Нейрохірург Генрі Марш висловився: Важко знайти щось більш відразливе, ніж діалог між Путіним і Сі Цзіньпіном про трансплантацію органів для досягнення безсмертя.

#Наука

Генрі Марш - нейрохірург і автор, який є одним із найпрямолінійніших представників сучасної медицини та щирим другом України. Його перша подорож до Києва відбулася в 1992 році, випадково. Однак те, що спочатку виглядало як випадкова поїздка, згодом переросло у глибоку дружбу з українськими медиками та медичними закладами.

Протягом багатьох років Марш привозив хірургічне обладнання в своїх валізах, проводив лекції для молодих лікарів, працював поряд з українськими фахівцями та залишив свій слід в історії нашої медицини, ставши одним із перших у Європі, хто запровадив операції на мозку з використанням місцевої анестезії.

Тепер, у віці 75 років, Марш живе з діагнозом раку і переосмислює своє ставлення до смерті. Він продовжує відвідувати Україну, але вже не з метою проведення операцій, а для передачі знань. Його навчання стосується не лише техніки роботи зі скальпелем, але й того, як стати кращим лікарем, а також, можливо, кращою людиною.

Ми мали нагоду зустрітися з Генрі Маршем в офісі "Української правди" в Києві, де разом із представниками Клубу УП провели відверту та змістовну розмову. Частина висловлених ідей з цієї бесіди в підсумку стала основою для цього тексту.

Приєднуйтесь до Клубу УП, щоб мати можливість долучатися до подібних заходів і багатьох інших цікавих подій.

- Почнімо із самого початку - з вашої першої поїздки в Україну 1992 року. Ви писали у своїй книзі, що опинилися тут випадково.

- Це справді було чистою випадковістю. Один англійський бізнесмен, який вивчав російську мову, заснував компанію з імпорту британського медичного обладнання до Радянського Союзу.

Після здобуття незалежності України він почув про знаменитий Інститут нейрохірургії імені Ромоданова у Києві і вирішив, що було б корисно запросити з собою на поїздку британського нейрохірурга, який міг би провести лекції з актуальних аспектів нейрохірургії. Це могло б сприяти формуванню його позитивного іміджу та сприяти продажу медичного обладнання.

Хоч я й знав, що медицина в СРСР відставала від західної, все одно був шокований, настільки все було погано. Ще й перші роки після незалежності були дуже важкими, адже економіка була зруйнована.

Я сказав тоді: "Я приїжджатиму до України раз чи двічі на рік і буду привозити обладнання: мікроскопи, вживану техніку, яку зможу знайти".

Вже зо десять років я більше не оперую - ані в Англії, ані будь-де. Мені 75. Але коли приїжджаю в Україну, то читаю лекції для молодих лікарів і студентів. Останні дні був у Івано-Франківську, Полтаві, тепер у Києві.

Складається враження, що ваша перша зустріч з Україною не була сповнена романтики. Ви здебільшого згадували про злидні та жахливі умови в медичних установах. Що ж спонукало вас повернутися сюди ще раз?

- Думаю, я відразу зрозумів, що Україна - дуже важлива країна, що стоїть на межі між російською автократичною клептократією та вільнішими демократичними країнами Західної Європи.

І хоча моя робота була медичною, я відчував, що намагаюся принести сюди сучасніші ідеї відкритості, чесності, навчання, зменшити ієрархію в медичній практиці. Зрештою я був дещо розчарований в цьому, але сподіваюся, певного прогресу все ж досягнув.

Звісно, спочатку, коли я повертався до Англії, люди запитували: "Де ця Україна? Хіба це не Росія? Навіщо ти витрачаєш стільки часу й грошей на неї?". Я відповідав: "Це важлива країна". Тоді мене, можливо, і не вважали божевільним, але принаймні сприймали за дивака. А тепер я можу сказати: "Я мав рацію, я ж вам казав!".

Яка тема була обговорена на вашій лекції для українських студентів цього разу?

Я мав честь виступити перед молодими медиками та інтернами в "Добробуті". Темою моєї лекції стали помилки, які я допущав у своїй практиці хірурга, адже це питання мені дуже близьке.

