Історія Алчевського: від фінансів до благодійності

Уявіть собі: середина 1800-х років, юнак з маленького містечка в одній з найбільших країн світу торгує чаєм. І всього через кілька десятиліть цей хлопець, тепер вже зрілий чоловік, стає власником потужної фінансово-промислової імперії. Банки, фабрики, шахти, мільйонні доходи...

Вважаєте, що мова йде про США, відомі як "країна можливостей"? Або ж це може бути Британська імперія, що на той час охоплювала приблизно 10 мільйонів квадратних миль?

Насправді, особа, про яку йдеться, не є Ротшильдом чи Рокфеллером, а Олексій Алчевський. Це чоловік, який власними зусиллями revitalізував промисловість Донбасу. До його часу ніхто не намагався всерйоз дослідити, які ресурси приховані в надрах цього регіону, але він зміг виявити потенціал цієї території.

AIN презентує своє нове YouTube-шоу під назвою "Олд мані", в якому буде розкрито історії людей і технологій, що залишили свій слід в історії України та всього світу.

Перший випуск присвячений історії Олексія Алчевського -- українського бізнесмена із трагічною долею, який почав освоєння надр Донбасу й зумів на цьому заробити мільйони.

Сімейна сага Олексія Алчевського бере початок у місті Суми. Його родичі не раз намагалися розпочати власну справу, хоча не завжди їхні зусилля увінчувалися успіхом. Час від часу вони стикалися з банкрутствами, але щоразу знаходили в собі сили для нового відродження.

Федір Алчевський, дід Олексія, у 1795 році втратив звання купця й став міщанином. Федір мав трьох синів, і тільки молодший, Кирило Федорович, зміг повернути звання купця. Саме у нього у 1835 році народився син Олексій.

На відміну від свого старшого брата, який закінчив університет, Олексій Кирилович пройшов лише курс сумського повітового училища. На подальше навчання в батька не вистачило грошей.

Отже, для того щоб стати мільйонером у майбутньому, Олексію довелося активно займатися саморозвитком. Він заробляв гроші, працюючи разом із батьком у родинному бізнесі – бакалійній крамниці.

Після одруження з Христиною Журавльовою, донькою вчителя, Олексій Алчевський у 27 років переїжджає до Харкова -- на той час великого культурного та економічного центру. Там він, продовжуючи сімейну справу, відкриває чайну крамницю. Вільний час присвячує навчанню, зокрема, вивченню економіки та фінансів.

Для того щоб розпочати свою справу, Алчевському знадобилося оформити кредит у фінансовій установі, оскільки він вирушив із Сум майже без жодних заощаджень. Вважається, що саме це стало поштовхом для його подальших рішень.

Олексій Кирилович вирізнявся активністю та невичерпною енергією. Йому було тісно в рамках звичайного купецтва, тому, об'єднавши однодумців, він прийняв рішення заснувати Товариство взаємного кредиту. Це призвело до відкриття Харківського торговельного банку всього через кілька років, який став третім у Російській імперії банком комерційного кредиту.

Але це був не звичайний банк. По-перше, Алчевський фактично заснував закрите акціонерне товариство, що означало, що вся відповідальність за фінансові втрати покладалася на акціонерів, а не на позичальників. По-друге, ця кредитна установа спеціалізувалася на наданні кредитів малому та середньому бізнесу! У той час це була дійсно новаторська концепція.

Суть полягає в тому, що ця кредитна система базувалася на своєчасному поверненні позичених коштів. Доброчесність малих підприємців не викликала довіри у більшості. Проте Алчевський, який наважився ризикнути, зміг досягти успіху.

Згодом Алчевський заснував свій третій банк — земельний, який став першим у країні, що почав надавати іпотечні кредити, а також позики під заставу землі чи нерухомості. До цього часу, кредити зазвичай видавали лихварі під дуже високі відсотки, тому землевласники з усієї імперії вишикувалися в чергу за цими вигідними фінансовими пропозиціями.

