Зображення: Євген Шпагін Євген Глібовицький "Несправедливість рано чи пізно руйнує суспільство"
Що являє собою суверенітет держави в умовах сучасної геополітичної ситуації та як це вплине на наше майбутнє? Деякі українські політики висловлюють думки про те, що наша країна має значну залежність від міжнародних партнерів — в фінансовій, політичній сферах, а також у процесі інтеграції до Європейського Союзу, де нас зобов'язують до проведення реформ. Чи свідчить це про те, що ми втрачаємо свою автономність?
Найлегше пояснення цього поняття полягає в можливості ухвалювати рішення щодо власного життя, включаючи вибір, коли ми готові відмовитися від деяких своїх прав і свобод, а коли, навпаки, захищаємо їх.
Будь-яка асоціація накладає певні рамки на свободу через спільні норми. Коли мова йде про приєднання до Європейського Союзу або, скажімо, про переговори в сфері безпеки, це фактично передбачає відмову від певної частини суверенітету в обмін на те, що ми вважаємо більш цінним, ніж втрачені права.
Питання є в тому, чи робимо ми це свідомо, чи загнані в ці обставини й не можемо нічого вдіяти, чи маємо можливість піти у зворотному напрямку і вийти з цього союзу, чи можемо в певний момент перервати відносини. Якщо перекладати на побутову мову, то це як питання шлюбу: чи готові ми до нього, чи готові бачити, як двоє людей стають чимось більшим, ніж один плюс один, чи готові, що будемо узгоджувати те, що робимо, ще з кимось, і якщо воно не спрацює, чи зможемо розійтися в різні боки?
Ми стали свідками дискусій, що виникли після протестів проти законопроекту, який обмежував незалежність антикорупційних установ. Деякі політики в парламенті, переслідуючи свої власні інтереси, активно стверджували, що антикорупційні реформи, які є необхідними для просування до Європейського Союзу, насправді підривають наш суверенітет. Чи можливий абсолютний суверенітет, і які раціональні межі можуть запобігти маніпуляціям цим поняттям?
Почнемо з того, що, за визначенням, в умовах української політичної культури позиція політиків не те що не є істиною в останній інстанції -- під сумнівом, наскільки це є істиною. Причина цього -- тяглість тоталітарної травми, коли політична сфера сприймається як потенційна загроза для безпеки суспільства.
З точки зору українського суспільства, надзвичайно важливо, щоб політики діяли неупереджено. Існує суттєва різниця між свавіллям і свободою: свобода завжди має свої межі та інституційні рамки, які не можна порушувати. Вона може приносити користь суспільству лише тоді, коли забезпечує захист прав інших людей. В іншому випадку, ми стикаємося зі свавіллям одних, що призводить до пригнічення інших. Це означає, що в суспільстві відсутня рівність, а умови й обставини не сприяють тому, щоб закон міг забезпечити справедливість для всіх. У такій ситуації одні закони діють для одних, а інші залишаються поза увагою. Ця несправедливість зрештою загрожує стабільності суспільства.
Зображення: EPA/UPG Революція Гідності, лютий 2014 року.
Насправді, заяви про те, що антикорупційні інституції порушують наш суверенітет, свідчать про те, що в якихось сферах виникли серйозні проблеми, і, можливо, є приховані інтереси.
Які ключові відмінності існують між концепцією зовнішнього управління, на яку посилаються політики в Україні та за її межами, та питанням автономії у прийнятті глобальних рішень?
Зовнішнє управління передбачало б, що ми змушені підкорятися владі, на яку не можемо вплинути. Якщо ми голосуємо за євродепутатів і є частиною міжнародних альянсів, це свідчить про нашу згоду на участь у цих процесах. Україна є членом Ради Європи, і якщо вона стане частиною Європейського Союзу, вона отримає право голосу в Європарламенті. Це означає, що ми матимемо вплив, так само як і підпадемо під зовнішній вплив, але це не вказує на існування зовнішнього управління.
Зовнішнє управління означало б, що ми позбавлені права голосу, а ми маємо це право. Якщо між нашими позиціями виникають розбіжності, але ми все ще маємо можливість висловлювати свою думку, ми можемо формувати коаліції з іншими країнами та суспільствами, щоб змінювати думку більшості. Ми є рівноправним суб'єктом.
Зовнішнє управління вказувало б на те, що ми позбавлені можливості висловлювати свої думки — це вияв колоніального становища. Якщо хтось вважає, що нині ми перебуваємо в такому статусі, то, на мою думку, варто розглянути, які ще інтереси можуть бути за цим.
Вважати, що ті, хто сьогодні підтримує Україну в її боротьбі за виживання та забезпечує нам можливість самостійно ухвалювати рішення у часи війни, винні у нашому становищі під жорстоким контролем, на мою думку, є дещо некоректним.
Ба більше, як на мене, умови й умовності, які виникають, наприклад, у відносинах між ЄС і Україною, якраз дуже м'які. Українська влада, уряд час від часу роблять кроки, мало сумісні з нашою європейською інтеграцією, і все ж це сходить з рук.