- Розкажіть і нам трохи про ваші помилки.

О, їх справді було чимало. Медицина — це завжди ризикове заняття, яке сповнене небезпек. Ми оперуємо з питаннями життя і смерті, і певні спеціалізації, такі як нейрохірургія, надзвичайно складні. Варто усвідомити, що ми, як люди, неминуче робимо помилки. Головне — це навчитися на власних помилках і прагнути уникати їх у майбутньому.

Проблема полягає в тому, що наслідки можуть бути дуже серйозними, а втрата довіри з боку пацієнтів завдає болю як їм, так і нам. Тому лікарі часто намагаються приховати свої помилки або заперечити їх. Однак, вчиняючи так, ми не отримуємо уроків, не прогресуємо. Адже в більшості аспектів нашого життя ми здобуваємо знання переважно з невдач, а не з досягнень.

Сьогодні я обговорював саме цю тему. Я демонстрував МРТ та знімки пацієнтів, яким я завдав шкоди, і деякі з них, на жаль, навіть загинули через мої помилки. Частина моїх книжок також присвячена цим питанням. Вважаю, що саме тому вони користуються популярністю, адже лікарі рідко відкриваються так, як це роблю я. Тут є певний парадокс: щоб публічно визнати "Я помилявся", потрібно мати велику внутрішню впевненість.

Не можу точно сказати, звідки в мене це з'явилося. Можливо, частково через те, що я вже на заслуженому відпочинку. Вимовляти подібні речі вголос було б значно важче, якби я ще працював. Проте, свою першу книжку я опублікував в Англії ще до виходу на пенсію. Пацієнти приходили на прийом, тримаючи цю книгу в руках, і просили мене її підписати. Я жартував у відповідь: "Рекомендую читати після операції, а не до".

Ви відкрито ділилися своїми помилками у своїх творах, а також без зайвих прикрас говорите про неминучість смерті. Тут, в Україні, ми щоденно стикаємося з цим явищем, незалежно від нашого бажання. Як же за стільки років вашої діяльності змінилися ваші погляди на смерть?

Хоча це може звучати дивно, протягом усієї моєї професійної діяльності я постійно стикався з жахливими ситуаціями. Проте це не заважало мені переживати з приводу дрібниць, наприклад, стану мого банківського рахунку. Смерть завжди була поруч, але я змушений був дистанціюватися від того, що спостерігав на роботі. Тож, відверто кажучи, це не зробило мене значно мудрішим.

На старті своєї кар'єри я пережив надзвичайно складний момент: у мого малюка виявили пухлину мозку. На диво, він зміг подолати цю недугу. Це був справжній виклик - відчути, яким є батьківство, коли твоя дитина опиняється на межі життя і смерті. Можливо, цей досвід зробив мене кращим лікарем, але оцінити це мають мої пацієнти та їхні сім'ї.

Та по-справжньому я зрозумів усе лише тоді, коли сам став пацієнтом. Хоча насправді перше усвідомлення прийшло раніше - через мою другу дружину. Вона антропологиня і вже багато років живе з хворобою Крона, часто потрапляє до лікарні. Як антропологиня, вона - уважний спостерігач за людською природою.

Ми познайомилися 25 років тому, і вона пояснила мені, що бути пацієнтом - це страшно, принизливо, безпорадно. І, як не дивно, більшість лікарів цього просто не усвідомлюють. Вони не розуміють, що пацієнти бояться їх. Це дуже нерівні стосунки - і така нерівність легко розбещує, притуплює співчуття.

Як змінюється ваше уявлення про смерть у контексті України?

Мені вже 75 років, і я борюся з раком. Хоча хвороба ще не забрала мене, існує ймовірність, що це станеться в майбутньому. Урешті-решт, щось обов'язково забере нас усіх.

Мій брат, який вже досяг 78 років, зараз бореться з раком стравоходу. Ми маємо тісний зв'язок. Однак, реальність така, що ми просто пережили наше життя до похилого віку.

