Держава, що перебуває у стані війни та зосереджена на власних внутрішніх труднощах, підсвідомо відрізає від України території, що їх захоплює агресор. Про містечка та міста, які опинилися під окупацією десять років тому або стали жертвами повномасштабного вторгнення, навіть не йдеться. Стіна взаємного мовчання лише посилюється, а інформаційний вакуум витісняє "тих, хто залишився там" з нашого сприйняття та емоцій.
Як ми переживаємо війну і які уроки засвоюємо? Що може об'єднати країну та різні долі? Яку роль у цьому відіграють культура й суспільство? Як достукатися й до себе, й до тих, хто залишився на окупованих землях із різних причин, але душею -- з Україною?
Поява культурного музичного проєкту "Тотальний: Наживо" у партнерстві з Рухом опору ССО ЗСУ -- одна зі спроб відповісти на ці складні запитання й достукатися. Відомі українські артисти присвячують свої концерти жителям окупованих територій, простягаючи їм руку від України й віддаючи частину душі.
Тарас Компаніченко — талановитий кобзар, лірник і бандурист, який наразі також виконує обов'язки військовослужбовця. Він разом зі своїм колективом "Хорея Козацька" активно підтримує Рух опору та ініціативу "Тотальний: Наживо". Нам вдалося поспілкуватися з цим артистом перед записом концерту, обговоривши війну, зміни у суспільстві та роль культури в сучасних умовах.
В загальному, звичайно, це все ще я, але, можливо, я ще не до кінця усвідомив, наскільки я змінився. Прийняття термінових і критично важливих рішень... Зустрічі з втратою, безсумнівно, залишають свій слід... Нещодавно мені зателефонував товариш з Полтавщини, з яким ми разом служили з перших днів конфлікту, і сказав: "Тарасе, я все ще живий". Це стало для мене шоком. Це особливий стан, адже ми опинилися в ситуації, коли ніколи не знаєш, хто і в який момент може з'явитися. Це той момент, коли виникає риторичне чи поетичне питання: мене насправді запитували у 2022 році, чи бачу я якісь зміни в собі. Тоді я відповів: якщо я зустріну своїх побратимів живими -- від радості плачу. Ця радість в минулому була для мене природною, а тепер вона має зовсім інший відтінок.
Ваше знайомство з війною розпочалося саме цього дня... Яким би могло бути перше речення у вашій книзі під умовною назвою "Мій 24 лютого"?
Ми прокинулися в Боярці від звуків вибухів та сирен, коли Москва атакувала Васильків. Перший день війни став для нас розмовою з близькими, особливо з дружиною та дочками. Це нагадувало ситуацію з "Чухраїнцями" Остапа Вишні: "Я ж так і знав". Ця війна є гібридною, і з моменту Майдану 2014 року ми пережили різні її етапи: політичні, економічні, а також боротьбу в культурній та релігійній сферах. Ворог використовував безліч засобів, щоб знищити українську ідентичність, розчинити її в чомусь схожому на білоруську. Їм потрібно було створити країну-сателіт, позбавлену чіткої національної самосвідомості. В Україну було інвестовано величезні кошти.
Першого дня я зателефонував своїм друзям, бо хотів записатися до війська. Враховуючи, що я білобілетник, із цим у мене виникли проблеми. Тому в хід пішли особисті знайомства. Набрав Андрія Ковальова. Він сказав: "Батьку, робіть те, що робите. Ми айфоном цвяхи не забиваємо". Тоді я зателефонував до Дмитра Корчинського, сподіваючись на його авантюрну складову. І він сказав: "Тарасе, я покличу тебе, коли буде потрібно. Ми мікроскопом цвяхи не забиваємо". Тож книжка моя може так називатися: "Я, айфон та мікроскоп".
Це я, звісно, імпровізую, адже не планував цього. Але в момент, коли обурення переповнювало, почали з’являтися вірші, на кшталт: "Друга армія у світі насувається, грізно ричить, та на шляху їм трапляється місто лицарів — Охтирка". Або "За кожною колоною йдуть на нас московські колони, але їх сміливо зустрічають українські Збройні сили". Ці почуття були надзвичайно сильними...
