"Я стала жертвою маніпуляцій". Світлана Павелецька розповідає про конфлікт з Анною Алхім, своє щастя з Дмитром Кулебою та інтим-магазин, який підтримує ЗСУ.

Українська бізнесвумен, співзасновниця книжкового видавництва "Книголав" та кохана жінка колишнього міністра закордонних справ України Дмитра Кулеби - Світлана Павелецька неодноразово зазнавала публічної критики - чи то через відкриття інтим-бутика в центрі Києва під час війни, чи за висловлювання щодо фемінізму. З останнього - її підписка на Анну Алхім.

В інтерв'ю OBOZ.UA видавчиня розкрила своє справжнє ставлення до скандальної блогерки, пояснила, чому ще недавно розмовляла російською, а зараз агітує всіх переходити на українську, та поділилась найкарколомнішими періодами в житті. Світлана Павелецька також зізналася, чи засуджує інтервʼюерку Раміну, і відверто розповіла про надкохання, яке відчула лише після розлучення.

Шановна Світлано, розпочну з найактуальнішої теми: нещодавно виник великий скандал між блогерками Оленою Мандзюк і Анною Алхім. Ви були підписані на останню, оскільки, як стверджують, вивчали її творчість. Це призвело до того, що численні ваші підписники вирішили відписатися...

Протягом усієї своєї діяльності в Instagram я двічі стикалася з масовим відписуванням підписників. Вперше це трапилося в квітні 2022 року, коли я вирішила перейти на українську мову у своєму блозі. Другий раз відписки почалися після того, як я написала пост про Анну Алхім. Я підписалася на її аккаунт за два місяці до резонансного скандалу, адже мої подруги розповідали про її співпрацю в б'юті-індустрії і згадували, що її особистість викликає суперечки. Я завжди прагну підписуватися на людей з іншими поглядами, адже це допомагає мені уникати закритості у своїх думках. І так само, як підписуюсь, я іноді й відписуюсь — моя душа не може витримувати однобокість назавжди.

Ми повинні усвідомлювати, які інші наративи існують, інакше це може призвести до застою та загибелі.

Я вже висловлювала свою думку з цього приводу. Під час війни, на мою думку, світ сприймається лише в чорно-білому кольорі, без жодних відтінків сірого. Я також зазначала, що вважаю слова і дії Алхім абсолютно неприйнятними; жодна людина, особливо публічна особа, не має права займати таку позицію в умовах війни. Я твердо переконана, що всім варто перейти на українську мову. Я сама зробила це у 40 років, а мої батьки, які мешкають в Одесі, змогли перейти на українську у 73! Люди не повинні продовжувати спілкуватися російською мовою!

Усі ми стали жертвами пропаганди та індоктринації, що базуються на російських наративах. Розумні особи усвідомлюють це швидше, а деяким потрібно більше часу для усвідомлення. Саме тому я не підтримую Анну Алхім і критикую її ставлення до російської культури, а також ігнорування української.

Хоча я свідомо відношу її до чорного контенту, мені важливо зрозуміти, чому людина діє саме так і які ідеї вона пропагує, адже у неї велика аудиторія підписників. Важливо усвідомлювати, що ці люди сприймають і за що вони віддають свої вподобання. Тому, коли мої підписники почали атакувати мене, це стало несподіваним, але водночас цікавим явищем, адже воно відображає стан нашого суспільства. Раніше ми були єдині у прагненні до перемоги, а тепер спостерігаємо за початком поляризації і дестабілізації. Завжди знайдеться час шукати ворогів серед своїх, але зараз у нас є очевидний зовнішній супротивник!

- Вже під час повномасштабного вторгнення відома блогерка Раміна в інтерв'ю з Анною Алхім знову перейшла на російську мову. Що думаєте з цього приводу? Адже ви з Дмитром також давали їй інтерв'ю.

- Я Раміну не засуджую і не маю жодних сумнівів щодо її патріотичної позиції і того, скільки вона робить для війська, в тому числі в інформаційному просторі. Я не дивилась те інтерв'ю, але мені здається, що найголовніше - щоб людина вміла робити висновки. За останні півтора року, як стежу за нею, не бачила у Раміни інтерв'ю російською.

Ви родом з Івано-Франківська, а я - з Одеси. І в моєму оточенні не було жодної людини, яка б говорила українською. Вся ця територія була пронизана не скажу, що російськими наративами, але російською культурою - це 100%, на відміну від заходу України. І потрібен був час, щоб це усвідомити та зробити висновки. Мій висновок такий: я була жертвою не в тому плані, що я нещасна. Я була жертвою тієї пропаганди, бо не думала глибоко, не знаходила в собі сил чи потребу, щоб замислитись. Навіть коли закінчувала школу в 1999 році, все було російськомовне. У школі я мала проблеми з українською мовою, хоч з інших предметів було все добре. Це не те, чим я пишаюся, але така історія була. Я зробила висновки, тому зараз працюю і розмовляю лише українською та не засуджую тих, хто помилився, але потім усвідомив свою помилку.

