Заслужений артист України, провідний актор Івано-Франківського драматичного театру, режисер і лауреат премії "Золота дзиґа" за найкращу чоловічу роль другого плану у стрічці "Довбуш" Олексій Гнатковський розуміє, які випробування чекають на актора на шляху до успіху. Іноді це може довести до психічного виснаження, але він все ж готовий завершити виставу в будь-яких обставинах. Чи був він готовий до таких викликів?
У відвертій бесіді з OBOZ.UA Олексій Гнатковський розповів про те, що його хвилює на третій рік великої війни, за які дії він відчуває провину і відповідальність, чому проявляє повагу до україномовних українців, а також хто насправді приймає рішення у їхній родині. Продовжуйте читати, щоб дізнатися більше!
Олексію, щиро вітаю вас з отриманням премії "Золота дзиґа" за видатну чоловічу роль другого плану у фільмі "Довбуш"! Якими враженнями наповнений цей незабутній день у вашій акторській кар'єрі?
- Я дуже вдячний кіноакадемікам і всім, хто голосував за мене. Та, попри все, розумію, що перед нами стоять величезні завдання, бо ми не повинні зупинятися в боротьбі за уми, за душі наших людей. На жаль, у нас дуже інфантильне суспільство, яке перед вибором - думати чи не думати - обрало не думати. А тепер скаржиться, мовляв, чому з ним не радяться, не пояснюють якісь речі. Ми робимо дуже маленькі кроки в цьому зростанні. Звичайно, є люди великого духу, але їх не так багато, як хотілося б.
На церемонії вручення премії "Дзиґа" я вже висловлював своє глибоке занепокоєння: на українських знімальних майданчиках досі активно використовується російська мова. Багато великих онлайн-ресурсів продовжують поширювати контент, насичений російщенням. Наша кінематографічна продукція є потужним інструментом впливу, але, на жаль, державне фінансування є вкрай обмеженим. Більш того, сьогодні все виробництво зосереджене на одній сюжетній лінії, що створює ситуацію, коли ми граємо лише в одні ворота. Іноді це так невтішно, що руки опускаються, розумієте? Але я завжди нагадую собі: якщо всі опустимо руки і просто здамося, то що ми досягнемо? Ми не маємо права на поразку...
Ви запитували про те, як минув той день у моєму житті, а я почав ділитися іншими думками, які нині є для мене пріоритетними. Премія "Дзиґа" — чи можу я це вважати визнанням? Я налаштований на серйозну і наполегливу працю, а "Дзиґа" є для мене платформою, можливістю висловити те, що дійсно має значення. І ваш ресурс також відіграє в цьому роль, оскільки ви берете в мене інтерв'ю саме через отримання цієї нагороди...
- Я не беру у вас інтерв'ю тільки через те, що отримали премію, а очевидно тому, що з вами можна подискутувати на різні теми!
З величезним задоволенням! Я хотів би висловити свою думку: в Україні немає російськомовних українців, є лише ті, хто зазнав зросійщення. Коли хтось стверджує, що на фронті спілкуються російською, це не більше ніж маніпуляція і спекуляція на емоціях. Люди, які там борються за нашу свободу, заслуговують на повагу і визнання. Не слід чіпати наших захисників! Спробуйте помінятися з ними місцями, тоді ви зможете висловити свою думку!
Іноді можна почути, як стверджують, що хлопці, повернувшись з фронту, вирішать проблеми, пов’язані з життям у тилу, наприклад, незаконну забудову в містах. В Івано-Франківську знову намагаються відібрати зелену зону, прикриваючи це різними обіцянками. Чи доцільно зводити нову церкву, коли поряд уже є одна, всього в двохстах метрах? А чому б не організувати реабілітаційний центр для ветеранів саме в цій зоні? Чи не краще було б розмістити його за три кілометри від міста, де є більше простору?
Ми часто прикриваємо грішні справи святими словами. Я усвідомлюю, що людина — це істота, яка здатна адаптуватися до будь-яких умов, оскільки прагне жити, виживати і знаходити комфорт навіть у найскладніших ситуаціях. Але ми не повинні зупинятися і втомлюватися, адже українці вміють мислити та аналізувати. А тим, хто уникає роздумів, хочу сказати: час прокинутися від цього інфантилізму! Давайте об'єднуватися, братися за руки, за лопати, за зброю та очищати нашу країну, наші думки та душі від усього того, чим нас наповнювали впродовж 30 років незалежності, 70 років радянської окупації та 300 років імперського гніту.
