Останній з запорожців: історія тривалого 112-річного життя кошового Петра Калнишевського.

Сьогодні, 31 жовтня (за старим стилем), 222 роки тому не стало Петра Калнишевського - останнього кошового отамана Запорізької Січі, який став уособленням козацької волі та опору російському імперському гніту

Він з'явився на світ у період правління Івана Мазепи, пройшов шлях від молодшого козака до очільника вільного козацького війська і покинув цей світ в епоху, коли на континенті домінував Наполеон Бонапарт. Більше про цю видатну особистість ви дізнаєтеся з програми Еспресо.

Запорізька Січ, фото: gettyimages

Петро Іванович Калнишевський з'явився на світ у 1691 році (за деякими відомостями - 1690) на перетині історичних епох, в селі Пустовійтівка Лубенського полку Гетьманщини, яке нині належить до Сумської області України. Це був період, коли Україна все ще зберігала залишки своєї незалежності під керівництвом гетьмана Івана Мазепи, але одночасно московська імперія дедалі більше посилювала свій контроль і вплив.

Неймовірним чином його життєвий шлях охопив три століття: XVII, XVIII та XIX. Це видатне існування, яке тривало 112 років, дало йому можливість стати свідком як останнього розквіту, так і фінального занепаду Запорізької Січі.

Тож, у молодості юний Петро приєднався до брацтва воїнів козаків. За однією з легенд - у восьмирічному віці, коли пас худобу, зустрів запорожців, пішов із ними та став джурою. Можливо, це сталося через ранню смерть батьків.

Цікаво, що перші документальні свідчення про цю особу з'являються лише в середині XVIII століття. У 1752 році він вже фігурує як курінний Кущівського куреня, а через два роки стає військовим осавулом, відповідальним за фінансові справи. Це свідчить про те, що в зрілому віці він здобув визнання та почав займати важливі позиції в Запорізькій Січі.

Його уважність та справедливість викликали захоплення. У той час серед козаків існувала приказка, що за кошового Лантуха "не було хліба й для мух", тоді як за Калнишевського "на столі лежав цілий книш".

У січні 1762 року, на тлі сходження на престол Катерини II, його вперше обрали кошовим отаманом - найвищою посадою Війська Запорізького. Проте зустріч з імператрицею у вересні того ж року в Москві не вдалася. Калнишевський, з його незалежним характером, не сподобався цариці, і його усунули з посади.

Січ не втратила пам'яті про свого вождя. У січні 1763 року його призначили військовим суддею - другою найбільшою фігурою після отамана. А в 1765 році, незважаючи на царський указ, козацька старшина знову обрала Калнишевського кошовим отаманом.

Цей пост він обіймав безперервно десять років - рекордний термін, "чого з роду-віку не бувало". Така довіра з боку запорожців свідчить про надзвичайний авторитет Калнишевського серед козаків.

Під проводом Калнишевського Січ увійшла в етап відносного піднесення. Він організовував відправлення гінців по українських теренах, закликаючи селян і козаків заселяти паланки — адміністративні одиниці запорожців. Калнишевський також ініціював будівництво нових фортець і активно сприяв розвитку економічної сфери. Крім того, він виділяв кошти на зведення церков і навчальних закладів, зокрема, на спорудження Покровської церкви в Роменському районі.

За деякими оцінками, за десятиліття його кошового отаманства з'явилося до 45 нових сіл та близько 4 000 хуторів-зимівників.

Частина ікони "Покрова", що зображує Праведного Петра Багатостраждального (Калнишевського). Джерело: Вікіпедія.

Як кошовий, Калнишевський активно протистояв русифікації та централізації. У 1764 році Катерина II видала маніфест про секуляризацію церковних земель, що вдарило по козацьких фінансах, але Калнишевський апелював до уряду, відстоюючи права Січі. Він розбудовував паланки, заселяв кордони зимівниками та вступав у сутички з російськими панами, які вимагали повернути втікачів-кріпаків, що шукали волі на Запорізьких землях.

