Славна епопея металургійної промисловості. Яким чином Україна позбулася своєї провідної економічної сфери.

#Бізнес

Перед отриманням незалежності Україна забезпечувала приблизно 50% видобутку залізної руди, 40% виробництва чавуну та більше однієї третини сталі в рамках Радянського Союзу в гірничо-металургійному комплексі (ГМК).

Через 33 роки українські підприємства виготовляють у сім разів менше металургійної продукції. Перш за все, причиною такого карколомного падіння стала війна. Однак, проблеми в українській металургії почалися задовго до неї.

ЕП висвітлює хроніку занепаду української гірничо-металургійної промисловості. Це не просто оповідь про доменне виробництво, вугілля і сталь; вона також охоплює процеси пострадянської приватизації, формування українських олігархів та впливових політичних діячів.

У період з 1989 по 1991 рік економіка Радянського Союзу зазнала зниження на 15%. Основними факторами цього стали падіння світових цін на енергетичні ресурси, а також загальна неефективність і низька продуктивність праці. Коли Союз почав розпадатися на окремі республіки, економічна криза лише поглибилася, але вже в межах кожної незалежної держави.

Економічна структура СРСР ґрунтувалася на тісній взаємозалежності республік. Це призвело до того, що виробничі процеси охоплювали величезні території країни. Наприклад, якщо певний механізм виготовляли в Узбекистані, то болти для нього виготовляли в Сумах, а гайки – в Хабаровську.

"Після розпаду політичних структур виникла необхідність зміцнити економічні основи. Тому постала задача в кожній галузі: сформувати єдині та замкнуті виробничі ланцюги в межах України", - розповідає колишній заступник міністра промислової політики Сергій Грищенко.

До труднощів у виробництві виникли також проблеми з реалізацією продукції. Раніше, до здобуття незалежності, українські підприємства гірничо-металургійного комплексу постачали свою продукцію для будівництв та оборонних підприємств усього Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Проте після 1991 року внутрішнього попиту в Україні виявилося явно недостатньо.

У перші роки незалежності криза сколихнула не лише великі заводи, але й невеликі підприємства, які вимушені були закриватися, не витримуючи конкуренції із західним імпортом. Як наслідок, скорочувалися й бюджетні надходження. В таких умовах не могло бути й мови про колишні обсяги держзамовлення металургійної продукції. Тож єдиним виходом для підприємств ГМК став експорт.

У ранні роки незалежності експорт продукції металургії реалізовувався трьома основними шляхами: безпосередніми продажами від підприємств, через приватних посередників, а також у рамках державних контрактів за участю спеціалізованої організації.

"Квоти на експорт для заводів фактично не надавалися. У зв'язку з цим було створено державну організацію, призначену для реалізації продукції - державного трейдера. Підприємства зобов'язувалися продавати свою продукцію за внутрішніми цінами цьому трейдеру, який, у свою чергу, займався експортом за зовнішніми тарифами та розрахунками з підприємствами", - зазначає голова ради директорів "Індустріального союзу Донбасу" Сергій Тарута, додаючи, що в основному заводи та державний трейдер організовували збут через приватні компанії.

Ще одна проблема підприємств ГЗК, з якою вони увійшли в незалежність, - жахливий стан основних виробничих фондів. Зношеність на деяких підприємствах сягала 70%. Оновлення потужностей відбувалося повільно, тому потреба у коштах на модернізацію поставала гостро.

Разом із цим на підприємства покладали певні соціальні витрати та утримання комунальних об'єктів. "Міське тролейбусне управління не планує погашати борг, оскільки у міському бюджеті не передбачено фінансування для цього управління. Тролейбуси в Алчевську продовжують курсувати лише завдяки тому, що ними добираються працівники Алчевського Металургійного Комбінату," - скаржився тоді генеральний директор АМК Енвер Цкітішвілі.

У період з 1991 по 1995 роки спостерігалася істотна різниця в цінах на металургійні вироби між українським внутрішнім ринком та світовими цінами. Це стало можливим завдяки невеликим зарплатам, наявності власної руди та доступному російському газу.

