Українські приватні військові компанії: не з бажання, а за домовленістю.

Розглянемо, яким чином функціонує звичайна українська приватна військова компанія (ПВК), зокрема на прикладі типової роти бойових безпілотних літальних апаратів. Як і в будь-якому інноваційному підрозділі, її очолює неординарна особистість — майданівець, доброволець з 2014 року та військовослужбовець з 2016 року. За освітою він історик, а за покликанням — пілот, з невеликим досвідом у бізнесі.

Приклад конкретний, тому така точність у деталях. Звісно, біографії інших командирів РУБАК (роти ударних безпілотних авіаційних комплексів) різні, але поєднує цих людей головне -- вони створюють інноваційні військові підрозділи не лише як ефективні бойові машини, а й як успішні "бізнес-проєкти", підприємства, що принаймні на 50% самі забезпечують свою бойову ефективність усім, що необхідно на війні; застосовують свої особливі технічні й тактичні прийоми, не прописані в жодних статутах; самостійно набирають мотивованих бійців; самостійно займаються плануванням операцій, фіксацією й аналізом результатів.

Наша "типова ПВК" була заснована в найперші дні конфлікту, коли працівники однієї приватної компанії, що з 2014 року спеціалізувалася на розробці та виготовленні безпілотників, підняли зброю, взяли дрони і вирушили захищати околиці Києва. Половина з них вже мала бойовий досвід, інші – лише теоретичні знання, але до початку війни були заздалегідь підготовлені всі необхідні ресурси: зброя, боєприпаси, медикаменти, радіозв'язок, харчування, автомобілі та дрони. Ці люди усвідомлювали, що війна є неминучою.

Високий рівень підготовки, психологічна готовність до бойових дій, застосування сучасних технологій та найсучасніших дронів перетворили невеликий добровольчий підрозділ (до десяти осіб) на надзвичайно результативну та затребувану одиницю на фронті західно від Києва. У цих районах вони ефективно виконували розвідувальні завдання, коригували артилерійський вогонь, рятували людей з оточення та переслідували відступаючі російські підрозділи. Після цього розпочалися бої на Запорізькому напрямку.

На початку літа 2022 року, коли стало зрозуміло, що війна затягнеться, наша невелика приватна військова компанія вирішила приєднатися до армії. Ми мобілізували свої автомобілі, дрони, зброю та боєприпаси, а також запаси пального, продуктів та медикаментів. Наша виробнича база, на якій раніше працювали інженери, електроніки та програмісти, тепер стала місцем, де створювалися дрони для Збройних Сил України. Тепер ці спеціалісти стали бійцями, готовими до боротьби.

Офіційна військова служба внесла свої корективи. Виявилося, що використання нелегальної стрілецької зброї є неприпустимим, трофейні гранатомети заборонені, а застосування пострілів від РПГ-7 як бойових частин для дронів абсолютно недопустимо. Крім того, необхідно мати сертифікованого піротехніка, медика, високопрофесійного командира (хто ви такі, щоб тут командувати?!) і зв'язки з волонтерським фондом, який зможе профінансувати закупівлю дронів для підрозділу, а також забезпечити паливо, ремонт техніки тощо.

Армія прийняла бійців до себе, але не дала обіцяних Switchblade, Bayraktar і NLAW. Радійте, що тепер служите у ЗСУ. Стандартна беерка нашого інноваційного безпілотного підрозділу виглядала так: виїзд на завдання -- район... військовослужбовці -- 12 осіб... автомати -- 12 штук... патрони -- 1440 штук... автомобілі (особисті) -- 6 штук... вибухівка С-4 -- 120 кг... підривники ЕДП -- 40 штук... Жодного слова про дрони, що їх розробляли, виготовляли та застосовували ці самі військовослужбовці.

Спочатку ніхто не висловлював своїх скарг, адже війна торкнулася кожного. Проте з часом волонтерська допомога значно зменшилася, особисті автомобілі стали безцінним металом, а віра в те, що все відбувається так, як має бути, навіть коли це явно не так, повністю зникла.

Під час зустрічі з керівником групи генерал виголосив: "Хто ви взагалі? Звідки взялися? Без коріння і походження... В армії без служби вже тиждень -- це як не бути взагалі. Які у вас навички? Вмієте керувати дронами або лише натискати кнопки? Ви, хоч і виглядаєте добре, але мені такі не потрібні! Мені потрібні справжні піхотинці!"

Неймовірне напруження сил і втрати противника на 200 мільйонів доларів за перший рік дронової війни високим командирським рішенням спустили в унітаз. Тоді пішли до Залужного. До Валерія Федоровича нескладно було потрапити -- під його кабінетом зустрічалися відомі й не дуже волонтери, прості бізнесмени та олігархи, журналісти й іпсошники, "правосеки" й азовці, прості солдати та генерали. Головнокомандувач прийняв, вислухав, дозволив зробити селфі на пам'ять, дав команду створити повноцінну роту РУБАК (тоді одну з перших у ЗСУ) -- і понеслося! Кількість людей у підрозділі збільшилася в рази, виробничі потужності безпілотників потроїлися, облаштовувалися власні ППД і ПТД на театрах бойових дій, аж раптом... змінили головкома.

