В авторитетному британському журналі The Economist опубліковано матеріал під назвою "Vladimir Putin has no plan for winning in Ukraine" (Владімір Путін не має стратегії для перемоги в Україні) з підзаголовком Fighting will continue, but a reckoning is coming (Бої триватимуть, але неминуча розплата вже близько).
Автор цього тексту, Едвард Карр, який обіймає посаду заступника редактора в журналі The Economist, зазначає: "10 червня 2026 року конфлікт між Росією та Україною продовжуватиметься довше, ніж Перша світова війна. Цей конфлікт також спочатку мав завершитися за кілька тижнів. Як і в Україні, бойові дії зайшли в безвихідь, а вищі командири витрачали людські ресурси на безперспективні атаки. У серпні 1918 року союзники запровадили нові стратегії, щоб прорвати німецькі оборонні позиції. Натомість, сьогодні Україна продовжує боротися, а Росія залишається в невизначеності щодо того, як досягти перемоги."
Тематично стаття Едварда Карра перегукується зі статтею аналітика Ендрю Ривкіна у одному із найстаріших та найповажніших журналів у Сполучених Штатах The Atlantic - "Putin Is Not Winning" (Путін не перемагає) з підзаголовком Underestimating the Russian leader is dangerous, but ascribing dark powers to him plays right into his hands (Недооцінювати російського лідера небезпечно, але й приписування перебільшеної сили грає йому на руку).
У статті йдеться про те, що "з початку вересня Росія направила значну кількість безпілотників у повітряний простір Європи. У відповідь на це уряди країн НАТО тимчасово закрили цивільні аеропорти, підняли в повітря винищувачі та активували статтю 4 Статуту НАТО, ініціювавши офіційні консультації між союзниками. Ця схема вторгнень є найбільш явним спробою Владіміра Путіна продемонструвати, що НАТО не здатне захистити свої території, не кажучи вже про Україну. Однак, навіть більш вражаючим, ніж сама провокація, є те, як багато спостерігачів на Заході сприймали це як перемогу російського президента. Як зазначалося в одному з аналізів CNN, ці дії спричинили певний рівень плутанини та відволікання уваги, що вважалося "перемогою Путіна" — ще один приклад того, як його представляли в світлі постійних успіхів, незважаючи на втрати на полі бою, несприятливі геополітичні зміни та зростаючу нестабільність в країні".
Ендрю Ривкін підкреслює: "Коли понад 25 років тому Путін прийшов до влади, змінивши хворого Боріса Єльцина, він розпочав своє президентство, створюючи практично комічний образ сили та непереможності. Проте, ніхто в Кремлі не міг передбачити, як Захід сприйме і потім розповсюдить цей наратив. Якщо ви введете в пошукову систему такі терміни, як перемога Путіна або велика перемога Путіна, ви натрапите на новини, що охоплюють багато років: від Brexit і Сирії до президентських виборів Дональда Трампа у 2016 та 2024 роках, а також участі Марін Ле Пен у французьких виборах та конфлікту між Ізраїлем і ХАМАС".
Путін справді не здобуває перемог, але парадокс полягає в тому, що авторитарний лідер намагається змусити українців скласти зброю в той час, коли Російська Федерація вже зазнає серйозної стратегічної поразки. Війна Росії не обмежується лише Україною; Москва також веде боротьбу з колективним Заходом. Протягом майже чотирьох років країни Європи та США роблять вигляд, що конфлікт їх майже не торкається. Хоча фронтові лінії розташовані близько до Європи, кібервійна, яку розв'язала Москва, а також нещодавно ініційоване використання дронів на території Європейського Союзу свідчать про те, що Путін не планує зупинятися на Україні.
Світове зло вже на підступах до Європи. Проте ті, хто протягом усіх цих тривалих років для українців існував так, наче російсько-українська війна — це лише віддалена телевізійна картинка, досі впевнені, що конфлікт їх не торкнеться. Вони, по суті, провокують Москву, адже якщо Росія вирішить напасти на країни-члени НАТО в найближчі роки, це відбудеться лише через те, що Європа та Сполучені Штати надавали Україні допомогу лише частково, вважаючи, що цього достатньо для стримування агресивних дій Росії поблизу кордонів Євросоюзу.
В той час, коли увесь Європейський континент в страшній небезпеці, європейці воліють жити так, як вони жили до початку Великої війни 24 лютого 2022 року, сподіваючись на те, що ця небезпека розвіється сама собою. Але Росія, насилаючи свої безпілотники на Європу, робить спробу спровокувати там паніку та маніпулювати західними настроями.
В психологічній війні розв'язаній Путіним, йому таки вдалося досягти часткового розколу позицій об'єднаної Європи щодо війни в Україні. І коли до путінського посіпаки Віктора Орбана, крім Угорщини приєднується ще й Словаччина та Чехія, то це допомагає Кремлю розраховувати на те, що його тероризування українського народу має шанс всилити відчай в українців.