Брак критики в Римі 9 липня (тоді президент України Володимир Зеленський відвідав Італію, а 10-11 липня відбулася Міжнародна конференція з питань відновлення України. -- Ред.) призвів до голосування (у Верховній Раді. -- Ред.), яке зняло незалежність з НАБУ і САП 22 липня, призвів до кризи, призвів до голосування 30 липня, яке мало вирішити цю кризу, по суті, показавши, наскільки слабким є український парламентаризм і наскільки несуб'єктною є значна частина депутатів.
Зображення: EPA/UPG Молодь виступає проти обмеження автономії у САП/НАБУ, Київ, 30 липня 2025 року. "Суспільство відчуває значну недовіру, оскільки побоюється, що держава може знову почати демонструвати ознаки тоталітаризму."
Для багатьох зараз актуальне питання, як закінчиться ця війна і чи буде голос України ключовим у цьому. Наскільки важливо зберегти суб'єктність і суверенітет держави, адже Кремль і Путін прагнуть мати контроль не лише над територією, а й над Українською державою і суспільством?
Це один з тих моментів, чому Ярослав Грицак стверджує, що Росія вже зазнала поразки, і ми є свідками завершального етапу розпаду цієї імперії. Хоча цей процес може тривати десятиліттями і охоплювати кілька поколінь, він запевняє, що це вже остаточний кінець.
З погляду української суб'єктності так само є питання, наскільки ми можемо побудувати здорові відносини всередині. Чи можемо суб'єктність громадян протранслювати в суб'єктність Української держави.
На даний момент нам важко досягти успіху в цій справі, оскільки ми стикаємося з опором, що залишився з радянських часів. Суспільство переживає глибоку недовіру, оскільки існує страх, що держава може знову почати проявляти ознаки тоталітаризму — і іноді дійсно таке трапляється.
Ярослав Грицак зазначив: "Чим довше Україна залишається в стані війни, тим більше підривається легітимність влади Путіна."
Держава час від часу показує, що може приймати рішення, які не базуються на визнанні прав і які ставлять політичну або ситуативну вигоду понад права громадян. Власне, Революція гідності була про це. Вона була про те, що громадяни мають право приймати рішення, а держава має визнавати це право.
Цього явища не існує в Білорусі, немає в Росії, а також у більшості країн колишнього СРСР. Ситуація там кардинально інша: рішення формуються елітами, і суспільство змушене приймати їх, незалежно від того, подобається це людям чи ні.
У іншій частині спектра спостерігаємо зовсім іншу картину: у багатьох західних країнах взаємозв'язок між суспільством і державою ґрунтується на принципах довіри. Це свідчить про те, що лідерські повноваження передані адміністраціям цих держав. З огляду на це, важливо, які рішення вони ухвалюють. Довіра тут є взаємною. В українському контексті ж такої довіри практично немає.
Зображення: Євген Шпагін, Євген Глібовицький
Які фактори впливають на різні ступені довіри населення до інституцій? На яких підставах ця довіра формується, і яким чином її можна зміцнити?
Я сказав би, що в нас є три шари довіри: один -- відносини українців з інституціями, які їх захищають. Збройні сили, церква, громадянське суспільство, волонтерський рух -- ті, хто має позитивний баланс довіри. До них довіра достатньо висока.
Далі є інституції, які нібито почали трансформацію, але її наслідки ще не переконливі: поліція, медіа, антикорупційні органи тощо. Показники довіри до них у легких мінусах, у кращому разі біля нуля.
Існує третя категорія: центральна влада, державні органи, судова система, парламент та інші. Ця група має вкрай низький рівень інституційної довіри. Щоб прояснити ситуацію, це означає, що оцінки довіри до них знижені на десятки відсотків. Це свідчить про те, що вплив цих установ, тобто їх здатність формувати порядок денний і отримувати підтримку від суспільства, фактично зведена до мінімуму.
Це ранжування базується на припущенні про те, наскільки ці установи здатні захищати інтереси суспільства в аспектах виживання та добробуту. Оскільки довіра до намірів центральної влади не підтверджена в очах українського суспільства, це призводить до обмеження повноважень центральної виконавчої влади, парламенту та судової системи. В результаті, рівень довіри, який вони отримують, залишається низьким, що ослаблює всю систему і створює ризики для ефективного управління. На жаль, українське суспільство не має позитивного досвіду взаємодії з доброзичливими та ефективними інститутами. В історії, коли існували потужні інституції, вони часто виявлялися злочинними. Наприклад, під час сталінізму сильні інституції не принесли нічого доброго.
Поки певна частина адміністрації не зможе підтвердити, що діє добросовісно, рівень довіри до центральної влади залишиться на низькому рівні, і делегування повноважень не зросте.
Ми розпочали цей процес на рівні місцевого управління, довіра до якого стабільно зростала протягом багатьох років з початку реформи децентралізації. Це яскравий приклад того, як можна відновити ці відносини.
