Кожного разу, коли я перетинаю кордон України, відчуваю, як наповнююсь життям, вдихаючи місцеве повітря, і з захопленням промовляю: "Господи, нарешті я вдома!".
Жанна Салун, що розповідає це, дихає повітрям свободи нечасто. Вона - одна з 5,6 мільйона українців, які залишили країну через війну.
Ранок - той час, коли Салун почувається найближчою до своїх. За кордоном вночі її не будять вибухи. День Жанни наповнений іншими турботами, ніж у її київських подруг. Але кожного ранку вона повторює те, що і мільйони інших українців - кидається до телефона і перевіряє, куди влучило. За три роки її залежність від новин анітрохи не ослабла.
Тенденції серед українців, які втекли від російської агресії, навряд чи стануть несподіванкою для когось. Переважна більшість із них, отримавши статус тимчасового захисту, продовжують працювати на малокваліфікованих посадах, наприклад, у ролі підсобних робітників на будівництві або на виробництві, як зазначається у нещодавньому дослідженні Національного банку України. Внаслідок цього їхні доходи залишаються нижчими за середні показники.
Проте українські мігранти частіше, ніж раніше знаходять роботу та починають більше витрачати - їхня роль в економіках країн-реципієнтів зростає. Приміром, польський державний Банк крайового господарства підрахував: українці сплачують до бюджету Польщі більше податків, ніж отримують соціальної допомоги.
Передбачуваними залишаються й настрої щодо повернення. За даними Центру економічної стратегії, частка тих, хто планує повертатися до України, стабільно зменшується. Якщо в листопаді 2022 року планували повернутися на батьківщину кожні три українці з чотирьох, то в травні 2023 - вже 63%. А в грудні 2024-го ця частка вперше стала нижчою за половину опитаних: 20% точно планують повернутися, а 23% - скоріше планують.
Однак ці статистичні дані не розкривають всієї картини, адже залишають без відповіді низку не менш значущих питань. Які внутрішні переживання супроводжують біженок на зразок Салун, які душею лишаються в Україні, проте фізично знаходяться в Європі? Які їхні страхи та турботи? Який вплив має статус біженця на їхню самоповагу?
Відповіді на ці запитання надає психотерапевтка Оксана Пшегорницька, яка має понад десять років досвіду роботи. Більшість її пацієнтів - українські біженці. Оксана також належить до цього числа, оскільки вона мешкає в Іспанії. У 2022 році вона втекла з дітьми від війни. Її розуміння страхів українців, які залишили свою батьківщину після повномасштабного вторгнення Росії, ґрунтується не лише на професійному досвіді, а й на особистому.
- Пані Оксано, одразу окреслимо рамки: коли ми говоримо про українців за кордоном, то маємо на увазі виключно біженців, які опинилися там через повномасштабну війну і не підлягають призову. Як можна категоризувати цих людей?
Я не узагальнюю своїх клієнтів, адже кожна людина унікальна і заслуговує на індивідуальний підхід. Але якщо спробувати умовно класифікувати, то можна виділити дві категорії. По-перше, є ті, хто вирішив змінити місце проживання і будує своє життя, орієнтуючись на це рішення. Переїзд в іншу країну заради втілення мрій – це суттєвий крок, що вимагає глибокого внутрішнього усвідомлення. По-друге, є українці, які знаходяться за кордоном, відчуваючи, що їхній час там є тимчасовим – вони не прагнуть до кращого життя, а лише шукають способи витримати труднощі.
Також я б поділила на тих, хто дуже покладається на приймаючу країну, і працюючих українців, які вже стоять на ногах. Останні іноді навіть працюють не в тій країні, де проживають, і за необхідності можуть дозволити собі переїзди.
- Якщо орієнтуватися на біженців у країнах, що прийняли найбільше українців з 2022-го року - Польщу та Німеччину, - що найбільше турбує тих із них, хто планує одного дня повернутися додому?
