Політичне протистояння в Україні довгий час відбувалося на базі желеподібної електоральної маси, яка протягом досить нетривалих політичних циклів могла голосувати за політиків із протилежними політичними програмами. Ба більше, деякі з таких кандидатів і політиками не були, а лише шукачами влади як наркотика та джерела корупційних рентних доходів.
Один із найцікавіших парадоксів у українській політиці перед початком великої війни полягає в питанні, чому Порошенко не перетворився на українського Пак Чон Хі. Йдеться, звичайно, про його економічну стратегію.
Подібно до Порошенка, Пак Чон Хі здобув владу в результаті масових протестів, однак, як і його український колега, не мав жодного зв'язку з активістами, які вийшли на вулиці. У своїй зовнішній політиці він також покладався на потужного стратегічного партнера – США. Проте на цьому паралелі між ними закінчуються.
У контексті гармонійного політичного прогресу ідеологія держави (яку можна вважати більш ліберальним варіантом — проектом розвитку або системою цінностей) повинна бути узгоджена з економічною політикою. Якщо цього не відбувається, це стає лише ілюзією, маскуванням, подібним до карнавальної маски у Венеції, через яку політики обманюють своїх виборців.
Модель розвитку, яку обрав Пак Чон Хі, ґрунтувалася на концепції самозабезпечення, відомій як чучхесон (не слід плутати з північнокорейським чучхе). У своїй зовнішній політиці Пак Чон Хі не обмежувався лише тісною співпрацею зі Сполученими Штатами, а також зміг знайти технологічного партнера серед країн, які пройшли процес західної модернізації. Японія стала таким партнером для Південної Кореї.
Отже, в умовах консервативного світогляду в Україні необхідно створити аналогічну, збалансовану економічну модель, яка буде зосереджена на раціональному протекціонізмі, реіндустріалізації, просуванні технічної освіти, наукових дослідженнях, виробничих інноваціях, захисті внутрішнього ринку та підтримці складного експорту з високою доданою вартістю.
Натомість за часів Порошенка ніякої політики "опори на власні сили" започатковано не було. Навпаки, були розгорнуті численні програми співробітництва з МВФ (яких Південна Корея, до речі, майже не використовувала), а економіка пішла шляхом максимального розкриття -- допуск на внутрішній ринок імпорту за максимальною товарною лінійкою, деіндустріалізація замість нової промислової політики, знищення технічної освіти та втрата технологічних компетенцій. Загалом відбулося системне падіння складності української економіки та рівня доданої вартості у структурі експорту.
Когнітивний дисонанс в українському сенсовому просторі проявлявся у цікавому поєднанні грантових лібералів, які носили "портрет Бандери на лівій груді", та промисловців на зразок Порошенка. Останні, використовуючи економічні моделі МВФ, сприяли зниженню промислового потенціалу країни.
Якщо ви вважаєте, що після 2019 року відбулися якісь зміни, то ви не помиляєтеся, проте ці зміни лише підкреслили існуючі суперечності. Прихильники квазіліберальних концепцій стали ще більш відданими ідеям Степана Андрійовича, який, до речі, був апологетом економічного націоналізму, а не лібертаріанства, як у Хаєка. Тим часом консервативні політики ще більше залежать від зовнішніх наративів, які впливають на формування їх економічних стратегій (зокрема, посилюється вплив ліберальних підходів та рекомендацій МВФ).
Сотні років тому в Україні мали місце подібні події. Хоча тоді Міжнародного валютного фонду не існувало, проте діяли політики, які переживали аналогічні труднощі, пов’язані з дисоціативним розладом політичної ідентичності.
Якщо здійснити аналіз етапів національно-визвольного руху в Україні в період з 1917 по 1921 рік, можна виділити кілька ключових стадій його еволюції.
Перший етап -- початок реконструкції постімперських структур, що пронизують уже сформований кластер української економіки і впливають на профіль нових продуктивних сил суспільства.