Загалом нам потрібно перезавантажити відносини між державою і громадянином, які тягнуться ще з радянського періоду. Через особливість того, як Україна отримала незалежність -- це був вибір не тільки національно-визвольного руху, а й панівної комуністичної групи -- ми отримали збереження критично-скептичного ставлення суспільства до влади.
Изображение: Анна Стешенко
Тепер, якщо ми приєднаємося до Європейського Союзу, не вирішивши основні конфлікти, існує ймовірність, що наші стосунки з ЄС також можуть зазнати негативного впливу.
"Вплив операції 'Вісла' досі негативно позначається на польській політичній атмосфері."
Чи не ризикуємо ми тоді стати кимось на кшталт другої Угорщини для ЄС у контексті верховенства права, демократії, інших важливих тем?
Ці ризики є надзвичайно значними та зростають у міру наростання ресентименту й обурення щодо Західного світу через затримки в наданні допомоги та її неефективну організацію.
Ця політика значною мірою залежить від того, в якій мірі суспільство усвідомлює себе жертвою та як прагне адаптуватися, знижуючи свої вимоги до себе через відчуття віктимності. Це явище можна розглядати як спосіб уникнення відповідальності.
На прикладі Польщі можемо спостерігати, як це насправді вплинуло на політичну ситуацію в країні. Аналогічну тенденцію можна побачити і в Угорщині: майже кожне угорське висловлювання або претензія так чи інакше пов'язане з Тріанонською угодою.
Якщо проаналізувати ситуацію в Україні, то вона, на мою думку, виглядає дещо інакше. В Україні, на відміну від Польщі та Угорщини, існують значні відмінності в рівні однорідності чи різноманітності суспільства. Польща та Угорщина є досить гомогенними країнами. У польському контексті легко провести паралелі між етнічними, релігійними та громадянськими аспектами.
Україна є надзвичайно різноманітною та багатогранною країною. Її релігійний ландшафт більше нагадує північноамериканський, ніж європейський. У нас існує безліч конфесій, і в рамках одного суспільства можна зустріти різні істини. Наша етика може не збігатися з особистими переконаннями кожного з нас. Тому важливо створити суспільну етику, яка об'єднуватиме нас як громадян. Саме з цієї причини громадянськість та наша активна роль у суспільстві мають велике значення.
Я вважаю, що нам слід впровадити додаткові механізми захисту, які підтримають нас у важкі часи. Кожна група в українському суспільстві відчуває себе меншістю, що призводить до відчуття вразливості та страху перед можливими формами дискримінації. У зв’язку з цим, важливо уникати ситуацій з нульовою сумою, де ризик програшу може бути дуже великим.
Зображення: Євген Шпагін, Євген Глібовицький і Ольга Айвазовська
Українське суспільство є різноманітним. У нас присутні численні етнічні групи та релігійні конфесії, але, в порівнянні з Польщею, де більшість населення складають етнічні поляки, католики, ми виявляємо меншу агресію до відмінностей. Як можна зрозуміти цю різницю?
Тому що ця іншість присутня, треба враховувати це.
У Польщі можна не робити таких припущень, можна виходити з припущення, що є певна гомогенність. Польща, до речі, такою не була. Мала території, де поляки становили меншість, де польською мовою розмовляла меншість. Польща втратила їх остаточно внаслідок операції "Вісла", коли українців розселили так, щоб не залишилося територій, де поляки становлять меншість. Цей чинник, напевно, найбільше вдарив по відчуттю готовності взаємодіяти з інакшим у Польщі. Ми практично бачимо, що наслідки операції "Вісла" продовжують отруювати польську політичну сцену.
Коли мова заходить про Україну, ми, напевно, стикаємося з значно більшим різноманіттям. Існує аспект, важливість якого ми ще не повністю усвідомлюємо. Ми не до кінця розуміємо, наскільки ми знаходимося на роздоріжжі.
Якщо розглянути питання безпеки, можна помітити, як змінюється вартість атаки залежно від географічних умов. Наприклад, якщо для здійснення нападу потрібно просто перейти через рівнину, це відповідає ситуації на українсько-російському кордоні, де степ простягається, і в певній точці межа між Україною та Росією майже непомітна. У такому випадку транзакційні витрати на напад мінімальні. Проте, якщо на шляху є навіть маленький струмок, через який потрібно звести місток, вартість атаки зростає. Якщо ж мова йде про річку, то необхідно або мати човен, або побудувати міст. А якщо ситуація ускладнюється морем або горами, то виклики стають ще більшими.
Це, в основному, пояснює, чому розвиток Британії відрізнявся від континентальної Європи. Адже ймовірність конфліктів із сусідніми державами в Європі була значно вищою, ніж можливість війни з Британією. Принаймні, для цього необхідно було мати військовий флот.
