Вибори в Молдові: Виклики, що можуть призвести до загроз для України.

Зображення: EPA/UPG Перша проблема - визначення особистості

Політична ситуація в Молдові стикається з двома ключовими викликами, які, на жаль, ніхто не наважився вирішити дійсно ефективно, і які посилюються з наближенням виборів. Перший виклик полягає в браку національної ідеї, що ґрунтується на справжній ідентичності та відкриває перспективи для майбутнього. Це питання виходить за межі простої політичної підтримки і торкається значно глибшого аспекти — усвідомлення себе як єдиної спільноти.

LB.UA - 16 років в партнерстві. Якість залишається незмінною.

Підтримуйте нас, будь ласка!

Молдовське суспільство поділене між кількома ідентичностями:

уніоністи, прихильники об'єднання з Румунією, які ототожнюють себе з румунською ідентичністю; молдовеністи, ті, хто асоціює себе з молдаванами як окремою нацією (по суті в межах радянського простору); ті, що досі залишаються в маленькій парадигмі великого російського імперіалізму (так звана "вата").

І до тепер жоден політик, обраний на основі волевиявлення громадян, не зміг стати єдиним лідером для всіх категорій населення.

Цю проблему можна було помітити ще під час перших парламентських виборів 1990 року, коли Комуністична партія здобула понад 40% голосів. Політична сила, яку вона представляла, протягом наступних років зазнавала численних трансформацій: розколів, об'єднань та появи нових гравців на політичній арені, таких як сучасний "Альянс молдаван". На своєму першому брифінгу лідери цього альянсу окреслили кілька напрямків, які дозволяють зв'язати їхній проєкт із молдовенізмом, що був сформований радянською соціальною інженерією і досі служить інтересам Росії. По-перше, це використання терміна "молдовська мова", який нині асоціюється в основному з виступами Марії Захарової. По-друге, вони чітко заявили про сувераністський курс, що в сучасних геополітичних умовах більше нагадує євроскептичні рухи, які підтримуються Кремлем, ніж про концепцію ідентичності. І, по-третє, вони вказали на досвід євроінтеграції Угорщини як на приклад для наслідування.

Протягом років незалежності Молдови обличчя молдовеністів змінюється, але проросійський наратив, на якому базується молдовенізм, залишається незмінним і небезпечним. Це відбувається через екзистенційну порожнечу, яку залишив після себе СРСР, відірвавши народи від їхнього історичного коріння. Ця порожнеча неодноразово проявляється у вигляді нових політичних технологій, які часто виявляються успішними, оскільки вони експлуатують травми минулого та глибоку потребу бути почутим. Потребу існувати.

Зображення: Радіо Свобода Український прикордонник поруч із кордоном Придністровського регіону Республіки Молдова в Одеській області. Інша проблема - це Придністров'я.

Це питання, скоріше, вказує на абсолютну відсутність будь-якої угоди (а точніше – інтересу) в контексті розв'язання придністровського конфлікту, який призвів до утворення на кордоні з Україною так званої "Придністровської Молдавської Республіки" (ПМР), що по суті виступає музеєм молдовської ідентичності. Отже, ця проблема значною мірою є наслідком першої.

Однак у цій ситуації існує ще один важливий аспект — корупція. Україна, до речі, також внесла свій внесок у формування цієї "чорної діри". Проте після Революції Гідності 2014 року роль України почала змінюватися, а після початку масштабної агресії Росії, сприйняття придністровського анклаву чітко визначається як загроза для національної безпеки.

Після 2024 року позиція Кишинева щодо регіону почала трансформуватися, але в іншому напрямку. Як стало очевидно під час енергетичної кризи 2025 року, саме Кишинів виявився першим, хто намагався врятувати Придністров'я від катастрофи. Таким чином, поки Україна відходить від радянських пасток, Молдова все ще сподівається, що зможе використати їх на свою користь.