А потім я почав думати про своїх близьких: моя мама, покійна тітка та родичі живуть у Сумах, а інші родичі – на Херсонщині. Незважаючи на обставини, діти саме в той момент приїхали з Києва до Боярки, і ми всі змогли зустрітися там. Але відразу виникло питання, як захистити своїх близьких – жінок і дівчат – від можливих небезпек. Я знав, що саме їм окупанти можуть завдати найбільших страждань. Мені пропонували евакуацію до Баварії, Франції, Польщі, але в кінцевому підсумку дівчата вирішили вирушити на Поділля. Сини залишилися зі мною. Старший вже півтора року служить, і його остання служба була під Вовчанськом, а молодший працює в необхідній галузі.
Довго міркував, як же знайти місце для всієї своєї колекції артефактів. У мене є картини, живопис, графіка, скульптури та велика кількість бандур. Це лише мала частина того, що я зміг би евакуювати… Але, зрештою, мені не вдалося втиснути все це в автобус, на якому приїхали наші друзі.
-- Кажуть, що твір майстра кожен слухач сприймає по-своєму. І чує своє. Але про що зараз говорите ви, працюючи над своїми творами?
Можна стверджувати, що це своєрідне звернення до егрегору, або ж національного духу. Не можу сказати точно... З одного боку, є невідворотна потреба в писанні. Усі митці — як великі поети, так і графомани — не можуть стримуватися, адже це для них необхідність. З іншого боку, я — виконавець у своїй ніші, і моя зверненість — до тих, хто готовий почути. Звичайно, я публікую свої твори в медіа, соціальних мережах та на платформах, як-от YouTube. Але мої перегляди не досягають мільйонів. Іноді мені закидають, що я пишу занадто складно, що користуюсь лексикою, яка не всім зрозуміла, і що це нікому не потрібно. Мовляв, слід використовувати прості слова, навіть лайливі. Проте я вдаюся до давньої української мови, адже не маю іншого вибору.
Кожну націю можна уявити як індивіда, який розвивається, робить помилки, аналізує свій досвід та вчиться на ньому. Який, на вашу думку, урок нині засвоює Україна? Які важливі висновки ми повинні зробити в умовах російської агресії?
-- Ми -- дуже вільний, індивідуалістичний, волюнтаристський народ. Не фаталістичний, а саме волюнтаристський. Ми будуємо своє майбутнє й не сподіваємося лише на вищі сили, а найперше -- на самих себе. Звісно, в нас є частина фаталізму, як і в усіх націй, але превалює все ж таки потяг до дії. На жаль, українці завжди могли дуже красиво боротись із зовнішнім ворогом, не помічаючи, як нас перемагає внутрішній. Ми маємо бунт і певну міру свободи, яка для нас дуже важлива і є самою суттю. Складова анархізму в нас -- це така собі похідна фракція великої свободи, внутрішньої й національної. Але коли свобода переливається за вінця, тоді виходить потоп, анархія.
Це зазвичай минуле грало з нами злий жарт. Наприклад, ми змогли здобути перемогу під Конотопом у 1659 році, але скористатися цим успіхом не вдалося через усунення Івана Виговського. І подібних ситуацій можна навести безліч. Отже, висновок, до якого, на мою думку, ми дійшли ще в 2014 році під час Революції Гідності і в наступні роки, полягає в тому, що українці навчилися залишатися в межах здорового глузду. Навіть при критиці влади та вказуванні на актуальні проблеми в сучасній війні, інформаційних витоках та інших аспектах.
Коли представники опозиції стверджують, що нині вибори неможливі, це свідчить про цілком обґрунтоване мислення. У цьому контексті ми керуємося не лише амбіціями, а й раціональними міркуваннями. Саме цьому навчилися українці. Вихід із інфантильності та дорослішання полягає в тому, що кошти, які ворог інвестує в розкол суспільства, насправді йдуть у нікуди. У нас вже є певні фактори стримування, і це викликає задоволення.
