Від здобуття незалежності до "Будапештського меморандуму": чому Україні не вдалося приєднатися до НАТО - бесіда з очевидцем історичних подій.

#Політика

Як відбувалося прийняття важливого рішення про проголошення незалежності України? Які дискусії виникли між комуністами та опозиційними силами стосовно Акту незалежності?

Як міжнародна спільнота сприйняла розпад Радянського Союзу, які прорахунки перших керівників стали причинами конфліктів, і чому Україна втратила контроль над ядерною зброєю, - розповів в інтерв'ю РБК-Україна. Цю інформацію передає Контракти.UA.

Україна святкує 34-річний ювілей відновлення своєї незалежності, що відбулося у 1991 році. Протягом значної частини цього періоду наша країна веде боротьбу за право на суверенітет та можливість самостійно формувати своє майбутнє.

"На початкових етапах ми відчували ейфорію від здобуття незалежності України, проте нестача досвіду у багатьох представників 'руху' та переважання комуністичних сил у парламенті та уряді суттєво позначалися на напрямку розвитку нашої країни", - ділиться спогадами Юрій Костенко, який безпосередньо брав участь у проголошенні Акту про незалежність, був народним депутатом України п'яти скликань, представляв "Народний рух України" і обіймав посаду міністра охорони довкілля та ядерної безпеки у 1992-1998 роках.

РБК-Україна розпитало Юрія Костенка, на фоні яких подій Україна здобула суверенітет, як відбувалось доленосне голосування за незалежність та які дії першої влади стали критичними для країни.

Які соціально-політичні умови панували перед оголошенням Незалежності України? Чи можна було вже тоді відчути, що насуваються значні зміни?

Громадська активність у період з 1989 по 1991 рік демонструвала динамічний ріст. У 1991 році планувалося підписання нового союзного договору, оскільки попередній, що стосувався створення СРСР, наближався до завершення. У контексті цього договору не лише опозиційні сили, а й сама Верховна Рада України почали по-новому формулювати питання про ідентичність України. Вона повинна була стати справжнім суб'єктом у можливому союзному формуванні, що могло б нагадувати Європейський Союз, якщо таке взагалі здійсниться.

Ми, представники опозиційної меншості, переважно з числа "рухівців", ясно усвідомлювали, що на горизонті постає принципово нова Українська РСР. Це буде суверенна держава, яка лише частково передаватиме деякі повноваження центральним органам.

Навіть комуністичні депутати та представники парламентської більшості почали вважати, що подальше існування Союзу в його попередньому вигляді стало сумнівним. Це, зокрема, пов'язано з тим, що союзний бюджет перестав виконувати свої зобов'язання щодо українського бюджету, особливо у контексті ліквідації наслідків Чорнобильської аварії.

І от на фоні цього процесу 1 серпня 1991 року у Верховній Раді відбувається виступ президента США Джорджа Буша-старшого, який після підписання з Горбачовим угоди "START-1" в Москві щодо скорочення стратегічних наступальних озброєнь приїхав у Київ. І тут з трибуни ВР він заявляє про підтримку "перестройки", про "вбивчий націоналізм" і незалежність України, яку США не збирається підтримувати.

Тоді багато опозиційних діячів, які прокладали шлях до ухвалення Декларації про державний суверенітет України, що була прийнята ще рік тому, іронічно усміхалися на цей абсолютно нереалістичний виступ, адже він суттєво контрастував із реальним станом справ у країні.

З огляду на стан суспільства та українську політику, можна стверджувати, що наша незалежність стає дедалі ближчою.

Якою мірою вплинув путч Державного комітету надзвичайного стану (ДКНС, російською - ГКЧП) на швидкість проголошення нашої незалежності?

- Путч однозначно прискорив розпад СРСР. У цьому процесі важливу роль відіграв досвід балтійських країн. Латвія, Естонія, Литва ще в 1990-му році після парламентських виборів першими рішеннями відновили дію Конституцій, як незалежних держав, якими вони були до їх анексії Союзом.

Це стало причиною спроби перевороту в Литві, коли радянські спецпідрозділи намагалися захопити ключові державні установи та телевежу. Унаслідок цього загинули протестувальники, і США у досить рішучій формі попередили Горбачова про серйозні наслідки, якщо він не відведе війська.

