Аргентина розкриває істину про нацистів та режим диктатури.

Аргентина ухвалила безпрецедентне рішення: було розсекречено понад 1850 документів, які відкривають нові подробиці про діяльність нацистських злочинців та злочини військової диктатури, що діяла в країні в період з 1976 по 1983 рік.

Ці документи є не лише звичайними архівами, а справжніми свідченнями людських трагедій, що продовжують впливати на сьогодення. Вони спонукають нас до роздумів: як суспільство могло дозволити виникнення таких злочинів? Чому істина залишалася в забутті так довго?

У цій статті я прагну запропонувати більш детальне дослідження цих документів, їхнього змісту, історичного фону та викликів, які вони ставлять перед сучасним суспільством. Моя мета полягає не лише в тому, щоб висвітлити вже відомі факти з публічних джерел, а й у тому, щоб знайти шляхи, як ми можемо скористатися цією інформацією для створення більш справедливого і рівноправного світу.

У грудні 2023 року президент Аргентини Хав'єр Мілей ухвалив рішення про розсекречення архівів, пов'язаних із двома трагічними етапами історії: діяльністю нацистських злочинців, які знайшли притулок у країні після закінчення Другої світової війни, а також репресіями військової хунти в період з 1976 по 1983 роки. Ці 1850 документів, зібраних у кілька великих досьє, містять звіти розвідки, дипломатичні листи, судові акти, газетні вирізки та навіть особисті переписки. Вони охоплюють часовий проміжок від 1940-х років, коли Аргентина стала укриттям для нацистів, до 1980-х, коли країна намагалася подолати наслідки власної диктатури.

Це рішення не з'явилося на порожньому місці. Аргентина на протязі багатьох років піддавалася критиці за приховування військових злочинців та за мляве розслідування злочинів, скоєних хунтою. Відкриття архівів стало реакцією на міжнародний тиск, зокрема з боку таких організацій, як Центр Симона Візенталя, а також на внутрішні вимоги суспільства щодо встановлення правди.

Як адвокат, я сприймаю ці документи не лише як історичні свідчення, а й як правовий виклик: яким чином ми можемо застосувати цю інформацію для відновлення справедливості, якщо більшість винуватців вже пішли з життя, а частина доказів, можливо, безповоротно зникла?

Одним із найшокуючих аспектів розсекречених документів є деталі про так звані "крисячі стежки" (Ratlines) -- таємні маршрути, якими нацистські злочинці тікали з Європи після 1945 року. За оцінками істориків, близько 10 тисяч нацистів, включаючи високопосадовців Третього рейху, есесівців і колабораціоністів, знайшли притулок у Південній Америці, переважно в Аргентині, Парагваї, Бразилії та Чилі. Ці маршрути були організовані з вражаючою точністю: фальшиві паспорти, візи, нові ідентичності -- усе це забезпечувалося мережею, до якої входили аргентинські чиновники, католицькі священники й навіть представники Ватикану.

Ключову роль відіграла організація ODESSA (Organisation der ehemaligen SS-Angehörigen), яка координувала втечу нацистів. У Ватикані діяла так звана "Комісія з питань біженців", очолювана єпископом Алоїзом Худалом, який видавав нацистам документи Червоного Хреста під вигаданими іменами. Наприклад, Худал допоміг таким постатям, як Франц Штангль, комендант таборів смерті Собібор і Треблінка, дістатися до Аргентини. Чому Ватикан брав участь у цьому? Деякі історики вважають, що це було частиною антикомуністичної стратегії: нацисти розглядалися як потенційні союзники в боротьбі проти СРСР. Однак це не виправдовує моральної провини.

Аргентина, під керівництвом президента Хуана Перона, активно сприяла імміграції нацистів. Перон, який симпатизував авторитарним режимам, бачив у них цінних фахівців -- інженерів, вчених, лікарів. Документи підтверджують, що аргентинські консульства в Європі видавали візи без ретельних перевірок. Це ставить перед нами питання: чи була Аргентина лише пасивним притулком, чи активним співучасником?

