Де ж усі люди?! Ситуація на ринку праці близька до кризи.

Україна переживає один із найскладніших періодів своєї історії. Повномасштабна війна з Росією не тільки руйнує міста та інфраструктуру, а й глибоко впливає на економіку, зокрема на ринок праці. Мільйони українців втратили роботу, за даними НІСД, близько 6,2 мільйона, емігрували 7 мільйонів, стали внутрішньо переміщеними особами 4 мільйони. Безробіття, дефіцит кадрів, зростання неформальної зайнятості та соціально-економічної нерівності стали реальністю для багатьох. Але чи готова поточна політика зайнятості відповісти на ці виклики?

З початку повномасштабного вторгнення в 2022 році український ринок праці зазнав суттєвих змін. Економічна активність зменшилася, а можливості для працевлаштування значно обмежилися, що призвело до критичних структурних трансформацій. Кількість працездатного населення знизилася до 15 мільйонів, що на 12% менше в порівнянні з допандемічним періодом. Міграційні процеси мали вагомий вплив: близько 7 мільйонів українців покинули країну, а ще 4 мільйони стали внутрішньо переміщеними особами. Як результат, на кінець 2024 року близько 75% роботодавців повідомляють про серйозний дефіцит кадрів.

Цей феномен може здатися парадоксальним: попри нестачу робочих місць, існує підвищений рівень безробіття. Згідно з офіційною статистикою, у 2024 році безробіття становило 13,1%, а в 2025 році очікується зниження до 11,6%. На початку 2025 року в країні налічувалося 143 тисячі зареєстрованих безробітних, що на 7 тисяч менше, ніж у попередньому році.

Війна посилила демографічні проблеми -- скорочення працездатного населення через втрати, міграцію та інвалідність. Промисловість, особливо металургія, хімія та машинобудування, постраждала від руйнувань, логістичних проблем та енергетичних криз. Регіональні відмінності катастрофічні: схід і південь втратили більшість промислових і аграрних робочих місць, тоді як захід і центр перевантажені вимушеними переселенцями.

Ці зміни не тільки економічні, а й соціальні. Найбільш вразливі групи -- жінки, молодь, пенсіонери, ветерани та люди з інвалідністю -- опинилися в найгіршому становищі. Поточна політика зайнятості, орієнтована на довоєнні реалії, не враховує цих трендів, що призводить до зростання нерівності та ризику соціальних заворушень.

Війна призвела до серйозних змін у важливих аспектах ринку праці, таких як система оплати, обов'язкове соціальне страхування, неформальна зайнятість та тристоронній соціальний діалог. Станом на грудень 2024 року кількість застрахованих працівників знизилася до 8,8 мільйона, що на 968 тисяч менше, ніж у 2021 році. Неформальна зайнятість охоплює більше 30% робочої сили, і цей відсоток продовжує зростати через перехід бізнесу в "тіньову" економіку, страх мобілізації та розвиток платформних моделей зайнятості, таких як таксі та кур'єрські послуги.

Заборгованість по виплаті заробітної плати є ще однією серйозною проблемою. До початку війни ця заборгованість сягала 3,1 млрд грн, а після вторгнення вона значно зросла. Наприклад, у Києві на березень 2025 року вона становила 596 млн грн, що на 35,5% більше, а в шахтах Донеччини та Луганщини — 500 млн грн. Це не лише негативно впливає на фінансове становище працівників, але й підірває їхню довіру до системи виплат.

Соціально-економічні диспропорції в умовах війни значно загострились. Коефіцієнт заміщення пенсій знизився з 37,7% у 2015 році до 23,9% у 2024 році, що суттєво нижче рекомендованого рівня Міжнародної організації праці, який становить 40%. Високі доходи керівників компаній, таких як генеральний директор "Нафтогазу", який отримує 2 092 500 грн на місяць, контрастують з середньою зарплатою в галузі, що становить лише 23 200 грн. У 2024 році середня зарплата по економіці зупинилась на рівні 21 500 грн. Заморожені соціальні стандарти та гарантії, зокрема мінімальна зарплата, встановлена на рівні 8 000 грн у 2025 році (що нижче фактичного мінімуму в 16-20 тис.), лише підвищують рівень бідності населення.

Серед трендів -- глибока структурна трансформація через війну, міграцію, демографічні втрати та руйнування інфраструктури. Глобальні фактори, такі як цифровізація та конкуренція за кваліфікованих працівників, додають складнощів. Економічна активність скоротилася, можливості працевлаштування зменшилися.

Ще одним важливим трендом є нестача працівників, навіть на фоні високого рівня безробіття. Приблизно 75% компаній стикаються з постійною потребою у нових кадрах, що створює конкуренцію за кваліфікованих спеціалістів. Основні фактори цього явища — еміграція, мобілізаційні процеси та демографічний спад.

Інший тренд -- невідповідність освіти потребам ринку. Випускники вишів часто працюють не за фахом або безробітні через невідповідність навичок. Це потребує системної модернізації освіти.

Цифровізація та нові форми зайнятості, як гіг-економіка та віддалена робота, знижують бар'єри входу на ринок і створюють інноваційні моделі. Це шанс для відновлення, але також ризик зростання неформальної зайнятості.

