Хліб як символ: у Вінниччині створюють сто різновидів обрядового печива.

Традицію випікання обрядових хлібів на Вінниччині внесли до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України

На території сучасного Поділля вирощування зерна розпочалося ще в епоху неоліту. Хліб став невід'ємною частиною виживання людей, і на честь кожного свята чи важливої події у Вінниччині випікали свій унікальний хліб. Він слугував не лише оберегом, а й свідченням культурної спадщини народу. Тут збереглися традиції хлібопечення, що передавалися з покоління в покоління, зберігаючи автентичність і зв’язок із минулим.

Кандидат історичних наук, доцент кафедри правознавства і гуманітарних дисциплін Вінницького навчально-наукового інституту економіки Західноукраїнського національного університету Світлана Творун протягом понад 40 років займається дослідженням обрядових хлібів регіону Вінниччини. Вона виявила та зафіксувала традиції виготовлення більше ста різновидів обрядової випічки на цій території. Спільно з колегами з Вінницького обласного центру народної творчості, Світлана не лише видала книгу, присвячену обрядовим хлібам, але й активно працювала над тим, щоб ці традиції були включені до Національного реєстру елементів нематеріальної культурної спадщини.

Хліб завжди повинен бути на столі, щоб не став черствим.

Світлана Олександрівна розповідає, що на Поділлі завжди існував культ святості хліба.

У нашій культурі хліб завжди був символом благословення та важливим елементом будь-якої угоди. Наприклад, в народних приказках відображається його значення: "Хліб на столі - Бог у домі", "Не ми носимо хліб, а хліб підтримує нас". Хліб може бути описаний як сирий, липкий, підгорілий або черствий, але ніколи не як поганий. Якщо шматок хліба випадково падає на підлогу, його прийнято підняти, поцілувати і вибачитися. Коли ж ми зривали трави, то зазвичай приносили вибачення землі, поклавши на неї хліб: "Не ображайся, земле, що ми тебе оголили - ось, тримай, ми поклали хлібець", - розповідає етнологиня.

Додає, що на Вінниччині часто зустрічають хлібом.

Але ніколи - це не стосується рідних, від яких не очікують підступу, а лише чужих людей. Або невістки, або зятя, або незнайомої громади, що знаходиться на межі села. Коли ми виходимо з хлібом, це символізує наше тепло та відкритість до вас. Проте ви повинні вшанувати нашу святиню. Коли ж гості цілують святий хліб, вважається, що він очищає їх. І навіть якщо вони прийшли з недобрими намірами, вже не зможуть завдати шкоди, - пояснює Творун.

Співрозмовниця зауважує, що хліб повинен був завжди знаходитися на столі, щоб не закінчився. Не прийнято було говорити "відріж хліба", адже хліб краяли і пропонували його у вигляді окрайця. На весіллях, коли розрізали коровай, ручку ножа обв'язували хустинкою, щоб захистити молодят від негативу, який міг іти від людини, що його ділить. Хліб не можна було викидати у смітник – залишки слід було віддавати тваринам або птиці.

Науковиця розповідає, що вивчати обрядові хліби розпочала ще зі середини 1980-х років. Додає, що сподівалася на сплеск інтересу до всього українського на початку 1990-х, але після розпаду Союзу наші співгромадяни захопилися проявами інших культур, від яких тривалий час були ізольовані, свого не знав майже ніхто й нічого.

Світлана Творун розповідає: "На місцевому телебаченні ми реалізували серію програм, присвячених українським народним і родинним святам та обрядам. Також створили кілька фільмів для центрального телебачення, які відображали етнічну культуру. Протягом 1997 року в мене склалося враження, що мої роботи загубилися і не справляють жодного впливу. Я вважала, що для відновлення нашої національної культури важливо, щоб вона була присутня в усіх сферах життя — навіть на ринках і в закладах громадського харчування. Саме тому в 1997 році я розробила курс "Практична етнологія для ділових людей" і запропонувала його економічному університету, де працювала. Тоді ж я почала складати посібник, який допоміг би студентам у навчанні."

