Сергій Антоненко — юрист, інвестор та благодійник. Він є засновником інвестиційно-консалтингової компанії ТОВ "Парадігма.Юкрейн" (ICCP.U) і благодійного фонду з такою ж назвою.
Чи можливе для благодійної організації здійснювати інвестиції, зберігаючи при цьому свій неприбутковий статус?
Уявіть благодійний фонд, який має соціальну програму по відновленню людського капіталу, щойно зібрав кошти на трирічну освітню програму для дітей-сиріт і дітей чиї батьки позбавлені батьківських прав, допомагає вступити в ЗВО за спеціальностями, які вкрай необхідні для відновлення економіки і відбудови України і цілому. Підготовчі курси до НМТ, супровід вступу в наявній мережі закладів освіти від коледжу до університету по всій країні, повна оплата навчання до диплома бакалавра. Перший рік профінансувати неважко - гроші вже на рахунку. А другий і третій? Їх ще потрібно знайти, і зробити це доведеться в період війни і активної допомоги військовим формуванням, вигорання донорів і конкуренції за увагу тих самих компаній та людей, які й так втомилися жертвувати. Постає майже єретичне для української благодійності питання: чи може благодійний фонд частину отриманих сьогодні коштів не витратити одразу, а розмістити на депозиті чи в державних облігаціях - щоб гарантовано, без ризику "зависання" програми на другому курсі, профінансувати навчання дітей до кінця? Відповідь на це питання є, вона юридично обґрунтована набагато краще, ніж здається на перший погляд, і саме вона змушує поставити ширше питання: чи не час українському благодійному сектору подорослішати?
Сфера запитів
Українська благодійність виникла та розвинулася швидко та в умовах вимушеної необхідності. Внаслідок повномасштабної війни за короткий проміжок часу з'явилося безліч фондів, зборів та волонтерських ініціатив, які, безумовно, врятували численні життя. Проте за майже чотири роки в цій сфері усталився один основний формат: на початковому етапі свого розвитку фонд створює базову інституційну структуру – статут, внутрішні політики, положення, наглядову раду та звітність, після чого здебільшого зупиняється. Подальша діяльність фонду полягає у циклі "збір – витрата – звіт": отримані кошти витрачаються на конкретні цілі протягом кількох місяців, або максимум протягом року. Це пояснює, чому більшість українських благодійних організацій фактично є не інституціями, а посередниками у передачі допомоги: вони не накопичують ресурси, не інвестують у розвиток і не створюють фінансову подушку – їхня діяльність зводиться до збору та розподілу коштів.
Виняток становлять лічені фонди з материнською комерційною структурою, які належать представникам великого бізнесу, для яких потік фінансування від засновника є нормою, а не подвигом. Але що робити молодшим фондам без корпоративного "батька", зате з прозорою місією, багаторічними програмами, розрахованими не на місяці, а на роки?
Три роки: питання на роздоріжжі
У такій ситуації опинився фонд, про освітню програму якого я згадував раніше. Отримавши певну суму на цільову програму, організація має два можливі варіанти. Перший – розподілити всю суму між максимальною кількістю учасників, профінансувавши перший рік навчання для якомога більшої кількості дітей, сподіваючись, що в наступні роки з’являться нові спонсори. Другий варіант – вибрати меншу кількість дітей, але одразу зарезервувати кошти на весь період реалізації програми та супроводу навчання, при цьому розмістивши залишок так, щоб він приносив прибуток, який частково компенсуватиме інфляцію та витрати на адміністрацію. Перший шлях говорить про масштабність, красиві фотографії успіху та ризик незавершеності. Другий – про відповідальність і фінансову дисципліну. Обидва варіанти мають право на існування. Проте другий варіант ставить перед собою важливе юридичне питання: чи може неприбуткова організація, якою є благодійний фонд за визначенням, розміщувати кошти на депозитах, купувати цінні папери, брати участь у капіталі комерційних підприємств і отримувати дивіденди, не втрачаючи при цьому свій неприбутковий статус?
Що насправді стверджує закон?