Нова мітла по-новому мете. Кампанія з пошуку внутрішніх ресурсів для закриття прогалин на фронті торкнулася й наших безпілотників. Бригада, до якої їх "прикріпили" на підставі розпорядження колишнього головнокомандувача, також не бачила великої користі в безпілотних технологіях — вирішила здати дрони на склад і йти штурмовиками в наступних операціях, щоб захищати Батьківщину. Тож довелося шукати нові можливості.

На новому місці спочатку було класно. Уперше з 2022 року, за два роки після широкомасштабного вторгнення, підрозділ отримав кілька офіційних, державних автомобілів, почалися регулярні замовлення безпілотників державним коштом для потреб підрозділу. Обіцяно було небачені досі кадрові преференції та свободу дій у бойовій роботі. На хвилі згоди та взаємної любові в ім'я спільної перемоги спонсори підрозділу потроїли збори для розвитку матеріально-технічної бази й удосконалення безпілотників.

Раптом любов вичерпалася. В політику втрутилася доля. Незважаючи на очевидні бойові досягнення, підрозділ потрапив під удар через недоречне інтерв'ю, яке один з офіцерів дав необачно. Насправді, проблема полягала не стільки в самому інтерв'ю, скільки в гучному заголовку, обраному журналістами. Вірогідно, це був лише формальний привід, оскільки командири підрозділу, які розробили ефективні дрони й створили потужну військову машину, з початку вторгнення залучили понад 40 мільйонів гривень на війну, не бажали "підкорятися" новим "структурам" і виконувати нездійснені накази.

Слід зазначити, що українські "приватні військові компанії" не зводяться лише до фінансового аспекту. Це питання ефективності, автономності та патріотизму. Не випадково одними з перших українських ПВК, хоч і неформальних і несанкціонованих законом, стали групи дроноводів, фахівців з радіоелектронної боротьби та інших технологічних спеціалістів. Тут технологічний аспект значно важливіший за традиційні військові атрибути, такі як погони та командний тон. Адже дрони не виконують команди просто так, як комусь хотілося б, і висококваліфіковані інженери та програмісти не працюють лише за наказами, навіть якщо ці вказівки надходять з найвищих рівнів командування.

Однак було б неправильно говорити тільки про українські ПВК з-поміж високотехнологічних компаній. Їх не менше, а за кількісним складом -- у десятки разів більше серед підрозділів, середніх і великих військових частин, з'єднань, створених на основі ідеології, ідей, своїх особливих корпоративних стандартів, під керівництвом визнаних авторитетів, лідерів, вождів, які мають власні джерела фінансування та методи мобілізації.

Звичайно, перед початком масштабного вторгнення уряд не визнавав і навряд чи коли-небудь визнає існування таких окремих, особливих підрозділів. Наразі влада не має іншого вибору — їй доводиться визнавати як націоналістичні, так і світські формування, які мають потужну підтримку бізнес-структур, а також "партійні" батальйони та бригади з опозиційних партій. Часи вже не ті.

Націоналістичні, корпоративні та партійні приватні військові компанії (ПВК) відзначаються певною автономією та свободою в прийнятті рішень. Хоча вони зовні нагадують інші підрозділи Збройних Сил України, які підкреслюють свою єдність з рештою українських оборонних сил, ці військові формування часто мають внутрішню організацію, що суттєво відрізняється, і лише формально підпорядковуються статутам та наказам вищих командувань.

Існує (склався фактично) якийсь особливий підхід із боку високого командування в роботі з такими ПВК, специфічні "правила гри": ви тримаєте лінію фронту, а ми даємо вам ресурси (боєприпаси, паливо та інше, що можемо дати) й ні в що більше не втручаємося.

Сухопутні підрозділи українських приватних військових компаній, що за розмірами порівнянні з бригадою або корпусом, є дивовижним явищем у сучасній військовій історії. Ці формування не ведуть боротьбу за фінансову винагороду і не просять коштів (крім звичайного грошового забезпечення), водночас повністю забезпечуючи себе завдяки волонтерській та спонсорській підтримці. Вони самостійно організовують бойову підготовку та реалізацію військових операцій. Питання впровадження нових технологій у них вирішуються швидко, оскільки вони завжди відкриті до інновацій, які можуть сприяти перемозі у війні. Ці підрозділи живуть війною, були створені для боротьби, а не для кар'єрних досягнень чи служби.

Високе командування зазвичай рідко відвідує місця розташування українських приватних військових компаній, якщо їх спеціально не запросити. Керування такими "приватними військовими формуваннями" — як безпілотниками, так і більш значними сухопутними підрозділами (бригадами, корпусами) — здійснюється на основі взаємної згоди та шляхом узгодження спільних завдань. Це може включати: "утримати позиції на конкретній ділянці", "провести наступ до визначеного населеного пункту", "завдати удару дронами по Москві". Лише за такого підходу все ефективно функціонує. Високе начальство навіть не намагається змінювати командирів у цих підрозділах або нав'язувати своїх офіцерів — їх просто не приймуть, можуть відмовити і відправити геть, і тоді відповідальність за ділянку фронту в 20-100 кілометрів ляже на них самих. А кому це потрібно?