Після цього розпочинається ініціатива Національної реконструкції та ресентименту. Не досягнувши значних результатів у малих справах і не вирішивши основні питання подальшого розвитку (до яких можна віднести ставлення суспільства до ключових активів і створення механізму перерозподілу національного доходу), робляться спроби реалізувати масштабні проєкти, подібні до кордонів "від Сяну до Дону".
На наступному етапі розпочинаються процеси деконструкції постімперської кристалічної структури колишніх продуктивних сил. Оскільки ці силові поля проникають у саме суть продуктивних сил, ініціювання таких трансформацій швидко перетворюється на автоімунний саморуйнівний механізм.
Отже, замість об'єднання внутрішніх ресурсів суспільства для реалізації національного проєкту-кластера, ми спостерігали процес його деконструкції та руйнування.
У подальшому, після невдачі на другому етапі, відбувся швидкий перехід до авторитарної моделі розвитку. Військові та квазівійськові формування (колишні цивільні, які пройшли трансформацію в військових та почали спиратися на військову політичну естетику) прагнули захопити контроль над ситуацією.
Остаточним етапом стала "отаманщина" або ж "авторитарний анархізм" — дивний антипод демократичного централізму.
Сьогодні поширена думка, що для досягнення успіху національного проєкту в ті дні не вистачало лише незначних деталей: Центральна Рада не змогла ефективно використати силу українізованих підрозділів на південно-західному фронті, що призвело до того, що під Крутами не вдалося зупинити наступ більшовицьких сил, або ж не була оголошена загальна мобілізація тощо.
На справді, ця проблема носила системний характер, а тенденція до невдачі почала формуватися на перетині першої та другої фаз.
Постімперська реконструкція мала трансформуватися в загальнонародний республіканський проєкт розвитку, який об'єднав би все суспільство.
Національний проєкт мав не лише дати відповідь на питання етнічного розвитку, а й розв'язати рівняння із двома невідомими: системою розподілу національного доходу та моделлю ставлення суспільства до базових активів.
Отже, неспроможність реалізувати загальнонаціональний республіканський проект кластерного розвитку, а також занурення в ірраціональність реконкісти та ресентименту, стали основними чинниками поразки того часу. Ця поразка виявилася неминучою і діалектичного характеру, починаючи вже з другої стадії еволюції національного проекту в ті роки.
Наші сьогоднішні проблеми теж є наслідком нездатності перейти від стадії амортизації колишнього потенціалу УРСР до побудови нового республіканського проєкту з новою моделлю розміщення та задіяння основних продуктивних сил.
Одна з причин -- надто ласий шмат колишнього економічного потенціалу, ще не розпилений владними елітами під час початкового нагромадження капіталу.
Водночас на мікрорівні, подібно до того, як це було сто років тому, формуються руйнівні анархічні сили нової гайдамаччини. Цю модель анархоекономіки активно підживлює грантова частина політичної еліти, яка не лише підтримує її, а й заохочує до активних дій.
"Махно кожному дозволяє взяти по одній парі всього, скільки потрібно, щоб носити на собі. А хто більше візьме, то всіх розстрілює...".
Це своєрідний "махнономічний підхід на основі МВФ" – незвичайний синтез українських реалій XXI століття, де прихильники ліберальної махнономіки водночас виступають і за підтримку програм співпраці з Міжнародним валютним фондом.
Протягом багатьох років ми активно дискутували про те, яка економічна модель розвивається в Україні. Зазвичай мова йшла про два основних типи політико-економічних систем: потужну державу, що нагадує квазідержавний капіталізм, або ж "нічного сторожа". Ці дебати постійно коливалися між формами етатизму та мінархізму.
По суті, в Україні поки що ніхто не спробував реалізувати третій базовий концепт розвитку: державу як девелопера економіки та соціальної системи.
Це, насправді, не є дивним, оскільки для цього необхідно мати глибоке розуміння історії та постійну послідовність дій уряду протягом багатьох політичних етапів.
Ернст Мах, філософ-позитивіст, свого часу висунув цікаву теорію, відповідно до якої факт людської свідомості, чи внутрішнє "я" індивіда, зовсім не божественна іскра, а лише гіпотеза, яка спрощує для мозку розумовий процес.