Працюючи над цією книгою, вона зрозуміла, що найбільше з української традиції її студентам, які, зокрема, працювали на хлібозаводі, знадобляться знання, пов'язані із хлібом.

- Наприклад, коли мова йшла про вишиванки, їх уже можна було знайти у Вінниці. А от з обрядовим хлібом справа зовсім інша — його просто не існувало! Навіть перед Великоднем у наших магазинах можна було знайти лише глазурований кекс "Святковий", який тепер називають паскою. Проте в українській традиції правильніше вживати термін "бабка"! - підкреслює вона.

Вона зазначає, що студенти, яким вона ділилася цими відомостями, виявили значний інтерес, і разом вони розпочали збір матеріалів про традиційні хліби, використовуючи створений нею опитувальник. Виявилось, що це справді обширна сфера для вивчення.

- Я сама натоді знала усього з півтора десятка видів обрядових хлібів. Зараз ми вже вийшли на більш ніж сотню найменувань: понад 60 до календарних свят і понад 40 - до родинних подій! - ділиться пані Світлана.

Шлюбні гуси та калачі з борідкою

Етнографка згадує, що ще на початку 2000-х років на обласні святкування громади приносили красиву, але вкрай одноманітну випічку, яка не передавала справжню сутність народних традицій обрядового хліба. Хоча не тільки в різних областях, але навіть всередині однієї, наприклад, Вінниччини, існує яскраво виражений поділ на "хлібні" регіони.

- Тому я свою "методичку" для студентів передала керівнику Вінницького обласного центру народної творчості Тетяні Цвігун, а вона розіслала її у райони. І вже через рік громади привезли унікальний хліб! Не просто великі короваї, а, скажімо, малесеньке "Різдво" для корови, або ж "Хліб із душею", "Сончата" і "Ярки". Тобто дуже цікаву випічку! Коли я, жителька центру області, прийшла на цю виставку, то усвідомила, що ми не розуміємо одні одних із людьми, які привезли свою випічку з різних куточків області! Наприклад, побачила два величезних калачі. Запитую, що це таке? А вони кажуть, що це калач для запрошення на весілля. Я трохи не зрозуміла: у нас, запрошуючи на весілля, наречені дають невеличкий калач кожній сім'ї. А як же такі великі донести до кожного запрошеного? І як на усіх гостей їх напастися? І мені люди з Піщанки кажуть, що дівчата носили ці два калачі на лєнті, а хлопці - на коромислі! Виявляється, що у південних районах області просять на весілля "побігущим" калачем! Заходять у хату, кладуть на стіл калачі, запрошують на весілля, а потім їх забирають і йдуть до наступної хати! - згадує Творун.

Натомість, каже вона, зовсім іншою була традиція запрошення з маленькими калачами, які залишали господарям. Ба більше, вони усі були різними. Якщо просили на весілля сім'ю - треба було дати парний калач, на якому був парний декор: дві попліточки чи дві квіточки. Коли запрошують самого дружбу чи дружку без батьків - кладуть непарний калач з одною попліткою або одною квіткою.

Потім мені стали розповідати про захоплюючу традицію, пов'язану з весіллями, коли на свято приносять калачі у формі гусей, які називають "гусьми". Я запитую, як це відбувається. Виявляється, наречена йде до ставка і пускає ці обрядові хлібці на воду. Це символічний жест, оскільки вода є межою між нашим світом і потойбічним світом предків, і таким чином молода запрошує їх на своє весілля, - пояснює науковиця.

Зазначає, що в селі Стіні, яке раніше входило до складу Томашпільського району, помітили надзвичайно цікаві калачі молодої з "куклою".

