Зростаюча кількість українців прагне залишитися за межами країни, куди вони виїхали внаслідок війни. Навіть після завершення бойових дій, багато країн матимуть намір утримати їх у себе для підтримки власної економіки. Які фактори можуть спонукати українців повернутися додому та які країни вже мали подібний досвід — у бесіді Андрія Гайдуцького з РБК-Україна.
Головне:
Чим довше триває конфлікт, тим менше шансів на повернення українців додому, стверджують демографи та економісти. Це стало частою темою роздумів серед самих біженців: якщо у 2022 році вони вирушали в дорогу з надією, що війна незабаром завершиться, то згодом їм довелося віддавати своїх дітей до місцевих шкіл, шукати роботу та адаптуватися до нових умов життя. Дехто ж, навпаки, мріяв про виїзд і отримав відповідну можливість.
Паралельно в Європі спостерігають за українцями як за потенційними рушіями економічного розвитку. Це особливо помітно в країнах, де всього 50 років тому велись активні дискусії про те, чи є мігранти позитивним чи негативним фактором. Про це заявляє Андрій Гайдуцький, макроекономіст, банкір та доктор економічних наук, який є експертом у галузі міграційної політики.
Він вивчав, як Південна Корея, Ізраїль та інші країни розробляли програми повернення для мігрантів та діаспори, консультував Міжнародну організацію з міграції, Азійський банк розвитку та Національний банк Молдови по розробках програм для стимулювання залучення грошових переказів та інвестицій мігрантів.
В інтерв'ю РБК-Україна Гайдуцький розповів, як повертали своїх людей різні країни світу, як в ЄС готуються до інтеграції українців і чому важливо не тільки втримати зв'язок з діаспорою, а й змінити саму загальну риторику щодо тих, хто виїхав за кордон через війну.
Нещодавно з'явилися повідомлення про те, що правовий статус мільйонів українських біженців у Європейському Союзі може бути поставлений під загрозу. Його можливе скасування може відбутися одразу після завершення бойових дій. Які шанси на реалізацію такого сценарію з юридичної та політичної перспективи?
Тимчасовий захист триватиме до березня 2026 року, і малоймовірно, що він буде припинений раніше терміну. Сподіваюся, що серед європейських парламентарів існує спільна думка про те, що система захисту для українців повинна функціонувати, щонайменше, до укладення мирної угоди з гарантіями безпеки для України.
Скасування статусу захисту – чи означає це, що людям доведеться негайно повернутися на батьківщину? Чи існують можливості для плавного переходу?
Уявімо, що мир встановився, і Європейська Рада скасувала тимчасовий захист для українців. Це означає, що статус захисту українців більше не буде визначатися наднаціональними нормами ЄС. Всі питання, що стосуються наших співвітчизників, які прибули до ЄС після 24 лютого 2022 року та отримали цей статус, регулюватимуться на рівні окремих держав-членів. І реакції країн можуть суттєво відрізнятися.
Я впевнений, що переважна більшість країн запропонує українцям перехідний період, щоб вони отримали змогу перейти на загальні умови перебування іноземців в країні. Це може бути отримання трудових віз, дозволів, посвідок на постійне проживання тощо. Це означає, що мають "включитись в роботу" всі зацікавлені сторони.
По-перше, це місцеві компанії, які потребують українських працівників, яких вони прийняли на роботу під час дії тимчасового захисту. По-друге, це "спонсори" – резиденти країни, які, наприклад, зав'язали стосунки з українцями. По-третє, навчальні заклади, в яких розпочали навчання українські студенти.
По-четверте, громади і муніципалітети, якщо українець, який зареєструвався на їх території, має місцевий статус приватного підприємця чи планує отримати інший привілейований статус, на кшталт "цифрового кочівника", власника "золотої візи" тощо.
Після закінчення війни в країнах Європейського Союзу українцям буде запропоновано перейти на стандартні умови перебування, - повідомив Андрій Гайдуцький (фото: РБК-Україна/Віталій Носач).
Які країни Європейського Союзу виявляють найбільший інтерес до прийняття наших біженців?
Це ті нації, які досягли значного прогресу в розробці міграційної політики, демонструючи високу толерантність до іммігрантів. Ще 50 років тому в їх суспільстві активно обговорювали питання "чи є іммігранти позитивним чи негативним явищем". Ці країни усвідомили, що без залучення нових кадрів, враховуючи нинішні низькі показники народжуваності, багато підприємств можуть закритися, а також виникнуть проблеми з фінансуванням соціальних виплат, утриманням правоохоронних органів та армії.
