Патриція Гаврилишина і науковці - про спадщину видатного економіста.
19 жовтня українці святкують столітній ювілей від дня народження Богдана Гаврилишина – видатного економіста, громадського діяча, мецената та візіонера. У віці 18 років він потрапив на примусові роботи до Німеччини, де, перебуваючи в таборі для біженців, завершив свою гімназійну освіту. Пізніше він здобув вищу освіту в університеті Торонто і розпочав успішну кар'єру за кордоном. Гаврилишин очолював Міжнародний інститут менеджменту в Женеві, був активним членом Римського клубу та одним із засновників Світового економічного форуму в Давосі. Після понад сорока років життя за межами України, він повернувся на батьківщину, щоб внести свій вклад у розвиток незалежної держави.
Перед сторічним ювілеєм Богдана Гаврилишина журналістка Укрінформу мала нагоду поговорити з його донькою Патрицією, а також з дослідником його життєвого шляху Петром Гаврилишиним. Вона також відвідала музей, який увічнює його пам’ять, розташований у Коропці на Тернопільщині.
Богдана відправили до Німеччини, а Мирослава - до Сибіру.
Богдан Гаврилишин народився в селищі Коропець на Тернопільщині 19 жовтня 1926 року. Він був наймолодшою дитиною в сім'ї. Важливу роль у формуванні його особистості відіграли батьки.
"На мою думку, найзначнішою людиною в житті мого батька була його мати Теодозія. Вона дарувала йому безмежну любов і вірила в його можливості. Для кожної дитини безумовна любов матері є найважливішою. Мій батько Дмитро завжди підтримував його в прагненні до освіти, що також було надзвичайно важливим, адже це допомагало йому рухатися вперед", — ділиться своїми думками донька Патриція Шморгун-Гаврилишин.
Дмитро Гаврилишин займався сільським господарством та бізнесом: вирощував і постачав хміль на львівську броварню, а також продавав свиней у Данію.
"У часи Першої світової війни Дмитро Васильович був унтер-офіцером австрійської армії. Це наймолодший офіцерський чин в австрійській армії, але серед українців був надзвичайно малий відсоток офіцерів. Він служив в Австрії, Чехословаччині та північній частині Італії. Побачивши життя в Європі, дійшов висновку, що проблема українців - це низький рівень освіти. І поставив собі мету, щоби всі його діти мали якомога вищу освіту. Богдан навчався спочатку в Жизномирі, куди переїхала сім'я батька, далі в гімназіях Бучача, Чорткова і Дрогобича", - розповідає доцент кафедри міжнародних відносин КНУ ім. В. Стефаника Петро Гаврилишин, онук двоюрідного брата Богдана Гаврилишина, який працює над докторською дисертацією про його життя й діяльність і готує до друку наукову монографію.
У родині Гаврилишинів виховували свідомих українців, які мали активну громадянську позицію.
"Найстарший брат Михайло, який вчився в комерційній академії у Львові, через політичну діяльність був відрахований. Середущого Мирослава, який був учнем гімназії у Львові, арештували в межах "Процесу 59-ти" у Львові за участь в ОУН. 17-річного Богдана відправили на примусові роботи до Німеччини за те, що він агітував приєднуватися в УПА. Батько і старший брат згодом теж поїхали до Німеччини і там зустрілися всі разом. А мама Теодозія залишилася вдома чекати на Мирослава, якого відправили на заслання у Сибір. На жаль, у 1944 році він загинув, але родина про це дізналася лише на початку 1990-х, коли голова СБУ Євген Марчук знайшов відповідну архівну справу й передав Богдану Гаврилишину. А мати не знала про це і залишилася його чекати. Вона померла в середині 1950-років і похована в Коропці", - додав пан Петро.
ЛІСОРУБ, ЯКИЙ ВСТУПИВ ДО УНІВЕРСИТЕТУ
У таборі для біженців Богдан отримав середню освіту. Пізніше він вирушає до Канади, де йому випадає шанс працювати лісорубом. Не забарився і переїзд до Торонто, де він знаходить роботу в барі при готелі, яким володіють українці. Водночас він починає готуватися до вступу до університету, розуміючи, що без вищої освіти його можливості змінити життя будуть обмежені.
"Коли він складав вступний іспит, його результати виявилися найгіршими, але в момент закінчення університету в Торонто він став найкращим серед випускників," - підкреслює історикиня та одна з засновниць кімнати-музею Богдана Гаврилишина Тетяна Гаврилишин.