Протягом тридцяти років у домівках зберігали ці предмети, наділяючи їх особливим значенням. Лялька виготовлена з прядива мичка і прив'язується до калача. Коли молода дівчина готувалася до весілля, у кожній оселі їй чіпляли за пояс жмут прядива, щоб потім у шлюбі мати матеріал для сорочок для себе та чоловіка. У колишньому Немирівському районі цю комбінацію калача та ляльки називали "калачем із бородою". Можливо, це походить від давньої богині Мокоші, яку завжди зображували з прядивом у руках, - ділиться етнологиня.

Коли йдеться про весільні традиції, не можна оминути увагою такий цікавий елемент, як коровай, зазначає науковиця. У південних районах області можна побачити короваї з вертикальним оформленням, в той час як у центрі регіону популярні квадратні варіанти, а на півночі — круглі. В деяких селах, зокрема в згаданій Стіні, коровай відсутній у весільних звичаях, натомість там вживають лише весільні калачі.

Проте існують певні елементи декору, характерні для короваям з усієї території Поділля. Серед них — чоловічий символ у вигляді сонячного хреста з витками, що по діагоналі доповнює хвилястий хрест, який символізує воду, вологість та материнську землю — жіночу силу. В результаті утворюється восьмираменний хрест, що об'єднує чоловіче і жіноче начала. Завершує цей мотив ружа, яка символізує любов і є зв'язуючим елементом між ними.

У дитинстві я бачила подібний коровай у селі Маньківці, що входить до Северинівської сільської громади. На початку 2000-х років мій студент, а тепер колега, кандидат економічних наук Сергій Підгаєць, привіз відео, на якому показано, як виготовляють цей коровай. Коли у моєї племінниці відбулося весілля, ми вирішили його відтворити. Я оббігала всі кондитерські фабрики у Вінниці, і лише в одному з цехів нас запросили після завершення робочого дня. В результаті ми спекли коровай, який повністю відповідав нашим уявленням, - згадує Творун.

ІЗ ХЛІБОМ - ВІД НАРОДЖЕННЯ ДО СПОЧИНУ

Хліб, як важливий обрядовий символ, проходив через усі ключові етапи життя людини — від народження до останнього подиху. Наприклад, під час пологів родина завжди запрошувала бабусю-повитуху із хлібом. Коли потрібно було залучити майстра для будівництва дому, також приносили хліб. А коли обирали кума, то неодмінно з’являвся калач і хліб. Хліб тут виступає як свідок усіх важливих подій!

Для сватання завжди приносили хліб, обов'язково житній, адже вважалося, що це принесе щасливе життя.

В наш час часто виникають дискусії щодо доцільності обміну хлібом після сватання. Це пов'язано з тим, що раніше існувало три різні обряди, які згодом об'єднали в один. Перший етап — сватання, коли хлопець звертається до дівчини з проханням стати його дружиною. У відповідь він міг отримати або позитивну, або негативну реакцію. Якщо дівчина давала згоду, вона вимовляла: "Як ви, батьку, як ви, мамо, так і я". У разі відмови, дівчина говорила: "Дякую за честь, але нехай Бог наділить вас щастям з іншими". Після цього вона повертала хліб.

Після цього відбулися оглядини, які проходили в домі молодого чоловіка. Дівчина готувалася стати невісткою, і потрібно було перевірити, чи підходить вона для цієї ролі. Батьки нареченої приносили з собою калачі, якими обмінювались із господарями, якщо оглядини проходили вдало. Це було важливо, адже молодий мав залишити залог у молодої. Лише після цього відбувалися заручини, які офіційно оголошували про майбутнє весілля. І на цей захід також приносили хліб, - розповідає дослідниця.

Також святий хліб (або калач) і свічка завжди повинні були бути присутніми під час проводів людини в інший світ, щоб предки могли тепло зустріти її. Живі, немов ділячись поминальними калачами, вважають, що скільки добрих справ вони зробили на цьому світі, стільки ж і залишили на тому.