Приклади торування Балтійськими державами свого шляху до незалежності ми використовували і у своїй боротьбі, згадайте лише "ланцюг єдності" України 1990 року.

Згадуючи московський путч, не можу не пригадати перші хвилини, коли о 6 ранку оголосили про передачу влади до ДКНС. Цю новину транслювали по всіх радіостанціях. Я негайно вирушив до Верховної Ради і натрапив на абсолютно розгублених комуністів — голів окремих комітетів, Кравчука та інших членів Народної ради, які представляли опозицію. Проте багато з них ще не встигли прийти, адже в той час тривали парламентські канікули.

Комуністи перебували в розгубленості та відчували страх, тоді як демократична опозиційна меншість негайно закликала голову Верховної Ради Леоніда Кравчука скликати депутатів на екстрене засідання.

Проте Кравчуку вже вранці телефонував тодішній командувач Київського військового округу генерал Валентин Варенников, який повідомив, що влада переходить до ДКНС і що тепер Верховна Рада України повинна підпорядковуватися їхнім рішенням. До речі, тодішній очільник компартії України Станіслав Гуренко заявив, що комуністи будуть виконувати всі розпорядження нової влади в Москві.

Після обіду до Верховної Ради прибула велика кількість представників опозиції, і ми розпочали розробку стратегії дій. Було ухвалено рішення відвідати підприємства та організувати зустрічі з виборцями для обговорення нашого ставлення до рішень Державної комісії національної безпеки, а також для популяризації ідеї незалежності.

Я мав нагоду зустрітися з командою Інституту Патона та працівниками військового заводу "Комуніст". В Інституті з великим ентузіазмом сприйняли ідеї незалежності, тоді як на заводі співрозмовники виявилися більш стриманими у своїх реакціях.

19-го серпня ввечері ми зібрались у Спілці письменників України і Левко Лук'яненко вже тоді сказав, що працює над текстом Акту проголошення незалежності. Наступного дня Народна рада (парламентська опозиція у ВРУ у 1990-1994 рр, - Ред.). отримала документ і практично одноголосно ухвалила цей текст.

Далі ми організували робочі групи для розробки нових законодавчих ініціатив, які мали бути розглянуті на позачерговій сесії Верховної Ради. Зокрема, йшлося про пакет документів, що стосуються визнання недійсними законів СРСР на українській території, які суперечать суверенітету нашої держави.

Через кілька днів путч у Москві зазнав краху, коли Таманська дивізія відмовилася розгромити протестувальників, які вийшли на вулиці під проводом Єльцина. У той самий момент голова Верховної Ради Кравчук підписав указ про скликання позачергового засідання, яке було заплановане на 24 серпня.

Отже, ДКНС безсумнівно став каталізатором, який прискорив процес розпаду Радянського Союзу. Проте з юридичної точки зору, його існування тривало до 8 грудня 1991 року, коли Росія, Україна та Білорусь підписали Біловезьку угоду, що офіційно засвідчила розпуск Союзу.

- Як ви оцінюєте дії тогочасної комуністичної влади в Україні, зокрема Кравчука?

У перші години діяльності ДКНС Кравчук намагався балансувати між комуністами та опозиційною меншістю. Коли 19 серпня Гуренко і Варенников закликали його підкоритися рішенням ДКНС, Кравчук вирішив відтягнути час. Він зазначив, що не може ухвалювати рішення самостійно і повинен спочатку зібрати президію Верховної Ради. Цю президію дійсно зібрали, але лише через кілька днів, коли ДКНС уже продемонструвало свою неспроможність контролювати ситуацію. Врешті-решт, президія підтримала ініціативу Кравчука щодо проведення позачергового засідання Верховної Ради 24 серпня.

Фактично комуністи розділилися. Частина комуністів-державників вже у 1991-му поділяли погляди "Народної ради", кілька десятків ще до цих подій зупинили членство в КПРС і перейшли до опозиційної меншості.

Менша частина комуністів - ортодокси на чолі з Гуренком. Вони були радикальні й намагалися переконати Кравчука підтримати ДКНС. Але вже 19 серпня на українські майдани, перш за все на заході, почали виходити люди, ухвалювали резолюції підтримки незалежності. Тобто формувався процес непокори рішенням ДКНС. Це бачили і у владі.