Це й є причиною, чому Сполучені Штати Америки сприймаються як острівна нація з величезним внутрішнім ринком, адже жодна країна не має можливостей для традиційної атаки на США через океани, які відділяють їх від решти світу.
Зображення: Центральне командування США Авіаносець 'Джеральд Форд' ВМС США
На цьому етапі ми часто намагалися діяти за прикладом Сполучених Штатів, часом ігноруючи власну безпеку, не усвідомлюючи, що перебуваємо на важливому перехресті, подібно до будинку, розташованого на розі двох вулиць. Рано чи пізно трапиться інцидент, і якась машина в'їде в кут.
Ми повинні усвідомлювати цю важливість і мати чітке уявлення про те, як підтримувати стабільність нашої витривалості, забезпечувати постійну безпеку та визначити, наскільки надійними ми є в питаннях захисту.
"Ми оточені з усіх боків тими, для кого наша незалежність викликає незручність."
Які труднощі слід мати на увазі, перебуваючи на перетині шляхів?
Ми опинилися на важливому перехресті, яке охоплює не лише протистояння між Заходом і Сходом, а й взаємодію між Північчю та Півднем. Це місце, де стикатися багато шляхів, і ці шляхи сповнені динаміки та активності. Це підкреслює важливість зміцнення наших зв'язків з інститутами, які повинні стати надійним захистом для нас. На відміну від країн Європейського Союзу, у нас немає буферної зони, що розділяє нас від російської загрози.
Так само слід розуміти, що наша суб'єктність викликає роздратування практично всіх наших сусідів. Подивіться, наша суб'єктність викликає роздратування в польської політичної сцени, в поточного словацького уряду, в угорців. Наша суб'єктність могла стати точкою розриву і зміни в румунській політиці, дещиці забракло для того, щоб це сталося. Якби так сталося, то виникла б загроза, що в певний момент може бути заблокований весь західний кордон. Це реально дуже небезпечна ситуація для нас.
Ми також спостерігаємо, наскільки неоднозначною є позиція Туреччини щодо України, і як важко буде розвивати українсько-турецькі стосунки в умовах, коли Київ виявить необхідність стати регіональним гравцем для забезпечення власної безпеки, що неминуче призведе до конкуренції з Анкарою.
Фактично це означає, що ми по цілому кордону оточені тими, для кого наша суб'єктність є дискомфортною. Не існує іншого виходу з цієї ситуації, хіба просто витримати цей момент. І це буде тривати довго. Аж до того моменту, коли наша суб'єктність стане даністю для наступного покоління політичних гравців.
Зображення: Євген Шпагін, Євген Глібовицький
Якщо ми дивимося на інституційну зрілість, на тяглість пам'яті, то бачимо, що оточені набагато старшими державностями, ніж наша. Відчуття юності чи дорослості, зрілості в нас зовсім інакше.
Тому маємо пропозиції певного регентства України, наприклад, з боку Польщі, від чого українці намагаються відмовлятися, тому що за нас тоді можуть приймати рішення, які суперечитимуть нашим інтересам.
Польща усвідомлювала свою ідентичність як національна держава. Згідно з концепцією Єжи Ґедройця, польського публіциста, політика та громадського діяча, який був засновником і головним редактором часопису Kultura, визнання Вільнюса як литовського та Львова як українського є ключовими для добробуту Польщі.
Ми опинилися на переломному моменті, коли не лише консерватори та популісти, а й польські ліберали поступово починають відхилятися у напрямку імперської платформи, яка насправді є викликом для України.
Складно сказати, наскільки загострення безпекової ситуації нормалізує цей стан. Якщо дивитися через оптику миттєвих рефлексій на те, що відбувається, то атака дронів на Польщу показала, наскільки значна частина польського суспільства схильна в цьому вбачати вину України.
Займаючи таку позицію, суспільство виявляє себе поляризованим. Таке ставлення, дискурс досягаються під впливом консерваторів, популістів чи є і російський чинник?
З польської перспективи ми спостерігаємо результат кількох років пропаганди, а також те, що українські історики називають "отруєнням історією". Це, по суті, вказує на те, що в польській моделі управління питання історії займають центральне місце. Якщо проаналізувати структуру польської політики, можна помітити, що контроль над історичними наративами виконує таку ж стратегічну роль, як контроль над медіа в Україні в очах місцевих політиків.
Тобто політики ідентифікують себе через музеї. Тому така абсолютно фантастична кількість грошей, політичних інвестицій іде в музейну сферу. Музеї є тримачами цих наративів. Музей Варшавського повстання глорифікує дуже трагічне повстання, яке сталося в кінці Другої світової війни. Інші музеї фактично пояснюють, як політична сила концептуалізує свою політику.
Фото: ostarbeiter.vn.ua/ Музей Варшавського повстання
В Україні інша історія, бо ми на рівні суспільства маємо базове припущення про те, що попереду більше, ніж позаду. Ми погодилися з тим, що не можемо погодитися стосовно багатьох речей, які сталися в нашій історії, але точно так само погоджуємося, що попереду маємо кращу перспективу. Заради цього нам варто долати свої розбіжності. Чи ми весь час будемо такими цілісними? Абсолютно не факт.