- Ці калачі також дуже різні. Якщо помирала дитина, то, окрім звичайного обрядового хліба, пекли й поминальні голубки, які роздавали дітлахам. Є калачі, які виносили у двір перед тим, як винести покійника з хати. Їх роздавали людям. В окремих селах кришили ці калачі, несли їх на хустинці у поминальній процесії і роздавали шматочки усім, кого зустрінуть по дорозі. Якщо помирали неодружений парубок чи незаміжня дівчина, то усіх присутніх на поминках називали дружками і боярами і пекли весільні калачі, а хрещена мама - коровай. Його несли попереду процесії і перед тим, як опускати тіло в могилу, ламали коровай і ділили його на всіх присутніх під час поховання, - розповідає Творун.

Каже, що ще є на Вінниччині дуже цікавий поминальний хліб, який називається помана (від поминати). Цей обрядовий хліб такий же красивий, як і коровай. Він випікається на похорон, але під час церемонії помана не ділиться. Вона стоїть від похорону до дев'яти днів. Тоді випікають нову поману, а стару віддають людині тієї ж статі й віку, що й покійний.

З поманою, яка випікається на 40-й день, удосвіта проводжають душу. Рідні із цим хлібом і свічкою повинні вийти з дому. Іноді з ними йшли за ворота, деколи - поки не згасне свічка, якщо дуже близьким покійний був, то аж до цвинтаря. Потім цю поману також комусь віддавали.

На Великдень - бабусині страви, на Різдво - домашні випічки.

В Вінниччині хліби, приготовані за особливими традиціями, випікали не лише на сімейні свята, але й на різноманітні календарні урочистості.

Наш земляк Степан Килимник, який викладав у Канаді, згадував про традиційний обрядовий хліб, відомий як книш. Його також називають "хлібом з душею" або "хлібом з хлібенятком". Цей особливий хліб готували на Святвечір, щоб вшанувати пам'ять предків. Книшами "розраховувалися" з колядниками, які жартома загрожували господарям: "Не дасте книш – пущу в хату миш!". Також їх випікали на Трійцю, коли в Україні святкують поминальні дні, - зазначає пані Світлана.

У Вінницькій області до Різдва готували приблизно десять різновидів святкового хліба. Найвідомішим серед них є різдвяник з ріжками, який призначався для корови. Цей хлібчик вішали на гвіздок, а потім давали тварині, коли вона народжувала телятко. Також його могли згодовувати на Юрія, коли худобу вперше виганяли на пасовище.

Випікали калачі для дітей, які їх хрещені батьки приносили на вечерю. Крім того, готували калачі на пам'ять про покійних батька і матір.

А ще на Різдво пекли калач із зіркою, у вигляді сонця. Його називали "Божич", або божича коляда. У християнській традиції він трансформувався у різдвяну зірку. Найчастіше мав вісім променів. Тут переплелося те, що наші предки відзначали зимове сонцестояння, як народження сонця. Воно календарно близько до Різдва (25 грудня).

Науковиця підкреслює, що цікаві в нас і автентичні великодні обрядові хліби - здобна великодня бабка і більш пісний поминальний кулич - кулястий хліб, з яким ходили на кладовище на Проводи. Ці традиції йдуть із дохристиянських часів, коли наші предки ділили світ на Праву - божественний світ, Яву - нашу реальність, а також Наву - світ померлих. І печуть великодній хліб у чистий четвер неспроста, - саме тоді починається Навський Великдень, коли до нас приходять предки з того світу і гостюють аж до Проводів. Для них у цей день готували пісний поминальний обід.

ЗБЕРЕГТИ СПАДЩИНУ

Світлана Творун каже, що усе важче досліджувати тему обрядових хлібів, позаяк носії автентичних традицій йдуть із життя. До того ж змінюються час, побут і спосіб життя людей. Почали масово користуватися послугами професійних пекарів, а відзначення великих родинних свят перемістилося до закладів громадського харчування. Тому тепер головне завдання полягає в популяризації народної культури - як серед спеціалістів сфери обслуговування, працівників ресторанного бізнесу, хлібопекарів, так і серед споживачів, щоб сформувати попит на справжні цінності й автентику.