Велика частина комуністів відчувала невпевненість, і, зрештою, більшість з них вирішила повернутися туди, звідки прийшла. Завдяки цьому ми ухвалили Акт про незалежність, а також перші законодавчі ініціативи як самостійна держава.

Чи були спроби затримати голосування чи зривати його?

- На позачергове засідання ми вийшли із більш як десятком підготовлених законопроєктів. Головна увага була сконцентрована на проголошенні Акту незалежності України. Тоді зібрався майже весь склад парламенту - депутати терміново поприїжджали з відпусток.

Атмосфера в залі засідань була насичена напруженням. З одного боку, представники демократичної меншості виступали за незалежність, враховуючи невдачу путчу, а з іншого – юридично Радянський Союз все ще продовжував існувати.

Частина комуністів перелякано мовчали, але частина на чолі з Гуренком своїми виступами намагались гальмувати процес. Це викликало шалену бурю не тільки у сесійній залі, але і на вулиці, де біля Верховної Ради зібралось щонайменше 50-70 тисяч людей, які скандували гасла за незалежність. Підбадьорені народною підтримкою депутати буквально вигнали Гуренка з трибуни, погрожуючи розправою.

У цей час у кулуарах Верховної Ради активно працювали над фінальною версією Акту проголошення незалежності. Узгоджувальна комісія в основному підтримала проект, запропонований Лук'яненком. Керівництво цією роботою здійснював голова Народної ради академік Ігор Юхновський. Я також брав участь у цьому процесі, поряд з Олександром Морозом, який представляв комуністичну більшість. Він, проте, здебільшого залишався мовчазним і мало втручався в обговорення тексту Акту про незалежність, виглядаючи блідою та втомленою постаттю.

Найбільш напружена дискусія виникла не стільки між нами та комуністами, скільки у момент, коли Юхновський несподівано висунув ідею винести Акт про незалежність на загальнонаціональний референдум. Чимало депутатів з "Народної Ради" не підтримали цю пропозицію.

Їх доводом було те, що Верховна Рада має юридичні повноваження ухвалювати будь-які рішення від імені українського народу. А відтак, виносити це питання на референдум потреби немає. Дискусія затягувалася, а в сесійній залі вимагали негайно голосувати за Акт про незалежність, Кравчук тягнув час, щоби отримати остаточну редакцію документа, а її не було. Градус напруження підвищувався.

Тоді Ігор Юхновський заявив, що рішення ВР за незалежність може бути змінено, якщо оберуть інший склад парламенту. Але якщо за Актом стоятиме волевиявлення українського народу - його ніхто не зможе змінити, хіба що знову проводити референдум.

Проте всі усвідомлювали, що повторний референдум не зможе скасувати незалежність. Це і стало фінальним доводом Юхновського, який змусив усіх погодитися на його організацію.

Під час обговорення пропозиції Юхновського з Кравчуком, ми працювали над фінальним варіантом тексту. Єдина поправка надійшла від Дмитра Павличка, і стосувалася вона преамбули: "У світлі смертельної загрози, що нависла над Україною внаслідок державного перевороту в СРСР 19 серпня 1991 року..."

Хочу також зауважити, що попри авторство Акту Левка Лук'яненка, першим цей текст з трибуни ВР зачитав Володимир Яворівський.

Цікаво, що результати референдуму вразили своєю ясністю: більше 90% громадян висловили підтримку Акту про незалежність України, а в Криму цей показник перевищив 50%. Це стало серйозним ударом по планам Кремля, який розраховував на те, що США не визнають Україну, поки ми не укладемо угоду про передачу всіх ядерних арсеналів Росії.

Після проведення референдуму наша країна стала об'єктом масового визнання. Першими кроки зробила Канада, за нею слідувала Польща. Сполучені Штати також не могли залишитися осторонь. Таким чином, референдум виявився стратегічним кроком, що суттєво вплинув на розвиток подій у майбутньому.

- Чи були тоді загрози життю депутатів-ініціаторів проголошення незалежності? Вас не переслідували?