Необхідно зазначити, що сьогодні на нашій території ведеться війна не лише однією армією, а цілим рядом сил. На фронті, окрім підрозділів Збройних Сил України, територіальної оборони, Національної гвардії, Державної прикордонної служби, Національної поліції, Служби безпеки України, Головного управління розвідки та навіть Служби зовнішньої розвідки, існує безліч інших структур. Ці підрозділи можуть значно відрізнятися за рівнем матеріального забезпечення, озброєнням і логістикою. У кожному з них є свої елітні військові частини з авторитетними командирами та мотивованими бійцями, які мають власні джерела фінансування і навіть конструкторські команди, що займаються розробкою новітніх видів озброєння на спеціалізованих виробничих майданчиках.

Це не добре й не погано. Це -- реалії війни. Це погано, тому що армія в принципі має бути єдиною та монолітною, і кожен підрозділ має бути однотипно (однаково) озброєний, забезпечений усім необхідним, а бійці мають бути мотивованими. Це добре, тому що на таких інноваційних самостійних підрозділах великою мірою тримається фронт.

Історія виникнення українських приватних військових компаній, починаючи з ДУК, "Айдару", "Азову", батальйону генерала Кульчицького та інших, відображає слабкість української держави та нездатність силових структур самостійно формувати ефективні військові підрозділи. Водночас, це також свідчення сили українського суспільства, його здатності до самоорганізації й готовності взяти на себе відповідальність за майбутнє країни та народу.

За великим рахунком, у нас уся армія, усі силові структури могли б стати такими ж ефективними й інноваційними, якби на чолі штабів, командувань, фронтів стояли такі самі пасіонарні, підприємливі керівники, які командують сьогодні численними українськими ПВК. Це здається очевидним, але пасіонарних і підприємливих нагорі ніхто не любить, оскільки непасіонарні, непідприємливі й тому неефективні високі керівники бояться чесної конкуренції.

Проте чесна конкуренція є неминучою. У цей воєнний час командири та лідери успішних підрозділів здобувають популярність і авторитет серед своїх бійців, у суспільстві, бізнес-середовищі, а також на міжнародній арені. Після завершення конфлікту їхній заслужений авторитет буде перетворений на оборонні, економічні та політичні ініціативи. На українську політичну сцену, в міністерські кабінети та на ключові військові посади обов'язково прийдуть нові особи, які сьогодні активно працюють над наближенням нашої перемоги.

Чи має українське приватне військове компанії перспективи? Однозначно, адже саме вони сьогодні слугують родючим ґрунтом для формування нової української армії, яка стане основою безпеки в Європі. Ця армія буде сучасною, адаптивною, з ефективними горизонтальними зв'язками та базуватиметься на мотивації і професіоналізмі своїх членів. Її вплив пошириться на все українське суспільство, подібно до того, як це сталося з турецькою армією в часи до Ердогана, змінюючи економічні, зовнішньополітичні орієнтири та сприяючи реформуванню державного управління.

Чи стануть українські ПВК колись справжніми приватними військовими компаніями, які за гроші підтримуватимуть безпеку в нестабільних регіонах?.. Навряд. Важко собі уявити, щоб умовні "Азов" чи "Ахіллес" після закінчення війни поїхали кудись воювати. Хіба що під мандатом ООН, але ця організація давно себе дискредитувала, давно не є такою, якою була за часів Корейської війни. Найімовірніше, колишні бійці та командири українських ПВК створюватимуть інші підрозділи для виконання інших завдань (із підтримання миру, наприклад) за прикладом (як варіант) британських і американських ПВК. Безперечно, це вимагатиме змін в українському законодавстві, яке сьогодні не дозволяє вести такого роду діяльність.

На завершення, давайте знову звернемося до нашої "типової ПВК". Як і багато інших інноваційних підрозділів, вони виявляються у складній ситуації, борючись одночасно на два фронти: проти ворога, агресора — тут все зрозуміло, та проти застарілої армійської системи, яка досі живе за радянськими лекалами, навіть через 11 років війни. Ця стара військова структура, що базується на шануванні звань і чинах, часто нехтує молодшими за ранговою ієрархією, навіть якщо це професіонали та добровольці. Вона чинить запеклий опір будь-яким змінам і, своїми діями чи бездіяльністю, фактично сприяє деструктивним процесам. І якщо з верхівки надійде команда "впоратися" з тими, хто відверто говорить правду, армійська система швидко організує показове покарання. Тому, якщо ви щиро "вірите в ЗСУ", пам’ятайте, кому саме надаєте свою підтримку: тим, хто не вніс жодного зусилля, таланту чи фінансових вкладень в армію, чи тим, хто створив нову армію з нуля, вклали у неї все, що мав, і віддав душу за перемогу у війні.

Оточуйте себе тими, хто надихає.