Суть не в тому, що смерть є чимось жахливим. Найважливіше - це те, якою буде ця смерть: скільки болю ти відчуєш і, що найсуттєвіше, чи зміг ти прожити життя, наповнене добром і змістом.

Смерть завжди сумна, але всі ми колись помремо. Не варто надмірно драматизувати смерть людей у сімдесят чи вісімдесят років - це природний перебіг життя.

Зовсім інше питання виникає, коли йдеться про смерть молодих. Коли втрачаються діти, коли на лінії фронту гинуть юнаки та дівчата. Це справді жахливо. Це безцінні життя, які були втрачені. І основна причина цих втрат полягає в жахливій жадобі та егоїзмі людей, які перебувають у Кремлі.

Пригадую розмову між Путіним і Сі Цзіньпіном, коли вони говорили про пересадку органів, щоб жити вічно. Важко уявити щось огидніше. І водночас Путін убиває десятки тисяч молодих українців, сотні тисяч росіян - лише заради себе. Це жахливо. Це блюзнірство. Це огидно.

Чи вважаєте ви, що в майбутньому людство зможе досягти настільки тривалого життя?

- Не Путін. Цим займаються бізнесмени із Силіконової долини, які вкладають гроші в дослідження старіння. Ми вже знаємо, що процес старіння контролюється генетично. Наприклад, галапагоські черепахи живуть до трьохсот років. Гренландські акули та гренландські кити - до п'ятисот. Але вони живуть дуже повільно. Тож одне - знати, що старіння має генетичну основу, а зовсім інше - "зламати" ці гени, щоб люди жили довше.

Я вважаю, що дослідження, які мають на меті зробити можливим життя до 150 років - дуже погана ідея. Адже дозволити собі це зможуть лише мільярдери. І це лише посилить соціальну нерівність - те зло, яке зараз розростається в багатьох суспільствах, особливо в Британії та США, де розрив між багатими й бідними стає дедалі глибшим.

Путін і Сі Цзіньпін обговорили питання орган transplantation, прагнучи знайти способи продовження власного життя. Відомо, що в Китаї практикують страти в'язнів, а їхні органи використовуються для трансплантацій. Хоча це може виглядати "раціонально", така практика є абсолютно варварською.

Проте мозок пересадити неможливо. А після 85 років ризик розвитку хвороби Альцгеймера становить майже 45%. Тож, можливо, у Сі Цзіньпіна й Путіна колись будуть нові молоді нирки, печінка, легені, кров від юних донорів - але мозок залишиться старим і хворим. Як у Брежнєва наприкінці життя.

Сьогодні доступно безліч методів "омолодження" - від усунення зморшок до підтягування шкіри. А чи є способи, які допоможуть "омолодити" наш мозок?

Ми абсолютно впевнені: ранні роки життя мають значний вплив на тривалість та якість здоров'я людини. Діти, які зазнали негативного досвіду в дитинстві, наприклад, виростали в неблагополучних сім’ях або сиротинцях, страждали від насильства або мали поблизу алко- та наркозалежних, ймовірно, житимуть коротше та матимуть серйозніші проблеми зі здоров’ям. Це також впливає на розвиток їхнього мозку.

Це підтверджується дослідженнями дитячих будинків Румунії за часів Чаушеску: у дітей, які виховувалися в таких умовах, спостерігалося зменшення обсягу мозку та серйозніші психологічні проблеми в порівнянні з тими, хто виростав у теплій та підтримуючій родині.

Тож раннє дитинство - це фундамент, від якого залежить і довголіття, і якість життя. Але навіть у дорослому віці ми можемо впливати на здоров'я мозку. Наприклад, ризик хвороби Альцгеймера або деменції приблизно на 30% залежить від способу життя. Йдеться про найочевидніші речі: фізичну активність, відсутність діабету, помірне споживання алкоголю, відмову від куріння і, що цікаво, рівень освіти.

