Мінські угоди: компроміс, що надав можливість українським збройним силам виграти час.

24 серпня 2014 року на вулицю Хрещатик виїхали танки, бронетранспортери та бойові машини піхоти — усе, що становило вогневу міць нашої Армії. Серед них були реактивні системи залпового вогню "Бастіон", комплекси зенітно-повітряної оборони "Точка У" та потужні протиповітряні системи ЗРК-300.

Головною вулицею столиці крокували розрахунки наших ЗСУ, за ними - техніка, відремонтована пострадянська броня, вже українські розробки, усе, що не вдалося знищити Януковичу і його силовикам з російськими паспортами.

На Хрещатику натовп з захопленням вітали БТР-3Е, БТР-4Е, броньовані автомобілі "Кугуар", системи "Смерч", зенітні комплекси "Оса" та ПЗРК "Ігла". Багато українців вперше бачили таку військову техніку, і це надихало надією: у нас є армія, яка здатна захистити. Наступного дня ця техніка вирушить на Схід, де продовжувалися жорстокі бої за Донбас. Однак, значна частина населення країни не бажала навіть чути про війну, що точилася десь далеко, і не відчувалася в тилу.

Президент Порошенко вирушив до Мінська з невеликою делегацією для участі у своїй першій зустрічі з кремлівським лідером за весь час свого президентства.

У літаку ми обговорювали перший військовий парад за багато років. Реакція суспільства та медіа на нього була неоднозначною. Дехто сприймав це з ентузіазмом, адже вперше громадяни свідомо вітали українську армію. Це стало знаковим сигналом для Москви та світу: у нас є армія, і ми готові стояти на захисті нашої незалежності та суверенітету.

Проте, знайшлось і чимало критиканів Верховного Головнокомандуючого: "як же так, на Сході АТО, а техніка псує асфальт у Києві". Але наша команда усвідомлювала символізм демонстрації сили перед доленосною зустріччю в Мінську. Українська постмайданна демократія сигналізувала світу, а головне Москві, що наша армія існує, зброя у нас є, і ми не дамо розтоптати нашу державність.

Ми чітко розуміли, що ворога цікавить не лише Крим, Донецьк і Луганськ, його мета - вся Україна, а отже, українська столиця має бути сильною. Вже влітку 2014, коли українська Армія, що тоді складалася з добровольців і тих військових, що не зрадили присязі, звільнила 70% територій Донеччини і Луганщини від банд "зелених чоловічків", ми чітко усвідомили, що саме ЗСУ є головним гарантом незалежності. Саме тоді народилася традиція військових парадів на День Незалежності, порушена в серпні 2019 шоу потішних зайців і білих голубів миру.

Для Путіна, чия історична свідомість спотворена, з ностальгією за часами СРСР та нав'язливою ідеєю відновлення імперії, Україна є ключовим елементом. Без неї його плани втрачають будь-який зміст. Тому його мета залишається незмінною з перших днів на посаді президента: підкорення України, знищення її національної ідентичності, мови, історії та незалежної зовнішньої політики. Спочатку Кремль намагався досягти цього через гібридні методи, наповнюючи український інформаційний простір фінансами від нафти, просуваючи своїх агентів у політичні та силові структури України, заповнюючи ними державні установи та розширюючи вплив російської культури та медіа в Україні.

Коли Майдан піднявся проти колонізації та перешкоджання нашому європейському майбутньому, Путін вирішив здійснити вторгнення. Напад на Україну стався в той момент, коли ми мали нейтральний статус і фактично втратили армію, яку свідомо ослаблювали і роззброювали Янукович та його оточення.

У спекотний серпневий день до Мінська вперше за багато років завітали європейські високопосадовці, котрі мали виконувати роль посередників на переговорах між українським і російським лідерами. Напередодні своєї інавгурації, новообраний президент Порошенко провів коротку бесіду з Путіним у Нормандії.

Тоді Росія вже окупувала Крим, вже горіли Донецьк і Луганськ, а Порошенко пообіцяв українцям швидко завершити АТО і принести мир. Це стало вирішальним в кампанії, на якій він отримав переконливу перемогу в першому турі, у всіх українських регіонах.

Україна і досі знаходилась у важкому економічному стані. Після втечі Януковича у державній казні залишилося лише 118 тисяч гривень, відсутня зброя і міжнародна підтримка, знекровлена економіка, фактично розвалена Армія. Масштаб зради був вражаючим.

У Криму приблизно половина військовослужбовців перейшли на бік Росії, й лише 4,3 тисячі залишилися вірними присязі й виїхали на материк. У кримському управлінні СБУ рівень зради сягав 80 відсотків. На Донеччині понад 17 тисяч міліціонерів стали на бік окупантів.

