Причини масового виїзду людей та шляхи об'єднання тих, хто залишився – основна проблема України.

На тему соціального капіталу, міграційних процесів та конфліктів.

В будь-якому протистоянні перемагає не сильніший, а той, кому більше за всіх треба.

Психіка людини має свої специфічні характеристики, які варто враховувати, особливо коли стоїть завдання досягнення важливих та складних цілей. Однією з цих характеристик є потреба в безпеці. Російська культурна традиція відрізняється від західної саме в сприйнятті цієї потреби. Вона спирається на віру в насильство та контроль як основні засоби досягнення мети. Це, в певній мірі, нагадує сталінські практики, які, варто зазначити, демонструють свою ефективність, принаймні до певного часу.

Я не знаю, на якому етапі, але Західний світ по суті відмовився від ідеї того, що насилля вирішує все. Це видно не лише в їхніх нескінчених прагненнях з усіма домовлятися, а й у більш глибоких культурних процесах, які можна спостерігати в роботі західних інституцій. Західним суспільствам вдалося вловити це розуміння, що не насилля, а довіра і відчуття захищеності є більш ефективними для економіки, що вони роблять людину більш продуктивною, не кажучи вже -- щасливою. І що найголовніше, їм вдалося побудувати так свої інституції, щоб вони продукували більше довіри. Саме це робить Західний світ привабливим, у тому числі для українських мігрантів.

Можна скільки завгодно засуджувати українців, які "втікають", але треба визнати той факт, що багато з цих людей роблять це саме з відчуття недовіри до своєї власної країни і з якоїсь втоми від відчуття безплідності своїх попередніх зусиль і своїх інвестицій в неї. Це просто реальність, яку необхідно осмислити тим, хто хоче якось змінити ситуацію.

Так от, корисно в цьому контексті проаналізувати те, чому ми все ще не можемо відійти від сталінської парадигми. Вона присутня в нас в дуже багатьох практиках, наприклад, в методах кошмарення бізнесу, зарегульовування роботи організацій, гіпертрофованого домінування силових структур і нескінченого контролю (з тенденцією швидше заборонити, ніж дозволити), які по суті створюють виснажливі умови праці для багатьох людей і організацій. І навіть в методах примусової мобілізації (зокрема, тому що вона створює відчуття нерівності і несправедливості).

Досить рідко ми замислюємось над тим, наскільки поширеними є практики, які руйнують соціальну довіру в нашому суспільстві. Ми самі сприяємо цим формам взаємодії з іншими людьми. Це явище починається, напевно, ще зі шкільних років, де цькування "не таких" учнів, зокрема за низькі оцінки, залишається поширеним явищем. У школі діти стикаються з уніфікованими вимогами до навчання, які формують у них відчуття власної безпорадності та невпевненості. В медицині ситуація не краща: багато лікарів мають підсвідоме бажання ставитися до пацієнтів як до неслухняних дітей, адже вважається, що якщо б вони дотримувалися рекомендацій, то й не хворіли б. Ця недовіра проявляється також у відносинах між державними органами та бізнесом, бюджетними установами та іншими організаціями. Багато представників влади підозрюють, що якщо організація функціонує, то в неї обов'язково є "корисливі" мотиви.

Дивовижна ситуація з отриманням українського громадянства: люди, які прожили в Україні багато років, виховали тут своїх дітей і стали невід'ємною частиною суспільства, стикаються з труднощами у процесі отримання громадянства. Здається, що українське громадянство стало якоюсь ексклюзивною привілеєю, що не підлягає порівнянню з громадянствами таких країн, як Німеччина чи США, які можна здобути просто виконавши певні умови.

Всюди в нас присутнє якесь глибинне прагнення принижувати інших людей, експлуатувати людські слабкості, бажання і потреби. Не кажучи вже про корупцію, яка на цьому виникає. Корупція руйнує всі ті рештки довіри, які ще присутні, тому що вона створює відчуття нерівності, зловживання владою і гри без правил. Кожен корупційний скандал, кожен міндіч-гейт, єрмак-аб'юз, кожне бажання "накласти санкції" на опозиційних політиків підриває суспільну довіру і довіру громадян до своєї країни. Це так працює навіть якщо вам здається, що якісь люди підтримують аб'юзивні рішення і завжди є якісь групи інтересів, які толерують корупціонерів як своїх покровителів. У більш стратегічній перспективі саме всі ці речі зменшують кількість людей, що бажають захищати свою країну і навіть просто жити в ній. Не кажучи вже про довіру з боку інших країн до України.

Зрештою, все це не тому, що в цьому хтось конкретно винен. Просто критична маса людей щиро вірить, що саме так і має бути організоване суспільство. І, що головне, все це не є повністю неефективним. Це може працювати доволі довго, поки є ресурси, зокрема, людські. Але коли ці ресурси вичерпуються, це набуває загрозливого характеру. Зараз ми перебуваємо саме в цьому історичному моменті.

Так от, тим всім, хто зараз розмірковує про те, чи повернуться українці з-за кордону і як нам вийти з цієї війни з найменшими втратами, варто, мабуть, подумати в першу чергу над тим -- як сконсолідувати тих, що ще не виїхали. Як дати їм відчуття довіри до власної країни, до держави і до своїх інституцій. Навіть попри те, що ці люди можуть мати іншу думку щодо методів формування ефективного суспільства, але насправді їм потрібні саме рішення, які будуть сприяти соціальній довірі, а не підривати її. Це не мають бути популістські рішення за принципом "всіх задобримо" і "всім дамо, що ви хочете", це мають бути прозорі і відповідальні рішення, які в кінцевому рахунку посилять в людях відчуття власної відповідальності і віри, що від них багато залежить. Те, що так багато людей виїхало, може навіть зіграти на руку: що менша кількість людей, то меншу кількість інтересів і думок треба узгоджувати. Потренуйтесь хоча б на них. Якщо вдасться створити суспільство довіри в межах значно меншої кількості людей, то інші (як ті, що виїхали, так і різні там інвестори і партнери) самі будуть прагнути приєднатися до такої спільноти.

Автор подає свою власну точку зору, яка може відрізнятися від офіційної позиції редакції. Відповідальність за інформацію, що міститься в розділі "Думки", покладається на автора.