Однак бачимо, що історія про страшенно поділену Україну, Захід, Схід і так далі, була тимчасова, яку помилково в межах гантінґтонівського концепту зіткнення цивілізацій (ідеться про концепцію американського політолога Семюела П. Гантінґтона, викладену в книзі "Зіткнення цивілізацій і перебудова світового порядку". -- Ред.) намагалися показати як постійну, хронічну ситуацію, яка з покоління в покоління не змінюється. Ні, вона змінюється. Ми бачимо лінійний перехід з російської на українську. Ми бачимо лінійну зміну в політичних орієнтаціях з проросійських на проєвропейські. І вона відстежується впродовж уже майже двох поколінь, тобто це історія, яка є тяглою.
Чи можемо ми натрапити на труднощі? Це цілком ймовірно. Існує ризик, що ми можемо потрапити в пастку, якщо, приміром, дозволимо негативним емоціям взяти верх. Якщо ми будемо неправильно шукати винуватців у місцях, де їх нема, або, навпаки, звинувачувати тих, хто нам зручний. Якщо почнемо надавати другорядним речам надмірну важливість.
Життя на перехресті вказує на те, що наслідки помилки можуть настати миттєво і бути досить болючими. Нам слід усвідомити, що, як суспільство, ми існуємо й надалі будемо існувати на цьому перехресті. Це вимагає від нас прийняття різноманіття. Існує безліч способів, якими можна виявити свою українськість, і важливо зрозуміти, в чому вона полягає. Справді, ми маємо визнати, що це різноманіття є нашою силою, що яскраво демонструється всередині Збройних сил України.
"В Україні існує усталена політична структура, яка складається з чотирьох основних платформ. Проте в цій політичній картині є суттєва прогалина — відсутній потужний лівий рух."
Політика може бути інструментом державотворення, реформ, вироблення правових практик у чутливих для суспільства сферах або інструментом знищення у формі популізму. Політичні сили яких спектрів формують українське політичне поле, про які тенденції дозволяє говорити ретроспектива волевиявлення на виборах до парламенту?
На мою думку, Україна є країною з розвинутою політичною системою, в якій існує чотири основні політичні платформи. Кожна з цих платформ може мати як одну, так і кілька політичних партій, що її представляють.
Є реакційно-проросійська політична платформа, що була представлена комуністами, частково соціалістами, прогресивними соціалістами, потім Партією регіонів, потім ОПЗЖ, Опоблоком. Я допускаю, що, скоріше за все, ми побачимо, як на цьому місці виникне якийсь євроскептичний рух. Ми маємо національно-консервативну платформу, маємо національно-ліберальну платформу, яка не в усіх парламентах представлена, і маємо популістську платформу, наприклад: "Громада", Блок Юлії Тимошенко, Ляшко, "Слуга народу" і місцеві проєкти, які таким чином себе позиціонували.
Зображення: Євген Шпагін, Євген Глібовицький і Ольга Айвазовська
Те, що я спостерігаю в українському контексті, — це відсутність здорового лівого руху. У нас немає проукраїнських або патріотичних лівих сил. Вони насправді дуже маргінальні, здебільшого представлені інтелектуальними клубами. Український лівий рух наразі повністю поглинутий популістами, які задовольняють патерналістські запити. Це свідчить про те, що в середовищі українських патерналістів поки що бракує достатньої суб'єктності. Вони все ще значною мірою піддаються маніпуляціям.
Коли на політичній арені з'явиться нова п'ята сила у вигляді українських лівих, я вважаю, що це суттєво обмежить можливості проросійських та популістських рухів. Тоді можна буде стверджувати, що ми досягли більш-менш стабільної політичної ситуації.
Якщо ці політичні сили будуть сумлінними, будуть умовно політичними силами здорової людини, тоді ця система закріпиться. Якщо ні, то це означатиме, що хтось збоку їх підриває.
На даний момент ми спостерігали за лінійним розвитком подій. Політичний дискурс був надзвичайно центристським. На мою думку, це значною мірою зумовлено тим, що суспільство остерігалося будь-яких змін. Починаючи з самого початку незалежності, ми маємо справу з дуже конформним підходом до голосування українців. Потрібен був певний час, аби українці зрозуміли, наскільки радикальними або ж нецентристськими можуть бути комуністичні сили. В цілому, українці намагалися уникати надання значної електоральної підтримки радикальним партіям.
Під час недавніх парламентських виборів націоналістичні партії об'єдналися в єдиний блок, але в результаті отримали менше 2% голосів. Аналізуючи цю ситуацію, можна зрозуміти, що вона відображає наявний страх у суспільстві: якщо почати порушувати стабільність, це може призвести до особистих втрат.