- Якщо ми говоримо про тих, хто поїхав у Польщу, то багато з них живуть у матеріальній напрузі. Справлятись із життям за кордоном, особливо якщо людина несе відповідальність за декількох людей - це не просто.
Частково їх хвилює їхня ізольованість. Дехто досі відчуває себе інакшим. Частими є опасіння негативного ставлення до себе в суспільстві.
В Німеччині трошки інша ситуація - я сама там прожила рік. Там процес інтеграції організований таким чином, щоб у людини було відчуття того, що вона тут надовго, навіть назавжди.
Я добре пам'ятаю, як важко мені було впоратися з емоціями, адже до 2022 року я навіть не думала про еміграцію. Перші місяці були справжнім шоком, і я зіткнулася з безліччю процедур, які потрібно було пройти, зокрема, оформлення податків. Вони організовані так, що складається враження, ніби ти плануєш залишитися тут на 20 років. Це викликало у мене відчуття тривалої прив'язаності, що мені дуже не подобалося, і я намагалася протистояти цьому.
- Наскільки ефективна така політика інтеграції?
Для багатьох це виявилося ефективним рішенням. У Німеччині здається, що залишити все це — означає повністю відмовитися від результатів, на які витрачено стільки зусиль. А це зовсім не легка справа.
Залежність від держави обмежує індивіда у його виборах. Проте ця система виступає як надійний батьківський образ, адже можна бути впевненим, що в разі непередбачуваних обставин, наприклад, діти залишаться в безпеці.
Однак це відчуття обмеження, яке виникає, є ментально важчим для українців. Ми звикли покладатися на власні сили і до свободи життя.
Однією з ключових рис життя в країні, що переживає конфлікт, є постійна невизначеність щодо майбутнього та відсутність моральної готовності до розробки довгострокових стратегій. Як це впливає на біженців?
Ця невизначеність залишається такою ж, як і раніше. Не маю на увазі, що вона більша (ніж у наших співвітчизників на батьківщині - УП), бо можуть почати кидати в мене помідорами.
- Чи зникає страх невизначеності перед майбутнім, коли країна дає тобі більше гарантій?
Він поступово зменшує свою інтенсивність, але все ще залишається актуальним. Йдеться про різні аспекти: не лише про моє власне майбутнє та майбутнє моїх дітей, а й про долю моєї країни та народу. Ці питання хвилюють людей, навіть якщо вони не перебувають в Україні.
Багато років тому жителька Київщини Тетяна Бутевич мріяла поїхати до Польщі на заробітки. Тепер вона знає: з мріями варто бути обережною, бо вони мають звичку здійснюватися, але зовсім не в той путь, який ти собі уявляв. У березні 2022-го Тетяна втекла до Польщі від війни. Думала, на два тижні; потім знайшла роботу в музеї й поки не планує повертатися.
Спочатку її терзали думки, які виникали зсередини. У музеї панувала тиша, тоді як вдома колишні сусіди здригалися від звуків вибухів. Але з часом Тетяна зрозуміла, що в Польщі зможе зробити більше для України. Цей вибір став її першим кроком на шляху до внутрішнього спокою.
- Якщо я опинюся в Україні, то, можливо, навіть завдам шкоди, адже буду витрачати державні кошти на опалення. Натомість тут можу щомісяця відправляти по 200 злотих туди, а іноді й більше, - так вона висловлює свої прості міркування.
Бутевич усвідомлює, що їй просто поталанило. Серед її друзів лише одна людина з п'яти змогла знайти прийнятну роботу. Решта ж працюють на важких і малоприбуткових посадах.
Саме так, це про українку Людмилу. Раніше вона викладала економіку в технікумі, а тепер займається прибиранням квартир. Іноді їй доводиться прибирати до восьми помешкань за день. Спочатку Людмила намагалася поєднувати обидві роботи: перевіряла зошити в трамваї, проводила онлайн-уроки, тримаючи в одній руці телефон, а в іншій - ганчірку. У результаті вона схудла на шість кілограмів і вирішила, що більше не повернеться до технікуму в наступному навчальному році.