У розмові з The Ukrainians Media пан Богдан поділився спогадами про те, як його прийняли на навчання в університет. Під час цього процесу одна з газет провела з ним інтерв'ю, і вже на ранок з'явилася стаття з великою фотографією та заголовком на першій сторінці: "Лісоруб і біженець вступили до Університету Торонто!". Це стало справжнім відкриттям на той час.
Після отримання магістерського диплома з інженерії механіки в Університеті Торонто, Гаврилишин починає кар'єру в компанії, де раніше працював як лісоруб. Одночасно він активно займається суспільною діяльністю, зокрема в організації "Пласт", членом якої є. Його вміння вести дебати привертає увагу, і його обирають єдиним делегатом Канадської асоціації молоді для участі у Світовій Асамблеї молоді в Дакарі, де він налагоджує численні корисні контакти. Після цього він отримує роботу в корпорації "Алкан" на алюмінієвому заводі в якості інженера з ремонту. Його старанність помічають, і його відправляють на оплачуване однорічне навчання в Центрі менеджменту в Женеві, який згодом отримує нову назву — Міжнародний інститут менеджменту, - розповідає Петро Гаврилишин.
Після завершення навчання Богдан повертається до роботи в Канаді, але незабаром отримує пропозицію викладати в цьому навчальному закладі. У 1968 році він стає його керівником і очолює institution протягом наступних 18 років.
"У 1976 році Богдан Гаврилишин здобув ступінь доктора економіки Університету Женеви. Тема його дисертації була про навчання людей у дорослому віці, а саме топ-менеджерів компаній. Власне, цим займався інститут менеджменту, який він очолював. Це була дуже очікувана подія для його батька Дмитра. Донька Патриція розповідала, що він чекав на неї 48 років. У той час Дмитро Гаврилишин важко хворів і вже був прикутий до ліжка. Через короткий час після того, як дізнався, що син здобув ступінь доктора, він помер", - говорить Петро Гаврилишин.
Згідно з його словами, з 1988 року Богдан Дмитрович присвячує своє життя Україні, займаючись громадською діяльністю. Він обіймав посаду радника президента України Леоніда Кравчука, а також трьох прем'єр-міністрів - Віктора Ющенка, Анатолія Кінаха, а також, без власної згоди, кілька місяців Віктора Януковича, а також був радником голови Верховної Ради Івана Плюща.
"Вчений розумів велику силу інституцій. Саме тому в 1989-1990 рр. він заснував у Києві Міжнародний інститут менеджменту, що став першою бізнес-школою в СРСР, на пострадянському просторі та в Україні. Створив консультативно-дорадчу раду при Верховній раді України, половину членів якої склади відомі іноземці. Вони ділилися своїм досвідом для розвитку українського парламентаризму та виступали свого роду амбасадорами молодої української держави на Заході. У 2009 р. створив Благодійний фонд Богдана Гаврилишина, місією якого була підготовка критичної маси молодих українців, які повинні трансформувати Україну", - додає пан Петро.
Богдан Гаврилишин відійшов у вічність 24 жовтня 2016 року в столиці України, Києві. Після кремації його залишки у дерев'яній урні були поховані на могилі матері в рідному селі Коропець. За значний внесок у підвищення міжнародного престижу Української держави, а також за тривалу та результативну наукову і благодійну діяльність, вчений був нагороджений орденом Свободи.
Ми завжди збиралися разом за столом і спілкувалися.
Сьогодні справу Богдана Гаврилишина продовжують його дружина Леоніда, син Леслі, доньки Патриція та Христина.
Мені пощастило зустріти Патрицію Шморгун-Гаврилишин, яка проживає в Україні. Разом із чоловіком Джоном вони заснували благодійний фонд MoveUkraine, що реалізує великомасштабні проєкти на підтримку військових та внутрішньо переміщених осіб. Коли я розмовляла з Патрицією, запитала її про їхнє дитинство та про те, якою вона пам'ятає свого батька в домашньому оточенні.
