"День бабака": чи можливо українській економіці розвиватися без рецесій?

Один із факторів неуспіху української економічної моделі в історичній ретроспективі -- це відсутність чіткого акценту та правильних, адаптивних до місцевих умов, налаштувань.

Які ж ключові фактори сприяють виникненню помилок? Давайте спробуємо розібратися, проаналізувавши головні характеристики можливих моделей розвитку.

Перш за все, виділимо основні критерії нашого аналізу, оскільки у ряді аналітичних звітів, зокрема офіційних, прогрес України до початку повномасштабної війни оцінювався як досить позитивний.

Утім, критерії успішності економічної моделі для країни, що розвивається, такі:

1) темпи зростання ВВП на рівні 5% на рік і більше;

2) позитивне сальдо торгівлі або незначний дефіцит;

3) динамічний рух ВВП на позначку у 1 трлн дол. у номінальному вимірі;

4) нехтування трудовою міграцією з території держави;

5) Значний обсяг інвестицій у національну економіку призводить до негативної міжнародної інвестиційної позиції, що перевищує 90% ВВП, головним чином завдяки приватним інвестиціям.

Тепер давайте проаналізуємо українську економіку до початку війни, користуючись цими критеріями.

Після 2010 року економічний розвиток України (за винятком деяких етапів відновлення після кризи) характеризувався помірними темпами зростання – приблизно 2-3% щорічно. Такий рівень зростання є прийнятним для розвинутих країн, але недостатнім для держав, що перебувають на стадії розвитку.

Тільки темпи зростання валового внутрішнього продукту, що перевищують 5% на рік, можуть забезпечити бідним країнам можливість зменшити рівень бідності та наздогнати більш розвинені західні держави.

Крім цього, у бідних країнах показники інфляції вищі, ніж у розвинених країнах, а отже, нестабільність обмінного курсу національної валюти періодично знецінює доларовий еквівалент ВВП.

Останні роки Україна демонструє постійний дефіцит у торговельному балансі. Наприклад, у 2019 році він склав мінус 12,5 мільярда доларів (з урахуванням товарів та послуг), що відповідало 6,25% від валового внутрішнього продукту (період повномасштабної війни не враховуємо).

В історії зростання ВВП України спостерігається своєрідний "день бабака", коли економіка кружляє зачарованим колом з умовним радіусом валового продукту у 200 млрд дол.

Вперше ми наблизилися до цього показника у 2008 році, коли валовий внутрішній продукт становив приблизно 180 мільярдів доларів. Проте це зростання було зупинено унаслідок Глобальної фінансової кризи.

У 2013 році ми знову підійшли до позначки в 200 мільярдів доларів ВВП, досягнувши 183 мільярдів доларів, проте в 2014-2015 роках зазнали втрат, що зменшили наші досягнення.

У 2021 році наш валовий внутрішній продукт, завдяки постпандемічній інфляції та зростанню цін на сировинні товари, досяг показника у 200 мільярдів доларів. Проте це зростання було перервано внаслідок масштабного вторгнення Російської Федерації.

Четвертий "підхід до снаряда" може статися цьогоріч -- ВВП, за різними оцінками, становитиме 200 млрд дол. Але...

Щоразу після такого зростання наш ВВП "кориговувався" до менших значень передусім під впливом зовнішніх обставин. Після 2008 року -- корекція на 117 млрд дол. у 2009-му; після 2013-го -- корекція на 90 млрд у 2015-му та після 2021-го -- корекція на 162 млрд дол. у 2022-му.

Безумовно, остаточні результати нашого ВВП у 2026 році стануть відомі лише з часом, але є відчуття, що певні зміни, ймовірно, матимуть місце і цього разу.

Які ж основні причини зростання ВВП у доларовому еквіваленті під час повномасштабної війни? Тим паче що 2022-го реальний ВВП у гривні обвалився на 28%, а дефіцит зовнішньої торгівлі товарами наближається зараз до 40 млрд дол. за рік.

Перша причина -- масштабні вливання в економіку зовнішньої фінансової та технічної допомоги, яка становить приблизно 40 млрд дол., або більш як 20% ВВП щорічно.

Друга — значний вплив державних витрат, особливо в області оборони.

Третя причина -- штучна стабільність гривні за рахунок тієї ж таки зовнішньої допомоги. Адже валютний еквівалент ВВП -- це результат ділення номінального ВВП у гривні на середньорічний курс гривні до долара.

Під час війни номінальний валовий продукт зазнав значного зростання завдяки впливу дефлятора, тобто показника інфляції. Для ясності: у 2021 році номінальний ВВП України становив 5,5 трильйона гривень, а у 2026 році його прогнозують на рівні 10,4 трильйона гривень, що є в 1,9 разу більше. Це зростання обумовлене переважно інфляційними процесами, а не реальним підвищенням валового продукту.

Оскільки всі наведені випадки "корекції" стали наслідком зовнішніх шоків, виникає питання: чи могла б українська економіка досягти мети в 1 трлн доларів ВВП, спираючись на сировинну основу, якби ці зовнішні шоки не мали місця?