Звернувши увагу на цю нову тенденцію, суперники Алчевського протягом наступних шести місяців відкрили ще 11 аналогічних закладів по всій території Російської імперії. Проте саме наш герой, на той момент уже визнаний фінансист, задавав цей тренд.

Іван Вернадський, який займав посаду професора та був економістом, а також батьком майбутнього академіка і засновника Національної академії наук Володимира Вернадського, надавав допомогу Алчевському в розробці статутів для цих фінансових установ. Крім того, він також став співзасновником Земельного банку.

У цьому, напевно, й полягав дар Олексія Кириловича: вміти помічати те, що залишається непоміченим для інших, і наважитися стати першим. Проблема полягала в тому, що у 1861 році відбулося скасування кріпацтва. Це призвело до змін, з якими не всі землевласники змогли легко впоратися. Їм терміново знадобилися гроші, і вони були готові заставити навіть найцінніше, що у них було — землю.

Проте Алчевський не обмежився тільки банківською сферою. Його підприємницький інстинкт спонукає його вкладати кошти у видобуток корисних копалин на Донбасі.

Відомості про наявність корисних копалин у цьому регіоні не були новими. Проте ризики, пов'язані з їх видобутком, залишалися надто великими. На відміну від французьких компаній, які на той момент втратили 25 мільйонів франків у пошуках золота, Олексій Кирилович виявив запаси кам'яного вугілля. Таким чином, купець і банкір став також промисловцем.

В кінці 1870-х років він заснував Олексіївське гірничодобувне товариство. Це не тільки сприяло видобутку вугілля та коксу, але й стало поштовхом для розвитку інфраструктури регіону. Зокрема, була створена широка мережа залізничних шляхів, а також з'явилися нові підприємства та населені пункти.

Алчевський продовжував свою діяльність у видобутку, і в кінці 19 століття заснував Донецько-Юр'євське металургійне товариство. Місто, яке стало його домівкою, отримало назву Алчевськ.

"Металургійний завод має намір впроваджувати європейські стандарти у своє виробництво. Донбас є ідеальним місцем для такого роду підприємства. У нас там не лише капітальні шахти, але й власний кокс, адже поблизу станції Юріївка, як вам відомо, працюють наші печі. Крім того, Катерининська залізниця, на якій ми розташувалися, забезпечує вигідні умови для транспортування марганцю з Нікополя та залізорудної сировини з Кривого Рогу. Вірю, що наш проект буде успішним і прибутковим," -- зазначав у своєму листі Алчевський.

Свій слід залишив Алчевський й у Маріуполі. Спільно з бельгійськими партнерами він заснував там товариство, яке перетворило це провінційне на той час місто на металургійну столицю Донбасу та головний порт Азовського моря.

На початку XX століття в Російській імперії спалахнула фінансова криза. Коштів для покриття витрат виявилося недостатньо.

Олексій Кирилович вбачав свій шанс у здобутті значного державного контракту на виробництво рейок — будівництво залізниць тривало по всій країні, незважаючи на всі труднощі. Тому він вирушив до столиці, щоб зустрітися з тодішнім міністром фінансів Сергієм Вітте, але отримав відмову на своє прохання.

Алчевський приймає трагічне рішення покінчити з життям. 7 травня 1901 року він виходить на залізничні колії Варшавського вокзалу в Петербурзі, крокуючи рейками, які залишилися без його замовлення.

Після кілометра такої прогулянки він потрапляє під колеса потяга і внаслідок цього помирає в лікарні.

Існує безліч версій щодо його смерті. Деякі люди вважають, що це було вбивство, але родичі Алчевського стверджують: "У нашій сім'ї ніколи не виникало сумнівів щодо самогубства. Проте ми вважаємо, що Олексія Кириловича довели до такого рішення, ймовірно, свідомо".