Вона досі здригається від вою сирен, а новорічні салюти для неї - справжній кошмар. Але найбільше стресу у вихідні, коли в Людмили є час читати новини з України. Вони доводять її до сліз. І тоді рятує ложечка коньяку, заспокійливе або волонтерство.
Що може змусити її повернутися додому? Припинення війни — це лише один з аспектів. Потрібна також можливість знайти роботу з адекватною зарплатнею, адже Людмила не прагне повертатися до викладацької діяльності.
- Якщо тут залишиться робота, то буде доцільніше залишитися, щоб надавати допомогу, - зазначає вона. - Ви ж розумієте, що підтримка буде необхідна навіть після завершення війни: потрібно допомагати хлопцям оговтатися, та й дітей з хворобами чимало...
- Що в українців за кордоном відбувається з почуттям гідності?
О, Боже! Це дійсно складне питання, яке може бути болючим. Чи впливає на почуття власної гідності отримання допомоги від місцевих мешканців та соціальних виплат? Для багатьох - так, впливає.
Для мене особисто переїзд до іншої країни (в 2023 році Пшегорницька залишила Німеччину та оселилася в Іспанії - УП) став переломним моментом, коли я прагнула відновити свою суб'єктність і відчути, що я знову маю право ухвалювати рішення. Адже до цього я приймала їх протягом 39 років.
Для мене було надзвичайно важливо зберегти свою гідність і не звертатися за соціальною допомогою. Психологічний комфорт часто має більшу цінність, ніж матеріальні ресурси. Крім того, я прагнула відновити відчуття контролю над своїм життям, тому вирішила переїхати до міста, яке любила ще до початку повномасштабної війни.
Проблема гідності постає перед людьми не в ті миті, коли їхнє місто зазнає обстрілу. Вона виникає тоді, коли людина нарешті вдихає повітря, піднімаючи голову з води.
У цьому контексті величезну роль відіграють люди, які нас оточують. Якщо відмінності постійно акцентують, вони можуть сприйматися як щось негативне. Коли суспільство підкреслює другорядність, індивід може або відчувати гнів і опір, або ж намагатися вписатися в його рамки, навіть не усвідомлюючи цього. У другому випадку є ризик втрати власної самооцінки.
Як часто люди відчувають страх висловити свої скарги іншим через почуття сорому перед співвітчизниками, що залишилися в рідній країні?
- Нон-стоп. Це одна з головних ліній у переживаннях українців за кордоном. Це масове явище, коли бояться жалітися, не відчувають, що це достойна підстава.
Це відповідальність тих, хто залишився. Я маю значний досвід, і це стосується приблизно 90% моєї групи. Деякі бояться осуду та критики, тоді як інші не усвідомлюють, що мають право на свої почуття.
Чи має синдром вижившого якийсь обмежений термін?
Звичайно, з часом це відчуття послаблюється. Ми не можемо вічно переживати жодне почуття на піку емоцій. Але ми ж обговорюємо деструктивну провину, а не ту, що виникає через вчинки. Якщо ця провина призводитиме до розколу – я окремо, а суспільство окремо, – тоді люди можуть шукати менші спільноти, знайомитися з тими, хто має схожий досвід, і знаходити підтримку в цій спільності. Або ж це відчуття може перетворитися на дію: надання допомоги іншим, що стане способом спокутування провини.
Соціальні мережі відкрили перед нами нові горизонти, створивши світ, де панують публічні гіперфіксації на власних переживаннях і нехтування емоціями інших. Коли ви стикаєтеся з знеціненням почуттів біженців від користувачів, які проживають в Україні, що це для вас означає?