До слова, під час інтерв'ю для LB.ua колишній віцепрем'єр Молдови з питань реінтеграції Олег Серебрян цього й не заперечував. Власне, цього в Молдові вже ніхто не заперечує. На публічному рівні Росію, звісно, називають агресором, щоб озвучити те, що Київ воліє почути, але водночас ризиків від такого статус-кво, який утворився в Придністровʼї, наче й ніхто не бачить і всім наче це й вигідно.

Снимок: noi.md Олег Серебрян

Отже, якщо "молдовенізм" є своєрідною заміною ідентичності, на якій можна, немов на опорах, дотягнутися до наступного політичного циклу, тоді Придністров'я виступає як аналогічна заміна, але для тіньової економіки. Це контрабандний анклав, що забезпечує не лише своє існування, а й підтримує авторів альтернативних наративів, які викривлюють справжні політичні ідентичності.

Ураган Вікторія можна назвати ураганом з ім'ям Вікторія.

Протягом років незалежності численні партії, переважно з проросійськими поглядами, експлуатували концепцію молдовської ідентичності. Яскравим прикладом цього є колишній президент Ігор Додон, який неодноразово звертався до цієї теми у своїй політичній риториці.

У цьому політичному сезоні "Альянс молдаванів" не займає лідерських позицій. Ще торік, під час президентських перегонів, естафету "молдовенізму" підхопила Вікторія Фуртуне, голова партії "Велика Молдова", яка раніше працювала прокуроркою в Антикорупційній прокуратурі протягом двадцяти років. Вона вирізняється харизмою, яскравістю та амбіціями, але також має зв'язки з відомою "мережею Шора", яка була причетна до масового підкупу голосів на минулих президентських виборах.

Ця мережа діяла (і, можливо, досі діє) за схемою фінансової піраміди: учасники отримували не лише обіцяні виплати, а й додаткові бонуси за залучення нових членів. Саме таку технологію Росія використовувала для маніпуляції голосами, зокрема на користь Фуртуне. Її вплив на президентських виборах був особливо помітний в автономному регіоні Гагаузія, де вона зайняла друге місце. У цьому регіоні з 2023 року реальний контроль перебуває в руках бізнесмена Ілана Шора, який був засуджений у Молдові до 15 років ув’язнення та наразі переховується в Москві.

Свою кампанію Вікторія Фуртуне почала в Придністров'ї, на тлі пам'ятника Олександру Суворову. Там вона випустила з рук білого голуба, закликаючи до "миру". На логічне запитання в одному з інтерв'ю, чому саме там, вона відповіла просто і логічно: "А що тут такого? Придністров'я - це Молдова". Загалом Фуртуна озброїлася наративами про славетне минуле, міфом про "Велику Молдову" і озвучує територіальні претензії до України, заявляючи, що Буджак - територія сучасної Одещини - є "споконвічною молдовською землею".

Фото: nokta.md Вікторія Фуртуне під час зйомок проморолика на тлі пам'ятника Суворову

Концепція "Великої Молдови" відображає реваншистські настрої не тільки щодо України, а й щодо Румунії, причому насамперед саме до Румунії. Сучасні кордони Молдови, які вона отримала в складі Радянського Союзу, сформувалися внаслідок укладення пакту Молотова-Ріббентропа та остаточно закріпилися після Ясько-Кишинівської операції 1944 року, коли Червона армія витіснила румунські та німецькі війська з Бессарабії. Варто зазначити, що Ясько-Кишинівська операція неодноразово слугувала основою для військових навчань, які Росія проводить у Придністров'ї, і останні з таких навчань відбулися в червні.

Те, що інтерес до історичного реваншизму продовжує залишатися актуальним у суспільстві, лише підтверджує припущення про наявність глибокої травми. Ця технологія створює відчуття не лише гордості за свою країну, а й надії на героїзм, оскільки перед людиною постають образи славетних предків, навіть якщо це "відображення" спотворене.

Чому б тоді не звернутися до унії?