У той момент я зовсім не замислювався про можливі ризики, адже мене переповнювали емоції — здавалося, що незалежність, демократія та європейське майбутнє вже на порозі. Комуністи, після оголошення Акту, хрестилися та запевняли, що й вони на боці незалежності, благаючи в кулуарах: "Лише не чіпайте нас, адже ми також за свободу".

Приблизно через рік після розпаду Союзу комуністи почали відновлюватися, і один із тих, хто раніше благав про пощаду, підійшов до мене з такими словами: "Якби переворот вдався, вас би вже давно не було серед живих".

Отже, існували реальні загрози для нас. Я переконаний, що під час наших зборів на підприємствах за нами стежили агенти КДБ, які отримували вказівки з Кремля, щоб стримувати "рухівців".

Чи пригадуєте, яким Київ виглядав після здобуття незалежності? Чи відчувалася тоді тривога, чи, навпаки, ейфорія?

- Була повна ейфорія. У тих, хто виходили на Майдани, не було страху перед ДКНС. Це було суцільне свято. Увесь Майдан і Хрещатик гудів "Перемога! Перемога! Перемога".

Десь увечері було ухвалено рішення підняти національний прапор над парламентом. І раптом якісь незрозумілі особи з апарату Верховної Ради вирішили повісити поряд із національним стягом прапор Української РСР. Як тільки люди це помітили, вони кинулись до Верховної Ради. Депутати, злякавшись, швидко зняли цей прапор і залишили лише жовто-блакитний. Це справді був важливий момент в історії України.

- Як у світі сприйняли новину про незалежність України?

- Усі були розгублені на чолі з оплотом демократії США. Річ у тому, що Америка вела Холодну війну з СРСР, проте не готувалася до його розпаду, про що фактично говорив в парламенті президент США Буш-старший декілька тижнів до цього. Як відомо, у 1947-му році Черчилль проголосив свою знамениту Фултонську промову про те, що замість знищеного нацизму повстала інша загроза - комунізм. І, за його словами, це ще більш небезпечно.

Черчилль казав, що перемогти у війні з комунізмом неможливо, бо є ядерна зброя, яка може знищити світ і тому треба це робити в мирний спосіб - шляхом змагання демократії з тоталітарним СРСР.

Власне Холодна війна і призвела до мирного падіння радянської диктатури. Політика Рейгана генерувала дороговартісні "зоряні війни", що врешті і спричинило найбільший крах економіки СРСР. Саме в гонці озброєнь як ядерних, так і космічних, тоталітарна економіка не витримала конкуренції і колапсувала. Тобто США були модератором цього процесу, але коли Союз розпався, вони розгубились, як діти, бо не проробляли питання, а що робитимуть після розпаду ядерного СРСР.

І ось тут виникає цікава ситуація. Коли Буш висловлював свою підтримку Горбачову і абсолютно не згадував про можливий розпад Радянського Союзу, я починаю ставити під сумнів роботу американських розвідувальних і аналітичних агенцій. Чи дійсно жоден з них не розглядав сценарій розпаду?

Я не випадково наголошую на цьому. Нещодавно відбулася зустріч між Трампом і Путіним, і що з цього вийшло? Знову, як це було у часи, коли США не були готові до розпаду ядерного СРСР, так і тепер закривають очі на ймовірність розпаду ядерної Росії. І це може статися не через століття, а значно раніше. РФ - це імперська структура, яка рухається до свого занепаду. Це природний процес, який неможливо зупинити: ні переговори Трампа з Путіним, ні зняття санкцій не змінять ситуацію.

Повертаючись до нашої теми, варто зазначити, що демократичний світ абсолютно не був готовий до краху Радянського Союзу. Проте нації, які пережили радянську тоталітарну систему, зустріли цей розвал з захопленням, оскільки вбачали в ньому можливість для власного незалежного розвитку та позбавлення від загроз з боку СРСР.

Замість цього, генератори "дестабілізації" диктатури, зокрема Сполучені Штати та уряди європейських демократичних країн, були вражені і в стані розгубленості. Вони не мали жодних чітких стратегій для реагування на ситуацію, зокрема на питання ядерної зброї Радянського Союзу, а також на ризики, пов'язані з неконтрольованістю цих процесів.

Розглядаючи минуле, які ключові прорахунки першої української влади ви можете відзначити, що сталися після проголошення Незалежності?