Перш за все, варто зосередитися на скандинавських країнах. У цих регіонах суспільство вже змогло подолати стереотипи щодо іммігрантів і відкрито приймає людей з різних країн, таких як Сирія, Пакистан, Україна тощо. Наприклад, на заводі Scania у Швеції працюють представники більш ніж 50 національностей. На відміну від цього, в Угорщині та Польщі все ще існує відчутне негативне ставлення до іноземців, а перевага при працевлаштуванні надається здебільшого лише українцям.
Східні країни Європейського Союзу стикаються з серйозною проблемою нестачі доступної робочої сили, що спонукає їх активно готувати своє населення до мультикультурного середовища. У цьому контексті вони поступово лібералізують законодавство, щоб спростити бізнесу процес найму іноземців. Таким чином, українці стають привабливими для роботодавців, які займаються залученням мігрантів протягом останніх п’ятдесяти років, а також для тих, хто прагне пришвидшити робочі процеси у своїх підприємствах, щоб забезпечити їх подальше функціонування.
Це насамперед стосується Польщі, Угорщини та Словаччини, які стають новими "індустріальними осередками" Східної Європи. Приєднання Болгарії та Румунії до Шенгенської зони з 1 січня 2025 року також сприятиме збільшенню трудової еміграції з цих країн, що підштовхне місцевих роботодавців звертатися до українських працівників у пошуках робочої сили.
На мою думку, з припиненням фінансової допомоги з боку Німеччини, певна кількість українських біженців може вирушити до країн з нижчими витратами на життя, таких як Італія та Іспанія. Крім того, вони можуть обрати держави з більш розвиненою системою соціального захисту, наприклад, Швецію чи Норвегію.
Яка частка наших співвітчизників має можливість повернутися в Україну, і в який час це може статися?
Щоб зрозуміти ситуацію українських біженців за межами країни, варто звернути увагу на їхній портрет. Згідно з даними опитування, проведеного компанією Info Sapiens на замовлення Центру економічних стратегій, на початок 2025 року склад біженців виглядає так: 56% займають роботу або є підприємцями, 16% - студенти, 18% - безробітні (включаючи тих, хто не має бажання працювати), а 10% складають непрацездатні особи та пенсіонери. Я вважаю, що в разі встановлення миру близько 30% з них повернуться додому, здебільшого це будуть пенсіонери та безробітні, а також невелика частина представників інших категорій.
Економічні умови для масового повернення громадян в Україну відсутні. Заробітки в Україні значно поступаються доходам у країнах, де нині працюють українські мігранти. Дослідження показують, що мігранти можуть бути готові повернутися, якщо зарплата на батьківщині хоча б удвічі нижча, ніж у країні працевлаштування, оскільки їм не потрібно витрачатися на оренду житла вдома. Проте на сьогоднішній день в Україні зарплати в чотири рази менші, ніж у Польщі (а не вдвічі), і в 7-8 разів менші порівняно з Німеччиною.
Для того, щоб повернути українця з Польщі, необхідно вдвічі збільшити його зарплату в Україні, а щоб повернути з Німеччини – в чотири рази. Проте, чи цікавить українських роботодавців такі спеціалісти? Саме тому в Європі уряди майже не займаються розробкою програм повернення своїх мігрантів, оскільки це вимагає значних фінансових витрат.
Чи існують вже на сьогодні такі можливості, які дозволяють нам реально змагатися за наших громадян з європейськими країнами?
Нашою ключовою конкурентною перевагою є глибокий ментальний зв’язок, який ми встановлюємо з українцями, що живуть за межами батьківщини. Країни, які приймають іммігрантів, часто стикаються з труднощами у формуванні ментальної прив’язаності першого покоління до місцевих культурних традицій, побутових звичок, гастрономії та економічної поведінки. Тому, навіть проживаючи за кордоном, мігранти залишаються ментально пов'язаними зі своїм рідним краєм протягом усього життя.
Як я вже зазначав, через велику різницю в заробітках ми поки що не можемо фізично повернути українців додому. Проте завдяки ментальному зв'язку ми можемо зосередитися на залученні їхніх фінансів, контактів, знань і досвіду. Інтегрувати українців у Польщі, Німеччині чи США на ментальному рівні є досить складно, оскільки їх часто сприймають лише як робітників, представників "синіх комірців", що знижує їхню цінність в очах місцевого суспільства. Часто це призводить до приниження їх значення.