Отже, сьогодні ми знову маємо можливість висловити вдячність всім військовим, які залишилися вірними своїй присязі. Весною 2014 року, на виконання вказівок в.о. президента Олександра Турчинова, вони вирушили на Донбас, щоб протистояти гібридним російським силам, що маскувалися під ополченців. Основою нової української армії стали добровольчі батальйони, які, зібравшись прямо з Майдану в березні 2014 року, взялися за зброю.

За два місяці після інавгурації Порошенка ЗСУ звільнили Словʼянськ, Краматорськ, Маріуполь, Лисичанськ, Сєвєродонецьк, вже точилися бої за Луганський аеропорт. Верховний Головнокомандуючий разом з військовим керівництвом розробляли плани звільнення Донецька, українські ЗСУ війска крок за кроком відтісняли ворога.

Проте Путін вирішив збільшити ставки — на початку серпня регулярні війська Росії вступили на територію Донбасу. Це вже не були просто озброєні банди Гіркіна та Бородая, підтримувані місцевими ополченцями та перевдягнутими "зеленими чоловічками". Щоб зупинити Збройні Сили України, Путін відправив елітні підрозділи російської армії, що окупували територію. В умовах нашої вразливості та нестачі озброєння це становило серйозну загрозу швидкого захоплення кількох східних областей і втрати суверенітету.

Не випадково в усіх своїх інтерв'ю того часу Путін постійно згадував про Новоросію, перелічуючи десять українських областей (Крим, Донеччина, Луганщина, Харківщина, Херсонщина, Дніпропетровщина, Запоріжжя, Сумщина, Чернігівщина, Миколаївщина), маючи на меті розподілити Україну по Дніпру. Він вже розробляв план дій, який відклав до лютого 2022 року. Нам потрібно було обіграти кремлівського агресора, щоб виграти час для Збройних Сил, адже без боєздатної армії та підтримки міжнародних партнерів ми ризикували втратити нашу Державу.

Вчорашні гаранти Будапештського меморандуму радили нам бути обережними, не виходити з казарм, не давали навіть бронежилетів, бо це "товари подвійного призначення". Президент США Барак Обама пообіцяв надіслати ковдри для військових.

Отже, ранком, 25 серпня, маленька українська делегація на чолі з президентом Порошенком приземлилася в Мінську і відправилася в мармуровий помпезний палац, нову резиденцію Лукашенка, яка вперше приймала скільки делегацій.

Під час обговорення локації для зустрічі розглядали й Казахстан, де президент Нурсултан висловив бажання виступити посередником у мирному врегулюванні конфлікту. Врешті-решт обрали Мінськ, вирішуючи ще одну геостратегічну задачу – відокремити Мінськ від російського впливу та запобігти використанню Білорусі як бази для дій проти України.

Окрім Назарбаєва, до столиці також завітали впливові європейські делегати, зокрема Верховний представник ЄС із закордонних справ Кетрін Ештон, яка прибула з делегацією. Лукашенко, радіючи такій події, зустрічав їх з квітами, насолоджуючись роллю щирого господаря після тривалого періоду міжнародної ізоляції.

Російська делегація прибула останньою. Путін в оточенні чисельної свити, Пєсков з брендовим портфелем за кілька тисяч доларів, обмотаним "колорадськими" стрічками.

Коли розпочалася двостороння зустріч, наша делегація отримала численні дзвінки зі Сходу. Російські сили оточили українські підрозділи в районі Іловайська. Порошенко виступив із вимогою до Путіна зупинити провокації, на що той обіцяв створити зелений коридор. Проте далі сталася трагедія: Путін, як завжди, не дотримався обіцянки і віддав наказ про розстріл військових і цивільних.

У той час загинули сотні наших захисників, величезна кількість потрапила в полон, а декому вдалося дивом вижити, серед яких і журналісти, зокрема Макс Левін разом із колегами. Іловайськ став першою жахливою трагедією в російсько-українській війні, що виявила всі жахливі обличчя Путіна, якому ніколи не можна довіряти. Напередодні важливих міжнародних подій він завжди посилює тиск і ескалацію, щоб вести переговори з усіма з позиції сили, маніпулюючи фактами та вводячи в оману.

Ми усвідомлювали одне — необхідно знайти нові шляхи, виграти час і зміцнити збройні сили України.

Саме тому 5 вересня були підписані перші протоколи Мінських угод, як важкий компроміс, який зупинив повномасштабне вторгнення, і дав час українській армії наростити мʼязи.