- Дві речі були найгірші для подальшого розвитку незалежної України. Перша - чи залишати ВР, яка мала комуністичну більшість, чи разом із президентськими виборами і референдумом 1 грудня призначати позачергові вибори до парламенту.

Цим питанням займалась Народна рада. Ігор Юхновський організував кілька обговорень, і лише мала група депутатів, здебільшого дисидентів, які пережили концтабори, висловила підтримку ідеї розпуску Ради та проведення дострокових парламентських виборів.

Степан Хмара виступав з дуже радикальними поглядами щодо цього питання. Хоча невелика група представників Народної ради висловила підтримку його ідеї, Павличко рішуче виступив проти неї.

До порад Павличка прислуховувався Кравчук. Він заявив: "Якщо ми розпустимо Верховну Раду з комуністами, які нас підтримали, то якою буде Рада наступного скликання - невідомо. Якщо втратимо підтримку комуністів, можемо втратити незалежність, яка ледь народилася. Вони можуть зробити переворот, як у Москві ДКНС".

Вважаю, що наративи Павличка могли виникнути під впливом певних людей у коридорах української влади, які були переповнені представниками КДБ. Незважаючи на поразку ДКНС, ця структура продовжувала функціонувати. Єдине, що змінилося – це назва КДБ на СБУ. Проте ніяких справжніх реформ чи очищень у СБУ не відбулося, на відміну від балтійських країн. Це стало можливим через призначення колишнього генерала КДБ Марчука на посаду голови СБУ.

Можу однозначно стверджувати, що найбільшою політичною помилкою тоді була відмова від дострокових парламентських виборів. Це б змінило вектор на користь демократичного розвитку. Бо коли пізніше почалися економічні і соціальні негаразди, комуністи в усьому звинувачували незалежність.

У 1994 році, незважаючи на все, дострокові вибори відбулися, проте в суспільстві вже панували зовсім інші емоції. Замість оптимізму та ентузіазму щодо демократичних цінностей, більшість людей відчувала глибоке незадоволення, яке ще більше підживлювалося російською пропагандою.

Таким чином, після дострокових виборів демократичні сили знову опинилися в меншості. Варто зазначити, що комуністична партія виступала на виборах з лозунгом: "Рух довів Україну до руїни". І це незважаючи на те, що вони все ще мали контроль над більшістю в парламенті, і без їхньої підтримки жоден закон не міг бути ухвалений.

Тоді комуністи в уряді складали дев'ять десятих: із 40 міністрів і голів у статусі міністрів було лише три представники демократичних сил: я, Віктор Пинзеник та Ігор Юхновський.

Друга головна помилка тодішньої влади - ядерне роззброєння у тому вигляді, у якому воно відбулося. Ми успадкували третій ядерний потенціал світу. Це була не просто ядерна булава, якою можна будь-якого агресора знищити, це колосальний стартовий потенціал України, який давав нам можливість швидкого руху і до демократії, і до Європейського Союзу, і до НАТО.

У Верховній Раді я очолював Спеціальну робочу групу, яка займалася питаннями ядерного роззброєння, і мав честь бути першим керівником урядової делегації на переговорах з Росією щодо цього важливого аспекту.

Як науковець, я детально аналізував ці питання. Водночас багато депутатів-комуністів поширювали панічні чутки КДБ про те, що ядерні боєголовки можуть почати вибухати самостійно, що призведе до повторення трагедії Чорнобиля.

Ядерна зброя представляє собою не лише значні матеріальні активи. Її володіння забезпечує доступ до практично всіх демократичних структур, впливаючи як на економічну, так і на політичну взаємодію, а також на аспекти безпеки.

Втрата цього величезного стартового капіталу, що сталася 1 червня 1996 року, коли останні партії стратегічних ядерних боєголовок були відправлені до Росії, призвела до закриття всіх можливостей для інтеграції України в демократичний процес. Ці двері знову відчинилися лише у 2022 році, в умовах широкомасштабної агресії, розв'язаної Росією.

Протягом тривалого часу Україна опинилася у сірій зоні, де переважали інтереси Росії в військовій, економічній та безпековій сферах. Найбільшою трагедією для незалежної України стало те, що процес ядерного роззброєння відбувався за московським сценарієм, а не згідно з планом, розробленим Комісією. Якщо б роззброєння відбувалося за нашим підходом, це призвело б до повноправного членства України в НАТО та Європейському Союзі за підтримки США. Коли б це сталося, залежало від нашого прогресу на шляху до досягнення мети — без'ядерної України.