З 2014 року почалася зміна у внутрішньому настрої, яка дуже серйозно вплине на майбутню політику. Уперше в українському дискурсі з'являється відчуття внутрішньої сили, навіть у деяких випадках зверхності до Заходу. Ми сильніші, витриваліші, можемо вижити, а вони не вміють воювати, постояти за себе і так далі.
Ми з цим ще не зіштовхувалися в сучасній українській державності. Не знаємо, як ця сила проявлятиме себе: чи вона перетвориться в дискримінаційний рух, рух зверхності, чи, навпаки, буде компенсувати травму і балансувати, врівноважувати політичний дискурс. Неможливо поки що передбачити, як це виглядатиме, бо дуже багато зовнішніх чинників впливає на те, як ми будемо себе оцінювати.
Фото: Олександр Клименко "Нам треба сфокусуватися на тому, щоб євроінтеграція відбувалася на найкращих можливих умовах"
Якщо дозволити надмірну компенсацію за травму, це може призвести до того, що антизахідна пропаганда, з'єднана з почуттям образи, стане домінуючою на перших виборах після війни, що ускладнить розвиток відносин з міжнародними партнерами. Ви усвідомлюєте цей ризик?
Я не вбачаю проблеми в критичному ставленні до Заходу. Ми повинні захищати свої інтереси та позиції. Більше того, західна модель пропонує багато інструментів для цього. Схоже, що справжня проблема полягає в скептичному ставленні до Заходу, а не в критичному. Скептицизм заважає нам адаптувати свої погляди, адже він означає, що ми вже змирилися з ситуацією. Єдиним варіантом, який у нас залишається, є покладання на власні сили: з економікою, що поступається грецькій, з демографічною ситуацією, яка є досить складною, і з сусідами, які сприймають нашу незалежність як джерело проблем. Це самогубство. Насправді, це означає, що ми прагнемо завдати собі непоправної шкоди.
Саме тому багато людей мають застереження до Європейського Союзу, до процедури вступу, до тих питань, на які нам доведеться погодитися, загалом говорять про те, що немає альтернативи євроінтеграції. Нам треба сфокусуватися на тому, щоб євроінтеграція відбувалася на найкращих можливих умовах.
Незабаром можуть виникнути нові обставини, які дозволять нам обговорювати ситуацію по-іншому, але наразі мені важко уявити, як це може статися протягом нашого життя. Чітко можна стверджувати, що ця війна триватиме довше, ніж очікувалося. І це не через те, що російська сторона має надзвичайну силу, або що ми є нездатними, чи з інших причин.
На Заході (а єдиний спосіб, як ми можемо перемогти -- це в коаліції з західними силами) немає готовності до російської поразки. Її концептуально не розглядають як варіант. Розглядають варіант перемир'я, ослаблення Росії, але не розглядають варіант поразки російської імперської державності.
Зображення: Євген Шпагін, Євген Глібовицький
По-перше, російська імперська державність як така не всюди визнається поза межами України. Частина гравців схильна вважати Росію великою силою. Частина так званих великих сил у межах концепції реалізму в міжнародних відносинах дивиться на втрату статусу Росії як на загрозу для себе. Відповідно, вони не хочуть, щоб Росія була в умовах, коли її кордони, суть її державності будуть змінені.
Є інші гравці, які бачать загрозу в тому, що розпадеться суходільна імперія. Бо Росія не єдина. Дуже подібно побудовані Китай, Індія.
Коли ми обговорюємо різницю в підходах України та міжнародної спільноти щодо Росії, слід підкреслити, що для України критично важливо, аби Росія зазнала невдачі. Це дозволить активувати процес переосмислення пріоритетів і призвести до змін, аналогічних тим, які сталися в європейських країнах.
Франція, Італія, Німеччина, Португалія, Іспанія та Велика Британія всі зазнали падіння своїх імперій, після чого стали на шлях сучасного європейського співробітництва. Якщо Росія не зазнає подібної трансформації, вона залишатиметься постійною загрозою для нас. Це призведе до високих витрат на оборону та постійної готовності до можливих агресій. Така загроза триватиме тривалий час, і, на жаль, нашому суспільству доведеться перейти до мілітаризації. Наші діти та внуки повинні бути готовими до того, щоб Росія не наважилась на агресію проти нас у будь-якій формі.
Ситуація полягає в тому, що це суттєво впливає на якість життя населення. Це означає, що нам необхідно переорієнтувати величезні фінансові ресурси на забезпечення безпеки. Якщо ми вирішимо робити це самостійно, без залучення партнерів, то можемо зіткнутися з виснаженням наших ресурсів. Можливо, нам не вистачить податкових надходжень. Згідно з даними Фонду народонаселення ООН, якщо нічого не зміниться, до кінця XXI століття чисельність населення України може зменшитися до 15 мільйонів.
Знімок: Олександр Рудоманов. Пані на узбережжі моря в Залізному Порту.