Тому для мене було важливо зіграти у фільмі "Довбуш", бо вважаю, що Олесь Санін - найкращий режисер сучасності, а Сергій Михальчук - найкращий оператор сучасності.
Мене вразив один момент з ваших розповідей про зйомки у фільмі, коли ви, відчуваючи сильний страх висоти, змушені були пройти по колоді між двома скелями. Вам пропонували скористатися дублером, але ви рішуче відмовилися, сказавши: "Ні, жодним чином. Я не хочу, щоб хтось інший замість мене йшов цією дорогою". Це свідчить про ваше усвідомлення того, що ви берете участь у створенні епохального фільму, який залишить слід в історії. Ви втілюєте легендарного Івана Довбуша. Як у вас відбувається процес перевтілення в іншу особу, і як ви потім повертаєтеся до свого звичного стану?
Це моя професія – я актор, і існують різноманітні підходи до занурення в персонажа. Якщо торкнутися теми відсторонення, то історія Івана Довбуша резонує з усіма ролями, які я виконую. Ми завжди порушуємо найглибші та найсокровенніші аспекти людської природи. Моя особиста, можливо, вже художня точка зору полягає в тому, що кожен митець прагне висловити щось важливе протягом усього свого життя. Уявіть собі, що всі переживання, всі думки та емоції можна звести до одного єдиного слова. Кожна роль – це як відкриття власної душі, де ви все ж таки виявляєте щось особисте...
Хочу поділитися з вами однією цікавою думкою, яку нещодавно зустріла: "Найвідоміші та найталановитіші актори насправді мають певні психічні особливості. Адже вміння перевтілюватись і переживати чужі емоції - це не під силу кожному, це справжнє випробування для психіки". Як ви ставитесь до цієї точки зору? Чи рекомендували б ви молодим людям обирати акторську професію?
- Очевидно, що так. Я вам скажу фразу мого улюбленого актора Івана Миколайчука: "Передати чиєсь горе - це десять разів пережити власне, а передати чиєсь щастя - це віддати половину свого". Я не дуже люблю про це говорити, бо це моя особиста справа.
У моєму житті було безліч ситуацій, коли я не мав би виходити на сцену. Наприклад, смерть близьких людей, а я все одно продовжую грати комедію. Нещодавно я виступав разом з Ірмою Вітовською в популярній комедії "Як виростити чоловіка в домашніх умовах", яка має багато важливих сенсів. І раптом помічаю, що моя помічниця плаче за кулісами, і в голові з'являється думка: "Боже, сподіваюся, зі мною не трапилося нічого жахливого, і вона не знає, як мені про це сказати!" Тоді я подумав: "Будь ласка, не розповідай мені про це зараз, зроби це після вистави". Це, мабуть, досить цинічно, але я усвідомлюю, що закінчу виставу, навіть якщо дізнаюся про якусь трагедію. Це просто безумство, адже я можу збожеволіти, але все одно виступлю. З одного боку, це цинізм, а з іншого — глибоке розуміння своєї професії. На щастя, в той момент нічого поганого не сталося.
- На сцені ви непереможні, навіть якщо вимкнуть світло...
- Так (усміхається). Тому, коли люди звертаються до мене з проханням підготувати їх до вступу, я спочатку відмовляю. Це жахлива професія, справжня лотерея. Потрібно працювати на максимальних обертах, віддавати всю свою енергію. Наприклад, я майже не бачу свою родину й друзів. Хоча в мене є кілька дорогих і стильних речей, які я купував, вони просто лежать у шафі роками. Я одягну спортивний костюм, коли повертаюся додому, переодягаюся, щоб зіграти виставу, а потім вирушаю спати. Зараз я ночую вдома лише близько двох тижнів на місяць, здебільшого ж сплю в поїзді.
