Прифронтова територія Донеччини: життя в Краматорську та Слов'янську

Краматорськ і Слов'янськ - найбільші міста на неокупованій Росією частині Донеччини. Нині в них проживають близько 100 тисяч людей. На деяких дорогах поруч вже натягнуті антидронові сітки, а трасами рухаються здебільшого військові автівки.

Краматорськ, Слов'янськ, а також сусідні міста Костянтинівка і Дружківка формують так званий "оборонний пояс" – агломерацію, що вважається ключовим рубежем захисту української армії на сході країни. Тим часом Костянтинівка та Дружківка за останні кілька місяців фактично перетворилися на зону бойових дій, де регулярно відбуваються обстріли та активні дії з використанням FPV-дронів. У Краматорську і Слов'янську, які розташовані всього за 20 кілометрів від фронту, життя продовжує текти в умовах, наближених до фронтових.

Незважаючи на те, що восени 2025 року в Краматорську та Слов'янську почали використовувати FPV-дрони, обстріли КАБами стали більш частими, а з листопада через підвищену небезпеку було призупинено пасажирські перевезення потягами. Проте в містах все ще активно працюють десятки кафе та магазинів, а вулиці переповнені людьми. Ріелтор Владислав Савченко, з яким DW поспілкувався у Слов'янську, зазначає, що економіка цих прифронтових населених пунктів, в основному, залежить від військових, які є основними клієнтами для місцевих закладів і крамниць, тоді як традиційні великі промислові підприємства або призупинили діяльність, або залишили регіон.

Внаслідок того, що військові змушені самостійно шукати та орендувати житло, поблизу лінії фронту спостерігається значний попит на оренду квартир і будинків. Як зазначає Савченко, оренда двокімнатної квартири з якісним ремонтом у Слов'янську наразі становить 12-15 тисяч гривень на місяць, тоді як аналогічне житло зі застарілим ремонтом можна знайти за 8-10 тисяч гривень. Для регіону Донеччини це досить суттєві суми.

"Люди, яким довелося виїхати зі своїх домівок, приїжджають у Слов'янськ, а ти їм не можеш нічого запропонувати. Є квартира за 10 тисяч гривень - вони не розраховують на такий бюджет, а варіантів немає", - розводить руками Савченко.

Ринок нерухомості охоплює не лише орендні угоди. Як зазначає Владислав Савченко, "нерухомість має динаміку" – житло активно переходить з рук у руки. Агенція, в якій він працює, у жовтні 2025 року здійснила 10 угод, у листопаді - 8, а на середину грудня вже має 5 укладених контрактів на купівлю-продаж житлової нерухомості.

За словами Савченка, ціни на нерухомість у Слов'янську знизилися на 50-60 відсотків у порівнянні з 2021 роком. Проте не всі готові прийняти ці зміни. Один з ріелторів демонструє нам двокімнатну квартиру в центрі міста, яка має якісний ремонт та нову техніку, і наразі вона виставлена на продаж. "Власники просять 24-25 тисяч доларів, але фактична ринкова вартість цього об'єкта становить близько 15-16 тисяч доларів," - зазначає він. Більшість клієнтів Владислава – це люди, які вирішили залишити місто.

Часто ціни "прив'язані" до новин і ситуації на фронті: "Буває, людина хоче продати квартиру за 15 тисяч доларів. Бачить, що новини йдуть нібито в кращу сторону, можливо, буде якась мирна угода - вона розуміє, що зможе цю квартиру продати, наприклад, за 25 тисяч. Тож ставить вищу ціну, або взагалі знімає з продажу і чекає кращого моменту", - пояснює Савченко.

Водночас, серед покупців переважають ті, хто вважає нерухомість поблизу лінії фронту інвестиційною можливістю і сподівається швидко повернути витрати через оренду. Також є люди, які після обстрілів шукають нове житло або втратили свої домівки внаслідок окупації, проте бажають залишитися на рідній Донеччині або не можуть дозволити собі купівлю в інших регіонах.

Рієлтор Владислав Савченко разом з дружиною та донькою наразі живуть у Слов'янську, незважаючи на те, що в листопаді неподалік їхнього помешкання стався вибух - вікна в квартирі були вибиті. "Ми розмірковуємо про від'їзд. Якщо ситуація не покращиться, доведеться приймати це рішення. Але ми все ще сподіваємось на позитивні зміни," - ділиться Владислав.

Коли з'явилися розмови про мир, наш тиждень пройшов у досить "веселій" атмосфері - щодня відбувалися "прильоти", - так Савченко коментує свої очікування від мирних переговорів, на яких, зокрема, йдеться про майбутнє його рідної Донеччини.

Владислав висловлює занепокоєння щодо умов, які можуть стати основою для майбутньої мирної угоди, оскільки серед раніше озвучених вимог Росії є необхідність виведення Збройних Сил України з усієї території Донецької області. "Слов'янськ часто називають "містом сепаратизму", але я з цим абсолютно не згоден, адже знаю багатьох людей, які не прагнуть бути частиною тієї країни", - підкреслює Владислав, натякаючи на Російську Федерацію.