Я помічаю, що чимало людей готові стати тими, хто гасить вогнища конфліктів і особистих неприязней. Для багатьох на перший план виходить державна позиція та свобода. Навіть якщо говорити про певні обмеження, українці все ж повертаються до основної ідеї: що громадянська та особиста свободи, а також їхня єдність — це і є справжня національна свобода.
Отже, я вважаю, що спостерігається зрілість та значний розвиток. Принаймні в моєму оточенні люди висловлюють думки на кшталт: "який би бик не стрибав — наше телятко". Це означає, що, на відміну від минулих часів, поступово відходить у минуле культ особи, характерний для посттоталітарних країн Східної Європи.
Водночас наш народ отримав здатність створювати пантеон слави минулого, до якого включають усіх. З історичної точки зору, між фігурами цього пантеону існує чимало суперечностей, і в минулому вони могли не дуже ладнати між собою. Проте українці навчилися оцінювати своє минуле з огляду на те, які позитивні внески зробила кожна з цих особистостей у свій час. Це стосується як науки, так і політики, літератури та економіки. Так само ми вчимося розглядати сучасність з державницької перспективи. Тому формуємо сучасний пантеон симпатій, виходячи з того, які добрі справи робить ця людина і що вона може принести в майбутньому.
-- Зараз у ЗСУ ви стикаєтесь із тією частиною України, яка не мала таких коренів, як ви. Люди зі сходу можуть розмовляти російською, не відчувати цієї землі так, як ви. Але вони гинуть за неї, і саме зараз корінням вростають у цю землю їхні діти. Як нам об'єднатися? Як побудувати країну, яка зможе створити сильну державу?
У шекспірівському творі "Отелло" Яго підштовхує Отелло до думки про зраду його дружини. Нещодавно, на одному з заходів реабілітації в західній Україні, я звернувся до своїх друзів: не вірте цим Яго. Не піддавайтеся чуткам, які поширюють фейкові новини про те, що всіх мобілізували з ваших міст і сіл, а на сході країни мовляв, всі "курять бамбук" або втекли. Відвідайте Харків і побачте, скільки там прапорів на кладовищах. Зверніть увагу на кількість прапорів у Чернігові, Сумах, Полтаві, Прилуках, а також у селах та містечках Полтавщини, Сумщини, Чернігівщини, а також, звісно, в Запоріжжі, Дніпропетровщині, Черкащині та інших регіонах.
Коли я бачу, яку жертву сплачують як східняки, так і західняки, чорноморці з півдня, поліщуки з півночі, то кажу, що це -- про національну єдність. І тут немає різниці, де людина живе й наскільки вона була посвячена в надра української культури. Міра посвячення могла бути дуже мінімальною, але так могло бути і на Західній Волині, в Ковелі наприклад. Не всі люди там були аж так укорінені в українські надра. Бо ми живемо в сучасному просторі, де, так би мовити, витають одні мелодії. Нещодавно вся країна ще слухала радіо "Шансон". Наприклад, 2014 року, коли я їхав із Волині до Києва в маршрутці й просив вимкнути цей жах, на мене ще й огризалися. І я можу сказати, що такого "добра" було чимало на всій території України.
-- Я впевнений, що зараз ми рухаємось у правильному напрямку. Ми живемо в умовах, коли національний наратив і міт (міф. -- Ю.М.) -- це питання виживання. Адже вони тісно пов'язані з історичною наукою. На жаль, остання, як і історія української літератури чи музики, часто залишається у власній бульбашці. Виконавці історичної музики й автори книжок про минуле існують у замкненому просторі своїх епох. Завдання національного наративу -- прорвати цю ізоляцію й стати живим внутрішньонаціональним комунікатом. Ідентичність має бути поширеною в усьому суспільстві, а ключові сенси -- спільними для всіх.
І цей процес зараз відбувається, і це відкриття стосується як "східняків", так і "західняків". Багато хто пішов боронити Україну, не знаючи майже нічого про неї. І я бачив по своїх побратимах, що багато хто нічого не знає. Хоча я служу в такій бригаді, де чимало представників еліт, інтелектуалів і таке інше... Хтось був дуже класним байкером, психологом, кінологом, та все одно внутрішня потреба була це знати. Але не було національних майданчиків, де б ці великі, сучасні люди, успішні у своїх галузях, могли перетинатися з культурою й ділитися цим.