- Є моменти, де це транслюється дуже прямо. Наприклад, новорічна промова президента 2023-го року ("...Одного дня доведеться поставити собі питання: хто я? Зробити вибір, ким я хочу бути. Жертвою чи переможцем? Біженцем чи громадянином?" - з промови Зеленського, - УП). Я знаю, що вона образила дуже багатьох людей. І в той же час дуже багато людей в Україні, яких я поважаю, щиро не розуміють, що не так із нею.
Коли президент заявляє: "Вам потрібно вирішити, ким ви хочете бути – біженцем або громадянином", це стає офіційною позицією держави. Які наслідки матиме акцент на розділах у суспільстві? Це призведе до того, що люди не повернуться.
Чи впливає якийсь рівень напруги в соцмережах на те, як люди почуваються? Так, тому що в соцмережах цієї напруги більше, ніж у реальному житті. Розумієте? Люди, що спілкуються між собою чи їздять на якийсь час додому, цю напругу знижують. А соцмережі посилюють.
Яка, на вашу думку, причина такого явища в соціальних мережах?
Оскільки людям в цілому важко приймати різноманіття, суспільство під час війни стає більш поляризованим. Це природний психічний механізм: ми прагнемо до перемоги, тому й відбувається поділ на протилежні сторони.
Цікаво, що коли в суспільстві стаються публічні дискусії з осудом українців за кордоном, то вони ранять тільки тих людей, хто і так рефлексує та відчуває провину.
Чи може відчуття ізоляції, яке переживають українці за межами країни, бути свідомим вибором для створення своєрідного захисного простору?
- Це не свідоме капсулювання. На жаль, травма має такий побічний ефект як ізоляція. І вона відбувається не через те, що: "Бе-бе-бе, я закриюсь від суспільства". Просто в людей не виходить інакше: не тільки буквально спілкуватись, а іноді просто емоційно контактувати.
Травми, пов'язані з насильством та загрозами для життя, часто призводять до самоізоляції. Аналогічно, травми втрати можуть викликати відчуття ізоляції. Я зустрічала багатьох людей за межами країни, які живуть у глибокій самотності. І це зазвичай не є свідомим рішенням.
Бажаю підкреслити важливий аспект. Українці, які вирішили оселитися за межами країни та створювати своє життя в нових умовах, мають можливість або інтегруватися в наше суспільство в його широкому контексті, або ж залишитися осторонь. Це, в свою чергу, залежить від загального підходу.
Чи вони будуть представниками українських інтересів у широкому розумінні завжди - залежить, зокрема, від українського суспільства. Є такий радянський наратив: якщо людина поїхала за кордон, то вона зрадник батьківщини. Якщо його продовжувати, то, подумайте, як це впливатиме на контакт із українцями, які живуть за кордоном?
Проте, якщо розглядати те, як ці особи підтримують і захищають наші інтереси за межами країни, це вже виглядає інакше.
З початком конфлікту між Росією та Україною в 2014 році українка Вікторія Батрин заснувала у Варшаві фонд під назвою Uniters. Головною метою організації стала підтримка дітей, які втратили батьків у війні. У 2022 році потреби змінилися, і фонд почав зосереджуватися на допомозі дорослим. Uniters розпочав збір ресурсів для збройних сил, а згодом також почав надавати їжу та одяг біженцям, які зверталися до офісу фонду.
Для тих, хто відчуває, що все навколо руйнується, цей простір перетворився на тихий острівець стабільності посеред бурі. Як виявило опитування серед волонтерів і підопічних фонду, практично всі вони мають намір повернутися на батьківщину в Україну.