"Не хочу я до Росії", - також каже і Олена, яку DW зустрічає в центрі Краматорська. Донька жінки виїхала за кордон, а сама Олена залишилася в Краматорську з неповнолітнім сином, мамою, тіткою і трьома котами. Своє бачення миру вона описує так: "Я хотіла б, щоб діти ходили в школу, щоб була робота, і щоб була Україна".

"Ми - лише "маленькі" фігури на цій великій шахівниці, що можемо вдіяти? Як вирішать у верхах, так і буде, чи дійсно ми маємо якусь вагу?" - міркує про дипломатичні зусилля політиків мешканка Краматорська, яка побажала залишитися анонімною. Жінка підкреслює, що її найбільше турбує, щоб люди перестали гинути в цій війні, в якій "важко зрозуміти, хто насправді винен". Тим часом Микола, чоловік похилого віку, оцінює переговори як "закулісні ігри" і не покладає на них великих сподівань: "Путін навряд чи щось підпише... Нам потрібні санкції і зброя, щоб утриматися".

Центр Краматорська з початку повномасштабного вторгнення зазнав значних руйнувань через обстріли і втратив свій новорічний шарм. Проте, на одній з тихих центральних вулиць, що не піддалися нищівному впливу війни, світять різдвяні гірлянди у новому магазині "Забой". Цей простір поєднує в собі магазин одягу з символікою Донецької області та кав'ярню, яка більше нагадує затишні заклади столиці, аніж обстановку прифронтової зони. "Забой" став популярним місцем для зустрічей волонтерів, журналістів, військовослужбовців і їх рідних.

Команда "Забою", яка сформувалася з фанатів донецького "Шахтаря", вважає себе "брендом всієї Донеччини". Вони акцентують на ідейній складовій, а не на бізнес-аспектах. Ця група стала відомою завдяки своєму слогану "Сонце України встає на Донбасі". "Ми стоїмо на позиціях, що Донецьк - це частина України, і це твердження супроводжує нас ще з початку 2000-х", - зазначає Максим Лисенко, засновник "Забою".

Лисенко, який походить з Покровська, разом зі своєю командою з Донеччини, особливо відчувають наслідки фронтових дій у своєму рідному краї. Незважаючи на підвищені ризики безпеки, влітку 2025 року "Забой" переїхав з Дніпра до Краматорська. "Ми прагнули продемонструвати місцевим жителям та всім донеччанам, що навіть в умовах постійних обстрілів дронами та балістичними ракетами, ми віримо в те, що Донеччина стане вільною", - зазначає Лисенко.

Останнім часом кількість покупців зменшилася, зазначає засновник "Забою", в основному через скасування потягів до Краматорська та Слов'янська. Команда планує найближчим часом відкрити свій другий простір у Києві і має "план на випадок евакуації", якщо ситуація в Краматорську стане критично небезпечною. Проте поки що вони не планують залишати Донеччину. "Це наш рідний край, який ми прагнемо розвивати і якому присвячуємо практично весь наш час", - говорить Максим.

Водночас деякі жителі прифронтових міст не витримують постійних обстрілів. Автобуси гуманітарної місії "Проліска" безкоштовно везуть людей до найближчої залізничної станції - Барвінкове у Харківській області. Звідти курсують евакуаційні потяги до Львова, Києва і Херсона.

"Буває по 30-50 людей, робимо по два рейси", - розповідає представниця "Проліски" Юлія Шевченко. За її словами, їдуть здебільшого люди літнього віку, батьки разом з дітьми й ті, хто залишився без роботи. "Виїжджають люди, які розуміють, що краще виїхати, поки це ще можливо", - підсумовує Шевченко.

В автобусі DW знайомиться з Людмилою, яка виїхала з Краматорська до Львова у 2022 році, але інколи приїжджає додому у справах, хоч і мріє залишитися назавжди: "В гостях добре, а краще вдома. Але ситуація не дозволяє. Зараз стало набагато гірше", - каже жінка. Водночас Людмила категорично проти територіальних поступок на користь Росії і виборів під час війни.

Надія теж ухвалила рішення виїхати з Краматорська: "Страшно, вже далі не можу. Мені 70 років, але я ще хочу жити ", - говорить жінка. Вона їде до внучки на Київщину, попередньо виславши їй речі "Новою поштою". Надія каже, що дуже сподівається на успіх мирних переговорів.

На станції Слов'янська, де автобус зупиняється для підбору пасажирів, Олексій прощається з дружиною та донькою, які вирушають на захід України до родичів, сам же залишається, щоб працювати і дбати про дім. "У порівнянні з літом... зараз все частіше чути прильоти. Потрібно виїжджати", - говорить він. - "Всі ми прагнемо миру. Не знаю, яким чином це можна досягти, але потрібно покласти край цим подіям. Як - не важливо, головне - завершити".