В Німеччині існує безліч ситуацій, коли українцям у центрах зайнятості відкрито заявляють, що "на офісні позиції розглядаються лише громадяни Німеччини або інших країн ЄС, тому вам краще шукати роботу на фабриках чи в сфері послуг". Україні слід усвідомлювати ці моменти і розробити програми підтримки, які б сприяли збереженню зв'язків з українцями за кордоном. Це може бути важливим кроком для їхнього повернення в майбутньому.
Після закінчення війни очікується, що на батьківщину повернуться близько 30% біженців. Основну частину з них складуть пенсіонери та особи без роботи, зазначає фахівець (фото: РБК-Україна/Віталій Носач).
Які основні складові повинні бути у таких програмах?
На початковому етапі планується реалізація комунікаційних програм, спрямованих на підтримку зв’язку з мігрантами, щоб вони могли регулярно пересилати свої заробітки в Україну. Це стане важливим чинником для їхнього повернення в майбутньому. Важливо забезпечити тривале та ефективне позиціонування українців за кордоном, аби вони відчували себе не лише біженцями, а й особами з особливим статусом. Можливо, вони можуть стати амбасадорами України у світі або людьми, на яких чекають вдома.
Як це працює в інших країнах? Наприклад, на Філіппінах, мігранта не називають заробітчанином. Для цього розроблено спеціальний термін "balikbayan", що дослівно перекладається, як "людина, яка повертається" і цей термін позиціонується урядом країни. Пізніше додався ще один термін - "bagong bayani", що дослівно перекладається як "новий герой", і позиціонується Центробанком Філіппін як подяка за значний вклад мігрантів у зростання золотовалютних резервів країни.
Цей термін навіть викарбувано на одній з монет Центробанку, яка знаходяться в обігу і присвячена філіппінцям за кордоном. Ці фрази використовують урядові установи, посольства, фінансово-банківський сектор, рекрутери, журналісти для комунікації і розробки маркетингових програм для філіппінських мігрантів.
Ізраїль є ще одним прикладом, де існує ряд термінів, що звертаються до єврейської діаспори, серед яких найзначнішим є "Алія". Цей термін, що в перекладі означає "підйом", "сходження" або "піднесення", носить глибокий символічний зміст. Чи замислювалися ви над тим, який сенс закладають інші країни у свої терміни? Наприклад, у фразах "українські біженці" чи "заробітчани" відсутній навіть натяк на можливість повернення до України або на піднесення українців, які перебувають за кордоном. Ці висловлювання несуть лише негативну коннотацію і приниження. На жаль, саме ці терміни панують у нашому інформаційному просторі.
Нам потрібно переглянути наше позиціонування, щоб змінити або оновити "прошивку" в свідомості суспільства і влади. Важливо, щоб усі державні та приватні учасники зрозуміли величезний потенціал, який мають ці люди. Якщо ми не змінимо своє ставлення, будь-які інші зусилля будуть марними. Ми можемо витратити мільярди гривень на програми їх фізичного повернення, але за таких умов, як зараз, навіть якщо вони повернуться, знову можуть поїхати.
- В Україні розробили Стратегію демографічного розвитку України. Як вона вам і чи буде на ваш погляд дієвою?
- По-перше, це верхнерівневий документ, який потребує розробки дорожньої карти з конкретними кроками з її реалізації. По-друге, він однобокий і сконцентрований на народжуваності в українських родинах, шляхах збільшення тривалості життя і поверненні закордонних українців.
Але ці кроки неможливо вирішити при низьких темпах зростання економіки і при високому рівні інтелектуального розвитку суспільства. І це розуміють всі розвинені країни, тому їх демографічні стратегії побудовані зовсім на іншому - на залученні іммігрантів, сім'ї яких вже почнуть давати приріст народжуваності в країні, а також на безпеці і зростанні добробуту місцевого населення через використання економічного потенціалу іммігрантів.
Гайдуцький вважає, що необхідно переосмислити наше ставлення до біженців і усвідомити той потенціал, який вони можуть принести суспільству (фото: Getty Images).
Давайте порівняємо: Україна і Канада - дві країни з майже однаковим населенням. Коефіцієнт народжуваності в обох країнах також однаковий: 1,2-1,3 дитини народилось на одну жінку у 2022 році за даними Світового банку. Чому тоді за 2010-2021 роки населення України скоротилось з 46 до 37 млн, а в Канаді зросло з 34 до 39 млн осіб?