Володимир Бойко, директор "Маріупольського металургійного комбінату імені Ілліча", у одному зі своїх інтерв'ю зазначав, що всього за десять тисяч тонн металу можна "отримати" мільйон доларів. Тому не дивно, що бажаючих скористатися цією можливістю було чимало. За компаніями-посередниками, які займалися експортом продукції на міжнародні ринки, стояли не лише нинішні відомі підприємці та близькі до менеджменту, але й представники державних структур.

Я пам'ятаю свою останню поїздку в ролі заступника міністра на "Криворіжсталь". Перед від'їздом я отримав завдання від президента Леоніда Кучми, який зауважив: "Це підприємство обступили як мухи, 300 посередницьких фірм, розберіться з ними". За однією з компаній стояла районна адміністрація, за іншою — міська, були також фірми з обласної санітарної служби, районної митниці і так далі... Не кажучи вже про силові структури.

Я залишив цей лист, і Леонід Данилович запитує: "Що це за компанія?". А Волков (помічник президента - ЕП) тихо підказує йому: "Леонід Данилович, це ми, це фінансування для другої виборчої кампанії", - ділиться Грищенко.

Коли у 1995 році Росія вирішила у кілька разів підвищити ціни на газ, то в Україні почалася енергетична криза. Оскільки меткомбінати не могли розрахуватися за газ виготовленою продукцією, то вони залучали для цього посередників - трейдерів. Ті отримували металургійну продукцію, збували її, а кошти переказували виробникам.

Переходу на бартерні схеми сприяла гіперінфляція 1990-х років. Тоді продукція ставала дорожчою у ході виробництва і не завжди замовник був готовий за неї платити. Відбувся бум неплатежів, тож взаєморозрахунки проводилися товарами.

Оскільки в системах бартеру прибуток отримує лише кінцевий продавець товару (оскільки саме він має доступ до реальних коштів), підприємства опинилися без фінансування для придбання сировини та обладнання для виробництва. Це змусило їх перейти на давальницькі схеми. Іноді комерційні організації самостійно або у співпраці з керівництвом підштовхували підприємства до цього формату співпраці.

Один із прикладів, наведених у статті "Ділова Україна", стосується "Дніпровського металургійного заводу". Механізм функціонував наступним чином: "Приватбанк" надавав кредит, щоб завод зміг придбати всі необхідні матеріали для виробничого процесу. При цьому покупець продукції заводу виступав гарантом, що підприємство поверне отримані від банку кошти.

Після того, як металопрокат було виготовлено та реалізовано покупцю, завод опинився в боргах перед банком. Оскільки підприємство не виконувало свої фінансові зобов'язання, "Приватбанк" звернувся до гаранта - замовника продукції, який вніс відповідну суму та підписав акт взаєморозрахунку з заводом. В результаті, гроші опинилися у "Привату", а підприємство залишилося без коштів для сплати податків.

Така економічна політика базових галузей промисловості вкрай негативно впливала на бюджет, що змушувало владу "друкувати" все більше грошей.

Тіньове роздержавлення розпочалося в період "Перебудови" наприкінці 1980-х років, коли партійна еліта почала обмінювати свою владу на матеріальні активи. Після проголошення незалежності, законодавство про оренду стало важливим чинником у передачі підприємств у приватні руки, адже дозволяло трудовим колективам управляти заводами та фабриками.

Орендарі сплачували до бюджету обов'язкові платежі, а чистий прибуток залишали собі. Переважна більшість металургійних підприємств пройшли через це, зміцнивши позиції своїх керівників. Останні поєднували посаду гендиректора з посадою голови ради орендарів.

У 1995 році в Україні стартує процес ваучерної приватизації. У цей період кожен громадянин мав можливість отримати майновий сертифікат, що відкривав шлях до участі в приватизаційних аукціонах, де відбувався обмін сертифікатів на акції. Чимало українців вирішували продати свої ваучери фінансовим установам.