Додатковий фактор "помилковості" моделі розвитку -- це постійна втрата людського капіталу у вигляді трудової міграції. Тобто наша економічна модель не забезпечувала економічно активного населення достатньою кількістю високооплачуваних робочих місць. Через це ще до повномасштабної війни українська трудова міграція за кордоном становила 4-5 мільйонів осіб (включаючи маятникову міграцію).

Враховуючи, що значні зарплати залежать від рівня доданої вартості, а вона, в свою чергу, обумовлена складністю економіки, спробуємо визначити цю ключову точку біфуркації.

Параметри українського експорту можна класифікувати наступним чином:

У 2005 році частка першої групи товарів у нашому експорті складала 71%, в той час як друга група займала 29%. Проте, у 2021 році, перед початком великої війни, ці показники змінилися: перша група становила лише 40%, а друга зросла до 60%.

Власне, національна економіка зазнала особливої структурної трансформації, що нагадує "перевернення".

В умовах війни ця пропорція ще більше змістилася, досягнувши співвідношення 25/75 на користь другої категорії товарів.

В абсолютних показниках обсяги промислового експорту зменшилися з 23 млрд доларів на рік до 9,8 млрд, що становить спад у 2,3 рази. Натомість експорт аграрної та сировинної продукції зріс з 9 млрд до 29 млрд доларів, що є збільшенням у 3,2 рази.

Зміцнення цих трансформацій у період повномасштабної війни надає нашому досвіду структурних змін особливого характеру. Зазвичай у часи конфліктів сировинно-аграрно-сервісні сектори економіки демонструють повільніші темпи зростання порівняно з промисловим сегментом, який отримує підтримку через державні замовлення та оборонно-промисловий комплекс.

Зміцнення сервісної та сировинної складових в експортній структурі, в свою чергу, вказує на продовження процесу деіндустріалізації.

Таким чином, оптимістичні заяви нашого уряду про прогрес у сфері оборонно-промислового комплексу можуть викликати певні сумніви. У світовій історії немає жодного випадку, коли військове виробництво успішно розвивалося в умовах деіндустріалізації та відсутності промислової активності. Це принципово неможливо.

Поворотним моментом у структурі нашого експорту став 2015 рік. Саме тоді експорт товарів другої групи вперше за своєю часткою перевищив експорт товарів першої групи.

Це сталося в результаті часткового знищення цілісного територіально-економічного регіону Донецько-Придніпров'я, головним чином через військові дії та захоплення частини Донбасу.

Однак, як видно з рисунка 1, основи для цього почали закладатися ще з 2011 року, коли країною керували представники Партії регіонів на чолі з Януковичем.

Таким чином, війна не створює нові тенденції, а скоріше підсилює та розширює вже існуючі. Зміна в структурі експорту відбулася б і без війни, але, можливо, лише через десять років.

Це ще раз підкреслює, що на політичному рівні зв'язок між приходом до влади різних угруповань правлячого класу та типом основної економічної моделі розвитку в певному сенсі є ілюзією.

Ще одним значущим показником є міжнародна інвестиційна позиція держави (МІП) — це різниця між активами (інвестиції, які країна робить в глобальну економіку) та пасивами (інвестиції, які світова економіка направляє в цю країну) (докладніше див. рис. 2).

Це той унікальний випадок, коли від'ємне значення для країни з динамічним рівнем розвитку є позитивним індикатором, який свідчить, що у цю країну заходить більше міжнародного капіталу, аніж витікає національного (звісно, якщо здебільшого це прямі інвестиції, а не суто кредити).

У 2015 році індикатор МІП у нас складав -38 мільярдів доларів, що відповідало 43% від ВВП (див. малюнок 3).

Подальша динаміка цього показника свідчила про його поступове наближення до нульової межі. Найвищого рівня він досяг у 2023 році під впливом війни та її наслідків. На 2024 рік цей показник знизився до -12,5 млрд доларів, що дорівнює 6,57% від валового внутрішнього продукту.

Таким чином, починаючи з 2015 року, українська економіка швидко втрачає свою інвестиційну привабливість. Хоча зовнішні інвестиції, здавалося б, надходять, відтік капіталу значно перевищує їхній приріст, що негативно впливає на чисту міжнародну інвестиційну позицію.

Україна поступово перетворюється на майданчик заробляння "швидких грошей" на аграрній і мінеральній сировині та стає одним із регіональних центрів відпливу приватного капіталу за кордон.

Тепер давайте знову звернемося до моделей еволюції.

Модель складної економіки -- це насамперед розвиток економічної складності, тобто промисловості за лінійкою доданої вартості. Але для цього треба вміти захищати свій внутрішній ринок і допомагати національному бізнесу захоплювати зовнішні ринки.

Це реалізується, серед іншого, завдяки державній підтримці складного експорту, що не пов'язаний з сировиною, зокрема через надання кредитів іноземним покупцям цієї високотехнологічної продукції.

