Автор: Олексій Костенко, керівник Наукової лабораторії імерсивних технологій та права в Інституті інформаційної безпеки та правознавства Національної академії правових наук України, доктор юридичних наук.
Сучасна наука переживає парадоксальний момент своєї історії. Цивілізація дедалі більше залежить від наукових відкриттів -- від штучного інтелекту й нових ліків до нових матеріалів і технологій, що мають допомогти впоратися зі зміною клімату. Наукові дослідження визначають темп технологічного розвитку, економічну конкурентоспроможність держав і навіть майбутнє глобальної безпеки. Та водночас сама система виробництва знань стрімко змінюється під тиском нових технологій, ринку інновацій і глобальної конкуренції за таланти.
Ми часто вважаємо, що основними перешкодами у науковій сфері є нестача фінансування та бюрократичні перепони, але насправді проблема має набагато складніший характер. На неї впливають кілька важливих факторів: виникнення економіки уваги, посилена конкуренція з боку корпоративних лабораторій за кращі уми та ресурси, а також нові вимоги ринку, які змушують науку все частіше демонструвати свою ефективність і конкурентоспроможність.
Одна з найпомітніших змін останніх років -- трансформація публічного простору сучасної культури. Нинішня епоха любить не тих, хто думає глибоко, а тих, хто говорить голосно. Не тих, хто доводить, а тих, хто вражає. Не тих, хто роками перевіряє гіпотези, а тих, хто вміє одним ефектним жестом продати майбутнє як уже готовий товар. Бути візіонером сьогодні вигідніше, ніж бути експертом, ученим.
Справді, ми спостерігаємо конфлікт між двома різними підходами в сучасному суспільстві: економікою уваги, що нагороджує вміння привертати увагу та яскраві передбачення, і економікою знання, де цінність формується через повільний процес досліджень, верифікації та накопичення даних. Ця напруга дедалі більше впливає на роль науки в наш час.
Візіонера зустрічають оваціями. Його думки цитують, запрошують на різноманітні платформи: від сцен і форумів до подкастів та самітів. Часто йому пробачають неточності, перебільшення і навіть поверхневість, іноді - й відверту інтелектуальну недобросовісність, якщо його ідеї красиво подані. Він просто заявляє, що "бачить тенденцію", "відчуває майбутнє" або "створює нову реальність". Його висловлювання не потребують ретельної перевірки, адже він не прагне доводити, а намагається вразити. Його арена - риторика, його інструмент - впевненість, а його валюта - увага. І в епоху цифрових технологій, увага, як відомо, має вищу цінність, ніж істина.
Водночас учений працює в прямо протилежному режимі. Він має відповідати за формулювання, метод, джерело, висновок, контекст, коректність, етичність, відтворюваність, новизну, актуальність і ще десяток параметрів, які ніколи не поміщаються в одну красиву презентацію. Науковець не має права на "просто відчуваю". Він мусить доводити. І саме тому програє публічну боротьбу за увагу. Бо сучасна публічна культура не любить складного. Вона любить емоційно заряджений прогноз, афористичну банальність, глянцеву рішучість і людину, яка говорить так, ніби вже стоїть на вершині історії. На цьому тлі вчений виглядає майже трагічною постаттю: він знає занадто багато, щоб бути самовпевненим, і занадто відповідальний, аби бути дешевим пророком. Саме тому в економіці уваги наукове мислення часто програє -- не тому що воно менш цінне, а тому що значно повільніше й складніше.
Внутрішні перетворення також торкнулися наукової сфери. Сучасна наука вже не є справою окремих особистостей, які працюють у лабораторіях. Науковці тепер працюють у колективах, керують різними проєктами, залучають інвестиції, співпрацюють з комерційними структурами і виводять технології на ринок.
У цьому немає проблеми — це вимога сучасності. Справжня проблема виникає, коли стратегічне керування науковими дослідженнями підміняється дрібною адміністративною рутиною: безкінечними звітами, погодженнями та процедурами. У таких умовах наука стає не лише виснажливим заняттям, а й справжнім марафоном, де критичне мислення стає рідкістю, оскільки значну частину часу поглинає бюрократична машина, що забезпечує формальне виживання. Наукова стаття втрачає свою суть, перетворюючись на елемент звітності, а дослідження стає фабрикою публікацій. Гранти перетворюються на засіб виживання, а університети — на місця постійної нестачі фінансування та обладнання для лабораторій. В такій системі залишається все менше простору для того, заради чого колись існувала наука: глибокого мислення, складних сумнівів, ризикованих гіпотез і повільного формування ідей. Вчені дедалі рідше мають можливість працювати на перспективу майбутнього.