Згідно з міжнародними дослідженнями, особи з вищою освітою мають меншу ймовірність розвитку хвороби Альцгеймера. Одне з можливих пояснень цього явища полягає в концепції "когнітивного резерву". Вона стверджує, що процес навчання сприяє формуванню більшої кількості нейронних зв'язків у мозку. Хоча об'єм мозку може залишатися незмінним, його функціонування стає більш ефективним — подібно до батареї, яка розряджається повільніше. Чи є це остаточною правдою, залишається під запитанням, проте зв'язок між освітою і ризиком захворювання очевидний.

Отже, стиль життя відіграє важливу роль. Хронічний стрес негативно впливає на функціонування мозку.

Яким чином, на вашу думку, війна позначиться на українцях у цьому контексті?

- Це, без перебільшення, унікальний "експеримент" - у Європі не було такої великої війни вже багато десятиліть. Очевидно, що Україна зіткнеться з масштабною проблемою посттравматичного стресового розладу. Ми маємо дані про ПТСР із досліджень американських і британських солдатів, які воювали в Іраку та Афганістані.

Дослідження показують, що особи, які стикалися з психологічними труднощами перед початком бойових дій, мають підвищений ризик виникнення посттравматичного стресового розладу. Важливе значення має ефективність командування: коли військовослужбовці відчувають підтримку та довіру до своїх лідерів, їм легше справлятися з психологічними випробуваннями.

Проте у кожної людини є своя межа – всі починають ламатися, якщо переживання тривають занадто довго.

Після завершення війни у В'єтнамі, коли вперше почали обговорювати посттравматичний стресовий розлад, ситуація в США ускладнилася через те, що ветерани поверталися додому і стикалися з відсутністю підтримки з боку суспільства. Вони брали участь у "непопулярній війні", про яку багато хто намагався не згадувати.

В Україні обставини відрізняються: наші військові чітко усвідомлюють, за що ведуть боротьбу.

Але після закінчення війни залишаться інші серйозні проблеми - відбудова країни і, звісно, діти. В Україні виростає покоління дітей, глибоко травмованих війною: багато хто втратив дім, рідних, роки навчання. Це матиме довготривалі наслідки - і психологічні, і соціальні, і освітні.

Перед тим як розпочати підтримку українських медиків, що вас найбільше вразило в українських лікарнях, операційних залах і серед ваших колег?

- Мене завжди вражала винахідливість і стійкість українців - як у медицині, так і загалом. І ще - ваше вміння допомагати одне одному, навіть коли ви не надто довіряєте державі чи владі.

В Україні дуже сильні соціальні зв'язки, що зараз особливо видно завдяки величезній волонтерській підтримці військових на передовій.

У західних медіа часто використовують термін "resilience", що можна перекласти як "стійкість", коли йдеться про українців. І це цілком вірно: якщо ознайомитися з історією України, стає очевидним, звідки бере початок ця незламна сила. Адже історичний шлях України сповнений крові, страждань і боротьби з гнобленням, що триває вже протягом багатьох століть.

- Під час перших візитів ви привозили багато вживаних речей.

Так, дійсно, шалено багато. Просто безліч усього!

- І сьогодні ви допомагаєте не лише українським хірургам, а й військовим. Я бачила фото автомобіля, який ви придбали.

Так, це дійсно так. Мої товариші поділилися інформацією про те, що організовують збір коштів для придбання автомобіля для військових на фронті. Тому я також вирішив долучитися й разом з ними зібрав необхідну суму. Ми доставили позашляховик до Києва і передали його хлопцям. Це було надзвичайно приємно.

На мою думку, кожен з нас має вжити всі можливі заходи. В Англії питання підтримки України сьогодні не викликає жодних сумнівів.

Я не хочу звучати занадто песимістично, але я стурбований політичними подіями в Європі впродовж найближчих років через зростання популярності політиків правого спрямування та тих, хто виступає проти міграції.

Яка ваша думка щодо рівня підтримки України з боку британських політиків та громадян на сьогоднішній день, враховуючи три з половиною роки повномасштабної агресії?

Ви не знайдете жодних висловлювань - ні в політичній сфері, ні в засобах масової інформації, - які б ставили під сумнів допомогу Україні.

Можливо, колись це зміниться, але наразі жоден політик не каже, що потрібно припинити підтримку України. Абсолютно ніхто. І я думаю, це триватиме й надалі.