Однак спостереження Батрина з України викликають занепокоєння:
Досить часто можна почути звинувачення на адресу тих, хто виїхав за кордон, що їм легко говорити з-за кордону. Але ці слова часто звучать від людей, які, залишаючись в Україні, не надають жодної підтримки армії чи державі. Це зовсім не правда, що перебувати далеко від батьківщини — це просто. Мені здається, що життя за межами країни часто виявляється набагато складнішим, ніж вдома. Я усвідомлюю, що в Україні існує небезпека, бомбардування та руйнування, але люди, які тут, психологічно виснажені, вони переживають і намагаються робити все можливе, щоб допомагати. Без волонтерського тилу, який підтримує фронт, ми не змогли б витримати.
Окрім нерозуміння з боку своїх співвітчизників, Батрин також спостерігає за погіршенням стосунків між біженцями та місцевими жителями.
- Я перебуваю в Польщі з 1997 року, але не пригадую, щоб польсько-українські відносини були такими, як зараз, - ділиться вона. - Ситуація настільки погіршилась, що я навіть не уявляю, скільки десятиліть знадобиться, щоб все повернулося на свої місця.
- Є ті, хто перед сном надягає піжаму не для комфорту, а щоб у разі ракетного удару їхні тіла не витягали з-під завалів оголеними. І є ті, хто засинає з думкою про завтрашній сніданок. Цих людей не можна протиставляти одне одному. Але поясніть, чому?
- Тому що немає інструменту, лінійки і шкали Омів чи Ампер, які б вимірювали глибину страждань. Нема! Ну не існує такого.
Чи психіка може реагувати дуже болісно на досвід, який з іншої точки здається незначним? Може.
Яка ступінь страху у тих, хто емігрував, перед можливістю бути неприйнятими у своїй рідній країні?
- Це одна з причин, чому люди вагаються, чи повертатись. Страх неприйняття суспільством - сусідами, знайомими, друзями. Дуже багато разів таке чула. Того, що будуть ображати дітей. І що не зможе людина реадаптуватись вдома.
- Ми багато говоримо про почуття дорослих, а з чим стикаються діти, які переїхали разом із батьками?
Розглянемо питання з точки зору вікових категорій. Найбільші труднощі при переїзді відчувають підлітки, особливо діти старшого віку. Хоча деякі з них успішно адаптуються й навіть вступають до університетів, інші стикаються з серйозними емоційними труднощами. Це призводить до високого рівня депресії серед молоді.
Одним із поширених побоювань батьків, які планують повернення в Україну, є страх, що їхніх дітей можуть цькувати в школі. Проте це питання цілком вирішуване. Необхідна єдина позиція з боку держави, яка б забезпечила доброзичливий прийом для цих дітей. Іноді, коли діти повертаються до своїх навчальних закладів, їм можуть ставити запитання на кшталт: "Покажи, чого ти навчився". "Пройди тести". "Тобі, можливо, доведеться перейти до меншого класу".
Чи траплялися вам українці, які емігрували за межі країни у 2022 році і нині почуваються щасливими?
Зустрічала їх, але можу перелічити всіх лише на пальцях однієї руки.
Отже, запитання з глянцевих видань: у чому полягає їхній секрет щастя?
У одному з випадків це було усвідомлене рішення. Важливо, щоб людина внутрішньо прийняла рішення про зміну місця проживання, адже можна прожити багато років, так і не зробивши цього кроку в душі. В іншій ситуації на особисті стосунки особи вплинули певні обставини. А в третьому випадку соціальна обстановка стала вирішальною: родина знайшла нових друзів, які повністю поділяють українську культуру.
Отже, щоразу це унікальний наратив.
#Національний банк України #Податок #Європа #Росія #Українська правда #Україна #Президент (державна посада) #Київ #Українці #Володимир Зеленський #Польща #Німеччина #Біженець #Радянський Союз #Мігрант #Стратегія #Польське золото #Друга Польська Республіка #Суспільство #Варшава #Іспанія #Телефон #Соціальна мережа #Повітря #Волонтерство #День (Київ) #Гідність #Новий рік #Київщина #Страх. #Вікторія (штат) #Напруга #Соціальна ізоляція