Розкриті документи виявляють імена нацистських злочинців, чиї дії справили величезний вплив на світ. Ось основні фігури:

Ці особи не лише уникали переслідування — вони стали частиною аргентинського суспільства. Архівні матеріали свідчать про те, що Менгеле відвідував різноманітні соціальні події, а Прібке очолював німецьку школу в Барилоче. Чому ж Аргентина дозволяла їм вести відкритий спосіб життя?

Частково це можна пояснити політикою Перона, який сприймав нацистів як потенційних союзників для економічного розвитку. Проте існує також глибша причина: суспільство виявляло байдужість, а політична воля для проведення розслідувань була відсутня.

У другій частині документів йдеться про військову диктатуру, що мала місце в період з 1976 по 1983 рік і отримала назву "Брудна війна". Після перевороту, очоленого генералом Хорхе Рафаелем Віделою, військовий уряд запровадив авторитарний режим, метою якого було знищення будь-яких проявів опозиції.

За оцінками, від 20 до 30 тисяч людей стали "зниклими безвісти" (desaparecidos): їх викрадали, катували в секретних центрах, а потім убивали. Багато жертв скидали з літаків у Атлантичний океан -- так звані "польоти смерті".

Документи містять інформацію про жертв, протоколи допитів, звіти військових операцій та фінансові звіти, які ілюструють, як режим забезпечував фінансування репресивних дій. Наприклад, є відомості про банківські рахунки, що використовувалися для відмивання коштів, отриманих від конфіскованих активів жертв. Також у них йдеться про секретні місця утримання, такі як ESMA (Вища школа механіки Військово-морських сил), де зазнали катувань тисячі осіб.

Цей період тісно пов'язаний з злочинами нацистського режиму. Деякі методи, які використовувала хунта, такі як систематичні зникнення людей, нагадували практики гестапо. До того ж, колишні нацистські злочинці, що оселилися в Аргентині, іноді надавали консультації хунті. Наприклад, Клаус Барбі у Болівії співпрацював з місцевими диктаторами, ділячись своїм досвідом в питаннях репресій. Це свідчить про те, як ідеологія насильства може передаватися від однієї генерації до наступної.

З правової точки зору, розкриття документів викликає численні труднощі. Згідно з міжнародним правом, злочини проти людяності не підлягають давності, однак більшість нацистських злочинців вже відійшли з життя. Наприклад, Менгеле помер у 1979 році, Ейхман був страчений у 1962 році, а Прібке -- у 2013 році. Однак деякі з їхніх спільників або спадкоємців, які отримали награбовані активи, можуть залишатися живими.

Щодо диктатури, Аргентина вже провела судові процеси над військовим режимом у 1980-х роках, проте багато винних уникнули відповідальності завдяки амністійним законам. У 2000-х роках ці амністії були скасовані, і сотні військових були притягнуті до суду. Наявні документи можуть допомогти виявити нових підозрюваних або уточнити деталі вже відомих справ. Проте існує серйозна проблема: багато доказів було втрачене, а свідки вже не можуть дати свідчення, оскільки померли.

Міжнародне право, зокрема Римський статут Міжнародного кримінального суду, зобов'язує країни розслідувати такі злочини. Аргентина, як член ООН, має співпрацювати з міжнародними організаціями. Але чи вистачить політичної волі? І як бути з моральною відповідальністю тих, хто мовчав?

Для того щоб істина стала фундаментом справедливості, необхідно вжити певних заходів:

Ці 1850 документів — це не просто аркуші паперу, а своєрідне відображення, в якому ми можемо розглянути наші помилки. Нацисти, що шукали притулку в Аргентині, та хунта, яка тероризувала свій народ, стали результатом системи, яка процвітала на основі мовчазної згоди та компромісів. Вони нагадують нам, що зло не виникає на порожньому місці — воно розквітає там, де панує байдужість.

Як юрист, я переконаний, що справедливість охоплює не лише судові процеси, але й правду, здатну трансформувати суспільство. Відкриття документів — це можливість для Аргентини не лише звільнитися від тягаря минулого, а й продемонструвати всьому світу, як істина може стати фундаментом для змін. Однак цей шлях вимагає зусиль з нашого боку: чи готові ми зустрітися з історією та прийняти відповідальність за наше майбутнє?