Якщо прагнеш досягти чогось значного, доведеться пожертвувати особистим життям. Це справді велика ціна. Якщо ти готовий на це, тоді успіх стає можливим. Мій викладач казав: "Талант становить лише п’ять відсотків успіху; решта - це тяжка праця". Тому я завжди відмовляю всім, але додаю: "Уявіть собі, що ваш потенціал складає сто відсотків. Якщо хоча б один відсоток не може бути актором, краще прислухатися до цього одного відсотка". Адже за п’ять років навчання та подальшої роботи в театрі чи в інших сферах цей один відсоток може перевершити 99. Він прийде з повсякденними справами, з особистим життям і запитає: "Чому ти повинен цим займатися?". І тоді 99 відсотків можуть перейти на бік цього одного. А якщо ти справді відчуваєш, що без цього не можеш жити, що це твоє покликання, варто це почути. Це важливе питання, яке потрібно поставити самому собі.
Коли у вас виникло бажання стати актором? Адже після закінчення школи ви обрали факультет політології.
Я досі не можу прийти до ясності (посміхається). Щодня мене охоплює сумнів, і я розмірковую, чи справді я гідний. Не в питанні «чи можу» чи «чи хочу», а саме «чи гідний». Я займаюся справою, яка приносить задоволення Богу. Це дійсно складне питання, яке виходить за межі акторства. Воно стосується всього життя, і дати на нього відповідь важко, адже починаєш мати справу з власними переконаннями, граючи в спекулятивні ігри. Але важливо бути максимально чесним і безжальним до себе.
- Якось ви сказали: "Без освіти ти просто дворняжка. Ти можеш бути безмежно талановитим, але якщо немає школи, то твій талант залишається на рівні твого таланту". Я ходила на вистави "Солодка Даруся" і "Занадто одружений таксист", обидві частини, де ще в 2008 році ви зіграли головну роль. Звісно, я не театральний критик, та не помітила, щоб ви відставали від інших. Чи не здається вам, що сьогодні вища освіта не є обов'язковою, щоб досягнути успіху?
Я глибоко вірю, що вища освіта є необхідною умовою для досягнення успіху. У мене їх вже дві. Моїми вчителями, на яких я щиро горджуся, є Ростислав Держипільський (директор та художній керівник драматичного театру), Наталка Половинка (акторка, співачка, педагог) та Олесь Санін (український кінорежисер, актор і оператор).
Ростислав Держипільський - учень Богдана Козака, той - учень Бориса Тягна, Тягно - учень Леся Курбаса, Наталка Половинка - учениця Єжи Гротовського, а Санін - учень Леоніда Осики. Це величезна династія, це фантастична школа, тому я ще раз кажу: без освіти ти - ніхто. Одиничні випадки, коли самородки стаються, і так складається, що вони можуть реалізуватися без освіти, але я ніколи не брав би з цього приклад.
Перше, що хочу дати своїм дітям, - це освіту, в неї я вкладу всі свої ресурси. Я вважаю, що проблема нації через неосвіченість, це та перша причина, джерело, фундамент всього, як у будь-якій професії. Без освіти ти просто профан, у тебе нема ремесла. Якщо природа тебе обділила щедро, то на цьому ресурсі зможеш їхати якийсь час, але потім обженуть менш обдаровані, але більш освічені. І це чесно. Якщо ти такий талановитий, то додай до цього освіту - і станеш найкращим.
- У 2021 році, в День Незалежності України, ви виступили з театральною виставою в Маріуполі. Які у вас залишилися враження від прийому? Що з того часу, коли місто опинилося під окупацією Росії, вам найбільше запам'яталося?
Тоді я не був у Маріуполі, оскільки паралельно готував іншу виставу. Це була унікальна постановка "Дванадцята ніч" Шекспіра, яка здобула премію "Гра" – найпрестижнішу театральну нагороду в Україні. Я організував її з непрофесійними акторами – військовими, які пережили посттравматичний синдром і висловили бажання виступити на сцені в рамках проєкту, який я реалізую з 2015 року для психологічної реабілітації після війни. Вони виконали виставу в оригіналі, на мові Шекспіра, і нам вдалося отримати найвищу нагороду серед професійних театрів. Ці люди ніколи не мали досвіду в театральному мистецтві і не володіли англійською. Я їздив до Києва, і ми рік репетирували під керівництвом Світлани Яворської, яка навчала їх англійській. Це стало яскравим підтвердженням того, що немає нічого неможливого – наші люди здатні на все. Я на власні очі бачив відеозапис вистави!