Я завжди стверджував, що "зірки" можуть бути створені продюсерами, не вміти висловлювати свої думки і, за першої ж можливості, втекти до Москви. Проте справжні зірки — це ті, хто цікавий, досягає успіху в житті, самостійно розвиває свої таланти та створює унікальні винаходи, бізнеси, пише чудову поезію чи прозу, творить сучасну музику. Ці люди мають знати один одного, знайомитися з українськими математиками, біологами, спортсменами. Сьогодні ми спостерігаємо за процесом внутрішньої національної комунікації, де розподіл на "сектори" за мовними чи культурними ознаками поступово зникає. Раніше спорт, наприклад, асоціювався переважно з російськомовним середовищем — вважалося, що українська культура має залишатися у своїй "ніші": вінки, "укрсучліт", "Радіо Рокс", бандуристи та фольклористи. Інші сфери, здавалося, не призначені для вас, і вашій мові там не було місця.
Це сталося. Український культурний простір став цілісним і охоплює всі сфери життя. Те, до чого ми прагнули ще з кінця 80-х років, про що говорив Чорновіл: українське повинно бути присутнім у всьому — як у високій, так і в повсякденній культурі. Ми стверджували, що доти, поки навіть повія не говоритиме українською, справжній український світ не зможе виникнути. Лише тоді, коли це станеться, суспільство відчує свою цілісність. У цьому процесі роль воїна є надзвичайно важливою. Ми повинні не тільки підтримувати їх та інформувати, але й слухати їхні потреби. Коли я веду лекції з національно-патріотичного виховання і слухачі задають мені глибокі питання, я ділюсь з ними безліччю книг: ось оригінальне видання Грушевського 1906 року, географічні дослідження, переклади з Лондона — все це демонструє, що українці ніколи не були обмеженими. Вони завжди прагнули до рівності та свободи. І через армію ми формуємо та об'єднуємо націю, яка, спостерігаючи за своїми героями, об'єднується через їхні вчинки та подвиги.
Це виходить за всі межі. Це абсолютна відсутність будь-якої емпатії чи співчуття. Це невміння зрозуміти, що відбувається, хто є нашим ворогом, які наслідки несе ця ситуація та чому почалася ця війна. Адже конфлікт не зводиться лише до боротьби за території; територія — це лише засіб досягнення цілей. Війна ведеться за знищення, це екзистенційна боротьба. Для них це — на смерть, щоб знищити нас, а для нас — за життя, щоб вистояти та зберегти себе.
У своєму нещодавньому інтерв'ю я говорив, що на цьому кривавому бенкеті ми маємо залишатися тверезими. Мали б бути ті, хто міг спинити. Хтось, хто сказав би: щось тут не так. Коли я бачу, наприклад, що діти забивають свою подругу й ніхто не спиняє, -- це для мене стадні речі. Так само тут я бачу стадні речі, щодо яких ніхто не сказав: "Стоп, друзі, що це? Що відбувається?". Ніхто не поставив цього під сумнів. Це для мене найгірше. Тобто помилятися можуть усі. Але не знайшлося, як казав Шевченко, одного козака на мільйон свинопасів...
Іще один приклад. Ми організували миколайсько-різдвяні свята для моєї бригади. Анжеліка Рудницька була помічницею Святого Миколая, Євген Дикий -- Миколаєм. Усе було щиро й тепло. Анжеліка питає в присутніх: чи годували пташок і котиків, слухали бабусю, читали книжки? Усі відповідають: "Так". Вона продовжує: "Ну, "Пацанів" точно не дивилися!" І раптом одна жінка піднімає руку. Поруч її чоловік -- поранений військовий. Анжеліка обережно відповідає: "Сподіваюся, наступного року так не буде". А жінка: "А що такого? Це ж культура". І тут важливо пояснити: як в Ізраїлі не грають Вагнера, бо він принижував євреїв, так і ми повинні мати гідність не толерувати того, що нас знецінює.