Перше, що приходить на думку, це наша родинна рутина. Ми завжди обідали і вечеряли разом. Офіс тата розташовувався всього за три кілометри від нашого дому, тому він міг повернутися під час обідньої перерви. Після школи ми приходили додому, адже в той час у нас не було кафетерію. За обіднім столом відбувалося жваве спілкування — тато запитував нас про справи, ділився розповідями про свою роботу та обговорював різноманітні економічні теми, зрозумілі для нашого віку. Увечері ми також збиралися разом. Коли ми стали підлітками і хотіли порушити серйозні питання, він запитував: "Хочеш зустрітися в домашньому офісі чи на роботі? О котрій годині зручно? Скільки часу тобі потрібно?" Він завжди серйозно ставився до наших бажань поспілкуватися, з теплом згадує Патриція.
Вона зазначає, що впродовж вихідних їхня родина часто вирушала на природу разом.
"Наше найулюбленіше місце знаходилося зовсім близько до нашого дому у Франції. Ми разом піднімалися на гору Салев, з наплічниками на плечах, мандруючи та готуючи сосиски на вогнищі. Татові це місце дуже подобалося. Я вважаю, що воно нагадувало йому рідні Карпати, Коропець, тому він так його цінував," - ділиться жінка.
ПОДОРОЖ ДО ІНДІЇ, ЯКА ПОЧЕРКНУВАЛА МОЄ ЖИТТЯ
Поїздка до Індії з батьком справила на Патрицію величезний вплив, кардинально змінивши її спосіб мислення.
Коли мені виповнилося 15 років, мій батько без зайвих слів подарував мені книгу про світовий голод. У ній розповідалося про те, чому деякі люди мають в достатку їжу, а інші страждають від її нестачі. Згодом він запросив мене в робочу поїздку до Індії. Я була підлітком зі Швейцарії, і ось ми опинилися в Індії 1970-х. Бідність, яку я побачила, вразила мене. Пам’ятаю, як в перший день ми їхали з аеропорту до ресторану, де зустрічалися з друзями мого батька. За вікном автомобіля я бачила тисячі людей, які жили просто на тротуарах. Це стало справжнім шоком для мене. Мій батько сказав: "Туся, ти живеш у заможній країні, але не всі мають таку ж долю". Він хотів, щоб я не лише дізналася про це, а й на власні очі побачила, як поруч існують багатство і бідність. Тоді я усвідомила, як нам пощастило жити в мирній демократичній державі. Це накладає на нас відповідальність підтримувати тих, хто не має такої удачі. Поїздка до Індії стала важливим етапом у моєму житті, і благодійність стала невід'ємною частиною моєї сутності, - згадує Патриція.
У віці 16 років Патриція, взявши участь у волонтерській програмі в Швейцарії, почала підтримувати маленького хлопчика Феліса Санабрію з Болівії. Протягом десяти років щомісяця вона надсилала йому фінансову допомогу, що дозволяло йому здобувати освіту. Згодом, ставши співзасновницею міжнародної школи в Києві та відкривши мережу стоматологічних клінік, Патриція завжди акцентувала увагу на соціальній відповідальності у своїй діяльності.
"Після повномасштабного вторгнення ми вирішили залишитися в Україні та створили благодійний фонд "MoveUkraine" у серпні 2022 року. За цей час збудували 16 модульних реабілітаційних центрів для військових, а також збудували приблизно 22 різні будинки, в яких оселилися приблизно 1400 внутрішньо переміщених осіб, повністю відремонтували дитячу лікарню у Стрию. Завдяки підтримці наших закордонних донорів ми реалізуємо велику кількість напрямів і проєктів задля підтримки українців під час війни. І все це спадщина нашого батька, який вчив нас відповідальності, і цінності, які у нас виховували з дитинства", - зазначає Патриція.
ІНДИВІДУАЛЬНІ ДНЕВНИКИ, ЗАКОРДОННИЙ ПАСПОРТ І СТАРА ВАЛІЗА
Щоб дізнатися більше про Богдана Гаврилишина, варто завітати у його рідне селище Коропець. Саме тут у Будинку культури знаходиться кімната-музей, присвячена великому українцю, а також відтворена його відпочивальня, яку відкрили днями для відвідувачів.
"Родина передала нам багато особистих речей Богдана Дмитровича. Є стіл, за яким він працював, настільна лампа, дуже багато унікальних експонатів. Щоденники Богдана Дмитровича, у яких він описує свої враження від перебування у Канаді та на Світовій Асамблеї молоді в Африці, залікові книжки з університету Торонто, державні та релігійні нагороди, шахи, валіза, з якою він їхав до Канади, закордонний паспорт", - розповідає співзасновниця кімнати-музею Богдана Гаврилишина, завідувачка народного історико-краєзнавчого музею селища Коропець Тетяна Гаврилишин.