Кожен із них розумів, що війна продовжується, і це таке було щастя зіграти там, у Маріуполі. Зараз будь-які слова не мають сенсу, це щось дуже священне, щось дуже особисте - грати там виставу. Розумієш, що це День Незалежності, що ти військовий, захищаєш цю країну і тут - граєш у театрі, Шекспіра, ну це фантастика! Я розумів їхні відчуття і був просто щасливий за них тоді. Тепер кілька людей, які зіграли у виставі, вже загинули, і я розумію, як це знаково було тоді.
Пропоную вам ознайомитися з одним повідомленням. Ось що написали: "Ми відвідали кінотеатр, щоб подивитися фільм про Яремчука. Сама стрічка виявилась цікавою, проте, на мою думку, краще запізнитися на десять хвилин, адже перед показом демонструють трейлери нових українських фільмів, які зосереджені на війні і містять сцени насильства та зґвалтування. Ми не запізнилися і дуже шкодуємо про це." Як ви вважаєте, чи не є український кінематограф занадто насиченим воєнною тематикою? Можливо, саме тому театри переповнені, адже глядачі прагнуть відволіктися від жахів війни?
Це складне питання, й моя відповідь, швидше за все, негативна. Кожен із нас живе у своїй власній реальності. У моїй реальності панує війна, адже частина моєї родини та друзі зараз воюють. На жаль, я залишаюся тут, у тилу, і це викликає у мене глибокі переживання та страждання. Я відчуваю війну на собі. Разом із дружиною ми заснували волонтерський фонд, щоб допомагати тим, хто цього потребує.
Існують люди, чий світ віддалений від війни, і саме для них варто створювати такі фільми, щоб повернути їхню увагу до цієї теми. А є й ті, хто ніколи не виходив із цього жахливого досвіду, і їм важливо відвідати виставу, просто розслабитися і посміятися, щоб висміяти свій власний стрес.
Наприклад, Росія в даний момент направляє всі свої ресурси на війну, включаючи значні фінансові вливання в кінематограф. Вони створюють численні агітаційні фільми на військову тематику, усвідомлюючи, наскільки важливо впливати на свідомість людей. В Україні ж немає ефективної пропаганди! Наша кампанія з мобілізації виявилася невдалою, оскільки громадянам не надають належної інформації. Нам потрібно знімати фільми, які б вихваляли честь бути воїном! Наші супротивники активно працюють у цьому напрямку, усвідомлюючи, наскільки важливим є цей аспект. Коли звучать твердження, що освіта та культура зараз не на першому плані, я вважаю, що саме це є найактуальнішим, адже це простір наших душ і розумів.
Якщо ми, як українці, не зможемо виховати наступне покоління якісних громадян під час війни, ми зазнаємо поразки не лише в територіальному вимірі, а й у ментальному. І якщо ми програємо на цьому фронті, то навіть володіння територіями не матиме сенсу. Важливо формувати нові покоління, адже ця війна триватиме не рік чи два, а значно довше. Тому потрібні фільми різного жанру, навіть ті, що не відзначаються високою якістю, адже це дає молодим режисерам можливість здобувати досвід. Це теж важливо. Проте мені б хотілося, щоб такі проекти фінансувалися з приватних коштів, а не з державного бюджету.
Признаюся, що активно спілкуюсь в інтернеті зі своїми близькими та друзями — мій телефон став моїм єдиним зв'язком під час цих складних часів. Іноді мені просто хочеться розслабитися, випити щось і відключитися, навіть якщо це буде в залі кінотеатру...
Розповім одну особисту історію. Ми грали виставу з Ірмою, про яку вже згадував, у Сумах. Повний зал. Наприкінці ми в межах нашого фонду завжди збираємо кошти. Так от після цієї несерйозної вистави завжди говорю важливі речі про війну, про те, що важливо. І підіймається жінка, плаче і каже: "Вибачте, будь ласка, але не кажіть цього зараз... Дякую вам за виставу, я вперше за час повномасштабного вторгнення сміялась".