Водночас, націоналістичні течії в Молдові переважно базуються на концепції воз'єднання з Румунією. Цю концепцію називають "уніря", що в перекладі означає союз. Для Росії будь-які прояви прорумунських настроїв є загрозою для ідеї радянської Молдови та "молдовенізму", яка прагне протиставити все румунське. Однак ідея уніонізму так і не змогла стати панівною в молдовському суспільстві за останні тридцять років, і це заслуга як російської пропаганди, так і внутрішніх політичних конфліктів.

Політик та історик Октавіан Цику: "Якщо Україна впаде, єдиний шанс Молдови зберегти себе -- це об'єднатися з Румунією"

Фото: stiripesurse.ro

Потенціал уніонізму в Молдові обмежується певними рамками, і виникає питання, чи "ключі від церкви повинні залишитися в Бухаресті". Влада, навіть якщо вона базується на неприродних основах, навряд чи буде добровільно передана. Для Румунії це стало б значним досягненням, в той час як для Молдови, принаймні для багатьох її громадян, це означало б новий етап у глибокій екзистенційній кризі.

Отже, так звана уніря — концепція об'єднання Молдови з Румунією — залишається переважно ідеєю інтелектуальних еліт, а не привабливим проектом для "глибинного народу". Завдяки своїй простоті та зрозумілості, міф про "Велику Молдову" Фуртуне виступає як ідентифікаційний ресурс з небезпечним потенціалом. Як відомо, народ є джерелом влади, тому молдовенізм часто стає опорою в умовах кризи. І в такі непрості часи він є не стільки результатом дій "мережі Шора", скільки навпаки — ця мережа є її втіленням.

Спокуса

Нинішня влада пішла іншим шляхом - запропонувала європейську інтеграцію як об'єднавчий мегапроєкт. Але за весь цей час ця стратегія так і не спрацювала. Бо, як не крути, це, передусім політичний курс, а не глибинна ідентичність. А саме ідентичність, а не проєкт, має бути джерелом сили для реалізації подібних стратегічних амбіцій.

У таких обставинах покоління умовних "євроінтеграторів", навіть якщо припустити, що вони складають більшість, змушене заповнювати всі ідентичнісні прогалини цією ж самою концепцією - без історичного прецеденту, без досвіду глибокого консенсусу, у суспільстві, яке розривається на частини при кожній нагоді.

Це, своєю чергою, створює спокусу для політичного керівництва Молдови - не вирішувати історичні колізії й, зокрема, дві головні проблеми по суті, а підштовхує укласти черговий компроміс із сурогатом. Й відкласти момент свого політичного "жертвоприношення".

Шукати істинну національну ідею та забезпечити реальну реінтеграцію країни - це завдання, яке вимагає не лише сильного бажання, а й готовності до жертв. Це високий стандарт, який часто перевищує можливості багатьох, і не лише в Молдові. Наслідки цього процесу можуть бути значними, включаючи втрати для окремих особистостей, і це вимагає великої політичної відповідальності, до якої, як правило, готові не всі.

Фото: РІА Тріумфальна арка в Кишиневі, під час радянської епохи відома як Арка Перемоги, була зведена на честь перемоги російських військ у російсько-турецькій війні 1828-1829 років.

Саме тому сурогат ідентичності в стилі радянського молдовенізму може знову стати тимчасовим об'єднавчим рішенням. І на якийсь час задовольнити екзистенційну спрагу суспільства. І дати умовну стабільність. Але лише до чергових виборів. До нового етапу розгубленості. До чергового циклу пошуку себе.

Загрози для України

Геополітичне маневрування значною мірою залежить від кількості залучених політичних акторів. У таких умовах зовнішня політика Республіки Молдова вимагає особливого рівня майстерності і тонкого балансування. На практиці це означає, що маневрувати між двома активними сусідами - Україною та Румунією - набагато складніша задача, аніж якби цих сусідів було десять.

Ситуація ускладнюється також тим, що ці дві країни активно зміцнюють своє стратегічне співробітництво, що суттєво обмежує геополітичні можливості Молдови, яка опинилася між ними. Таким чином, можливості для альтернативних підходів зменшуються до мінімуму, залишаючи Кишинів без реальних опцій. Хоча цей єдиний шлях (проєвропейський курс) цілком відповідає національним інтересам.