"За місяць до аукціону держава інформувала, які підприємства будуть на ньому представлені та який відсоток акцій пропонується. Ми аналітично рахували, що нам може бути цікаво", - розповідає засновник та керівник фінансової компанії "Кінто" Сергій Оксаніч. Його фірма тоді змогла сконцентрувати близько 5% всіх сертифікатів українців.

Люди передавали свої ваучери посередникам через відсутність впевненості в отриманні дивідендів від компаній, а в умовах кризи багато хто терміново потребував фінансів. За ваучери пропонували суму від 10 до 20 доларів — на той момент це були значні кошти.

У процесі ваучерної приватизації працівники підприємства отримали переважне право на придбання акцій. У деяких випадках на комбінатах співробітникам надавали до 15-20% акцій.

Разом з цим існували й інші способи роздержавлення активів. Наприклад, передача державного пакета акцій в управління приватній компанії. Так відбувалося через борги держпідприємства перед компанією або ж завдяки "понятійним" домовленостям з владою.

Наприклад, схожа ситуація сталася з "Дніпровським металургійним заводом" та групою "Приват", а також з "Північним ГЗК" і "Укрсиббанком". Після того, як акції були передані в управління цим фінансово-промисловим групам, практично не залишилося конкурентів на ринку для відповідних активів.

Крім цього держава роздавала людям компенсаційні сертифікати, які можна було обміняти на акції підприємств. Їх отримували ті, хто втратив свої заощадження часів СРСР через зміну грошової системи та інфляцію.

"Кожен громадянин мав можливість отримати майновий сертифікат. Це стосувалося виключно тих осіб, які втратили свої кошти. Таким чином, влада намагалася підвищити свій авторитет і частково компенсувати збитки громадян. Посередники також скуповували ці сертифікати, але подальший розподіл акцій здійснювався дуже вибірково, надаючись лише тим, хто цього потребував," - пояснила Оксаніч.

Згодом ті, хто хотів легалізувати свій вплив на підприємство, викуповували акції у фінансових посередників та працівників комбінатів. Приблизно так теперішні олігархи отримали первісні пакети акцій - не більше 20-30%, адже мажоритарним власником залишалась держава.

З 1997 року Фонд державного майна розпочав процес продажу державних пакетів акцій. Проте, процес відбору осіб, які отримають ці активи, не завжди відзначався прозорістю.

Яскравий приклад - перша приватизація "Криворіжсталі". Про її особливості розповідав вже покійний ексголова Фонду держмайна Михайло Чечетов, коли прийшов із явкою з повинною до поліції після "Помаранчевої революції". У стенограмі допиту він зазначає, що отримав вказівку від Кучми прислухатися до ініціативи народного депутата Віктора Пінчука, який разом з Рінатом Ахметовим і купили комбінат за 800 млн дол.

"Кучма зателефонував мені і порадив, що переможцем має стати один з наступних: Консорціум 'Інвестиційно-металургійний союз' або ІСД. Проте, для виконання цих рекомендацій виникли нові вимоги, які відповідали лише двом групам", - зазначено в стенограмі.

В підсумку ту приватизацію скасували, а за результатами повторного аукціону власником "Криворіжсталі" стала компанія Mittal Steel Germany GmbH., яка за 93% акцій заводу запроонувала 4,8 млрд дол.

2000-ті роки стали знаковою епохою для української економіки, в якій металургійний сектор також зазнав значного розвитку. Наприклад, у 2007 році обсяги виробництва сталі майже наблизилися до рівнів, зафіксованих перед розпадом Радянського Союзу.

Зростанню сприяв податковий експеримент, в якому брали участь майже всі підприємства ГМК. У 1999 році норму бюджетних платежів знизили, а "картотеку" скасували. Як наслідок, у підприємств з'явилися обігові кошти, а бартер зник як явище.

Метою проведеного експерименту стало збільшення обсягів виробництва. Це мало сенс, адже на початку 2000-х років світовий ринок металевих виробів демонстрував стрімке зростання, зокрема завдяки активному будівництву в Китаї, який готувався до проведення Олімпійських ігор 2008 року.