Згодом до нас підійшов її родич, позбавлений рук, і промовив: "Щиро вдячний, що вона змогла відчути полегшення, вперше щиро сміялася, адже вже чотирьох членів родини поховали по частинах". І я усвідомлюю, що цій людині така вистава справді необхідна.... А іншу особу, навпаки, слід трішки розбудити, мовляв, війна триває, не забудь про це!
На своїх виставах я також попереджаю, що будуть голосні вигуки, бо приходить багато людей з контузіями, і для них це тригер. Треба працювати з військовими, які повертаються з фронту, в мене є ціла програма мого фонду. Я розумію, що крапля теж камінь точить, але хочу, щоб і держава це робила. Щоб склеїти суспільство, потрібно шукати порозуміння, терпимість. Ми маємо на що спрямовувати агресію - це їхня проклята мова, проклята культура, проклятий на сім поколінь народ. А після семи поколінь має бути просто ігнорування цієї болотної цивілізації. Але одне до одного ми маємо бути максимально делікатними, бо в кожного зараз кришталева душа, яку подразнює будь-який маленький тригер.
Актор Павло Алдошин висловив цікаву думку з цього приводу: "Протягом наступних 20-30-50 років наша реальність продовжить формуватися навколо теми війни та руйнувань. З часом це може перетворитися на культ війни, що стане основою для нашої культури. Ми будемо вписувати цей культ війни у наш етнічний код, і це вже відбувається. Це, безумовно, негативно вплине, адже війна завжди є деструктивною силою. Лично я б не прагнув створювати цей культ. Якщо ми зосередимося на темах сили та могутності української нації, це може призвести до того, що ми віддалимося в протилежний бік, з яким намагаємося боротися. Ворожа культура, з якою ми стикаємося, базується не на ненависті, а на перевагах нашої нації". Як ви вважаєте, чи має він рацію?
- Не зовсім так. Мені хотілося б акцентувати увагу на певних аспектах війни — її парадоксальності та культурному вимірі.
Ця історія безсумнівно носить деструктивний характер, а парадокс війни є неймовірно жахливим і цинічним. Проте війна може бути і формою очищення, хоча ціна за це є вкрай високою. Якби не військові дії, процес українізації залишався б на задньому плані, у наших містах продовжували б стояти пам'ятники агресорам, а вулиці носили б їхні імена. Без війни ми б і далі вивчали в школах твори Достоєвського, Толстого та інших представників «московської шобли». Відсутність війни завадила б нашому суспільству прокинутися, і багато хто з нас не знав би, хто такий Бандера. Це питання стосується як повсякденного життя, так і великих змін в економіці та адміністративному устрої.
Тому я не погоджуюсь, що це завжди деструкція. Знову ж таки, я не толерую, не захоплююсь цим, це страшно і боляче, і прошу не вирвати мої слова з контексту, а почути та зрозуміти думку, що, на жаль, плата за це непомірна.
Далі розглянемо концепцію війни як культури. Такий культ виявляється лише в тоталітарних або авторитарних режимах, де немає альтернативи, окрім його пропаганди. В Україні подібного явища ніколи не існувало, хоча наша країна пережила безліч військових конфліктів. Наша ментальність істотно відрізняється від ментальності наших ворогів. Кожна людина має два природні права — безпеку і свободу. Ми, українці, готові жертвувати своєю безпекою заради свободи, тоді як наші противники, навпаки, обирають безпеку, жертвуючи своєю свободою. Тому я сумніваюся, що культ війни зможе укорінитися в нашій культурі. Безумовно, я не є футурологом чи політичним аналітиком, але на основі свого обмеженого досвіду та знань, я висловлюю свою особисту точку зору.
Олексію, нещодавно ви разом із Ірмою Вітовською здійснили гастрольний тур по Канаді з виставою "Як виростити чоловіка в домашніх умовах", привезли багато лотів для благодійності. Крім того, ви берете участь у зйомках другого сезону серіалу "Кава з кардамоном", а також у вас вийшов фільм на Суспільному "Як українці українською заговорили", де ви стали оповідачем. Як ви встигаєте відпочивати з таким насиченим графіком? Чи просто спите? Чи, можливо, знаходите час для спілкування з родиною?