Конфлікт також загострив труднощі для найбільш вразливих верств населення. Станом на середину 2024 року, більше 3 мільйонів людей з інвалідністю мають лише 16% рівень зайнятості, тоді як у Європейському Союзі цей показник становить 55%. Ветерани, внутрішньо переміщені особи та пенсіонери постійно зустрічаються з численними перешкодами.

Регіональні нерівності також посилюються. У зонах конфлікту, зокрема в Донецькій та Луганській областях, рівень заборгованості та безробіття досягнув критичних показників. Міграційні процеси виснажили населення сходу та півдня країни, водночас створивши навантаження на західні регіони.

Тристоронній соціальний діалог залишається фактично паралізованим з 2018 року, а фонди соціального страхування демонструють низьку ефективність, з адміністративними витратами, які сягнуть 22% у 2024 році. Критична залежність від зовнішніх фінансових вливань та демографічний спад ставлять під загрозу стабільність у довгостроковій перспективі.

Діюча політика уряду зосереджена на тимчасових і пасивних заходах, таких як одноразова фінансова допомога, субсидії і реєстрація безробітних, в той час як структурні проблеми залишаються поза увагою. Протягом останніх років державна політика зайнятості була переважно реактивною, з акцентом на виплати, а не на створення нових робочих місць. Державна служба зайнятості в основному займалася лише реєстрацією безробітних та проведенням короткострокових навчальних програм. Механізми перекваліфікації не відповідали вимогам сучасного ринку праці, зокрема в сфері цифрових професій. Відсутність адаптації до регіональних потреб призвела до неефективного розподілу трудових ресурсів. Як наслідок, ми маємо ситуацію, коли робоча сила є, але вона не перебуває там, де її найбільше потребують, і не володіє необхідними кваліфікаційними навичками.

Сучасна політика в сфері зайнятості повинна відображати актуальні тенденції, такі як цифрова трансформація, міграційні процеси, нестача робочої сили та наслідки війни. Важливо, щоб вона була спрямована на відновлення економіки, інтеграцію з ЄС та досягнення Цілей сталого розвитку ООН, особливо у контексті зменшення соціальних дисбалансів.

По-перше, потрібні перегляд мінімальної зарплати та прожиткового мінімуму через тристоронній соціальний діалог, гармонізація з Директивою ЄС 2022/2041 (60% медіанної зарплати) та конвенціями МОП. Приєднатися до програми МОП щодо прожиткових зарплат теж не зайве.

По-друге, треба реформувати систему оплати: підняти базові ставки в тарифних сітках, мінімізувати розриви між секторами, додати надбавки за роботу в прифронтових зонах.

Нова система зайнятості має мотивувати до роботи, а не до очікування виплат. Необхідно впровадити модель "активного працевлаштування", де людина отримує фінансову підтримку лише за умови участі в навчанні або суспільно корисних роботах.

Третім важливим кроком є реалізація регіональних ініціатив для відновлення зайнятості. Кожен регіон повинен розробити свій "План відновлення трудової діяльності", в якому братимуть участь місцеві підприємства, громади та донорські організації. Це створить умови для повернення робочих місць у ті сфери, де вони були втрачені.

Жінки, ветерани та особи з інвалідністю повинні стати основою нової стратегії зайнятості. Їх включення в робочі процеси є не просто актом соціальної підтримки, а важливим економічним кроком.

По-четверте, необхідно створити "універсальний державний цифровий портал зайнятості", який інтегруватиме вакансії, освітні програми, консультування щодо кар'єри та мікрокредити для підтримки самозайнятих осіб.

Відновлення України не може ґрунтуватися на дешевій робочій силі та сировинній економіці. Україні необхідно перейти до інноваційної моделі, яка передбачає високотехнологічну працю з гідною оплатою, підтримувану державою через податкові пільги та співпрацю з бізнесом.

Українські вчені-економісти Василь Костриця і Тетяна Бурлай слушно зазначають: "Ринок праці -- це не просто індикатор економіки, це дзеркало суспільної довіри". Людина праці -- це передусім стратегічний ресурс держави. Якщо люди вірять, що держава дає шанс на роботу, вони залишаються, працюють, сплачують податки, відбудовують громади. Якщо ж політика зайнятості неефективна, то суспільство втрачає віру, а країна -- людський капітал.

Сьогодні Україна опинилася на порозі важливого рішення: або ж повернутися до застарілої моделі соціальної несправедливості та нерегульованої праці, або ж закласти основи нового соціально-економічного договору, в якому праця стане основою для відновлення країни після війни.

Для України після війни праця є не лише економічним аспектом, а також важливим елементом психологічної та соціальної стабільності. Зайнятість виступає як противага травматичному досвіду, безпорадності та втратам. Тому нова стратегія у сфері зайнятості та праці повинна базуватися на гуманістичних принципах, враховуючи не тільки економічні потреби, але й гідність кожної людини.

Україна має шанс створити сучасну, стійку, цифрову та інклюзивну економіку праці, якщо:

Війна змінила Україну, тепер настав час змінити й політику зайнятості. Час діяти -- для мільйонів українців, які заслуговують на гідну роботу та майбутнє. Бо без людей, які працюють і вірять у своє завтра, відбудова неможлива.