Коли президент США Дональд Трамп ще не ухвалив остаточного рішення щодо того, як він бачить завершення конфлікту між Росією та Україною, а Великобританія, Німеччина, Франція, Польща, скандинавські країни та балтійські держави поки що не можуть переконати Вашингтон у тому, що лише значне збільшення підтримки Україні здатне змінити хід цього кривавого протистояння, бажання російського диктатора продовжувати війну залишається незмінним.
Путіну вдається підтримувати заохочення до війни різними, доступними йому способами, від залучення рекрутів силовими методами до гарантування високої оплати новонаверненим, яку все менше стає шансів отримати родині воєнного злочинця, якщо після загибелі не буде повернуто до Росії його тіло.
Диктатор маневрує, а телевізійні пропагандисти з усіх сил розпалюють страх серед російського населення, переконуючи його в тому, що непокора або непідтримка злодіянь путінського режиму - це не тільки "зрада батьківщини", а й найбільший злочин, за яким настане обов'язкова відплата.
Путінові плани стають дедалі яснішими, а його амбіції очевидні: за допомогою військової сили захопити Київ, встановити проросійське маріонеткове керівництво і влаштувати репресії проти тих, хто виступає проти його намірів відновити російську імперію під маскою оновленого Радянського Союзу. Всіх українських патріотів планується знищити, а тих, хто вагається чи сумнівається у величі "русского мира", насильно депортувати на безкраї простори Сибіру.
Диктатор разом зі своїми кремлівськими соратниками сприймають відновлення СРСР і його злочинної спадщини як найважливішу мету свого існування. Вони прагнуть відновити повний контроль над народами, які колись були насильно інтегровані до складу Радянського Союзу, а також повністю переформатувати пострадянський порядок.
Якщо Європа зробить хибну оцінку ситуації та не вживе військових і ресурсних заходів, це може призвести не лише до посилення ескалації з боку Москви, але й до знищення державності кількох країн, на які Росія вже давно має свої плани. Ціна невірного розуміння непримиренної боротьби між Росією та Україною не є лише репутаційною, а має екзистенційний характер.
На цьому етапі просто стримування Росії вже явно недостатньо. Неправильно оцінена роль Європи у подіях може мати критичні наслідки для європейських країн. Тепер важливо не лише спостерігати з боку, а й активно долучитися до подій, які можуть визначити майбутнє Європи на багато років уперед. Знищення європейських міст більше не є просто загрозою ескалації, а може стати логічним результатом бездіяльності тих, хто на Заході має повноваження приймати рішення щодо так необхідної підтримки України.
Необхідно повністю зруйнувати грандіозні імперіалістичні плани "маленького царя". Перемога над ним в Україні стала б оборонною угодою ХХІ століття, і цим не варто легковажити. Проте Захід й досі вагається, що ж йому робити далі.
І це зволікання в підсумку може виявитися критичним. Оскільки дає фору Путіну та розмиває єдність демократичного західного світу, яка з приходом до влади в Сполучених Штатах Дональда Трампа й так виявилася не такою монолітною, як здавалося до того.
Путін усвідомлює, що у нього є обмежений часовий відрізок для того, щоб змусити Захід погодитися з вимогами Москви стосовно України. Наразі він має фактично свого союзника в Білому домі, а також підтримку Китаю, який відкрито заявляє про свою готовність не допустити поразки Російської Федерації. Цей проміжок часу для кремлівського лідера наразі складає лише 3-4 роки, і він планує максимально використати цю можливість.
Важливо зазначити, що, незважаючи на те, що нині російські збройні сили є менш потужними, ніж ті, що вторглися в Україну в лютому 2022 року, Путін не прагне до однозначної перемоги на фронті. Його метою є знищення демократичного духу Західних країн та їхнього прагнення протистояти російській експансії та домінуванню в Європі.
На даний момент Європа, Сполучені Штати та НАТО виявилися не в змозі ефективно протистояти Москві на українських землях. Це свідчить про те, що Північноатлантичний альянс не може зупинити подальшу російську агресію, лише покладаючись на стриманість. Крім того, санкції, введені США та Європейським Союзом, не є адекватною реакцією на воєнні дії.
Коли геополітичний бандит Путін уникає покарання за агресію, це лише заохочує його до подальших дій. Необхідно звернути увагу, коли на кожному етапі війни Російської Федерації проти України Захід не вживав необхідних дій, боячись спровокувати подальшу російську агресію в Європу, то це в результаті тільки погіршувало ситуацію.
Сполучені Штати та Європейський Союз, можливо, не мають на меті ліквідувати тоталітарний режим Путіна, проте їхнім обов'язком є підтримати Україну в її прагненні відновити суверенітет над власними землями.