Власне у цій особливості полягає план Росії - перетворити Молдову в "червоний клин" у регіоні. Власне в цьому й полягає суб'єктність, на перший погляд "молдовенізму", який плекав Радянський союз, а нині плекає Росія.

Одночасно сусідні країни - Україна та Румунія - мають різні погляди на Молдову. Для Румунії ця країна є невід'ємною частиною спільного культурного середовища, територією, яка колись була під контролем Радянського Союзу, своєрідною румунською "ДНР". У той же час, для України Молдова протягом тривалого часу залишалася пострадянською республікою, а нині взагалі не має чіткого сприйняття.

Італійський протест у брюссельському стилі: як Молдова прагне євроінтеграції за рахунок України.

Координація таких різноманітних уявлень є не лише теоретичним завданням, а й цілком практичним викликом. Наприклад, візьмемо питання "молдовської мови" – терміна, який вже десятиліттями існує в документах та обговореннях, хоча насправді йдеться про ту ж румунську мову, штучно відокремлену радянською соціальною інженерією з метою формування віртуальної ідентичності.

Протягом тривалого часу в офіційних документах України використовувався термін "молдовська мова". Румунія не раз закликала відмовитися від цього постколоніального стереотипу, але було б дивно, якби Україна змінила свою позицію, не дочекавшись офіційної реакції Кишинева.

Врешті-решт, це сталося: Україна вирішила відмовитися від терміна після того, як свою позицію висловив Кишинів. У 2023 році Молдова офіційно проголосила румунську мовою державного статусу, що викликало хвилю здорового глузду в регіоні і фактично позбавило його одного з найбільш нав'язливих елементів колоніальної спадщини. Взаєморозуміння між Києвом та Бухарестом стало ще більш міцним.

Один із провідних діячів "Альянсу молдован" Думітру Ройбу у 2021 році виступив з вимогою визнати, що румунська мова не існує.

Фото: noi.md Думітру Ройбу

Піддатися сурогату "молдовенізму" заради утримання владних позицій означало б для Кишинева перетворитися на камінь спотикання регіональної політики. І хоча для самої Молдови це може не виглядати так фатально в короткостроковій перспективі, стратегічно це сценарій поступової деградації - і в геополітичному, і в ідентичнісному сенсі.

Першим викликом для України в даній ситуації є необхідність формування ясного та збалансованого розуміння ідентичнісних ініціатив у сусідній державі, а також налагодження співпраці з ними на основі принципів добросусідства з Румунією. У цьому трикутнику (Україна - Молдова - Румунія) будь-які непорозуміння щодо "ідентичнісної мапи" Молдови можуть призвести до стратегічних наслідків.

Другий ризик полягає у можливому поверненні Молдови до риторики "нейтралітету", причому не лише через проросійські проксі, а й на рівні політичних лідерів, які здатні впливати на ухвалення рішень. Це не є проявом нейтральності, а скоріше свідченням того, що "молдовенізм" знову служить кремлівським наративам, маскуючись під фальшивий "баланс". Такий підхід, навіть на фоні формального прогресу у процесі євроінтеграції, може призвести до "придністровізації" всієї держави в ментальному та політичному аспекті. Якщо цей процес частково фінансується Росією, то існує велика ймовірність, що ситуація стане ще більш критичною, незважаючи на санкції з боку ЄС. Завдяки концепції "молдовенізму" проросійські сили пропонують суспільству зручне забуття в обмін на стабільність, дешеві продукти та спрощене сприйняття минулого. Але рано чи пізно це "забуття" торкнеться і теми європейської інтеграції.

Тому для України питання європейської інтеграції Молдови слід сприймати не як окремий процес, а як важливий етап на шляху до ЄС. Це повинно стати складовою частиною "великого будівництва" європейського безпекового поясу. Усі альтернативні рішення можуть загрожувати цілісності цього поясу і, зрештою, власним перспективам інтеграції України.