Ми рухаємося в століття з величезними безпековими й технологічними викликами. Ми рухаємося в крихкий світ. У цьому крихкому світі, з одного боку, Україна має шалену перевагу, тому що українське суспільство знає, що світ не є безпечним. Ми сто останніх років, якщо не більше, існували в умовах страшного дефіциту безпеки. І для нас ця ситуація зрозуміла.
Це краще, ніж мати чотири покоління профіциту безпеки і подібне отруєння профіцитом безпеки, як у європейських країнах. Але це означає, що якщо ми самі будемо давати відповіді на всі ці виклики, то дуже швидко втратимо якість життя і, відповідно, дуже швидко закінчимося як ефективна система, як державність, як країна.
Це свідчить про те, що нам потрібно обережно підходити до формування альянсів і розподілу частини своїх обов'язків на інші країни. Завдяки такій співпраці ми зможемо витримувати тиск з боку Росії на наших фронтах.
"Майбутні європейці зіткнуться з реаліями, що характеризуються зниженням рівня безпеки."
Чи будуть європейці готові підтримувати нас й інвестувати в безпеку, адже в Європі наростають очікування і загроженість щодо ще більшої війни?
Це питання не лише фінансів, а й рівня готовності. Українське суспільство функціонує в умовах базового усвідомлення того, що життя може бути складним і несправедливим. Це ставлення суттєво відрізняється від поглядів жителів західних країн, причому чим далі на захід, тим більше ця різниця відчувається. Наприклад, в Польщі ще існує бажання формувати систему опору, тоді як у Німеччині ця готовність вже помітно знижується, і далі на захід вона продовжує падати. Якщо розглянути питання позаінституційного опору, готовність суспільства діяти поза межами своїх збройних сил виглядає ще більш тривожною.
Те, що західні політичні еліти частково усвідомлюють, але не висловлюють вголос, — це те, що Україні не можна дозволити впасти. Інакше їхні власні проблеми можуть перетворитися на надзвичайно серйозні виклики.
Зображення: Євген Шпагін, Євген Глібовицький і Ольга Айвазовська
Я перефразую популярну думку Ярослава Грицака: у той час, коли Україна стає частиною глобалізації, світ поступово приймає українські реалії. Це означає, що майбутнім поколінням європейців доведеться зіткнутися з більшою нестабільністю. Вони не можуть сприймати безпеку як само собою зрозуміле явище. Це чітко видно в бюджетах, де спостерігається значне збільшення витрат на оборонні потреби.
Водночас це означає, що якість життя буде падати й опозиція всередині суспільства буде зростати. Західним суспільствам цей вихід з комфорту може видатися дуже складним, можливе протестне голосування, збільшення кількості радикалів, які приходитимуть до влади. І це одна з причин, чому теперішній склад Єврокомісії намагається спішити, щоб Україна якомога швидше вступила в Європейський Союз, до 2029 року, бо далі невідомо, яка Єврокомісія буде.
З іншого боку, якщо ми зараз поспішатимемо -- а в мене враження, що і Україна, і Єврокомісія намагаються поспішати, -- є ризик, що вступимо не в той Європейський Союз. Є ризик, що вступимо в "союз добробуту". Якщо "союз добробуту" не дає відповіді на безпекові питання, він перетворюється на мішень. Це означає, що нам потрібно вступати в геополітичний союз. Вступ у геополітичний союз для України має бути набагато політичнішим, ніж він є зараз.
На сьогоднішній день у нас є список досить складних технічних вимог з боку Європейського Союзу, хоча в ньому також є важливі аспекти, що стосуються демократії і управлінських практик. Ми повинні підготуватися для того, щоб представити європейським партнерам наші вимоги, які необхідні для вступу України до Європейського Союзу.
Цей текст повинен зосереджуватися переважно на питаннях безпеки. Він стосується формулювання етики безпеки та готовності суспільств приймати відповідальність. Насправді це є тестом на зрілість для всієї Європи, а також для України як її складової.
Ми можемо пройти іспит на зрілість лише тоді, коли дійсно існуємо. Стійкість держави не може бути забезпечена без розвитку людського капіталу. Яке ваше ставлення до дозволу на виїзд за кордон для чоловіків до 22 років? Чи може це вплинути на поліпшення негативних демографічних тенденцій? Якою, на вашу думку, повинна бути міграційна політика в майбутньому?
Кожен, хто ознайомлений з українською демографічною пірамідою, не може не помітити, що вік 18-25 років представлений в ній найменшою кількістю людей. У нас спостерігається суттєвий дефіцит молодого населення.
Для нас надзвичайно важливо, щоб ці люди залишалися тут у довгостроковій перспективі. Якщо вони покидають країну у 17 років, їхня соціалізація відбувається в інших спільнотах, і до 25 років вони вже стають частиною цих нових соціумів. Тому я вважаю, що рішення дозволити виїзд чоловікам віком від 18 до 22 років є дуже доцільним.
Фото: Сергій Козлов/KHARKIV Today
Виїзд за межі країни до досягнення 22-річного віку: які тривоги це рішення може викликати?