Основною причиною є активна імміграційна політика, що впливає як на рівень народжуваності, так і на загальний приріст населення. Наприклад, в Канаді серед корінних канадців середня кількість дітей у родині становить 0-2, тоді як в мексиканських сім'ях – 2-3, а в китайських – 3-4. В цілому, у 2024 році іммігранти та їхні діти стали джерелом 92% приросту населення Канади.
В Україні спостерігається відсутність імміграції, що ускладнює забезпечення приросту населення. Цей випадок ілюструє, на яких аспектах варто зосередити увагу основним напрямкам демографічної стратегії: залучення іммігрантів, формування позитивного сприйняття їх у суспільстві (антирасистська політика), забезпечення безпеки громадян (введення системи штрафів та депортацій для нелегальних мігрантів), а також розвиток українців як нації, яка отримує вигоди від податків, сплачених іноземцями в Україні (механізм перерозподілу податкових надходжень на користь громадян).
ОАЕ, Катар, Люксембург, Швейцарія та Сінгапур досягли високого рівня розвитку завдяки ефективній імміграційній політиці, яка стимулює як приплив населення, так і інвестицій. У Об'єднаних Арабських Еміратах місцеві жителі фактично є основною нацією, адже їх добробут значною мірою залежить від податкових надходжень від іноземців, які працюють у цій країні.
А фокусування на народжуваності українців не дасть результатів. І не тільки в нашій країні суспільство розумніше за владу. Приклад Південної Кореї це доводить: за 16 років їхня влада витратила 210 млрд доларів на стимулювання народжуваності, але за цей період народжуваність скоротилась з 1,3 до 0,8 дитини на 1 жінку і лишається однією з найнижчих у світі.
Справді, зменшення народжуваності в розвинутих країнах є світовою проблемою. Однак, для того щоб люди знову почали бажати мати таку ж кількість дітей, як під час бебі-буму в середині XX століття, необхідна зміна економічної парадигми, своєрідний квантовий стрибок.
Ви зазначали, що повернення біженців повинні організовувати не міністерства, а місцеві громади. Як ви вважаєте, чи спостерігаєте зараз, що багато громад в Україні не виявляють зацікавленості у вжитті конкретних заходів у цьому напрямку?
На мою думку, в даний момент громадам не до повернення біженців. В Україні наразі налічується понад 4,6 мільйона внутрішньо переміщених осіб, і в деяких громадах кількість мешканців, ймовірно, значно зросла. Тому місцева влада зосереджена на вирішенні численних проблем, пов'язаних з ВПО.
А в цілому, міністерства і громади повинні мати різні завдання в цьому напрямку: міністерства мають розробити політику (стандарт) щодо повернення українських біженців чи залучення іноземних мігрантів, яка включає позиціонування, яким має бути ставлення до біженців та мігрантів, і мотиваційні інструменти (стимули для розробки програм їх залучення).
Програми повинні розробляти місцеві громади та муніципалітети. Кількість таких програм може сягати сотні і більше. Чому їх так багато? Справа в тому, що Україна є надзвичайно різноманітною, а менталітет людей, наприклад, у Дніпропетровській та Закарпатській областях, суттєво відрізняється. Кожна громада має свої потреби в спеціалістах різних професій та підприємництв. Крім того, повернення українців з Польщі та Швейцарії також потребує індивідуальних підходів.
В Україні заробітні плати в 7-8 разів нижчі, ніж у Німеччині (джерело: Getty Images)
Завдання міністерства полягає в заохоченні місцевих громад до розробки, оновлення та адаптації різноманітних програм. Воно також надає підтримку в підготовці проектів та сценаріїв для цих ініціатив. Це створить здорову конкуренцію серед громад за залучення населення, що, в свою чергу, сприятиме ефективності програм. У даному випадку, міністерства виступають у ролі наглядачів, подібно до НБУ, в той час як громади виконують функції банків, які безпосередньо займаються розробкою програм та наданням послуг.
Які б дії ви вжили на рівні громади, якщо б мали можливість?
- Перший крок - це розмова самої громади з українськими біженцями, трудовими мігрантами і діаспорою про те, що громада має і може зробити, щоб вони почали повертатись. Саме це робили уряди Ізраїлю (в 1950-х) та Ірландії (в 1990-х), щоб зрозуміти, які заходи потрібні для їх реального повернення.