На вашу думку, чому запуск інтим-бутика викликав таку неоднозначну реакцію в суспільстві?

Тема сексуальності в Україні залишається під великим табу. Коли на мене почали обрушуватися критичні коментарі, я зрозуміла, що рухаюсь у правильному напрямку. Адже суть нашого проєкту полягає в нормалізації сексуального життя та сприйнятті власної сексуальності. Для мене важливим показником того, що я не займаюсь чимось сороміцьким, стало те, як мої батьки, незважаючи на свій вік за 70, сприйняли мою ідею з неймовірною відкритістю. Так само спокійно відреагували і мій 11-річний син, і чоловік.

Я вважаю, що багато людей, не лише тих, кому за 40, а й тих, хто досяг 30-річного віку, не отримали належної сексуальної освіти. Часто батьки не говорять про секс, а в школах відсутні уроки на цю тему. Це створює враження, що сексуальність — це щось заборонене, чого слід уникати. Коментарі щодо сексу під час війни здаються мені досить дивними. Якщо когось звинувачують у тому, що він не робить донати, але натомість відкриває новий бізнес, це свідчить про те, що той, хто звинувачує, сам, можливо, не робить жодних значних внесків або ж їх кількість незначна. Людина, яка стабільно донатила протягом трьох з половиною років з моменту повномасштабного вторгнення, розуміє, що для цього постійно потрібні гроші. І суть нового бізнесу полягає в тому, щоб заробляти більше і мати можливість робити внески, адже, на жаль, гроші не з'являються самі по собі, їх потрібно заробляти. Запускаючи новий бізнес під час війни, ми сприяємо створенню робочих місць, сплачуємо податки та оренду, таким чином підтримуючи економіку.

Крім того, ми прийняли рішення, що наш бізнес має бути інклюзивним, і це стосується не лише наявності пандусів, адже це є основою для будь-якого підприємства. У нас є спеціальна лінія продукції для людей, які через фізичні чи психологічні труднощі не можуть насолоджуватися повноцінними сексуальними відносинами.

Не так давно ми відвідали Барселону, де вже третій рік поспіль проходить найбільша європейська виставка продукції для дорослих, де можна ознайомитися з різноманітними трендами. Я ж уже дев'ять років відвідую подібну подію, але в книжковій сфері — у Франкфурті. По суті, ситуація з товарами для дорослих аналогічна, лише замість книг на стендах представлені вібратори.

Але бізнес завжди є бізнес, незалежно від того, яка його природа. Тепер ми знаємо, куди рухається індустрія, тому окрему увагу приділяли саме пошуку товарів з цієї категорії, бо деякі компанії, особливо скандинавські, навіть отримують державні гранти для того, щоб створювати такі продукти. Це називається handicapped people - люди, в яких, наприклад, немає верхніх кінцівок, є окремі для чоловіків пристрої, які допомагають їм отримувати сексуальне задоволення.

Тому що насправді секс - це ж не про намальовані статеві органи, а про вироблення гормонів, які є необхідними для нормального ментального здоров'я в тому числі. В нашому житті секс - не примха, а це обов'язково має бути і особливо в час війни, коли пари на відстані! Зараз є багато пристроїв, які допомагають людям зберігати інтимні стосунки на відстані за допомогою діджиталізації. І цього не треба соромитись, про це можна та треба нормально говорити.

Знаєте, я вже настільки звикла до критики, що, працюючи в уряді та на телебаченні, "витримала" чимало негативу. Зараз реагую на це досить спокійно. Іноді, звичайно, неприємно читати коментарі на кшталт: "Краще б ти пішла служити, адже ніхто з твоїх близьких не служить". Я зазвичай пояснюю, що мій брат служить, але це не цікавить багатьох, адже кажуть, що його служба – не моє прикриття. Коли такі слова чують у вразливий момент, це може викликати почуття несправедливості, але з часом все це забувається.

- Чому після стількох років роботи на телеканалі "1+1" вас звільнили?

У 2020 році я опинилася без роботи через зміну керівництва. Олександр Ткаченко, який багато років очолював компанію, вирішив зайнятися політикою, а новий директор, незважаючи на мою роль у правлінні та посаді директора з маркетингу, обрав створити команду, яка б підтримувала його. В результаті, ми розлучилися. Це стало для мене важким ударом у той момент, але тепер я розумію, що це стало початком нової захопливої історії, і я щиро вдячна йому за те рішення.