Я сплю лише чотири години на добу, і часто це відбувається в перервах або під час поїздок у маршрутці. Війна в нашій країні не залишає часу на відпочинок! У мене також є посттравматичний синдром. Театр залишився позаду, і я отримав бронь. На початку конфлікту я палко прагнув служити у війську, але якщо моя місія — залишатися тут, якщо держава вирішила не відправляти мене на передову, то я маю виправдати цю бронь, тобто бути максимально корисним. Хочу хоча б зрівнятися за зусиллями з тими, хто зараз захищає нашу країну на фронті. Саме тому я заснував фонд і поїхав до Канади.
Це був складний процес, знову ж таки, без сну, постійні переїзди, але я розумів, що це можливість закумулювати кошти для 12-ї бригади, від якої маю запит, тому не дозволяю собі відпочити. Коли мав відпустку в театрі, то використав її, щоб повезти до бійців фільм "Довбуш". Але добре, що дружина мене підтримує, хоча, на жаль, дітей бачу рідко та принаймні трішки, бо є люди, яких діти не бачать роками або ніколи вже не побачать... Там половина моїх друзів і колег, тобто це люди, які свідомі та розуміють, що за країну треба воювати. Нещодавно в нас велика втрата була - загинув на фронті наш артист оркестру...
Я кажу, в нас суспільство все травмоване. Наприклад, у своїй бульбашці не знаходжу нікого байдужого, хто живе своє життя. Та очевидно, є і такі люди, адже нас мільйони. Не всі люди святі, є ідіоти, але їх менше. Як казав Шекспір: "Дурість - як сонце: сяє сильніше - ідіотів помітніше". Тому деколи тим, хто на фронті, здається, що в тилу розслабилися. І все через кількох придурків, яких видно в TikTok, Instagram чи Telegram-каналах - то вони побили військового, то ще щось зробили. Але це не означає, що всі такі.
- Для мене є геніальною ваша робота у фільмі "Як українці українською заговорили", де ви показували різні говори, властиві Україні в різні сторіччя її історії, виступали проти лагідної українізації. Таке піднесення після перегляду, як натикаюся на пост Аліни Доротюк, який приземлює. Зачитую уривок: "Нещодавно у дворі свого дому в Києві я стала свідком ситуації: двоє хлопчаків років восьми-десяти говорили дівчинці їхнього ж віку: "Ти што, нє хочєш бить модной?". І сміялися. А знаєте за що? Бо дитина говорила українською, дівчинка стояла і червоніла. А пацани реготали". На третьому році великої війни досі є дорослі та діти, які вважають, що розмовляти мовою вбивць - це престижно. У такі моменти не виникає відчуття, що ми боремося з вітряками?
Ні, дівчинка розмовляла українською, і це важливо, адже цікаво спостерігати за реакцією її друзів (усміхається). Я помічаю, що вона залишалася стійкою, незважаючи на те, що відчувала дискомфорт і її принижували. Вона не зламалася. А ті двоє хлопців, з часом, можуть стати її підлеглими, тоді як ця дівчинка виросте і займе важливу позицію в країні. Наше суспільство зазнає змін: українська мова стане мовою еліти, тоді як російська залишиться мовою маргіналів. Хлопці не винні у своєму мовному виборі, це результат їхнього виховання. Можливо, їхні батьки мають проблеми з алкоголем чи наркотиками, або просто живуть у складних умовах. Від недостатньої освіти батьків страждають і діти. Питання освіти та культури стає дедалі актуальнішим. А в дівчинці видно, що її батьки мають добру освіту. Це яскравий приклад, хоча й не єдиний. Я не побачив у її поведінці нічого негативного, лише перспективу.
В останній час активно обговорюється, що є актуальним, а що втрачає свою значущість. Ви зазначили, що освіта та культура є важливими темами. Які ж, на вашу думку, питання можна залишити осторонь?
- Суперечки, поливання брудом одне одного, міжусобиці - це точно не на часі. У нашої нації є ахіллесова п'ята. Через міжусобиці розпадалися великі держави, державні структури - Київське князівство, Галицько-Волинське, козацьке. Зі своєї історії ми маємо розуміти, що нам їх привозять з-за кордону, з північних боліт, де живуть свинособаки, звідти нам це насаджують, щоб ми між собою ворогували.
А будь-яка справа, бізнес дає розвиток суспільству. Також на часі допомога армії. Зараз почну такими постулатами говорити, як у передвиборчій агітації - армія, мова, віра (усміхається). Але питання віри також на часі - вигнати все шобло Московського патріархату звідси.