Сьогодні відчуття виснаження стало не лише особистісним, але й системним явищем. За даними дослідження, проведеного компанією Elsevier під назвою "Дослідник майбутнього", в якому взяли участь понад 3200 науковців з академічних та корпоративних установ з 113 країн, у глобальному академічному середовищі спостерігається тривожна тенденція. Дослідники не тільки відчувають значне навантаження, але й стикаються зі збільшеним тиском через стрімке зростання обсягу інформації, адміністративні та освітні вимоги, невизначеність у фінансуванні та суворі вимоги до постійної публікаційної результативності.
Згідно з результатами дослідження, лише 68% вчених зазначили, що тиск щодо публікації наукових статей зріс у порівнянні з попередніми роками. При цьому лише 45% респондентів вважають, що мають достатньо часу для проведення власних досліджень, а лише 33% сподіваються на покращення фінансування у найближчі роки. У Північній Америці ситуація виглядає ще більш песимістично: всього 11% опитаних вірять у поліпшення фінансових умов.
Отже, цілком очевидно, що сучасні дослідники все більше орієнтуються на корпоративний сектор, де їх чекають вищі фінансові винагороди, швидші інновації, яскравіший «зірковий ефект» і, що є особливо важливим, набагато кращий доступ до ресурсів для досліджень. Іншими словами, наукові установи перестають бути основним місцем притягання для тих, хто прагне реалізувати масштабні технологічні проекти.
Особливо яскраво ця тенденція проявляється у сфері досліджень штучного інтелекту, де університетське середовище опинилося в стані жорсткої конкуренції з бізнесом.
На цьому фоні особливо виразними виглядають коментарі професора Ірана Чена з Університету Дьюка, які він зробив під час міжнародної конференції ICCAD 2025 та семінару в Каліфорнійському університеті в Берклі. Серед його основних зауважень — втрата університетами позиції безумовної "остаточної мети" для молодих спеціалістів у галузі штучного інтелекту.
Однак було б надто спрощено вважати, що цю тенденцію, зокрема в області штучного інтелекту, можна пояснити лише нестачею фінансування чи бюрократичним тиском. Відповідальність також покладається на самі академічні установи.
Університети завжди виконували роль установ, що займаються довгостроковим мисленням. Їхня потужність полягає у вмінні оперувати основоположними концепціями, складними теоріями та науковими дослідженнями, які не підлягають швидким змінам технологічного світу. Проте ця інституційна повільність все більше стає їхньою вразливістю в сучасних умовах.
Сфера технологій розвивається набагато швидше, ніж університетська адміністрація. Новітні напрямки, такі як штучний інтелект і біоінженерія, прогресують з такою швидкістю, що академічні програми часто відображають їх лише тоді, коли індустрія вже переходить до нових етапів. Оновлення навчальних планів займає роки, в той час як технологічні цикли змінюються всього за кілька сезонів.
В результаті виникає парадоксальна ситуація. Хоча університети залишаються основними осередками підготовки науковців, вони все частіше втрачають конкурентну боротьбу за темпи та масштаб втілення нових ідей. Саме тому багато молодих дослідників віддають перевагу корпоративним лабораторіям — не лише через вищі зарплати, а й завдяки швидшому процесу реалізації проектів.
Це вказує на те, що виклики, з якими стикається сучасна наука, набагато глибші, ніж лише брак фінансування чи надмірна бюрократія. Справжня суть полягає в конфлікті між повільним ритмом академічних установ та стрімким розвитком технологічної економіки.
Незважаючи на існуючу кризу, більшість дослідників продовжують вірити в цінність своєї діяльності. Згідно з результатами опитувань, проведених серед міжнародного академічного співтовариства і опублікованих у матеріалах Elsevier, приблизно 78% вчених вважають, що їхні зусилля сприяють розширенню знань і приносять істотну користь суспільству. Ця віра, ймовірно, є одним із основних моральних ресурсів, на яких тримається наука.
І якщо сучасна наукова система не знайде способу відновити баланс між швидкістю технологічної економіки й повільною природою наукового мислення, ризик полягатиме не лише у відтоку талантів з університетів. Значно більший ризик -- поступова втрата середовища, де народжуються ідеї, здатні змінювати цивілізацію.
#Економіка #Товари #Бізнес #Вчений #Наука #Конкуренція (економіка) #Бюрократія #Штучний інтелект #Іран #Знання #Університет #Північна Америка #Доктор наук #Конкуренція (компанії) #Цивілізація #Гіпотеза #Парадокс #Лабораторія #Логічно #Ліки #Спільнота талановитих людей #Жест #Каліфорнійський університет у Берклі