Документ містив 12 розділів:

Цей документ вирізняється своєю значущістю, адже кожен його пункт підтверджує очевидні речі — шанування міжнародного права. Непорушність територіальної цілісності України. Дотримання міжнародно визнаних кордонів України. Проведення виборів виключно згідно з українським законодавством. Жодних поступок у питаннях територій. Відсутність будь-яких спроб знищення української ідентичності. Ніяких обмежень на наш шлях до Європейського Союзу та НАТО. Немає жодних згадок про "блокування" зовнішньої політики. Також відсутні питання мовної, гуманітарної чи релігійної політики.

Окремо слід згадати про кордони. Путін рішуче заперечував включення пункту про український контроль над державними кордонами в угоду. Варто зазначити, що й наші партнери в Нормандському форматі закликали Київ не акцентувати на цьому моменті і зосередитися на припиненні вогню, відкласти питання кордонів на наступний етап. У своїх мемуарах французький президент Олланд описує, як під час другої мінської зустрічі Порошенко вигукував на адресу Путіна, що країна має мати свої кордони, і це є незаперечним фактом.

Щодо Криму, Російська Федерація та європейські партнери акцентували увагу на тому, щоб на переговорах у Мінську всі учасники зосередилися на завершенні активних бойових дій на Донбасі. Однак для нас питання про виведення іноземних військ з українських територій, безумовно, також включало окупований півострів.

У 2018 році, після того як були підписані мінські угоди.

З'явилася Декларація Помпео, в якій Сполучені Штати знову підтвердили позицію щодо українського статусу Криму, а також відмовилися визнавати його анексію.

Росія ніколи не виконувала Мінських угод, вона так і не пішла на безумовне припинення вогню і звільнення всіх на всіх полонених, шантажуючи ними Київ, катуючи військових і цивільних, приховуючи інформацію про їх місце утримання. У рамках роботи мінських груп ми десятки разів оголошували перемир'я: хлібне, шкільне, різдвяне, але росіяни порушували домовленості в перші ж хвилини.

Проте, інтенсивність боїв на період "тиші" спадала. А це означало врятовані життя і збережені населені пункти. А ще - час для української армії переозброїтися, перейти на контрактну систему, наростити власне виробництво ракет, техніки, посилити ВПК.

А ще, саме до мінських домовленостей були привʼязані санкції проти РФ, які впливали на російську економіку, хоч і недостатньо.

Коли Путін сьогодні пропонує світу "мирний договір" без попереднього припинення вогню, це є пасткою. Адже процес мирних переговорів може затягнутися на місяці, і за цей час Росія продовжить свої агресивні дії. Тому безумовне припинення вогню є необхідною умовою для початку будь-яких мирних переговорів.

Завершення війни вимагає складних рішень і компромісів, це не просто питання "легких рішень". Щоб гармати замовкли, необхідно, щоб професійні дипломати вели переговори, а також важливо забезпечити чесну комунікацію з суспільством, пояснюючи, як влада бачить реалістичний план припинення конфлікту і відновлення територій. Багато пафосних мирних самітів та підписаних угод про безпеку не надали Україні необхідних гарантій, тому важливо зрозуміти, що саме влада має на увазі під "справедливим миром" і яким чином це буде реалізовано.

Збереження української державності, коли Києву пророкували 3 дні, забезпечене безпрецедентною мужністю, героїзмом і жертовністю ЗСУ. Але сьогодні загрози перед Україною не менші, аніж в 2022, а ті, хто на війні з 2014 чи повномасштабного вторгнення - виснажені і чекають від політиків підтримки, справедливості і відповідальності.

Україна не торгує територіями. Має бути припинення вогню і реальні безпекові гарантії. Не може бути компромісів щодо української ідентичності, бо інакше ми розкриємо ворота "русскому миру" зсередини. То ж саме навколо цих пунктів варто зосередитися українській владі і всім дотичним до переговорів. Виявляється, Армія, Мова і Віра таки і є фундаментом державності.

Звісно, необхідно посилити глобальну антипутінську коаліцію. Без підтримки Заходу ми не змогли б вистояти у 2022-2025 роках, але час, коли Європейський Союз міг приховуватися за спинами Збройних сил України, вважаючи, що ми є щитом, за яким можна виграти час, вже минув. Росія також вміє використовувати час на свою користь, перетворюючи захоплені території на ресурс для подальших агресивних дій, нарощуючи виробництво озброєнь та зміцнюючи своє зло проти колективного Заходу. Необхідно позбавити Росію цього часу, навпаки, слід посилити санкції та тиск, аби зменшити її можливості для ведення війни.

Не забудьте підписатися на "Прямий" у Facebook, Twitter, Telegram та Instagram!