Ви підняли цікаву тему релігії, і мені цікаво дізнатися вашу думку про можливу зміну церковного календаря. У розмові з моєю колегою ви жартували про те, що святкування Миколая стало таке затратне, що доводиться навіть задумуватися про кредити, адже ми відзначаємо це свято за обома стилями. Хоча тепер ми святкуємо Різдво 25 грудня, цікаво, чому таке важливе свято, як Воскресіння Христове, українці цьогоріч відзначали разом з росіянами в один і той же день? Це, здається, стало причиною, чому багато людей, які перебувають за кордоном, не пішли до церкви святити паску в цей день...
Давайте спробуємо зрозуміти цю ситуацію. Коли я говорив, що на свято Миколая варто взяти кредит, це не через те, що я святкую його двічі. Просто в нас з дружиною є 12 похресників! Я жартую про кредит, адже їх так багато (усміхається).
У мене є три улюблених свята: Миколая, Великдень та Різдво. Особливо я чекаю на Миколая. Тепер його можна святкувати в більш традиційний спосіб — 6 грудня, адже ми повернулися до нового стилю, як це було століття тому. Коли ж прийшли росіяни, вони все змінили та забрали, тому в нас з'явився Старий Новий рік, до прикладу. За тією радянською системою, якою ми жили, спочатку починався піст, потім Новий рік — без посту, гуляння без меж, а після цього знову піст до Різдва. Тепер все інакше: спочатку Пилипівка, потім Різдво, а вже після нього — Новий рік. Раніше ми святкували Василя, водили Маланку на Старий Новий рік, а тепер святкуємо на звичний Новий рік. Всі свята злилися воєдино.
Великдень є святом, яке змінює свою дату щороку, оскільки його визначення залежить не від календаря, а від термінів посту. Це цілий математичний процес.
Що ще, на вашу думку, є актуальним у даний момент? Наприклад, зміна назв вулиць чи станцій метро?
- Ну як може воювати країна, в якої є проспект імені Леніна? Це ж абсурд!
Як могло трапитися, що пам'ятник цариці Катерині в Одесі залишався недоторканим до кінця 2022 року? Це ж вона, за підтримки Григорія Потьомкіна, з яким мала морганатичний шлюб, знищила Запорізьку Січ у XVIII столітті.
У мене був випадок в Одесі, коли я демонстрував виставу "Ніч перед Різдвом". По дорозі в таксі я запитав водія, чи слід демонтувати пам'ятник. Він відповів: "Ні! Чому? Це ж частина історії!" Але яка ж це історія? Пам'ятник встановили не більше ніж 50 років тому, а всього лише в останні десять! В такому разі, якщо йдеться про історію, то чому б не звести пам'ятник Гітлеру?
- Я це все запитую, бо інтерв'ю читатимуть не лише на заході України. І знаєте, як говорять: "Вам там, у Франківську, легше, бо ви з народження розмовляєте українською мовою, маєте українську культуру, а нам ще треба вчитися!"
Так, це дійсно так. Знову ж таки, ви самі зазначаєте — нам слід продовжувати навчання. Освіта і культурний розвиток мають бути в пріоритеті. Необхідно навчати дітей об'єктивній та правдивій історії, адже, наприклад, Катерина була причетна до вбивств і знищення численних козацьких поселень, а не створила Одесу.
З іншого боку, я завжди підкреслюю: істинний прояв патріотизму проявляється, коли українець, який говорить російською, переходить на українську. Це свідчення рішучості. Я родом з Івано-Франківська, де українська мова панує в оточенні. Мені співали колискові українською, і мої діти також знають усі колядки, адже традиція колядування передавалася в нашій родині від батьків до дідів і прадідів.
Це тепличні умови. А там завжди було для України агресивне середовище. Спеціально зросійщували. Мені не треба було робити цього зусилля, я кланяюсь таким людям, розумію, що їм треба було подолати величезний опір - на роботі, у дворі, в себе вдома, в сім'ї. Коли хочеш у побуті говорити українською, маєш пройти крізь стіни несприйняття, і для цього треба мати величезну волю, характер, силу, мудрість і відвагу! Коли людина встає з колін!