Царський двір все більше бачив у ньому загрозу. Тим більше, що Січ заважала створенню проєкту "Новоросії" - нової губернії для колонізації півдня. Але Калнишевський дипломатично балансував. Часто їздив у столицю домовлятися, брав участь у війнах проти турків, постачаючи козаків до імперської армії, але водночас ігнорував накази про роззброєння.

Він домагався прав на провіз товарів, збереження запорозьких земель, а також займався організацією внутрішньої справи Січі - військової, адміністративної та економічної.

Його правління стало останнім подихом автономії Січі в імперії, поки імператриця не створила спеціальний відділ для розслідування "непокори" запорожців.

Пам'ятник Петру Калнишевському, розташований на Соловецьких островах, а також його могильна плита, зображені на фото з Вікіпедії.

Вершиною подій стала весна 1775 року. У ході чергової російсько-турецької війни, скориставшись тим, що козаки були відсутні, Катерина II віддала наказ генералу Петру Текелі знищити Запорізьку Січ. 4 червня російські війська, чисельністю сто тисяч, без жодного опору захопили фортецю.

Калнишевського змусили підписати "прохання" про приєднання до імперії, обіцяючи амністію. Наступного дня, 5 червня, Текелі вивіз казну, архіви, клейноди, церковні святині та боєприпаси запорожців. По факту, Січ розграбували, а будівлі (крім укріплень) зруйнували, пушкарню засипали землею. Козаків розпустили, а старшину - арештували.

Калнишевського, разом з писарем Іваном Глобою та суддею Павлом Голубом, відправили на заслання. За пропозицією генерала Потьомкіна, з яким він раніше товаришував, Калнишевського було довічно заслано до Соловецького монастиря - найпохмурішої в'язниці імперії на Білому морі.

Указ Катерини від 7 травня 1775 року забороняв згадувати його ім'я.

25 років (до 1801-го) він томився в одиночній камері - без права на листування чи побачення, де холодні стіни та суворі умови ламали багатьох. Проте Калнишевський зберігав віру та ясність розуму, хоч і втратив зір. За кошти, які він отримував, купив Євангеліє, яке подарував монастирю.

Зі сходженням нового царя Олександра I у 1801 році доля Калнишевського покращилася. Адже тоді політичним в'язням дали амністію і останнього кошового помилували. Але Калнишевський відмовився покидати монастир. На той час йому було 111 років, тому він вирішив залишитися у монастирі ченцем. Там він і помер 31 жовтня (13 листопада за новим стилем) 1803 року, у 112-річному віці, - мирно та у молитві.

Його поховали на центральному подвір'ї Соловецького монастиря, прямо перед Преображенським собором. Хоча могила не збереглася, на паперті Спасо-Преображенського собору досі можна знайти могильну плиту з написом, що вказує на місце вічного спочинку останнього кошового отамана Запорізької Січі.

Наприкінці XIX століття Соловки відвідав український історик Дмитро Яворницький, якому і завдячуємо основним джерелам історії про його життя.

З відновленням Україною незалежності, постать Петра Калнишевського знову почала шануватися. На сьогодні чимало вулиць названі на його честь, також багато встановлено пам'ятників цьому козацькому ватажку.

У 2008 році Українська православна церква Київського патріархату (тепер відома як ПЦУ) визнала його святим, канонізувавши як Петра Багатостраждального (Калнишевського) і включивши до списку святих, яких шанують у церкві. Пам'ять праведного Петра Багатостраждального відзначається в ПЦУ в день Покрови Пресвятої Богородиці, яка є покровителькою козацтва. У 2014 році УПЦ Московського патріархату також визнала його святим для місцевого шанування в Запорізькій єпархії.

Отже, Петро Калнишевський - це не просто останній кошовий отаман Запорозької Січі, а й унікальний символ трансформації українського козацтва від періоду гетьманування до епохи бездержавності. Протягом свого тривалого життя він став свідком руйнування Січі, заслання та втрати незалежності, однак залишився втіленням козацької свободи, вірності своїй спільноті та православній вірі.