Кремль реалізовував свою стратегію ядерного роззброєння України через виконавчу владу, а не через Верховну Раду. Влада в Україні звикла підкорятися вказівкам з Москви, нехтуючи законами, ухваленими власним парламентом. Це стосувалося таких установ, як Міністерство закордонних справ та Служба безпеки України, що призвело до катастрофічних наслідків. Ці помилки стали причиною сучасних проблем, адже якщо б хоча б одна ядерна боєголовка залишалася на наших складах, широкомасштабна війна в Україні могла б і не розпочатися.

- Часто говорять про те, що Україна начебто не могла б забезпечити обслуговування ядерних боєприпасів. Це дійсно так чи це спекуляції?

У медіа та серед політичних кіл все ще панує цей російський міф, тоді як величезний обсяг інформації, представлений у моїй книзі "Історія ядерного роззброєння України", залишається невикористаним українською владою.

Нагадую, що парламент ніколи не ухвалював рішення про застосування ядерної зброї в рамках нашої військової доктрини. У Декларації про державний суверенітет, прийнятій 16 липня 1990 року, зазначалося, що Україна має намір стати без'ядерною та нейтральною державою в майбутньому.

А от у постановах парламенту 1992-го року та 1993-го про Ратифікацію договору про скорочення стратегічних наступальних озброєнь чітко говорилось, за яких умов Україна може стати без'ядерною. І закінчуватись це мало членством у НАТО та у Європейському Союзі. Цих рішень мала дотримуватись виконавча влада, але вона продовжувала робити те, що вимагав Кремля через український МЗС, Кравчука та уряд.

Без погодження парламенту, що від імені українського народу є єдиним органом, уповноваженим управляти його майном, Міністерство оборони України надало дозвіл на транспортування тактичної ядерної зброї, яка є власністю держави.

Я звернувся до Міноборони з запитом, на якій підставі вони передавали тактичні ядерні боєголовки Росії. І отримав феноменальну відповідь - папірець без підпису, хоч там обов'язково мав бути підпис керівника Генштабу, про те, що рішення здійснюється на основі розпорядження 12 управління Генерального штабу СРСР. Нагадаю, що тоді вже ні Союзу, ні Генштабу СРСР не існувало...

У цій відповіді вони фактично підтвердили, що де-юре неіснуючий Генштаб СРСР і це управління продовжували де-факто керувати Міноборони незалежної України. І отаке беззаконня на вимогу Кремля реалізовували наші Міноборони, МЗС та СБУ.

Для вивезення ядерних боєголовок необхідно було отримати дозвіл від Міністерства оборони, а забезпечення супроводу спеціального поїзда покладалося на "Укрзалізницю". Охорону цієї операції мала забезпечити Служба безпеки України, отже, вона була в курсі подій. Проведення таких заходів вимагало рішень парламенту, і Кравчук неодноразово заявляв, що не надавав розпоряджень щодо вивезення тактичних ядерних боєприпасів. До того ж, митна служба зобов'язана була перевіряти все, що вивозилося з території України.

Нагадую, що в той період наша парламентська комісія розробляла альтернативний план для переходу України до без'ядерного статусу. У квітні 1992 року Верховна Рада ухвалила спеціальну постанову, що стосується ліквідації ядерної зброї. У документі підкреслювалося, що процес переходу до без'ядерного статусу повинен супроводжуватися фінансовою та технічною підтримкою для України, а також, що найважливішим є отримання надійних гарантій безпеки.

У відповідь на рішення парламенту, у грудні 1992 року Державний департамент США направив дипломатичну ноту президенту Кравчуку, в якій підтвердив готовність США надати Україні всебічну підтримку в процесі ядерного роззброєння, що мав завершитися вступом України до НАТО.

Пізніше Сполучені Штати висловили українському уряду чіткі рекомендації щодо гарантування безпеки ядерних боєголовок під час їх ліквідації, а також пропозиції з переробки високозбагаченого урану на ядерне паливо для атомних електростанцій України та безпечних технологій утилізації стратегічних носіїв. Найважливішим аспектом стало створення США Міжнародного фонду, який мав би фінансувати процес ядерного роззброєння в Україні.