Ця версія отримує непряме підтвердження з того, що після смерті магната значна частина його фінансово-промислової імперії була передана братам Рябушинським. Ці особи були московськими купцями, підприємцями та банкірами. Алчевський мав перед ними значні борги, і саме з цієї причини його банки опинилися у їх руках. Крім того, Вітте надав їм кредит на погашення цих боргів, після чого ситуація стабілізувалася. Чи це просто збіг обставин?

Чи справді особа, яка мала величезні статки, вирішила піти з життя власноруч? На момент його смерті, багатство Алчевського оцінювалося в 18 мільйонів, в той час як його борги складали "лише" 15 мільйонів рублів. Чому ж, незважаючи на ці обставини, його поховали на цвинтарі з усіма християнськими обрядами?

Сьогодні термін "олігарх" асоціюється з негативом. Це не дивно, враховуючи деякі промовисті постаті, що належать до цієї категорії. Однак Олексій Кирилович був абсолютно іншою особистістю.

"Він дотримувався надзвичайно скромного способу життя, про що було відомо всьому Харкову. Для забезпечення своєї великої родини (він, його дружина та шестеро дітей) витрачалося близько 12-15 тисяч рублів на рік," — ділився спогадами його син Дмитро Алчевський.

Одночасно багатство харківського бізнесмена, в період його найбільшого успіху, становило 30 мільйонів рублів. Сьогодні ця сума дорівнює 500 мільйонам доларів.

Алчевський був єдиним серед промисловців, хто не звільняв робітників під час кризи, намагаючись полегшити їхнє становище. І це попри те, що продукція Донецько-Юр'ївського заводу через відсутність замовлень не продавалася.

На всьому життєвому шляху Олексія Кириловича підтримувала його дружина, Христина Алчевська.

Її батько не підтримував її бажання навчатися, незважаючи на те, що сам працював учителем. Проте Христина, разом із майбутнім чоловіком, займалася самоосвітою: потайки слухала уроки братів і вивчала їхні підручники.

Мабуть, саме їхнє спільне бажання до навчання стало підґрунтям для того, щоб надати цю можливість іншим. Христина Данилівна, за допомогою чоловіка та його брата, заснувала першу безкоштовну недільну школу для дівчат в усій імперії.

Спочатку вона діяла підпільно, у будинку Алчевських. І лише за вісім років її легалізували. Це стало можливим і завдяки тому, що Христина Данилівна склала іспити та сама викладала. Не відставав від дружини і сам Алчевський.

Він заснував Харківське комерційне училище, Катеринославське гірниче училище, а також сільськогосподарський інститут. У Сумах він відкрив кілька недільних шкіл і першу публічну бібліотеку, що мала читальну залу.

У селі Олексіївка Олексій Алчевський заснував школу, де навчання проводилося українською мовою, спеціально для дітей з села. Впродовж семи років цю школу очолював знаменитий український письменник, педагог, літературознавець та етнограф Борис Грінченко.

На пожертви банкіра будувалися церкви у Сумах та Харкові, у містечках Харківської та Катеринославської губерній.

Напевно, цю любов до храмів Олексій успадкував від свого батька, Кирила Федоровича. Той був старостою Покровської церкви, пожертвував на прикрасу храму та закінчення його будівництва понад 30 тисяч рублів. А коли в 1839 році в Сумах сталася пожежа і церква обгоріла, Алчевський за власні кошти відновив її -- попри те, що сімейний бізнес зазнав збитків.

Ця родина дійсно мала глибоку любов до своєї землі та її мешканців. Тому не дивно, що Олексій Кирилович вирішив встановити у Харкові пам'ятник Тарасу Шевченку — він стане другим у світі, адже перший було зведено в казахському Форті-Олександрівському, де Шевченко провів час у засланні.

У місті встановлювати пам'ятник йому заборонили, тому замовлене мармурове погруддя поета поставили у садибі Алчевських. Але, як писали в газетах, його було "добре видно з вулиці".

У майбутніх випусках AIN знову зосередиться на вивченні шляхів українських підприємців.