви або інших міст області, витрачає близько 250 гривень на автобус в один бік. А далі, щоб дістатися до роботи в Києві, потрібно ще 60 гривень за пересадковий квиток. У зворотному напрямку — така ж сума. В підсумку, витрати на транспорт можуть перевищувати 600 гривень за одну робочу зміну.
За 20-22 робочі зміни на місяць транспортні витрати перевищують 12 тисяч гривень! Для багатьох це сума, співставна з їхньою місячною заробітною платою. Виходить, що людина працює лише для того, щоб мати можливість приїхати на роботу.
В якийсь момент приходить усвідомлення: працювати продавцем у місцевому магазині або на ринку виявляється значно вигідніше, ніж щоденно добиратися до столиці, брати на себе відповідальність за безпеку людей, працювати в нічні зміни, під час тривог, в умовах постійного дефіциту кадрів і ще й віддавати левову частку заробітку перевізникам.
Те, що відбувається зараз із проїздом медиків -- це прямий результат відсутності єдиного державного бачення. Головна біда в тому, що у нас усі рішення ухвалюються абсолютно точково й ізольовано. МОЗ та НСЗУ у своїх кабінетах штампують нові накази, оптимізації та відірвані від реальності стандарти. Місцева влада живиться власними інтересами і ухвалює рішення про тарифи чи міську інфраструктуру, дбаючи лише про свої звіти. І ніхто не замислюється, як цей хаос неузгоджених дій відображається на кінцевому споживачу -- пересічній людині, яка зрештою залишається без медичної допомоги.
Першими, хто страждає від цього чиновницького безладу, є ті, хто виконує найскладнішу, найменш помітну, але критично важливу роботу. Жоден медик, незалежно від свого професійного рівня, не в змозі виконати всі завдання самостійно — здійснити всі інфузії, реалізувати всі призначення, перевернути важкого пацієнта, підготувати операційний зал або підтримувати санітарні норми. Ніякий діагноз не буде встановлений вчасно, якщо в лабораторії чи на діагностиці просто не залишиться фахівців. Саме ці працівники є основою всієї системи. Вони — її опора.
Найстрашніше, що замінити їх буде ніким. Молодь неохоче йде в медицину, бачачи цей управлінський хаос: низька зарплата, виснажливі зміни, колосальна відповідальність і постійне перевантаження. Кияни також не поспішають працювати в лікарнях за ті оклади, які пропонують. Саме тому значна частина столичної медицини тримається на відданих людях, які щодня витрачають сили й здоров'я, їдучи хтозна-звідки -- за сотні кілометрів із навколишніх містечок, сіл і навіть із сусідніх областей. Тепер і для них ця праця втрачає останній економічний сенс.
Не можна вимагати якісної медицини під час війни, якщо одна медсестра змушена працювати за трьох, молодшого персоналу не вистачає навіть для базового догляду, а фахівці йдуть туди, де їм платять більше і не змушують віддавати всю зарплату за проїзд.
Можна закупити найкраще обладнання, затвердити стоси нових наказів, цифровізувати кожен документ і намалювати ідеальні маршрути пацієнта. Але якщо біля хворого не буде кому виконати призначення, а в лабораторії -- зробити аналіз, усі ці гучні реформи та рішення перетворюються на порожній звук.
Це не лише питання кадрового забезпечення окремих медичних закладів. Це серйозна загроза для якості та доступності медичних послуг для мільйонів громадян України.
Якщо київська влада та відповідне міністерство дійсно піклуються про збереження медичної системи, а не лише про формальні звіти, необхідно вжити термінових заходів. Існують рішення, які потребують не загальних обіцянок, а чітких та конкретних дій:
Якщо завтра не знайдеться лікарів для лікування пацієнтів, це не випадковість і не просто "об’єктивні обставини". Це результат безпосередньої провини та злочинної байдужості тих, хто сьогодні, сидячи в комфортних кабінетах, приймає шкідливі рішення, не замислюючись про наслідки за межами свого власного комфорту!
#