Як наголошує The Economist: "Путін може сподіватися, що європейська рішучість розвалиться. Гроші, необхідні Україні для продовження боротьби, закінчаться в лютому. Перспектива популістських урядів, менш вороже налаштованих до Кремля, вже висить над континентом. Розділеній та нефункціональній Європі буде важко надати Україні довгострокову підтримку, необхідну для процвітання після припинення бойових дій. Але це не те саме, що покинути Україну в розпалі битви. Аргументи про те, що Україна являється ключем до європейської безпеки, є залізними. Якщо Київ впаде, Путін матиме контроль над найбільшою армією Європи та потужною збройовою промисловістю. Триває робота зі створення надійного багаторічного механізму фінансування, який виходить за рамки простого вилучення російських активів. Якщо це вдасться, Путін знатиме, що економіка України може пережити російську".
Далі Едвард Карр робить такий висновок: "Деякі люди вважають, що російський президент, мабуть, вірить, що час на його боці, інакше він би вже просив про мир. Однак урок В'єтнаму, Афганістану та Іраку полягає в тому, що лідери чіпляються за надію, що щось - будь-що - трапиться. Тож існує ймовірність, що Путін продовжуватиме воювати і у 2026 році, чекаючи, поки його генерали знайдуть новий спосіб ведення війни, поки в України закінчаться люди, поки уряд Зеленського розвалиться, або поки Трамп чи Європа втратять терпіння. Але якщо нічого з цього не станеться, на Путіна чекатиме жахлива розплата. Росія заклала свою економіку, змусила Фінляндію та Швецію вступити до НАТО, підпорядкувала себе Китаю та знищила ціле покоління..."
Очевидно, що лідер кримінальних угруповань Кремля реагує лише на силу. Найефективнішим способом протидії йому є посилення військової підтримки України, включаючи достатню кількість ракет Tomahawk, щоб кардинально змінити ситуацію на фронті. У 1979 році російські війська вторглися в Афганістан, а США почали активно підтримувати афганців, поки росіяни не усвідомили, що їхні втрати перевищують здобутки, і не вирішили вивести свої сили у 1988-89 роках.
Такий вихід можливий і для України – якщо наші західні партнери суттєво посилять військову підтримку українського народу та дадуть чіткий сигнал Путіну, що готові збільшувати цю допомогу настільки, наскільки це буде необхідно, щоб примусити його вивести свої війська з анексованих регіонів.
Ендрю Ривкін у публікації журналу The Atlantic підкреслює: "Путін, безжальний сімдесятирічний лідер, який прагне відновити імперську велич Росії, є занадто привабливим антагоністом, щоб західні політики та коментатори могли його ігнорувати. Його образ як всезнаючого та непереможного правителя створює чітке уявлення на фоні глобального безладу. Проте, перебільшення його впливу означає виконання його завдань за нього. Це також підсилює кожну його загрозу, плутаючи його самовпевненість з реальністю та формуючи політичні рішення не на основі об'єктивних даних, а на основі того, у що Путін хоче, щоб ми вірили. Хоча він досяг деяких успіхів, таких як анексія Криму, найбільша його перемога полягає в тому, що йому вдалося переконати світ у своїй перевазі, навіть коли це не відповідає дійсності."
Недооцінювати Путіна небезпечно, але приписування йому перебільшеної сили робить російського лідера могутнішим у свідомості Заходу, ніж він є насправді. Якби американці мали більш ясне уявлення про Путіна, вони б побачили диктатора, який поставив усе на невдале вторгнення, країну, яка втрачає свою сферу впливу, та економіку, яка швидко охолоджується. Реалістичне бачення його сили позбавило б Путіна його найбільшого важеля впливу: сприйняття його непереможності".
#НАТО #Дональд Трамп #CNN #Європейський Союз #Європа #Росія #Україна #Президент (державна посада) #Київ #Українці #Володимир Зеленський #Москва #Китай (регіон) #Північна та Південна Америка #Сполучене Королівство #Московський Кремль #Німеччина #Кремль (фортифікаційна споруда) #Росіяни #Радянський Союз #Володимир Путін #Вашингтон, округ Колумбія #Західна Європа #Російська мова #Ізраїль #Капітуляція (капітуляція) #Безпілотний літальний апарат #Словаччина #Геополітика #Країни Балтії #Сполучені Штати #Скандинавія #Франція #Перша світова війна #Росія за часів Володимира Путіна #2014 Президентські вибори в Україні #Бойові дії #Атлантичний океан #Віктор Орбан #Російська імперія #Диктатор. #Війна на Донбасі #ХАМАС #Паніка. #Сирія #The Economist #Журнал #Марін Ле Пен #Фронт (військовий) #Борис Єльцин