- У той період у вас народився син. Як вдавалося поєднувати кар'єру з материнством?

- Я вірю в те, що жодні стосунки в нашому житті не повинні бути жертовними, бо жертву ніхто ніколи не цінує. Коли я завагітніла, то зрозуміла, що не жертвуватиму кар'єрою, яка для мене завжди була надважливою, заради того, щоб сидіти вдома з дитиною. До того ж це було абсолютно не моє, тому в мене була няня.

Я багато часу присвятила роботі, але все ж знаходила можливість бути поруч із дитиною, хоч і не так часто, як хотілося б. Коли Сашко з'явився на світ у 2013 році, розпочалась Революція гідності, потім сталася анексія Криму і початок АТО. На телебаченні було безліч справ, які я не могла проігнорувати. Тепер моєму сину 11 років. Звісно, всю правду про його дитинство я дізнаюся лише через десять років, коли він почне відвідувати психолога (усміхається), але наразі він виглядає цілком щасливим і не дуже травмованим.

Водночас з діяльністю на "1+1" та вихованням дітей ви започаткували видавництво "Книголав"?

Так, я вирішила це зробити з огляду на те, що стала матір’ю. У той час мені було важко знайти цікаві книжки українською мовою в Україні, і доводилося їх купувати закордоном. Я зрозуміла, що це ненормально. Крім того, я в той період навчалася на програмі MBA (магістр ділового адміністрування) та писала дипломну роботу на тему видавництв. Це дало мені усвідомлення того, що створення власного бізнесу в цій сфері може бути перспективною ідеєю. Я запропонувала свої партнерам з телеканалу "1+1" приєднатися до цієї ініціативи, і так з’явився "Книголав", якому наступного року виповниться вже 10 років. Я дуже рада, що тоді наважилася на цей крок.

- Скажіть, а яка література лідирує з продажів сьогодні?

- Зараз це художня література, яка має стосунок до Другої світової війни, бо людям важливо розуміти, що були жахливі речі, але вони закінчились, і умовно гарні хлопці перемогли та зло було покаране. Також набирає популярності фантазійна література.

Думаю, це теж пов'язане з тим, що люди шукають такого ескапізму, хочуть втекти в іншу реальність. Якщо говорити про бізнес, не художню літературу, то найбільш популярним стає такий жанр, як self-help. Це психологічна література про те, як допомогти собі самому, тому що люди вже усвідомлюють свої проблеми і намагаються знайти для них вирішення.

Які книжки могли б порекомендувати українцям для читання?

На мою думку, важливо займатися читанням того, що вам дійсно цікаво. Читання має величезне значення, оскільки сучасні люди звикли споживати інформацію у короткому форматі через Telegram, Instagram, Facebook. Проте це може ускладнити процес аналізу інформації та призвести до труднощів у сприйнятті більш об'ємних текстів. Тож варто віддавати перевагу тим матеріалам, які вам до вподоби.

Я люблю трилери, бо для мене це вихід емоцій. Інший жанр, який також дуже люблю, - це ромкоми (жанр комедії, найчастіше про кохання. - Ред.). Це таке "пляжне" читання, яке, навпаки, повністю розвантажує мозок і дає можливість ні про що не думати.

- Читала, що ви ненавидите спорт. Як все-таки пересилили себе і почали займатися?

- На жаль, я справді ненавиджу спорт, але розумію, що він працює. Тому через ненависть йду в зал. У жінок настає вік, коли вже недостатньо просто проходити 10 тисяч кроків чи відмовитися від солодкого, з яким, до речі, в мене нема проблем, я до нього дуже спокійно ставлюся. Спорт - це як читання: якщо виробляється звичка це робити, то якось втягуєшся. А якщо випадаєш з неї, потім дуже важко змусити себе знову туди йти. Завжди знаходиш якісь причини - чи погода погана, чи зустріч важлива. Але мені пощастило, що і Дмитро, і мій син також ходять у зал, тому в нас склалася команда. Ми підтримуємо одне одного на цьому непростому шляху (усміхається).

Хотіла б торкнутися теми фемінізму. Після одного з інтерв'ю вам порадили більше дослідити цю сферу, адже саме фемінізм став тією силою, яка допомогла вам досягти того, де ви перебуваєте зараз.

Кожен має свою точку зору. Я не стверджувала, що виступаю проти фемінізму, а лише вказувала на те, що суспільство має тенденцію до радикалізації нових трендів. Фемінізм почав асоціюватися не з теоріями, викладеними в літературі, а з радикальними рухами, які іноді відкидають жіночність на шкоду ідеї рівних прав.