Мене вразила ваша думка: "Я не звертаю уваги на хейтерів, так само як і на надмірно позитивні відгуки, адже вони є тимчасовими". Як допомогти тим, хто важко сприймає критику?
Ось моя рекомендація: думайте з розумом! (посміхається). Що таке ненависть або компліменти? Це лише суб'єктивні оцінки людей, які не знають вас і не мають уявлення про ваше життя. Все це — всього лише порожні слова!
Але скільки людей потерпають від цього... Вони не лише у соціальних мережах покладаються на думку інших, а й у реальному житті часто утримуються від дій, оскільки побоюються, що можуть стати об'єктом осуду...
- То вийдіть із Facebook і подивіться на світ Божий! Перестаньте читати, вийдіть зі своєї шкаралупи, натисність кнопку off - все, хейт закінчився!
Якщо ви не займаєтеся нічим протиправним і не завдаєте шкоди свободі інших, ви маєте право на власні переконання, незалежно від того, чи йдеться про релігію, політику чи особисті стосунки. Негативна реакція - це всього лише суб'єктивна думка, так само як і позитивні коментарі. Знаєте, коли ви запитуєте інших про їхнє ставлення до вас, ви стаєте залежними від їхніх оцінок. Важливо заглибитися у власну сутність, це може бути болісно та складно, але саме цей процес допоможе вам полюбити себе, включаючи всі ваші недоліки. І тоді ви зможете відчути любов до світу і людей навколо, навіть до тих, хто вас критикує, адже ви зрозумієте причини їхнього ставлення до вас.
Під час нашої бесіди я кілька разів згадувала висловлювання різних людей, зокрема й ваше. Наприкінці хочу навести цитату вашої дружини Ольги: "Щаслива мама - щаслива вся сім'я". Як чоловік, чи розділяєте ви цю думку, чи, можливо, вважаєте, що це дещо несправедливо, адже і батько може впливати на атмосферу в домі?
Вона дуже вдало висловила свою думку, а моя точка зору звучить так: "Щасливий батько — щаслива родина" (усміхається). Справа в тому, що всі члени цієї системи мають відчувати щастя. Немає важливіших чи менш важливих — кожен із нас відповідає за свою частину. Це більше про відповідальність, ніж про контроль. Моя дружина краще справляється з логістичними питаннями, тоді як я займаюся фінансами. Коли усвідомлюєш, що це не тільки чиясь відповідальність, а твоя особиста доля, і ти приймаєш її з любов'ю, тоді з'являється справжня синергія. Це особливий вид співпраці, де ви підтримуєте і доповнюєте один одного. Безумовно, якщо жінка щаслива, це позитивно впливає на всю родину, створюючи сприятливу атмосферу.
Не пропустіть на OBOZ.UA ексклюзивне інтерв'ю з акторкою Галиною Баранкевич, де вона обговорює питання панування російської мови, спілкування з Вакарчуком, а також українців, чиї долі повторюють трагічну історію лемків.
На OBOZ.UA ви можете прочитати інтерв'ю з Олександром Будьком – ветераном війни, призером "Ігор нескорених", письменником і ведучим, який також відомий під псевдонімом Олександр "Терен". У розмові він ділиться враженнями про свій перший стендап, розмірковує про недосконалу Європу та звертається до української громади в Лісабоні.
#Facebook #Instagram #Канада #Святослав Вакарчук #Європа #Росія #Київ #Українці #Одеса #Радянський Союз #Кредит (роз'яснення) #Російська мова #Українська мова #Суспільство #Держава (політичний устрій) #Суми #Боже. #Івано-Франківськ #Директор #Дзиґа (об'єднання) #Золота дзиґа #KULT #Іван Миколайчук #Олекса Довбуш #Вільям Шекспір #Нація #Оскар за найкращу чоловічу роль другого плану #Театр #Різдво #Історія #Комедія #Маріуполь #Держипільський Ростислав Любомирович #Олесь Санін #День Незалежності України #Оператор #Спекулятивна вигадка #Козак Богдан Миколайович #Леонід Осика #Лесь Курбас #Сергій Михальчук #Григорій Потьомкін #Київське князівство #Володимир Ленін #Адольф Гітлер #Степан Бандера #Лісабон