Отже, на початку ми спостерігатимемо певну хвилю, яка виникне внаслідок глибокої недовіри до державних інституцій. Проте, в довгостроковій перспективі ми отримуватимемо все більше людей, чия соціалізація відбувається в нашій країні. Це призведе до збільшення кількості потенційних батьків, а значить, і до більшої кількості можливих дітей у майбутньому.
Ми не зможемо прогресувати, якщо не запровадимо раціональну міграційну політику, яка акцентуватиме на залученні людей до України, а не лише на їх виїзді.
На мою думку, батьки, які вирішують відправити своїх дітей за кордон, прагнуть забезпечити їм кращі умови життя, але часто роблять це на шкоду їхньому майбутньому. Вивозячи дітей у країни з нестабільним суспільством, низькою стійкістю та слабкою опором, вони фактично знижують їхні шанси на адаптацію. І якщо, не дай Боже, станеться напад, як, наприклад, з боку Росії, ці діти можуть виявитися абсолютно беззахисними перед викликами, які виникають у таких ситуаціях.
В Україні, попри всі ризики, це життя в країні, яка тримає людей у стані високої готовності до відпірності, високої стійкості. Це те, що буде потрібно в цьому складному XXI столітті. Я допускаю, що це може бути чинником, який дуже приваблюватиме до України інших. Бо українці мають у культурі щось таке, що допомагає виживати. Це стане цінним.
Ми маємо тримати відчиненими двері для українців, які поїхали і можуть повернутися. Так само маємо розуміти, що значна частина українців, які поїхали, не повернуться, і тому треба починати звикати до ідеї глобального українства й думати про те, як ми з цими всіма мережами взаємодіємо, як їх підтримуємо, як вони підтримують Україну, чи можуть стати акторами всередині політичних систем, де живуть. Чи має з'явитися проукраїнський рух у німецькій політиці, французькій, польській, американській і так далі. Це, власне, є те, над чим ми далі маємо працювати.
Зображення: EPA/UPG Акція на підтримку України поруч із будівлею Конгресу.
Це зовсім новий підхід. Якщо ми намагатимемося замкнутися або обрати європейську стратегію міграційної політики, де міграція фактично підпорядковується ринкам праці, це може призвести до загострення напруженості.
Важливо зміцнити наші культурні установи, які зможуть допомогти людям з інших культур адаптуватися в українському суспільстві та знайти українську ідентичність. Необхідно підтримувати вивчення української мови за межами країни, а також забезпечити, щоб ті, хто планує приїздити до нас, усвідомлювали, куди вони прямують. Це вимагає ресурсів, але є надзвичайно важливим. Це складова нашої стійкості. У кінцевому підсумку, наша міграційна політика буде мати успіх лише тоді, коли нові прибульці з інших країн будуть готові стати на захист України зі зброєю в руках.
Якщо ми не створимо необхідний рівень культурних інституцій для адаптації, то, по суті, будемо слідувати європейським шляхом, де міграція починає уявляти собою загрозу безперервності культурного прогресу суспільств.
Ми вже маємо їхній досвід, можемо його враховувати. Нам треба буде тепер дивитися на те, як можна побудувати за межами України презентацію української ідентичності як такої, яка дає хороші шанси на виживання, кращу спроможність давати собі раду з новими викликами, ніж якась інша.
Один з наслідків радянської спадщини -- в Україні дуже висока соціальна мобільність. Ми можемо в межах життєвого часу проходити з одного прошарку в інший, і цей рух є дуже активним. Такої соціальної мобільності немає в багатьох розвинених державах.
Німеччина, Нідерланди, Британія -- класові суспільства. Якщо дивитися на українську соціальну мобільність, то представник нижчих класів розвинених суспільств в Україні може мати кращі шанси, ніж у себе вдома. Якщо ми зможемо цю ідею правильно продати, то зможемо стати бенефіціарами якості їхніх систем освіти, бенефіціарами іншої етики праці, яку вони можуть зі собою принести тощо.
#Європейський Союз #Європа #Росія #Україна #Київ #Українці #Свобода (політична партія) #Володимир Зеленський #Популізм #Європейський парламент #Рада Європи #Північна та Південна Америка #Європейська комісія #Сполучене Королівство #Польща #Німеччина #Радянський Союз #Політик #Володимир Путін #Організація Об'єднаних Націй #Західний світ #Туреччина #Угорщина #Політика #Суспільство #Угорці #Парламент #Сполучені Штати #Держава (політичний устрій) #Італія #Слуга народу (політична партія) #Суверенітет #Історія #Еліта #Північна Америка #Етика #Пострадянські країни #Ярослав Грицак #Революція Гідності #Польський народ #Польська мова #Партія регіонів #Опозиційна платформа - За життя #Ліва політика #Українська Держава #Національне антикорупційне бюро України #Тоталітаризм #Виборче право #Політична система #Глібовицький Євген Мирославович #Операція "Вісла #Музей Варшавського повстання #Джеральд Форд #Блок Юлії Тимошенко