Музей вражає особливою атмосферою любові та уваги до деталей. На його стінах можна побачити надихаючі цитати видатного уродженця Коропця, який здобув світову популярність: "Мислити глобально, діяти локально", "Усе, що я досяг у житті, почалося з мрії", "Світ величезний, а Україна — її невід’ємна частина". Крім того, тут представлено безліч фотографій Богдана Дмитровича.
Нещодавно в музеї презентували кімнату для відпочинку на честь столітньої річниці з дня народження Богдана Гаврилишина.
"Коли я дізналася про ідею облаштувати поряд із музеєм відпочивальню, то поступово кілька років поспіль привозила сюди меблі, фото, особисті речі тата з помешкання у Києві, а також зі Швейцарії. Ця кімната для відпочинку виглядає так, якою вона була за життя тата. І, дійсно, коли ви її відвідаєте, то відчуєте, що там є душа Гаврилишина. Це місце, де він думав, писав, читав і відпочивав", - розповіла донька Патриція.
У затишному куточку відпочивальні розташовано робочий кейс Богдана Гаврилишина, гітара, якою він насолоджувався грати, а також фотографії його близьких і знімок старовинної церкви, що колись розташовувалася навпроти його оселі. Ця церква втілювала спогади з дитинства. Навіть після її демонтажу, зображення залишалося для нього важливим зв’язком з минулим і рідним Коропцем.
МРІЇ БОГДАНА ГАВРИЛИШИНА І ЙОГО СЕКРЕТ УСПІХУ
Як молодому чоловікові з маленького села на Тернопільщині вдалося досягти посади директора Міжнародного інституту менеджменту в Женеві, стати експертом для урядів і корпорацій, а також радником для політиків? На початку бесіди ми обговорили величезну підтримку, яку він отримав від батьків, і як це вплинуло на його особистісний розвиток у майбутньому.
"Тато вірив у себе і любив людей. Для нього дійсно не було різниці, чи це, скажімо, президент чи дитина з Коропця, яка хоче вчитися. Він з однаковою увагою ставився до обох. А ще він вірив у себе і робив усе можливе, щоб зробити кращою як Україну, так і світ", - каже донька Патриція.
"Він був зрілою особистістю, яка здобула великий авторитет, проте в глибині душі залишався веселим юнаком. Я не маю на увазі безвідповідальність, а радше його жагу до пізнання світу. Він обожнював спілкуватися з людьми, особливо з молоддю, та подорожувати. Не боявся ставити питання на теми, в яких не був упевнений, завжди прагнув дізнатися щось нове. Здавалося, він був підлітком, який жадає пригод. У його очах світився особливий вогник, що відображав цю його внутрішню сутність", - згадує Петро Гаврилишин.
Богдан Дмитрович у багатьох своїх працях закликав українців буйно мріяти і вірити у свої сили. Розпитую Патрицію, про що мріяв батько.
"Думаю, найбільшою його мрією було те, щоб ми, його родина, зрозуміли, хто ми є, де наше коріння і яка відповідальність на нас покладена, усвідомили свою місію. І також великою мрією тата було те, щоб Україна стала успішною, суверенною, багатою країною. Саме цьому він присвятив останніх 30 років свого життя, працюючи на рідній землі. Він вірив у її велике майбутнє, і я також вірю. Інакше ми не відкривали б бізнес в Україні, не займалися би благодійністю і розвитком молоді, не працювали б так багато для її майбутнього", - зазначила Патриція.
У своїх спогадах "Залишаюсь українцем" Богдан Гаврилишин завершує роздуми про "Мистецтво життя", пропонуючи свій рецепт його досягнення. Він зазначає, що основними складовими цього мистецтва є вміння поєднувати наші бажання з можливостями, балансувати між роботою та сім'єю, а також гармонізувати раціональне і емоційне в собі. Важливо також досягати особистих цілей, впливаючи на життя оточуючих, щоб зробити його більш якісним, повноцінним і щасливим. "Мистецтво життя – це прагнення до гармонії, уникнення внутрішніх і зовнішніх конфліктів. Вчитися, мріяти та діяти з ентузіазмом, оптимізмом і захопленням," – підкреслює Гаврилишин.
#