Закон України "Про благодійну діяльність та благодійні організації" № 5073-VI надає більш чіткі роз’яснення, ніж зазвичай вважається у сфері благодійності. У статті 16 чітко зазначається, що благодійні організації мають право володіти грошовими коштами, цінними паперами, а також нерухомим і рухомим майном та нематеріальними активами. Законодавець не вбачає в наявності фінансових активів загрозу для статусу неприбутковості. Крім того, ця стаття дозволяє фондам здійснювати підприємницьку діяльність, яка не переслідує мету отримання прибутку як основну, але допомагає у досягненні статутних цілей. Єдине обмеження полягає в тому, що адміністративні витрати не можуть перевищувати 20% від річного доходу.
Особливо варто звернути увагу на статтю 9 закону, яка регулює управління благодійними ендавментами. Відсотки та дивіденди, отримані від цих ендавментів, призначені для забезпечення підтримки бенефіціарів, реалізації благодійних програм або спільних благодійних ініціатив. Українське законодавство не лише "не забороняє" благодійним фондам отримувати інвестиційний дохід, а й запроваджує окремий інститут, що спеціально для цього створений. Крім того, стаття 5 закону класифікує управління ендавментами як один із видів благодійної діяльності, ставлячи інвестиційне управління капіталом на один рівень із наданням безпосередньої допомоги.
Податковий кодекс вводить ключовий елемент, що має велике значення. Зокрема, пункт 133.4 статті 133 окреслює умови, за яких організація може зберігати статус неприбуткової: в установчих документах має бути зафіксована заборона на розподіл доходів серед засновників, членів, працівників та осіб, пов'язаних із ними. Цей нюанс, який часто залишається поза увагою навіть досвідчених юристів, говорить про те, що фінансування статутної діяльності організації не вважається розподілом доходу. Хоча може здаватися, що існує суперечність між "інвестиційним доходом" та "неприбутковістю", насправді вона є лише в контексті використання доходу. Організація може отримувати дохід з депозитів або цінних паперів, але не має права розподіляти його між засновниками. Натомість, реінвестиції в статутні програми цілком допустимі. Це підтверджується підпунктом 14.1.268 Податкового кодексу, де зазначено, що відсотки, дивіденди, роялті та інвестиційний прибуток класифікуються як "пасивні доходи", які мають окремий рядок 1.9 у щорічному звіті неприбуткової організації. Держава не лише визнає такі доходи, але й регулює їх у звітності.
Де завершується зона комфорту.
Проте буква закону - це лише половина картини; друга половина - практика її застосування, а вона в українських реаліях менш однорідна. Розміщення коштів на банківському депозиті - найбезпечніша зона: кілька індивідуальних податкових консультацій Державної фіскальної, а згодом Державної податкової служби (2019-2021 років) послідовно підтверджують, що відсотки за депозитом не позбавляють організацію неприбуткового статусу, якщо вони спрямовані на статутну діяльність без розподілу.
Дивіденди, отримані від участі в комерційних товариствах, відносяться до категорії помірного ризику. Яскравим прикладом є випадок 2021 року, коли податкова служба підтвердила, що участь неприбуткової організації в комерційному товаристві як засновника або учасника, а також отримання дивідендів, не є підставою для виключення з реєстру неприбуткових організацій. Проте цей випадок стосувався не благодійного фонду, а спілки споживчих товариств, тому покладатися на нього як на прецедент може бути ризиковано. Кожному фонду слід отримати індивідуальну консультацію, а не спиратися на чужі приклади.
Ситуація з державними облігаціями внутрішньої державної позики та цінними паперами в цілому є значно менш сприятливою. У консультації 2020 року податковий орган, відповідаючи на запит громадської організації щодо можливості придбання ОВДП, фактично ухилився від конкретної відповіді. Проте зміст листа натякає на неофіційну заборону, незважаючи на те, що логічно ці облігації можна вважати не менш надійним інструментом для збереження ліквідності, ніж банківський депозит. Щодо депозитів податковий орган висловився більш прихильно, посилаючись на право організації використовувати кошти відповідно до своїх статутних документів. Однак цю ж норму в контексті облігацій чомусь було проігноровано. Це радше свідчить про правову невизначеність, а не про реальну заборону, що створює певні труднощі для роботи сектора.