Наприклад, Ірландія сформувала декілька мобільних груп своїх представників (300-400 людей) і відрядила їх в міста концентрації ірландської діаспори, які працювали топ-менеджерами в американських корпораціях, щоб вивчити потреби цих компаній у виході на ринок Європи через Ірландію.
Другий етап полягає у реалізації програм, які фокусуються на вдосконаленні місцевої інфраструктури. Це допоможе зберегти вже наявних жителів громади (родичів та близьких мігрантів) від виїзду за межі країни та буде стимулювати повернення їхніх родичів з-за кордону в майбутньому.
Найвдаліший досвід у цій сфері демонструє Мексика. Тут функціонує муніципальна програма Tres per Uno (3х1), яка передбачає, що за кожен долар, який мігранти вкладають у розвиток соціальної інфраструктури своїх рідних містечок чи сіл, уряд Мексики, разом зі штатом та місцевою владою, також виділяють по одному долару. Ці кошти спрямовуються на будівництво або реконструкцію важливих соціальних об'єктів, таких як дороги, школи, лікарні тощо.
Щорічно на ці програми виділяється від 300 до 500 мільйонів доларів, при цьому асоціації мігрантів самостійно встановлюють пріоритети щодо фінансування подібних проектів.
Ви висловили думку, що українцям, які перебувають за межами країни, слід інвестувати в українські банки. Чи мають мігранти достатню довіру до українських банків та держави, щоб здійснити такі вклади?
- Загалом у суспільства до банків високий рівень довіри, бо вони добре впорались з шоком після початку повномасштабного вторгнення. Крім того, на період воєнного стану вклади населення захищені в повному обсязі.
Але досвід інших країн доводить, що саме через інструменти фінансово-банківського сектору - депозитні, кредитні, іпотечні, страхові програми - найкраще підтримувати зв'язок з мігрантами, а переказ і формування їх заощаджень на батьківщині підвищує шанси їх повернення додому.
В німецьких джоб-центрах часто кажуть: "офісна робота - лише для громадян Німеччини чи ЄС, тож звертайтесь на фабрики" (фото: Getty Images)
Країни з успішними практиками, такі як Філіппіни, Індія, Пакистан, Мексика та Єгипет, демонструють, що мігранти готові зберігати значні частини своїх заощаджень на батьківщині — в середньому від 10 до 30% від загального обсягу депозитів населення в банківській системі. Тому в Україні подібні програми можуть мати позитивний економічний вплив завдяки валютному процентному арбітражу, що стимулювало б відкриття депозитів українців, які працюють за кордоном. Адже різниця в процентних ставках між банками країн, де працюють українці, та українськими банками може сягати 2-5 разів у доларах США та євро.
В Німеччині українцям у центрах зайнятості часто заявляють: офісні вакансії доступні виключно для громадян Німеччини або ЄС, тому краще шукати роботу на фабриках або в сфері обслуговування.
Крім того, існує практика, коли держави скасовують податки на депозити для мігрантів, які працюють за межами своїх країн. В Україні з 2025 року цей податок становитиме 23%. Це може стати вагомим стимулом для українських мігрантів і біженців зберігати свої заощадження в українських банках, а не тримати їх у готівці або на рахунках за кордоном.
Найкращий досвід тут має Індія. На початок 2025 року індійські мігранти накопичили в банках Індії депозитів на суму понад 160 мільярдів доларів США (екв).
І загалом відносно вашого питання щодо довіри - влада має працювати над її формуванням, і для цього треба використовувати всі можливі способи ментального зв'язку. Адже все про що ми тут в інтерв'ю говоримо - це ж все в більшій мірі потрібно не мігрантам, а самій Україні: українській владі, громадам, банківській системі і бізнесу.
Для багатьох мігранти є потенційними споживачами продуктів та послуг, джерелом податкових надходжень, робочою силою та підприємцями. Саме з цього ракурсу варто аналізувати програми, спрямовані на підтримку біженців, мігрантів, діаспори та іноземців. Польська та німецька влада, зокрема, також сприймає українців в цьому контексті, коли реалізує соціальні програми для їх підтримки в своїх країнах.
Ви вже сьогодні наводили приклади з різних держав. Якщо підсумувати, що ми можемо запозичити у них, щоб уникнути втрати наших мільйонів?
Існує як історичний, так і сучасний досвід репатріації своїх мігрантів. До історичного можна віднести Ірландію, Ізраїль та Південну Корею, які в минулому успішно повертали своїх громадян. Що стосується сучасного контексту, то значний досвід в цій сфері демонструють Філіппіни, Індія, Мексика та Єгипет.