Нагадаю, що вартість програми часткового знищення стратегічних озброєнь, згідно з Договором "START-1", становила 6 мільярдів доларів за оцінками американських експертів. Ця програма включала ліквідацію 36% стратегічних носіїв та 42% ядерних боєзарядів. Водночас український бюджет того часу складав приблизно 10 мільярдів доларів. Отже, робіть висновки...

Цей сценарій був на столі у президента Кравчука та МЗС. Але відбулася колосальна зрада державних інтересів з боку влади.

У листопаді Верховна Рада затвердила ратифікацію Договору "START-1". Цей закон передбачав лише часткове скорочення ядерного арсеналу, яке планувалося здійснити протягом семи років. Однак після обміну ратифікаційними грамотами в Будапешті та отримання так званих гарантій безпеки для України, усі ядерні боєголовки були вивезені до Росії всього через 2,5 року. Як неодноразово підкреслював Кравчук, існувала загроза, що ядерні боєголовки можуть вибухнути.

Хочу підкреслити, що українські спеціалісти, які працювали на ядерних об'єктах Росії, надали парламентській комісії дані про те, що гарантійний термін стратегічних ядерних боєприпасів в Україні спливає лише у 2004 році. Крім того, варто зазначити, що гарантійний термін свідчить лише про те, що ядерні боєголовки зможуть спрацювати у разі їх використання. Україна не планувала їх застосування, тому ми могли зберігати їх у сховищах для подальшої переробки на ядерне паливо протягом багатьох років.

Які причини можна вказати для пояснення глобальної безвідповідальності у контексті ігнорування Будапештського меморандуму?

Глобальна відповідальність за забезпечення безпеки – це ще один міф, що постійно поширює Росія. Хочу підкреслити, що в грудні 1992 року Сполучені Штати запропонували Україні членство в НАТО як гарантію безпеки після ліквідації ядерної зброї.

Буквально через три тижні після цих заяв у США приїхала українська делегація на чолі із тодішнім заступником міністра закордонних справ Борисом Тарасюком. Саме українська делегація в Держдепі почала говорити не про членство у НАТО, а про якісь паперові гарантії безпеки. При цьому, як то писала американська преса, американці знизували плечима, не розуміючи: "які можуть бути папірці, якщо ваша гарантія безпеки - членство у НАТО".

Всього через кілька днів, за повідомленнями тієї ж американської преси, стало зрозуміло, що паперові гарантії безпеки для України, які були надані українській делегації МЗС, необхідні для того, щоб переконати Верховну Раду підтримати ратифікацію Договору "START-1" щодо скорочення стратегічних наступальних озброєнь. Дії нашого МЗС та його делегації виявилися повним виконанням наказів, отриманих із Кремля.

Варто наголосити, що у жодному рішенні парламенту немає дозволу про передачу ядерних боєголовок Росії. Там йшлося про їх знищення. Також не було рішень про підриви шахтних пускових установ. Але переговори вела виконавча влада, яка керувалася не рішеннями парламенту, а вказівками з Москви.

- Чи може Україна знову стати ядерною державою?

У сучасному світі, завдяки розвитку технологій та наявності фінансів, можна досягти практично будь-якої мети. Навіть Північна Корея, незважаючи на міжнародні санкції, які призвели до проблем з продовольством та одягом, змогла розробити власну ядерну арсенал. Іран, у свою чергу, протягом трьох десятиліть прагне стати ядерною державою.

Коли мова йде про ядерну зброю в Україні, перш за все, потрібно враховувати, чи є у нас необхідні фінансові ресурси. Ні сьогодні, ні завтра, ні в найближчому майбутньому бюджет країни не дозволяє виділити такі кошти, адже ми зіткнемося з величезними викликами в процесі відновлення економіки та вирішення серйозних соціальних проблем після закінчення війни.

Сьогодні ми також не маємо можливості створювати підприємства для збагачення урану або видобутку плутонію, оскільки кожен метр території піддається обстрілам з боку Росії. Крім того, у нас відсутній випробувальний полігон, на якому можна було б тестувати ядерні вибухові пристрої.