Модель махнономіки можна розглядати як своєрідну теорію, що дозволяє нашій економіці існувати в умовах постійних циклічних криз, політичних коливань, значних геополітичних змін, монопольних структур і домінування олігархів. Крім того, вона функціонує в умовах тиску з боку державних регуляторів.
Гіпотеза анархокапіталізму допомагає нам зрозуміти когнітивний дисонанс, який проявляється у переповнених ресторанах Києва та в потоці розкішних автомобілів на столичних магістралях. Це нагадує дисонанс, що переживали мешканці Січеслава в період з 1917 по 1920 рік, коли перед їхніми очима проходили махновці у яскравих опереткових костюмах, прикрашених золотим оздобленням, та в шубах з єнота. Махновці вражали своєю яскравістю та любов’ю до життя. Сьогодні ж елітний "міндіч-дециль" нашого суспільства обирає розкішні автомобілі та індивідуальний тюнінг з такою ж ретельністю.
Яким чином та чому в Україні виникла махнономіка як спонтанна форма організації глибинного економічного процесу, і які глобальні наслідки можуть очікувати на країну в контексті цього явища?
Махнономіка — це концепція, що описує ситуацію, коли певна група людей стає заможною, тоді як держава відчуває економічні труднощі, а чинні закони не виконуються.
Махнономіка, або економіка "дрібних крамарів", також розквітає у секторі послуг і торгівлі на тлі відносно міцної гривні. Але параметри махнокапіталізму не підходять для країни з 10 мільйонами пенсіонерів, як в Україні. З подібною політико-економічною моделлю не можна не те що розширювати базову інфраструктуру, але навіть відтворювати її на рівні лінійного зносу основних засобів.
Тут виникає паралель не лише з елітними автомобілями на зношених шляхах, а й з новими житловими комплексами, що зводяться на основі зношеної інфраструктури, а також з безкінечними заторами на київських мостах, які страждають від перенавантаження. І ще з "махнокапіталістами", які подорожують по своїй країні в старих іржавих вагонах.
Теорія ринкової гри стверджує, що анархокапіталізм має потенціал для успішного розвитку завдяки залишковим ресурсам економіки, які ще не вичерпано і можуть бути використані.
Варто навести вислів відомого економіста Нуріеля Рубіні, який зазначив: "Будь-яка економічна модель, що не враховує питання нерівності, врешті-решт опиниться у кризі легітимності".
В умовах війни модель махнокапіталізму, що виникає на фоні руйнування правової системи та негативних змін в державних інститутах, може швидко перетворитися на "економіку гайдамаків". Це вимагає термінового коригування для відповідності потребам посткапіталістичної реальності, яка, до речі, вже формується в багатьох куточках світу.
"Теорія партизана" Карла Шмітта підкреслює, що для функціонування суспільства необхідно мати образ ворога. Якщо зовнішнього противника не вдається перемогти, суспільство починає шукати ворога всередині. У нашому контексті таким "партизаном" є людина, яка пережила війну. За словами Шмітта, це "симетричний ворог" старої системи управління, що, маючи новий соціальний статус, значно посилює вплив своїх індивідуальних рішень, зокрема в аспектах руйнації та опору традиційним нормам.
Такі "партизани" можуть стати легкою мішенню для зовнішніх сил впливу, які направлять їхню енергію в хибному напрямку безперспективного соціального розвитку.
Глобалізм лише посилить страждання "партизана", але не зможе їх усунути. Його мета полягає не в лікуванні "партизана", а в його знищенні. Наприклад, це може відбуватися десь в Африці через приватні військові структури.
#Економіка #Україна #Київ #Експорт #Міжнародний валютний фонд #Японія #Південна Корея #Економіка України #Суспільство #Лібералізм #Ідеологія #Модель #Консерватизм #Дніпро #Степан Бандера #Продуктивні сили #Африка #Авторитаризм #Республіка #Венеція #Більшовики #Гіпотеза #Партизани (військо) #Гайдамак #Пак Чхун Хі #Когнітивний дисонанс #Показники національного доходу та виробництва #Анархізм #Симетрія #Центральна Рада #Карл Шмітт
