Інженери приступили до розбирання першого трансатлантичного кабелю, що з'єднує США та Європу: які наслідки це матиме для інтернет-з'єднання?

З дна Атлантичного океану почали піднімати TAT-8 - перший у світі трансатлантичний оптоволоконний кабель. Система, яка з'єднала США, Британію та Францію наприкінці 1980-х, нині демонтується та відправляється на переробку.

Повторювачі були встановлені на відстані кількох десятків кілометрів один від одного, поміщені в герметичні корпуси, здатні витримувати тиск на глибині до 8000 метрів. Це дозволяло сигналам проходити майже 6000 кілометрів підводного дна. Архітектурна схема, що включала пару скляних волокон для передачі світлових імпульсів з періодичним підсиленням у сталевих модулях, стала основою для більшості сучасних підводних комунікаційних магістралей.

У 1970-х роках супутниковий зв'язок розглядався як більш перспективна альтернатива. Регулятори в США попереджали компанію AT&T про те, що підводні кабелі потребують значного технологічного вдосконалення. Мідні системи стикалися з обмеженнями через затухання сигналу та потребу в частих підсилювачах. У зв'язку з цим Bell Labs, разом із британськими колегами, створили волоконно-оптичну систему довжиною майже 6000 кілометрів. Перед запуском її протестували на експериментальному маршруті Optican-1 між Канарськими островами.

Під час проведення тестування виявили недоліки в ізоляції живлення повторювачів. В цей час з’явилася дивна історія про акул: у пошкодженому кабелі були виявлені зуби, які застрягли. Це дало підстави припустити, що електромагнітне поле кабелю може приваблювати цих хижаків. Цю теорію навіть згадували в перших матеріалах компанії AT&T.

Проте, подальші дослідження з різними видами акул не підтвердили, що електричні поля справляють вплив на їхню поведінку. Ймовірніше, ці тварини просто випадково атакували підвішений у воді предмет. Незважаючи на це, до конструкції було додано сталевий захисний шар між поліетиленовою оболонкою та волоконним ядром. Це покращило її стійкість до механічних ушкоджень і зносу об морське дно.

Сьогодні процес демонтажу здійснює спеціалізоване судно Maasvliet, яке належить компанії Subsea Environmental Services. Це дизель-електричний корабель, обладнаний системами для підйому застарілих кабелів та їх подальшого сортування для переробки.

Оператори ведуть ретельні записи прокладання маршруту, де фіксуються всі з'єднання, розташування повторювачів та проведені ремонти. Для підйому використовується плоский гак flatfish, який переміщують по дну з швидкістю приблизно один вузол. Зміни в натягу троса вказують на те, що кабель захоплено. Лише після того, як кабель буде піднято на палубу, можна підтвердити, що витягнуто необхідну ділянку.

На поверхні вперше за десятиліття з'являються повторювачі довжиною близько двох метрів разом із гумовими конекторами. Усередині - оптоелектроніка, розрахована на десятки років роботи під тиском. Живлення подавалося постійним струмом через мідні провідники в конструкції кабелю.

Як пише Wired, після підйому обладнання відправляють на переробку до компанії Mertech Marine у Південній Африці. Там відокремлюють бронювальний сталевий дріт, мідні жили, поліетиленову оболонку та корпуси повторювачів. Мідь особливо цінна - це високоякісний матеріал великої довжини, що має стратегічне значення на тлі прогнозів дефіциту в найближче десятиліття. Поліетилен переробляють у гранули для виробництва технічного пластику, а компоненти з потенційно небезпечними речовинами обробляють за спеціальними дозволами.

Попри розвиток супутникових угруповань на низькій орбіті, саме волоконно-оптичні мережі залишаються основою глобального зв'язку. Вони забезпечують вищу пропускну здатність, меншу затримку та кращу економіку життєвого циклу. Супутники доповнюють інфраструктуру у віддалених регіонах, але потребують регулярної заміни й більш вразливі до погодних умов та космічного сміття.