Разом із керівницею Вінницького обласного центру народної творчості Тетяною Цвігун ми випустили книгу "Хліби до свят і на пошану". Наразі я, спільно з донькою Олександрою Шевчук, займаюся створенням нової книжки про обрядові хліби під назвою "До кожного свята свої хлібенята". У цій книзі буде менше тексту, але він буде представлений англійською мовою, щоб продемонструвати світові красу української культури. Цьогоріч видання вийде за підтримки Вінницької міської громади та місцевого видавництва, ставши одним із переможців конкурсу на книговидання, присвяченого Вінниці, - розповідає моя співрозмовниця.

Він зазначає, що під час створення нової книги активно співпрацювали з Олександрою Ганзій, яка очолює зразковий Історико-етнографічний музей при Вінницькому центрі професійно-технічної освіти в галузі переробної промисловості.

На основі училища разом із їхніми фахівцями, учнями та запрошеними дітьми з вінницьких шкіл було проведено ряд майстер-класів з виготовлення традиційної обрядової випічки. В результаті цієї діяльності в музеї з’явилася експозиція обрядового хліба Вінниччини. Крім того, у нашій книзі будуть представлені відео, які зняла Валентина Слободиська та її студія "Сонячний вітер", що демонструють технологію виготовлення яриків, сончат, миколайчиків, жайворонків та інших виробів. Ці відеоматеріали також можна буде переглянути за допомогою QR-коду, - зазначила Світла Творун.

Для збереження традиції випікання обрядових хлібів Вінниччини, наприкінці 2022 року, за ініціативи Вінницького обласного центру народної творчості (ВОЦНТ), цей аспект культури був внесений до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини. Про це повідомила провідна методистка Центру з питань нематеріальної культурної спадщини Марія Моторна. З 2020 року ця традиція також була включена до обласного переліку. Експерти розробили п'ятирічний план для її збереження і популяризації.

Книга "Хліби до свят і на пошану", реалізована за підтримки ОЦНТ, стала результатом ініціатив, започаткованих нашим Центром для популяризації традицій випікання обрядових хлібів Вінниччини. Серед важливих подій – обласне свято обрядових хлібів і дідухів "Народу вічний оберіг", яке проходить у с. Білопілля Хмільницького району в Музеї хліба. Також слід згадати щорічний обласний фестиваль народної творчості "Скарби Поділля", заснований у 2008 році. На цих заходах, де демонструвалися різноманітні види випічки, авторки активно документували обрядові хліби, спілкувалися та дізнавалися у майстринь з різних громад секрети їх приготування, - зазначила Моторна.

Додає, що цей елемент уже двічі представляли на Всеукраїнському фестивалі "Жива культура - живий світ" у столиці. Адже це - ще один спосіб його популяризувати, щоб на теренах країни більше знали про обрядові хліби Вінниччини.

Довідково. У 2008 році Україна ратифікувала ст.12 Конвенції ЮНЕСКО про охорону нематеріальної культурної спадщини.

Минулоріч Укрінформ розпочав власне дослідження нашого спільного надбання - об'єктів Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини. Першими, ще у 2012 році, до нього були внесені такі традиційні ремесла, як створення косівської мальованої кераміки, кролевецьке переборне ткацтво, опішнянська кераміка та петриківський розпис. Відтоді до них додалися притаманні різним регіонам нашої країни обряди, пісні й танці, музичні інструменти, страви і напої, звичаї святкувань і поминань... Наразі Національний перелік налічує майже 100 пунктів і постійно поповнюється. Зокрема, у 2024 р. до нього було додано 27 елементів. Частину цих об'єктів Україна подала на внесення до списків ЮНЕСКО.