Страждальне минуле і перспективне майбутнє України: вивчені уроки від лауреатів Нобелівської премії.

Присудження Нобелівської премії з економіки 2024 року Дарону Аджемоглу, Саймону Джонсону та Джеймсу А. Робінсону за їхнє "дослідження механізмів формування та впливу інститутів на процвітання" стало значною подією в українських медіа та соціальних мережах, викликавши широкий резонанс.

Причини цього є досить зрозумілими — дане питання тісно пов'язане з українською дійсністю. Після Революції Гідності 2014 року в Україні важливість інститутів для економічного розвитку обговорювалася практично всіма. Це підкреслює необхідність створення спеціалізованої антикорупційної інфраструктури та проведення реформ у сфері корпоративного управління державних підприємств. В українських медіа вже достатньо детально розглянуті як теоретичні напрацювання авторів, так і можливі варіанти їхнього впровадження в реальність країни. Ми пропонуємо звернути увагу на ключові висновки, які слід обов'язково врахувати для формування економічного та політичного майбутнього України, використовуючи методи нобелівських лауреатів і аналізуючи економічну історію нашої країни.

Як в Україні, так і у світі, коли починають пояснювати, за що саме цей колектив авторів отримав премію з економіки, насамперед згадують дві статті: The colonial origins of comparative development: An empirical investigation (2000) та Reversal of fortune: Geography and institutions in the making of the modern world income distribution (2002). У першій статті пояснюється, чим могла бути зумовлена різниця в рівні сучасного розвитку держав, які колись були колоніями. Не вдаючись у деталі того, як було запропоновано та використано інструментальну змінну у вигляді рівня смертності перших поселенців, зазначимо лише, що саме в цій статті вперше використано поняття екстрактивних інститутів (екстрактивні економічні інститути -- це інститути, які мають протилежні властивості, тобто спрямовані на те, щоб відбирати доходи й блага в однієї групи людей на користь іншої). На територіях, де поселенцям із Європи було важко прижитися, вони засновували інститути, що були покликані "вичавити" максимально можливу кількість ресурсів для метрополії.

Давайте розглянемо, як наша країна вписується в цю картину. Протягом століть територія сучасної України була поділена між різними державами Східної Європи. З одного боку, як росіяни, так і наші західні сусіди не стикалися з необхідністю перетинати океан і боротися з невідомими хворобами, з іншого боку, Україна була щедрою на важливі ресурси — родючі землі, які ідеально підходили для сільського господарства, а також вугілля, руди та згодом нафту і газ, що стали основою індустріалізації. Ці фактори сприяли формуванню екстрактивних інститутів на українських землях, що пояснює історичну недовіру українців до представників влади та певну ворожість до них.

В іншій популярній статті авторів Reversal of fortune: Geography and institutions in the making of the modern world income distribution висловлено твердження про те, що екстрактивні інститути, засновані колонізаторами в країнах, які були заможними 500 років тому (виміряно через щільність населення та рівень урбанізації), призвели до того, що ці країни були менш привабливими для інвестицій, не скористалися плодами індустріалізації і, як наслідок, нині є відносно біднішими. Хоча багата на ресурси Україна, на відміну від південноамериканських колоній європейців, і не була "урбанізованою" 500 років тому, ми можемо зауважити, що Київ початку XIII ст. був одним із найбільших міст феодальної Європи з кількістю населення близько 50 тисяч осіб, а загальною назвою Русі серед скандинавських народів була Гардарикі (давньоскан. і ісл. Garðaríki, Garðaveldi, швед.), що означає "країна міст (городів)" і вказує на те, що ці території були здатні прогодувати численне за мірками середньовіччя населення міст. Водночас така концентрація ресурсів мала й інший негативний прояв. Україна стала ареною ведення найкривавіших війн ХХ століття.

Щоб зрозуміти обсяги "потенційних" втрат за століття, варто звернутися до слів відомого українського історика Ярослава Грицака у його праці "Подолати минуле: глобальна історія України": "У 1848 році Руська Рада у Львові заявляла, що представляє 15 мільйонів малорусів. Переписи наприкінці 1890-х років продемонстрували, що за півстоліття це число подвоїлося, досягнувши 30 мільйонів. Один з українських патріотів тоді з оптимізмом зазначав, що якщо зберегтися такі темпи зростання, то через століття, у 1998 році... хтось із виступаючих у Львові скаже: "Ми, австрійські русини, є частиною 120-мільйонного народу!". Таким чином, в той час як населення в інших країнах, таких як США, Китай та в глобальному масштабі, за останні 100 років зросло приблизно вчетверо, в Україні чисельність населення не досягла навіть двократного зростання, а після початку повномасштабної агресії фактично знизилася до рівня початку XX століття.

Екстрактивна природа інституцій, що виникли внаслідок імперської політики, а згодом і Радянського Союзу, яскраво проявилася після його розпаду. Замість того, щоб зосередитися на реальному розвитку нової держави та створенні інклюзивних інститутів, які б залучали широкий спектр громадян, еліти продовжили експлуатувати існуючі екстрактивні структури. Вони сконцентрувалися на розподілі "спадщини" радянської епохи, що призвело до формування промислово-фінансових груп та монополізації окремих секторів економіки.

Здається, ці висновки ведуть нас до відомої книги авторів Дарана Аджемоглу та Джеймса Робінсона "Чому нації занепадають" (2012) та логічного розуміння ситуації в Україні. Існує безліч аргументів, що пояснюють, чому країна не змогла досягти успіху в минулому або чому це може не статися в майбутньому. Втім, з моменту публікації статті "Колоніальні витоки порівняльного розвитку: емпіричне дослідження" минуло більше 24 років, і за цей час Аджемоглу та Робінсон написали близько 40 нових статей, присвячених зв'язкам між суспільством, державними інститутами та економічним прогресом.

Висловлені концепції продовжують свій розвиток, і однією з останніх праць є "The Narrow Corridor: States, Societies, and the Fate of Liberty" (2019). У цій книзі детально розглядається, як виникають ліберальні демократії, які становлять основу для добробуту та процвітання. Автори стверджують, що "справжня демократія та свобода не є результатом системи стримувань і противаг або продуманого дизайну інституцій; натомість вони формуються й підтримуються через значно складніший і хаотичний процес, де суспільство мобілізується для захисту своїх свобод та активно встановлює обмеження на правила, що їх використовує держава у стосунках із ним".

Протягом останніх двох десятиліть українці продемонстрували свою здатність протистояти свавіллю влади та еліт. При цьому автори попереджають, що "конфлікт між державою (яка представлена елітами та лідерами) і суспільством, що формує вузький простір для свободи, потребує балансування". Нерівновага шкодить свободі: коли суспільство є слабким, це може призвести до деспотизму (яскраві приклади можна знайти в більшості колишніх радянських республік). З іншого боку, якщо суспільство надто сильне, це викликає ослаблення держави, яка не в змозі захистити своїх громадян. У цьому контексті повномасштабна війна України за незалежність від колишньої метрополії набуває особливої важливості.

У 2022 році українці, напевно, вперше за кілька століть відчули свою державу не як надбудову, нав’язану метрополією на їхніх землях, а як ефективний механізм, здатний захищати своїх громадян у складних умовах. Завершення війни, безперечно, сприятиме зміцненню української державності: у наступні роки держава стане ключовим гравцем у сфері економічної активності. Після "підтягування" державних інституцій до потреб суспільства Україна, незважаючи на наявність певних ризиків, має всі можливості пройти "вузьким коридором" до економічного зростання та добробуту своїх громадян.