Ви ж також виросли в епоху, коли радянська система прагнула стерти українську ідентичність, і нині росіяни продовжують цю справу. Як вам вдалося в дитинстві не зламатися під тиском суспільства і зберегти свою національну самосвідомість? Адже, на мою думку, дітям переживати такі репресії значно складніше, ніж дорослим.
Я виріс у сім'ї, де дідусь і бабуся пережили репресії, маючи за спиною 29 років у таборах та спецпоселеннях. Вони були родом з Харківщини. Від дідуся я дізнався про такі пісні, як "Ще не вмерла", "Вже років двісті козак в неволі" та "Гей, нум, братці всі до зброї на герць погуляти". На сімейних святах батьки виконували "Розпрощався стрілець зі своєю ріднею" або "Ой на горі вогонь горить". Тепер я співаю ці пісні, проте, на жаль, на похоронах...
Тобто в мене -- унікальний випадок. Але, наприклад, коли я прийшов до Української гельсінської спілки в 1988 році, то побачив там Сашка Хоменка. Він -- поет та історик, зараз служить у бригаді Національної гвардії "Рубіж". Він був із простішого середовища, не з такого, як я. Але він теж щось знав і щось відчував. І чомусь він іще 1988 року обрав цей бік. Хоча, як він написав у своїй новелі, його приманювали "велікорусскім міром, которий імєл лоск". До кінця 2014 року українців цим спокушали, аби ми відмовилися від свого національного єства.
Отже, ми добре усвідомлюємо, що, незважаючи на всі труднощі, існувало, наприклад, поетичне кіно. І ми також виросли в умовах, які спонукали нас до розвитку. Батьки намагалися щось нам передати. Якось мені вдалося знайти під ліжком у мами "Історію України-Руси" Миколи Аркаса. Потім я натрапив на твори Василя Симоненка. А батько часто наводив цитати Ліни Костенко.
Або ж стався один цікавий інцидент. Ми їхали з батьком на потязі до Вижниці. Це було, здається, в 1970 році, на московському поїзді. Сусіди почули, як батько звертається до мене українською, і відразу почали питати, чому він "калечить" дитину. Зрештою, вони запитали, чи існують у українській культурі поети, подібні до Белли Ахмадуліної, Роберта Рождественського чи Євгенія Євтушенка. Тобто, сучасні поети, які відповідають естетичним і емоційним потребам сучасної людини. Батько тоді запитав їх, чи знають вони Миколу Вінграновського, Ліну Костенко, Івана Драча, Василя Симоненка. Він почав цитувати їхні вірші, і вони одразу ж втратили інтерес до розмови.
Я відвідав Парагвай, і директор історичного музею зазначив: "Путін веде війну, адже на сході та півдні живуть росіяни". У мене від цих слів серце завмерло. Мої рідні, які опинилися під окупацією в Херсонській області, ніколи не спілкувалися російською. Серед них є люди з такими прізвищами, як Запорожець. Тому я вважаю, що, з одного боку, це щасливий випадок, але з іншого -- вони все ж не змогли всіх знищити. Вони дуже намагалися, але, цитуючи Тараса Шевченка: "а од коріння тихо, любо зелені парості ростуть. І виростуть; і без сокири... козак безверхий упаде, розтрощить трон, порве порфиру, роздавить вашого кумира, людськії шашелі. Няньки, дядьки отечества чужого! Не стане ідола святого, і вас не стане...". Шевченко так написав, і так воно й сталося. Ми залишилися самими собою, і тепер це лише посилюється.
Війна має складний і багатошаровий характер. Кожна особа проходить через свою власну реальність, яка може суттєво відрізнятися від інших. Біль у кожного з нас також унікальний. Іноді здається, що втрата територій автоматично призводить до втрати людей. І це стосується не лише подій 2014 року. Маріуполь, Бердянськ... Ми не знаємо, як живуть люди в цих містах, хто залишився, які у них почуття та переживання. Адже не всі з них прийняли російську окупацію. Які кроки потрібно зробити в цій ситуації?