І, нарешті, ми підійшли до визначальної межі: систематична та активна підприємницька діяльність, що орієнтована на отримання прибутку як основної мети, а не як засобу для фінансування програм. У кількох консультаціях податкова служба звертає увагу на статтю 42 Господарського кодексу: діяльність, що має на меті постійне отримання прибутку, класифікується як підприємництво і не відповідає визначенню неприбуткової організації. Ця межа не проходить між "інвестуванням" і "неінвестуванням", а скоріше між пасивним портфельним вкладенням і активним управлінським контролем бізнесу.
Заняття за межами країни
Аналіз розвинутих юрисдикцій вказує на ключову проблему української моделі — не так заборону, як брак чіткої деталізації. У США приватні фонди регулюються розділом 4944 Кодексу внутрішніх доходів, який зобов'язує їхніх управителів дотримуватись "звичайної ділової обачності" і визначає ризикові інструменти, такі як маржинальна торгівля, короткі позиції та спекулятивні опціони. Розділ 4943 обмежує контроль над бізнесом до 20% голосуючих акцій разом із пов’язаними особами, тоді як розділ 4942 вимагає від фонду щорічно інвестувати не менше 5% вартості активів у статутну діяльність. Для інвестицій, що мають переважно благодійну мету, передбачено пільговий режим, який звільняє від жорстких правил обачності.
У Великій Британії Комісія з благодійності в оновленому 2023 року керівництві прямо визначає, що навіть кошти на депозитному рахунку є інвестицією, яка підпадає під фідуціарний обов'язок довірчого управителя діяти розсудливо. А для фондів із безстроковим капіталом передбачено підхід "сукупної дохідності", який дозволяє витрачати не лише поточний дохід, а й частину приросту капіталу - за рішенням управителів, без погодження з регулятором.
Українська модель має концептуальні паралелі з цими системами: таке ж розмежування між пасивним доходом і активним підприємництвом, аналогічна заборона на розподіл, а також вимога щодо цільового використання. Проте, вона значно відстає від них у плані деталізації: відсутній перелік дозволених та ризикових фінансових інструментів, немає чітко визначених квот контролюючої участі у бізнесі, відсутній обов'язковий мінімум для розподілу, а також немає регулярно оновлюваних методичних рекомендацій для керівників фондів. Це і є справжнім джерелом правової невизначеності — не обмеження закону, а його недостатня деталізація.
А що скаже суспільство?
Слід відверто визнати, що існує ризик, про який юристи говорять значно рідше, ніж про питання оподаткування — це ризик репутаційний. Українські донори звикли до простої системи: кошти, переказані сьогодні, повинні протягом кількох тижнів дійти до конкретного одержувача. Вислів "фонд поклав частину зборів на депозит" може викликати більше підозріння, ніж довіру, особливо в суспільстві, яке стало свідком численних скандалів, пов'язаних із нецільовим використанням благодійних коштів.
Проте ця підозра базується на плутанині між двома поняттями: розміщення коштів на депозиті та їх привласнення. Ендавменти Гарварду, Єлю чи Оксфорду являють собою мультимільярдні інвестиційні портфелі, і жоден випускник не сприймає це як зловживання; навпаки, це свідчить про фінансову відповідальність. Аналогічно, у британській благодійній сфері зберігання коштів на депозитах офіційно вважається формою інвестування. Варто згадати також про розвиток корпоративного управління в Україні, де більшість благодійних фондів мають наглядові ради, які виконують контрольну функцію. Це може стати запобіжником проти розподілу коштів між власниками фонду, що, в свою чергу, допоможе уникнути ризику втрати статусу неприбуткової організації. Було б логічно, щоб у благодійному фонді з дворівневою наглядовою радою, окрім стратегічного комітету, існував також інвестиційний комітет. Цей комітет відповідав би за перерозподіл коштів, їх примноження та диверсифікацію ризиків недостатності фінансування для поточних програм. Справжня проблема в українському сприйнятті полягає не в самій практиці, а в її відсутності прозорості: більшість фондів або не займаються інвестиціями зовсім, або роблять це в закритому режимі, без публічної інвестиційної політики. Держава, до речі, вже фактично визнала легітимність пасивного доходу неприбуткових організацій, виділивши окремий рядок 1.9 у податковій звітності. Сектору необхідно зробити те ж саме відкрито, а не лише для податкових органів.