Попри всі свої вади, Британія має потужну традицію підтримки тих, кого називають "андердоґами". Це глибоко вкорінене відчуття справедливості.

Зрештою більшість міжнародних видів спорту - футбол, регбі, теніс, крикет та інші - зародилися саме в Британії. Дотримання правил і чесна гра є невід'ємною частиною нашої культури. І очевидно, що вторгнення Росії в Україну є цілковитим злом.

Ось чому я впевнений, що підтримка України залишиться. Якщо, не дай Боже, через чотири роки ми отримаємо ультраправий уряд, важко сказати, чим це обернеться. Але ці чотири роки ще попереду.

- У своїй книзі ви розмірковуєте про те, що означає бути нейрохірургом. Мені здається, що в певному сенсі це схоже на роботу журналіста, особливо зараз, під час війни. Обидва мають знайти баланс між співчуттям і необхідністю залишатися відстороненими. Як вам вдалося знайти цей баланс?

З певними викликами. Ось моя відповідь.

Це було навіть трохи кумедно - я читав лекцію про цей баланс ще за кілька років до пандемії групі нейрохірургів в Анн-Арборі в Університеті Мічигану та Іллінойсу. Дружина одного з нейрохірургів підійшла до мене після виступу та сказала, що працювала в Держдепартаменті за Барака Обами. І все, що я сказав про нейрохірургію, можна застосувати й до дипломатії та роботи в Білому домі.

Це і є ті випробування, з якими стикається кожен з нас - знаходження гармонії між особистісною самостійністю та колективною співпрацею, між чуйністю до людських переживань і професійною об'єктивністю. У сфері медицини, і особливо в нейрохірургії, ці питання постають надзвичайно гостро, адже пацієнти або стикаються зі смертю, або перебувають на межі життя. Всі обставини є вкрай реальними. Власне, гадаю, саме це стало причиною популярності моєї першої книги - вона більше зосереджена на людських переживаннях, аніж на технічних аспектах хірургії мозку.

Ваша цитата: "Емпатія нагадує складну фізичну працю, тому цілком зрозуміло, що людина прагне знайти способи уникнення цього процесу." Проте, коли ви описуєте своїх пацієнтів, ви виявляєте щире співчуття до них — чи не свідчить це про те, що ви не прагнули уникати цього почуття?

- Що більше ви дбаєте про своїх пацієнтів, то більше це болить. Тож це складний баланс. Якщо чесно, я завжди боявся, що пацієнти подумають, ніби мені байдуже до них. Це завжди мене переслідувало. Отже, це радше ґрунтувалося на тривозі, а не на любові.

Мені трохи складно це пояснити, але впродовж усієї кар'єри я гостро усвідомлював, як у лікарнях до пацієнтів ставляться за інституційними шаблонами, і водночас, здається, постійно з цим боровся.

Одним із найбільш значних викликів у сфері медицини є вміння розглядати наших пацієнтів як рівноправних партнерів. Вони приходять до нас, несучи свої знання та життєвий досвід, і шукають професійну підтримку на рівних умовах. Нам не слід ставитися до них з висоти, а навпаки — виявляти повагу та уважність.

Якщо підходити до пацієнтів з більшою відкритістю, взаємодія з ними стає значно захоплюючішою. Проте, це може виявитися досить складним завданням.

- Чого вас навчили пацієнти?

- Того, що неймовірно, на що здатні люди, коли в них є надія. Надія - одні з найпотужніших ліків, які ми маємо. Один із моїх наставників казав: "Ми ніколи не повинні брехати пацієнтам, але ніколи не маємо позбавляти їх надії". Іноді це дуже складно.

Ось чому ми як лікарі маємо випромінювати надію, упевненість, позитив і турботу. Усе це - надзвичайно важливі складові цілісного комплексу хірургічної допомоги.

Бути хірургом - це набагато більше, ніж просто оперувати в операційній.

Частина вашої професії полягає в тому, щоб сповістити людей про їхній кінець. Що важче: виконати хірургічну операцію чи донести неприємні новини?