Необхідно зберігати ці зв'язки, незважаючи на всі труднощі. Це справді складно і може бути ризиковано. Найбільша загроза існує для тих, хто залишився на захоплених територіях. Спілкуючись із родичами, які живуть в окупованій Херсонщині, я пишу їм загальні побажання, як-от: "Нехай благословить вас Бог", а вони у відповідь надсилають мені свої привітання, наприклад: "З Великоднем", "З Різдвом" або "З Покровою".
-- Дуже нейтральне. Коли сестра жила в Херсоні й туди зайшли окупанти, то вона казала, що люди сподівалися на швидке звільнення. Потім їй довелося поїхати південніше. Зараз ми переписуємося, але пишемо щось на кшталт "кланяйся мамі -- кланяйся й ти мамі", "ми молимося за вас, молимося за всіх". І цього достатньо, бо кожен з нас знає, що це означає. Це, звісно, можна потрактувати по-різному, але водночас завжди можна мати якесь певне алібі.
Люди, які мешкають на захоплених територіях, потребують нашої підтримки. Важливо створювати зв'язки та налагоджувати контакти з ними, хоч це й надзвичайно складно. Можливо, варто звернути увагу на ті можливості, які ще залишилися, наприклад, активні YouTube-канали, які продовжують транслювати контент на Московію та підконтрольні їй регіони. Важливо максимально використовувати ці ресурси. Вірш Олександра Олеся, що став символом епохи Української революції — "Нас ждуть" — говорить про те, що вони дійсно чекають на нас. Це усім зрозуміло: вони намагаються донести до нас свої меседжі, як словами, так і жестами, підтверджуючи, що вони з нами і сподіваються на підтримку.
Коли ви спілкуєтеся на концерті з тими, хто наразі перебуває під російським тиском, до кого саме ви звертаєтеся? Які образи виникають у вашій уяві?
В першу чергу, я згадую про своїх близьких. Батьків моїх друзів, які залишилися в Мелітополі. Дядька моєї дружини, що живе в Маріуполі. На жаль, на думці постійно ті, хто не вижив: мій товариш Орест, який загинув в Ізюмі... Олег Єфіменко з мого куреня "Вовча Ліга", котрий зник безвісти, а згодом його знайшли — вбитим. Я також згадую тих, хто вцілів. Як батьки, вже покійної Людмили Пейч, втікали з окупованого Станіслава. Людей, які загинули під час окупації. Професорів, таких як Володимир Цибулько, який під час окупації видавав себе за охоронця. Мого друга, полковника Романа, що пережив жахи окупації Ірпеня і ділився своїми спогадами про те, що там коїлося. Я згадую тих, хто не повернувся, кого вбили або зґвалтували. Переді мною завжди постають реальні обличчя цього трагічного часу й війни...
Тарасе, дякую за бесіду. На завершення хочу сказати, що хоч війна і розділяє українців, наша душа залишається єдиною, незважаючи на те, де ми перебуваємо: в Києві, Маріуполі, Бердянську чи Львові. Артисти, які підтримують рух опору, відіграють важливу роль у збереженні цієї єдності та запобіганні ще більшому розділенню між нами.
-- Будьмо разом до перемоги.
#Україна #Київ #Українці #Москва #Збройні сили України #Володимир Путін #Російська мова #Українська мова #Суспільство #Білорусь #Франція #Річ Посполита #Суми #Запоріжжя #Харків #Вільям Шекспір #Маріуполь #Херсонська область #Полтавська область #Полтава #Революція Гідності #Святий Миколай (європейський фольклор) #Микола Аркас #Тарас Шевченко #Козаки #Іван Драч #Репресії #Чернігів #Артефакт #Емоції #Волинь #Іван Виговський #Поділля #Вірш (поезія) #Охтирка #Михайло Грушевський #Ріхард Вагнер #Боярка #Сили спеціальних операцій (Україна) #Бандурист #Кобзар #Бердянськ #Конотопська битва #Рух опору #Отелло #Лірник #Хорея Козацька #Тарас Компаніченко #Остап Вишня #Василь Симоненко #Ліна Костенко #Бамбуса. #Дмитро Корчинський #Прилуки #Вінграновський Микола Степанович #Рудницька Анжеліка Миколаївна #Олександр Олесь #Белла Ахмадуліна