"Коли ми продавали котуни спочатку за 17 доларів, потім за 25 і вже тоді відчували задоволення, то коли їхня вартість зросла до 65 і 70 доларів, це дійсно можна назвати справжнім золотим дощем," - ділиться спогадами голова Полтавського ГЗК Віктор Лотоус.

У цей період спостерігається справжній бум у сфері злиттів, поглинань та інвестицій. Вадим Новинський об'єднується з Ахметовим, створюючи компанію "Метінвест". Нова структура здійснює придбання прокатних виробництв в Італії, Великій Британії та Болгарії. У 2007 році "Приват" продає "Дніпровський металургійний завод" Роману Абрамовичу за 1 мільярд доларів, а також акції його компанії "Євраз". ІСД активно розширює своє вплив на ринках Польщі та Угорщини, купуючи місцеві підприємства. Тим часом "Інтерпайп" Віктора Пінчука розпочинає будівництво першого нового заводу в Дніпрі з моменту здобуття незалежності.

Проте це зростання виявилося короткочасним. У 2008 році світ зіткнувся з фінансовою кризою, яка сильно вдарила по відкритій українській економіці. Найбільше постраждала металургійна галузь, оскільки 80% її продукції експортувалося.

Коли світові ціни впали, для компаній, які не мали своєї залізної руди та обігових коштів, настали важкі часи. Цим скористалася група "Метінвест", яка у 2010 році отримала контроль над одними з ключових меткомбінатів країни: МК Ілліча та "Запоріжсталлю".

В результаті агресії Росії у 2014 році на території Донеччини та Луганщини українська металургійна галузь втратила доступ до значних запасів вугілля, що призвело до розриву постачальних ланцюгів. Найбільшою втратою стали виробничі потужності: під окупацією залишилися Донецький та Єнакіївський металургійні заводи, Харцизький трубний завод, а також Макіївський і Ясинівський коксохімічні підприємства, "Комсомольське рудоуправління" та один із найбільших комбінатів країни - Алчевський.

Раніше металургійний сектор забезпечував 40% валютних надходжень та становив 25% ВВП України. Проте з 2014 року країна втратила позиції в топ-10 виробників сталі, а Міністерство промислової політики було реорганізоване і інтегроване в структуру Міністерства економіки.

Невдовзі ситуацію вдалося стабілізувати: на неї позитивно вплинули девальвація гривні та підвищення світових цін на руду та метали. У 2021 році ціни досягли рекордних показників, що призвело до історичних прибутків українських підприємств. На фоні цих успіхів основні учасники ринку запланували суттєві інвестиції в модернізацію виробничих потужностей. На жаль, ці плани не втілилися в життя через початок великої війни.

Маріупольські заводи, які забезпечували роботою тисячі людей у місті, наразі або під контролем окупантів, або повністю знищені. Виробництво в металургійній галузі зменшилося у три рази.

Працювати на повну потужність заважає одразу кілька проблем, які, мабуть, не можна розв'язати. По-перше, через військові ризики морська логістика занадто вартісна. По-друге, через міграцію та мобілізацію не вистачає робочих рук, і, по-третє, світові ціни суттєво впали порівняно із довоєнним періодом.

Of course! Please provide the text you'd like me to make unique.

Металургія ще може зіграти визначальну роль у відновленні українських міст. Галузь може повернутись на рівень 15-20 млн тонн виробленої продукції на рік. Проте, швидше за все, на цих показниках вона і залишиться. Напевно, треба змиритися з тим, що деякі українські заводи навряд чи надалі вироблятимуть метал.

За останні 33 роки українська металургійна продукція стала значно простішою. Робити дорогий та якісний продукт неможливо через технологічну відсталість. Остання стала наслідком браку інвестицій в оновлення виробничих засобів. Українські наукові інститути вже давно не можуть конкурувати із закордонними розробками, а профільні навчальні заклади скорочують свою діяльність.