Мене критикували за те, що я дозволяю чоловікам, навіть якщо це не мій партнер, оплачувати мої рахунки в ресторані, або за те, що я приймаю подарунки на 8 березня і вважаю, що відмовитися від них - це ненормально. Я вважаю, що це не принижує мене, адже я відчуваю себе комфортно в цій ситуації. Принижувало б мене, якби я не могла самостійно оплатити свій рахунок і шукала чоловіка, щоб мати можливість поїсти в ресторані. Але, оскільки я можу дозволити собі багато, мені приносить задоволення відчувати турботу з боку інших. У сучасному світі, де від жінок вимагають бути надзвичайно сильними, мені важливо мати можливість насолоджуватися моментами, коли я можу бути більш вразливою.

Проте вгодити всім людям неможливо, особливо коли маєш велику аудиторію, адже у кожного свій унікальний психоемоційний стан. Я приймаю такі ситуації з максимальною нейтральністю і спокоєм. Мене дуже тішить, коли мої підписники активно долучаються до обговорень під постами; це радує, адже люди починають спілкуватися між собою.

У розмові з Раміні ви зізналися, що два десятиліття тому не були готові до такого неймовірного щастя, згадуючи про свої стосунки з колишнім міністром закордонних справ України Дмитром Кулебою. Які обставини допомогли вам усвідомити, що тепер ви готові до цього?

Мій колишній чоловік став ініціатором розлучення. У моєму житті відбулося дві ключові події - звільнення з роботи та розлучення. Хоча тоді мені здавалося, що це справжня катастрофа для моєї особистої сфери і кар'єри, з часом я усвідомила, що це було найкраще, що могло зі мною статися. Адже саме ці зміни відкрили мені шлях до щастя з Дмитром. Вірю, що коли настає момент для важливих рішень, це завжди є приводом для роздумів.

Коли відчуваєш, що це більше ніж просто любов, а справжнє захоплення, ти розумієш, що це твоя споріднена душа. Людина, з якою тобі комфортно, яка не викликає жодних негативних емоцій, з якою ти прагнеш проводити кожну мить, і за якою сумуєш навіть під час короткої відстані, наприклад, коли прямуєш на роботу... Ти уявляєш своє майбутнє лише з цією людиною і активно рухаєшся до цієї мети.

На мою думку, розлучення не слід вважати трагедією. Скоріше, це новий шанс для обох людей знайти своє щастя. Якщо пара вирішує розлучитися, це свідчить про те, що жоден із них не відчуває себе задоволеним у цих стосунках. Коли один партнер прагне піти, а інший намагається утримати його, це рідко призводить до задоволення. Коли хтось має сміливість покінчити з такими взаєминами, відкриваються нові горизонти для щастя. Я вважаю, що кожна людина заслуговує на щасливе життя, і найгірше, що можна зробити, — це залишатися у відносинах, які не приносять радості.

Я вже вказувала на те, що не підтримую ідею жертовності, а також жертви власного щастя заради відносин, в яких ти не відчуваєш себе щасливим, незалежно від того, йдеться про дітей, батьків чи суспільство. Така жертва ніколи не буде визнана і оцінена.

- Як знайти спільну мову з дітьми партнера?

У нас не виникло жодних труднощів. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, я вирішила відправити сина до його батька, який вже тривалий час проживає у Швеції. Під час нашого спільного життя з Дмитром Саша залишався на відстані, але коли він повернувся влітку минулого року, наші відносини склалися дуже комфортно. Вони вже мали певну онлайн-знайомість, а також ми зустрічалися кілька разів за кордоном, тому все пройшло без проблем. Стосунки з дітьми Дмитра також складаються добре: його син уже дорослий, йому 19 років, а донька - підліток. У нас у всіх дуже теплі стосунки.

Головне - не намагатися стати батьком чи мамою іншій дитині, якщо тебе про це не просили, чи нав'язувати себе як супердруга. Діти коханої людини - це завжди дуже важливі люди в твоєму житті, але наскільки тебе допускати в їхнє життя, вирішують вони.

Ви з Дмитром якось ділилися думками про переїзд до села в Полтавській області, з наміром заснувати сироварню. Як просувається ця ідея?

На даний момент це, скоріше, лише мрія (посміхається).

Читайте також на OBOZ.UA інтерв'ю з корінною киянкою - бізнесвумен та дружиною лідера рок-гурту "Машина времени" Андрія Макаревича Ейнат Кляйн: "Євреї та араби теж "брати". Як це нам допомагає?".

Ще на OBOZ.UA інтерв'ю з письменницею Іреною Карпою - про війну в Україні, поїздку на Донбас із Сергієм Жаданом і справжнє ставлення французів до Путіна.