Однак, коли мова йде про потенціал українських вчених у сфері розробок та про наявність відповідної технологічної інфраструктури, теоретично можна піднімати питання можливості створення ядерної зброї в Україні.

До речі, перша ядерна боєголовка в Союзі була виготовлена з українського урану із Жовтих Вод. Україна також була тісно вмонтована у створення ядерної зброї у частині балістичних ракет. Ми і сьогодні номер один у світі по технологіях виробляти потужні балістичні ракети, що здатні нести 10 ядерних боєголовок на величезну віддаль. Ні Росія, ні США досі не можуть повторити тип носія SS-18 "Сатана", який виробляв наш "Південмаш".

Проте варто розглянути можливість участі України в європейській безпековій стратегії, зокрема в контексті формування ядерної парасольки для ЄС та НАТО. Наразі цю функцію виконує Сполучені Штати Америки. Оскільки 300 ядерних боєголовок у Франції та 250 у Великій Британії не забезпечують достатнього стратегічного ядерного паритету з Росією.

Таким чином, Україна має реальну можливість долучитися до розробки нової стратегії європейської безпеки. Тому після закінчення війни необхідно зосередити всі зусилля — наукові, військові та технологічні — на цій меті.

- Як ставитесь до заяв, що у 1991-му ми отримали незалежність, але не здобули її кров'ю?

- Тим, хто таке говорить, треба рекомендувати читати історію Грушевського, Брайчевського, Дашкевича, де вичерпно описано всі етапи українського державотворення. Не кожний народ може пишатися такою промовистою історією та героїчною боротьбою.

Проблема, з якою стикаються українці, полягає в якості управлінських структур. Як колись влада не усвідомлювала власної історії, так і нинішні керівники, на жаль, не мають достатнього знання про неї і продовжують відтворювати кремлівські наративи, зокрема стосовно витоків нашої державності. Це особливо стосується питання княжої України-Руси.

Кремлівський диктатор не втомлюється переконувати весь світ і найбільше українців, що Русь - це Росія. Насправді академік Грушевський і його численні послідовники науково обґрунтували висновки про те, що тисячолітня Русь - це перша українська держава. яку створив не триєдиний народ, а український етнос. Висновки поважних академічних вчених ущент розбивають кремлівську пропаганду, але хіба багато хто в Україні про них говорить?

Перспективи України тісно пов'язані з тим, як швидко відбудеться розпад Росії. Які фактори стануть визначальними у цьому процесі?

Головним чинником стане припинення військових дій і укладення угоди про перемир'я. Проте досягнення мирної угоди видається неможливим, оскільки вона вимагатиме від нас поступитися частиною нашої території, що порушує Конституцію і є кримінальним діянням.

А от на угодах про перемир'я існували дві Німеччини після Другої світової, північна і південна Кореї після Корейської війни, на таких умовах існує сьогодні Кіпр. Це дає можливість зупинити варварську війну Росії проти України.

На мою думку, впродовж найближчих десяти років Росія як імперія може зникнути з політичної мапи світу. Після закінчення війни не існує чітких прогнозів, як швидко можна буде адаптувати військову промисловість Росії до цивільних потреб. Цей процес може зайняти багато років, а в деяких випадках навіть десятиліття, і вимагатиме значних фінансових витрат.

Союз розпався на хвилі соціальних негараздів, точно так буде з Росією. Нагадаю, що після розпаду СРСР США ухвалили спеціальний закон про допомогу Росії у ядерному роззброєнні, Захід також надавав колосальну фінансову підтримку РФ, щоб вберегти їх від подальшого розпаду.

А хто зараз буде вливати такі кошти у Росію? Приватний бізнес вигнала Росія і західні санкції зупинили бізнес активність там. Усі інвесткомпанії довго споглядатимуть, що ж далі відбуватиметься з РФ. Тому через 5-10 років в Україну повернуться всі окуповані Росією території, а сама імперія розпадеться на різні складові.

Як би Путін не крутив свою брехливу пропаганду, світовий досвід переконливо свідчить - імперії зникають і здебільшого після великих воєн. Австро-Угорська після Першої світової, Британська - після Другої. Так буде і з Росією після її варварської широкомасштабної агресії проти України.