Виклики на Близькому Сході для Трампа: які трансформації чекають на американську політику в цьому регіоні?

Дональд Трамп разом із наслідним принцом Саудівської Аравії Мухаммедом бін Салманом. Ер-Ріяд, 14 травня 2025 року.

У своєму турне Близьким Сходом цього тижня Дональд Трамп стикається з регіоном, який суттєво змінився порівняно з часами його першої каденції.

Проблема конфлікту між Ізраїлем та Палестиною залишається актуальною і досі, поряд з викликами, що виникають через ядерні програми Ірану та політичну нестабільність в Іраку, Лівані, Лівії, Сирії та Ємені.

Але це старе вино тепер розлите в нові пляшки.

Крім привабливих заголовків про намір Трампа отримати Boeing-747 у подарунок від Катару, виникають нові тренди, які трансформують ситуацію в регіоні і ускладнюють виклики для американської зовнішньої політики.

Найбільш вражаючою зміною є посилення ролі Ізраїлю як регіонального надгравця.

Це трапилося внаслідок атаки ХАМАС на Ізраїль, що відбулася 7 жовтня 2023 року.

За сприяння адміністрацій Байдена та Трампа, а також в умовах бездіяльності арабських режимів у підтримці палестинців, Ізраїль завдав потужного удару по ХАМАС і "Хезболлі", ліквідувавши значну частину їхнього керівництва.

За підтримки США, Європи та дружніх арабських країн він ефективно відбив два безпосередні ракетні удари Ірану.

Відповідаючи на загрози, Ізраїль провів авіаудар, який, за інформацією, знищив велику частину іранських потужностей із виробництва балістичних ракет та систем протиповітряної оборони. Це дало Ізраїлю можливість досягти "контролю над ескалацією": він тепер здатний як нарощувати, так і обмежувати свою військову силу відповідно до своїх стратегічних цілей, а також стримувати дії супротивників.

Ізраїль також змінив підхід до захисту своїх кордонів у Газі, Лівані, на Західному березі та в Сирії, вживаючи превентивних заходів і самостійно нейтралізуючи потенційні загрози.

Здавалося б, природним розвитком подій мав би стати перехід цієї військової переваги у сферу політичних угод або мирних домовленостей. Однак праворадикальний уряд під керівництвом прем'єра Біньяміна Нетаньягу, здається, не виявляє інтересу до таких ініціатив і навряд чи готовий змінити свій напрямок.

До того ж укладання нових угод залежить і від наявності лідерів серед палестинців та ключових арабських країн, які готові взяти на себе цей ризик.

Арабський регіон, тим часом, залишається в хаосі. Як мінімум п'ять арабських держав стикаються з глибокими внутрішніми кризами або ж повним розвалом державності.

У цьому вакуумі сили посилилися два альтернативні полюси.

Перша група -- це держави Перської затоки: Саудівська Аравія, ОАЕ та Катар. Вони відносно безболісно пережили "арабську весну", мають стабільні авторитарні режими і великі ресурси, що дозволяє їм домінувати у регіоні.

Друга група -- неарабські держави: Ізраїль, Туреччина та Іран.

Це єдині держави в цьому регіоні, які можуть здійснювати військові операції за межами своїх територій.

Незважаючи на внутрішні труднощі, ці країни змогли підтримувати стабільність, відзначаються міцними економіками, розвиненою системою безпеки, потужними розвідувальними можливостями та здатністю виробляти власну військову техніку.

Одна (Ізраїль) є найближчим союзником США у регіоні, інша (Туреччина) -- член НАТО і новий посередник у Сирії, третя (Іран) -- попри втрати серед своїх проксі-сил, зберігає вплив завдяки ядерній програмі, яка утримує її в центрі уваги США та Ізраїлю.

Хоча ці три держави викликають недовіру в арабських режимів, усі визнають їх як гравців, з якими не варто сваритися.

Водночас ці країни знаходяться в стані конфлікту, оскільки мають суперечливі регіональні інтереси, і не мають наміру зникати. Їхній вплив продовжить зростати на фоні послаблення арабського світу.

Після атаки ХАМАС у жовтні здалося, що палестинське питання знову стало актуальним як для арабського світу, так і для світу загалом. Багато хто вказував на хвилю співчуття до цивільного населення Гази як доказ того, що питання не втратило значення.

ООН ухвалила резолюції з вимогою припинення війни, світ засуджував дії Ізраїлю, Міжнародний суд розглядав звинувачення у геноциді, а Міжнародний кримінальний суд видав ордери на арешт Нетаньягу і командувача військового крила ХАМАС (який згодом був убитий).

Проте стало очевидним, що напад 7 жовтня не привернув уваги до палестинської проблеми в міжнародному порядку денному, а, навпаки, поглибив ізоляцію палестинського народу, позбавивши його реальних можливостей.

Сполучені Штати продовжують надавати підтримку Ізраїлю, незважаючи на величезну кількість загиблих серед палестинців.

Арабські уряди не мають наміру чинити тиск на Ізраїль або Сполучені Штати. Міжнародна спільнота виявляється надто фрагментованою, зосередженою на власних інтересах, що ускладнює надання узгодженої підтримки Палестині.

Палестинський національний рух також переживає важкі часи: мешканці змушені вибирати між ХАМАС та президентом Махмудом Аббасом, чий вік стає все помітнішим. Перспективи для втілення концепції двох держав виглядають більш віддаленими, ніж будь-коли.

Наразі не відомо, яким чином адміністрація Трампа відреагує на ці події.

Очевидно, що вона зайняла проізраїльську позицію. Трамп, зокрема, фантазував про перетворення Гази на курорт у стилі Рив'єри.

Він відправив свого спеціального представника на Близький Схід, щоб допомогти у звільненні заручників, але досі не розробив жодної стратегії для післявоєнного відновлення ослабленого регіону.

Фактично Трамп повністю довірив розробку стратегії щодо Гази Ізраїлю, який тим часом поновив воєнну кампанію в регіоні. Також він погодився з агресивною політикою Ізраїлю щодо зміцнення кордонів з Ліваном і Сирією та підтримав наміри Ізраїлю на анексію на Західному березі.

Проте Трамп залишається надзвичайно непередбачуваним.

Він оголосив про нові переговори між США та Іраном у присутності Нетаньягу -- того самого, хто неодноразово намагався переконати президента, що єдиним вирішенням іранської ядерної проблеми є воєнне втручання.

Однак якщо ці переговори таки зрушать з місця або ж якщо зацікавленість Трампа у нормалізації відносин між Ізраїлем та Саудівською Аравією посилиться, він може опинитися втягнутим у близькосхідний переговорний процес -- з усіма його складнощами, включно з плануванням "на день після" для Гази та визначенням політичного горизонту для палестинців.

Ці можливі ситуації вже викликають напруженість між Трампом, який, до слова, не має наміру відвідувати Ізраїль під час своєї поїздки на Близький Схід, і рішучим Нетаньягу.

Але якщо враховувати абсолютний контроль Трампа над Республіканською партією, у Нетаньягу залишається дедалі менше можливостей апелювати до республіканців у разі незгоди з політикою Білого дому.

Як неодноразово переконалися багато союзників Америки, коли Трамп має певну мету, він не соромиться використовувати тиск для її досягнення.