Що необхідно для розвитку благодійної сфери?
Відповідаючи на запитання про те, чи повинен український благодійний сектор перейти до нового формату інституційного розвитку, можна однозначно стверджувати - так: традиційна модель "збір-витрата-звіт" не відповідає потребам багаторічних програм, кількість яких постійно зростає. Для того, щоб здійснити перехід від моделі прохання до моделі інституційного розвитку, необхідно реалізувати щонайменше чотири ключові аспекти.
По-перше, законодавча визначеність. Податковий кодекс і Закон № 5073-VI потребують не революції, а уточнення: чіткого переліку дозволених інвестиційних інструментів за аналогією з американським чи британським регулюванням, усунення сірої зони довкола державних облігацій, можливо - орієнтовної кількісної межі участі фонду в статутному капіталі підприємств, щоб відмежувати пасивну інвестицію від контролюючої участі в бізнесі.
По-друге, інституційна інфраструктура всередині самих фондів. Наглядова рада, яка існує лише на папері для галочки перед грантодавцем, не виконує своєї функції. Фонд, який планує довгострокові програми, потребує реальної інвестиційної політики - документа, що визначає допустимі класи активів, ліміти концентрації, процедуру прийняття рішень і порядок урегулювання конфлікту інтересів, коли рішення торкається компаній, пов'язаних із засновниками.
По-третє, галузеві стандарти: узгоджені між провідними фондами модельні політики та рекомендації - так само, як у Великій Британії їх формує Комісія з благодійності, а в США - усталена практика й роз'яснення податкової служби. Поки що кожен український фонд, який наважується на подібний крок, змушений замовляти індивідуальну консультацію й діяти навпомацки, без орієнтирів галузі.
І по-четверте, найважливіше, - публічність самої практики. Фонд, який хоче зберегти довіру донора й будувати фінансову сталість, повинен розповідати про інвестиційну діяльність так само відкрито, як про благодійні програми: скільки коштів зарезервовано, у що вкладено, який дохід отримано і на яку програму він спрямований. Прозорість, а не відмова від інвестування, - ось що зберігає довіру.
На завершення
Благодійний фонд, який фінансує навчання дитини-сироти до диплома даючи їй шанс на нормальне життя, а державі "даруючи" молодого спеціаліста вивченого для стратегічно важливих галузей, в супереч абсолютній байдужості і незацікавленості в будь-якій підтримці з боку держави, не повинен щороку заново благати підтримати збір "на банку", сподіватись на появу грантової програми, чи бігати по підприємствам з протягнутою рукою, щоб продовжити вже розпочаті програми - і не повинен обирати між обережністю та відповідальністю перед дитиною, яку вже взяв під опіку. Українське законодавство, як не дивно, уже дає для цього достатньо інструментів - від ендавменту до визначення пасивних доходів у Податковому кодексі. Бракує не дозволу, а культури використання: чітких правил, зрілого врядування й публічної готовності говорити про гроші так само відкрито, як про місію. Саме це і є інституційна зрілість, яку українській благодійності ще належить здобути.
#Україна #Інвестиції #Бізнес #Облігація (фінанси) #Прибуток (економіка) #Ощадний рахунок #Модель #Податковий кодекс України #Господарська діяльність #Юрист #Благодійна організація #Благодійність (практика) #Безпека (фінанси) #Неприбуткова організація #Виплата роялті #Статут #Людський капітал #Велика Британія #Америка #Капітал (економіка) #Дивіденди #Право на власність #Нематеріальний актив