Проте, важливо врахувати не лише досвід реалізації програм, а й усвідомлення того, скільки часу знадобиться для відновлення своїх інвестицій. Наприклад, процес повернення корейців тривав близько 40 років, поки Південна Корея не почала свій шлях до статусу "азійського тигра", і її валовий внутрішній продукт не почав стрімко зростати з кінця 1980-х років.
В Ірландії репатріація на батьківщину почалась приблизно через 150 років після масової еміграції у 1840 роках. І це після того, як країна стала на шлях "кельтського тигра", швидкого зростання її економіки. Тобто повертатись почали вже діти і внуки емігрантів. Робимо висновок: спочатку реформи і прискорення економічного росту, потім - повернення мігрантів. А не навпаки.
Якщо розглянути сучасну ситуацію, можна помітити, що всі країни все ще активно підтримують зв’язки зі своїми мігрантами. Проте міграційні процеси в даний момент мають не зворотний, а циркулярний (маятниковий) характер, що означає, що люди постійно переміщуються: вирушають у нові місця і знову повертаються.
Перш ніж робити будь-які кроки, варто звернутися до самих біженців та представників діаспори, аби дізнатися, які дії з боку громади можуть спонукати їх повернутися (фото: Getty Images).
Чому? Низький рівень розвитку рідної країни, невисокі зарплати, низький рейтинг економічних свобод цих країн. Навіть на Філіппінах репатріація її мігрантів не почалася. А це країна з маніакальним підходом до сприяння поверненню своїх мігрантів: понад 10 державних служб готує, тренує, контролює, захищає, страхує філіппінців, які їдуть на роботу за кордон. Сотні фінансово-банківських, страхових, іпотечних компаній пропонують масу програм для залучення їх фінансових ресурсів. Але завдяки цьому вдається тільки підтримувати зв'язок з ними, але не повертати їх.
- Як українці, які залишилися в країні під час війни, маючи можливість виїхати, переважно ставляться до тих, хто за кордоном? Чи будуть якісь непорозуміння між ними, коли частина повернеться?
На мою думку, сприйняття ситуації варіюється, адже все залежить від особистої зрілості та світогляду. Українець, який висловлюватиме свої думки з приводу цього питання на Майдані Незалежності в Києві, матиме одне бачення. В той же час, українець, що обговорюватиме цю ж тему на Трафальгарській площі в Лондоні, представить абсолютно інший погляд. Це зумовлено різними досвідами та перспективами.
Чи вважаєте ви, що нам слід прислухатися до поглядів українців, які живуть за межами країни? Я переконаний, що це важливо. Протягом останніх трьох років війни вони накопичили безцінний досвід. Цей досвід варто врахувати, оскільки незабаром ми будемо запрошувати їх повернутися додому. Як відомо, в Ірландії розташовані європейські офіси таких компаній, як Apple, Microsoft, Google, Amazon та Facebook. Хто сприяв їхньому приходу туди? Безумовно, це не був уряд Ірландії, а ірландська діаспора, яка вже працювала в цих компаніях у США.
Якщо ми прагнемо, щоб українці за кордоном стали корисними для нашої країни, нам потрібно їх вислухати. Якщо в суспільстві виникають непорозуміння з цього питання, важливо, щоб люди мали можливість обмінюватися думками. У ринковій економіці основним фактором, який об'єднує людей, є гроші, на відміну від авторитарних або планових систем, де основою є ідеологічні погляди та пропаганда. На щастя, ми живемо в умовах ринкової економіки, і якщо у людей є шанс заробляти, всі інші питання можна обговорити та вирішити.
#Facebook #Google #Microsoft #Канада #Національний банк України #Податок #Європейський Союз #Європа #Економіка #Україна #РБК-Україна #Українці #Імміграція #Банк #Польща #Німеччина #Біженець #Робоча сила #Пенсіонерка #Мігрант #Безробіття #Індія #Законодавство #Угорщина #Міграція населення #Південна Корея #Ізраїль #Суспільство #Словаччина #Народжуваність #Еміграція #Швеція #Норвегія #Amazon (компанія) #Apple Inc. #Туристична віза #Румунія #Об'єднані Арабські Емірати #Getty Images #Бойові дії #Філіппіни #Працевлаштування #Мексика #Ірландія #Рада Європейського Союзу #Євреї #Діаспора #Азійський банк розвитку #Шенгенська зона