В Україні ж державний Укрексімбанк замість кредитування експортних операцій своїх клієнтів кредитує сумнівні угоди з купівлі торговельно-розважальних центрів у Києві. А до війни купував облігації Укравтодору для фінансування "Великого будівництва".

Що ще гірше, наша модель сировинної економіки також не налаштована відповідним чином. Серед її недоліків можна відзначити вкрай обмежене включення ВВП у благополуччя широких верств населення.

Іншими словами, "прибуток" цієї економіки концентрується в руках кількох великих сировинних фінансово-промислових груп і транснаціональних корпорацій, а не розподіляється серед широких верств населення.

Єдиним засобом для досягнення такої інклюзії ВВП може стати Національний резервний суверенний фонд, що буде акумулювати ренту від природних ресурсів та митні збори з експорту сировини.

Кошти фонду могли б піти на структурну перебудову економіки у бік більшого рівня доданої вартості (сировинна залежність, яка перемагає сама себе) або розподілятися на персональні рахунки українців у вигляді "республіканської частки".

Від 2005 року загальний обсяг експорту аграрних сировин в Україні склав 440 мільярдів доларів, в той час як потенційний розмір економічно обґрунтованої ренти міг би досягнути 60 мільярдів доларів протягом наступних 20 років.

Лише за рахунок збору ренти та встановлення символічних експортних мит у розмірі 5% можна було б зібрати в такому фонді приблизно 80 мільярдів доларів, що становить по 2 тисячі доларів на кожного громадянина України. Якщо врахувати прибутки від інвестування протягом десяти років, ця сума могла б зрости до 5 тисяч доларів на людину.

Якщо обмежити використання "республіканської частки" лише новонародженими українцями, які з'явилися на світ з визначеної дати, то обсяг перерозподілу може значно зрости.

Втім, в Україні немає ані такого резервного фонду, ані системи експортних мит на сировину. Та й розмір сировинної ренти суттєво занижений.

Сировинна модель містить також специфічний "обмежувач швидкості" — експорт сировини. На відміну від складних промислових процесів, він не забезпечує зростаючої віддачі капіталу і підпорядковується певним фізичним обмеженням щодо зростання, вимірюючи обсяги в тоннах, кубічних метрах, бушелях або барелях.

Розглянемо ступінь складності економік та їх експортні показники:

Туреччина має експорт на рівні 256 мільярдів доларів, а її валовий внутрішній продукт становить 1,12 трильйона доларів. Відношення експорту до ВВП складає 23%.

Польща -- експорт 354 млрд дол., ВВП 0,91 трлн дол., відношення експорту до ВВП -- 38%;

Південна Корея демонструє вражаючі економічні показники: експорт становить 632 мільярди доларів, а валовий внутрішній продукт досягає 1,713 трильйона доларів. Відношення експорту до ВВП складає 37%.

Аргентина -- експорт 66 млрд дол., ВВП 0,65 трлн дол., відношення експорту до ВВП -- 10%;

Україна (2021 рік) -- експорт 56 млрд дол., ВВП 0,2 трлн дол., відношення експорту до ВВП -- 28%.

Таким чином, підвищення валового внутрішнього продукту в Україні, що базується на сировинних ресурсах, стимулюватиме зростання імпортних поставок, особливо в сегменті споживчих товарів. Водночас, збільшення імпорту вимагатиме адекватного зростання експорту. Проте, сировинний експорт має свої фізичні обмеження, що означає, що його подальше зростання може сповільнитися. В результаті, попри зростання імпорту, торговельний дефіцит буде лише збільшуватися.

До певного рівня у контексті платіжного балансу торгівельний "дефіцит" може бути покритий за рахунок кредитів та грошових переказів від трудових мігрантів. Однак, коли цей показник перевищить критичну межу в 10% від ВВП, активізується той самий механізм стримування, що призведе до девальвації гривні.

Валютний еквівалент валового внутрішнього продукту зазнає коригування в бік зниження, що знищить кількарічні досягнення в зростанні.

Для сировинної економіки це запрограмований стан і постійний "день бабака", який можна змінити лише за рахунок переходу до складніших моделей експорту, які дадуть нам змогу експортувати товарів не на 50 млрд дол. на рік, а як Туреччина чи Польща -- на 250-350 млрд дол. на рік (із сировиною такий експорт у нинішніх цінах для нас очевидно недосяжний).

У такому випадку наш валовий внутрішній продукт може зрости до 0,7-1 трлн доларів, що дозволить фінансувати оборонні витрати в обсязі 50 млрд доларів щорічно (в умовах миру і без підтримки ззовні).

В іншому разі на нас чекає так звана пастка бідності:

Аграрно-сировинна стратегія розвитку, особливо в умовах відсутності експортних мит на сировину та резервного фонду, створює оптимальні умови для виникнення рентної, сировинної та корупційної економічної моделі.

У цій моделі рента виступає як основа для "вуликів" корупції, магнатів і їхніх політичних клієнтів, формуючи кастове суспільство. Таке середовище є настільки ж сприятливим для розповсюдження корупційних "вірусів", як холодна зимова погода з нульовими температурами для епідемії грипу.