Психологія вимирання: як впоратися з тривалим стресом, не провалившись у глибокий лід.

Почнімо з анатомії соціального заціпеніння.

Ще задовго до того, як абревіатура ПТСР стала частиною повсякденного лексикону, в професійному середовищі ми багато дискутували про "емоційне вигорання". У мирний час воно сприймалось як наслідок порушення балансу між роботою та життям -- такий собі тривожний дзвіночок, що сигналізує про вичерпання внутрішнього ресурсу. Це була перша сходинка, з якої можна було зійти, просто змінивши оточення або пріоритети.

Але сьогодні ми спостерігаємо зовсім інший, набагато складніший стан — "емоційне вимерзання". Це не просто етап, це ціла крижана гора. Спроба зістрибнути з неї часто призводить до неприємного падіння, а навколо нас — такі ж виснажені люди, на яких неможливо покластися. Навіть якщо на вулиці стає тепліше, це не гарантує "глобального потепління" в нашій колективній свідомості. Ми опинилися в центрі кумулятивної травми, де нестача світла, тепла та безпеки стає постійним агресивним фоном, який виснажує нашу здатність до адаптації.

Тепер розглянемо концепцію техногенного катастрофізму.

Сучасний мешканець великого міста стає жертвою певного когнітивного упередження, яке можна охарактеризувати як "привласнення цивілізаційних благ". Ми звикли розглядати технічні досягнення — стабільне електропостачання, постійний доступ до гарячої води, швидкісний інтернет — як особисті надбання. Заряджений смартфон у кишені сприймається як продовження нашого розуму, а комфорт у житлі — як невід’ємне право кожної людини.

Для жителя сучасного хмарочоса квартира на верхніх поверхах виступала як інструмент, що втілює досягнення, символізуючи відрив від "земних" труднощів. Однак, під час блекауту ці статусні атрибути миттєво перетворюються на бетонні пастки. Коли ліфт і системи водопостачання зупиняються, символічна вартість стрімко знижується. Особа, яка вклала ресурси у цей образ успіху, переживає не лише незручності, а й глибоке відчуття нарцисичної травми.

Ми спостерігаємо крах ілюзії автономності. Усвідомлення тотальної залежності від "пуповини" інфраструктури викликає екзистенційний жах. Це провокує регресію до базових рівнів виживання, де успішний професіонал змушений вирішувати питання базової гігієни чи приготування їжі на туристичному пальнику. Цей розрив між "Я-ідеальним" (успішна людина в панорамному вікні) та "Я-реальним" (людина з баклажкою води на 20-му поверсі) створює колосальну внутрішню напругу, яку мозок намагається компенсувати через гнів, спрямований на зовнішні об'єкти.

Коли людина мерзне, вона інстинктивно щулиться, зменшуючи площу своєї поверхні.

Коли основні потреби починають бракувати, психіка переходить у стан "економічного виживання". У психології цей феномен відомий як "податок на пропускну здатність" мозку. Постійне стеження за графіками відключень електроенергії, обчислення залишків заряду та організація побуту в рамках двогодинних світлових інтервалів поглинає всі когнітивні ресурси.

Цей безлад думок не є проявом слабкості, а свідчить про спробу нашого мозку впоратися з величезною кількістю змінних у нестабільному середовищі. Психіка вдається до своєрідної "милосердної дегуманізації" — ми починаємо сприймати трагедії через призму "рятунку від холоду". Це захисне заціпеніння (freeze response) допомагає уникнути миттєвого емоційного зриву, але водночас позбавляє нас здатності до емпатії, яка є критично важливою для збереження країни.

Ми про все це читаємо й страждаємо. Ну, а як?

У стані "вимерзання" соціальні мережі перетворюються не на джерело інформації, а на платформу для емоційних реакцій. Коментарі під публікаціями часто розглядаються як "думка народу", але як соціальний психолог, я повинен підкреслити, що така інтерпретація є хибною.

Відповідно до теорії "спіралі мовчання" Елізабет Ноель-Нойман, в інформаційному середовищі панує агресивна меншина. Дослідження, зокрема проведене Pew Research Center, свідчать про те, що приблизно 80% контенту створюється лише 10% найбільш активних користувачів. Тим часом, ті, хто насправді тримає країну на своїх плечах — військові в окопах, волонтери і люди, які переживають блекаути — зазвичай залишаються мовчазними. Їхня тихе терпіння залишається поза увагою алгоритмів.

Алгоритми формують "ехо-камери": коли ви відчуваєте безнадію, мережа підкидає ще більше негативних наративів, створюючи враження, що "всі навколо втратили надію". Це цифрове гетто лише посилює відчуття безвиході. Натомість реальна поведінка українців — це горизонтальна самоорганізація, обмін павербанками, сусідська допомога — яка абсолютно суперечить токсичній ізоляції, що проявляється в коментарях. Коментарі стали способом "безпечного виплеску" агресії, що не має виходу в темряві закритих просторів.

Одним із найболючіших вузлів "вимерзання" є моральна травма. Вона виникає тоді, коли реальність вступає в гострий конфлікт із нашими етичними ідеалами. Теза, що "найкращі люди країни вже загинули, а країну успадкують діти ухилянтів", -- класична артикуляція цієї травми.

Ми стикаємося з ризиком "негативної селекції", де ціна збереження держави -- фізичне вимивання носіїв пасіонарності. Це породжує відчуття марності зусиль. Проте з погляду культурно-історичної психології нація тримається не на біології, а на сенсах. Спадкоємність передається соціально. Якщо ми зможемо інституціоналізувати пам'ять про загиблих, зробити їхній досвід частиною культурного коду, то країну "успадкують" не просто чиїсь діти, а носії цих ідей. Наше завдання як суспільства -- не дати цій моральній травмі перетворитися на колективну апатію, яка є вигідною лише ворогу.

У психології екстремальних станів (за Віктором Франклом, який вижив у концтаборі) є ключовий вододіл між мотивацією та сенсом.

Наразі спостерігається "феномен навченої безпорадності", коли розум перестає шукати рішення, оскільки попередні спроби адаптації не принесли результатів. Для того, щоб вибратися з екзистенційного вакууму, необхідно змінити акцент з питання "коли це закінчиться?" (запит до зовнішнього світу) на "що я можу зробити в цих обставинах?" (відповідь, що виходить з внутрішнього світу).

Ще одним аспектом цієї проблеми є розрив між тими, хто веде бойові дії, і тими, хто залишається в тилу. Військові часто вважають проблеми тилу, такі як відсутність електрики чи опалення, незначними в порівнянні з ризиком життя на фронті. У той же час, люди в тилу можуть відчувати провину за свій комфорт, що призводить до агресивного захисту своїх умов життя або ж до повного емоційного відсторонення.

Цей конфлікт живиться феноменом "очікувань". Люди сподівалися на незабаром визволення, натомість опинилися в тривалій та холодній зимі. Коли прагнення до швидкого вирішення ситуації втрачається, на його місце приходить гнів. Цей гнів знаходить мішені в обличчі політиків, ухильників і сусідів, які, на їхню думку, не вживають належних заходів.

Існує ризик внутрішньої роздробленості. Збереження держави можливе лише за умови, що всі визнають страждання один одного.

Як утримати в собі країну, коли навколо панує безлад? Необхідно змінити свій психологічний погляд на речі.

Просто дихайте. Очікуйте на свої хвилини світла. Кожен збережений зв'язок, кожна розказана історія, кожне зусилля, незважаючи на холод, — це цеглинка в стіні, яку не зламає жодна зневіра. Ми — нація, що навчилася існувати в темряві, щоб зрештою стати джерелом світла для себе.