Мустафін розкриває історію введення торгових марок та їх зв'язок із протекціонізмом.

"Своя країна насамперед" - це гасло стає все популярнішим серед виборців, а відтак і політиків по обидва боки Атлантики

І йдеться не лише про питання історії чи міграції, а насамперед про соціальну політику та економіку.

І не варто вважати, що гіпертрофований патріотизм властивий лише "молодим державам", що змушені "наздоганяти піонерів прогресу". Часто буває й навпаки. Скажімо, клеймо, що мало позначати країну виготовлення товару, вперше запровадили в найпотужнішій на той час індустріальній державі, що ціле сторіччя випереджала усіх за господарськими показниками та впливом у світі.

Британська листівка початку XX століття, що виступала проти "переважання імпортованих товарів" у країні.

Британський законодавчий акт щодо торгових марок, що містив цю статтю, був прийнятий у 1887 році під управлінням консервативного уряду на чолі з Робертом Солсбері. Цей крок мав на меті заспокоїти промисловців у країні, які дедалі більше висловлювали занепокоєння через "недобросовісну" конкуренцію з боку іноземних підприємців та виробників.

Роберт Солсбері

Тамтешні виробники були переконані, що їхню продукцію купують - як вдома, так і за кордоном -- насамперед завдяки її незмінній якості. І цю впевненість цілком поділяли й іноземні покупці. По інший бік Ла-Маншу слово "англійський" в той час було синонімом визначенню "найкращий" або "технологічніший" (англійською, скажімо, називали безпечну шпильку, винайдену насправді в США).

Ознайомтеся з іншими матеріалами: Гроші для всього світу. Це не тільки американська історія долара.

Репутація продукції, виготовленої в країнах континенту (за винятком, можливо, Франції), залишалася на диво незмінно низькою. Франц Рело, відомий німецький інженер та дизайнер, який брав участь у ролі члена журі на Всесвітній виставці у Філадельфії в 1876 році, дав своїм співвітчизникам вкрай жорстку оцінку, охарактеризувавши їхні вироби як "дешеві та низької якості".

Каталог Всесвітної виставки у Філадельфії 1876 року

Проте для місцевих виробників спокуса використовувати "англійські" назви для своїх товарів або навіть представляти їх як британські виявилася значною — адже вони були впевнені, що це сприятиме їхньому успіху на ринку.

Виробники ножів і ножиць із Золінгена, наприклад, використовували термін "шеффілдські", вказуючи на те, що їх продукція виготовлена з "шеффілдської сталі". Коли британці висловлювали своє обурення, їм "пояснювали", що мова йде не про сталь, вироблену в англійському Шеффілді, а про сталь, створену за аналогічними технологіями, при цьому зазначалося, що якість ножів не поступається британським аналогам.

Поки Сполучене Королівство насолоджувалося становищем "світової майстерні", яка виробляла понад половину світової промислової продукції, а політика вільної торгівлі відкривала для її збуту ринки інших країн - часто на шкоду їхнім власним виробникам, на це, можливо б, і не звертали особливої уваги.

Проте у сімдесятих-вісімдесятих роках XIX сторіччя в Європі знову популярним став протекціонізм - в дусі ухваленого в Німеччині у 1879 році "тарифу жита й заліза". І збувати британські товари стало важче - якщо раніше темпи експорту зростали, щорічно, то тепер вони почали помітно гальмувати.

Певною мірою це було логічним наслідком зростання економік інших країн та втратою Британією промислової монополії. Але англійські та шотландські промисловці воліли пояснювати свої проблеми підступами конкурентів, яким охоче підігрували їхні уряди. Тож вимагали "гідної відповіді" від міністрів Сполученого Королівства.

Загляньте також: Між обрядом і навчанням. Яку справжню історію передає легенда про леді Годіву.

Проте, британські чиновники не наважувалися посягати на основи вільної торгівлі, оскільки вони все ще вважали, що ця "курка" продовжує приносити "золоті яйця". Навіть ті, хто критикував політику фрітредерів, остерігалися відкрито вживати дискредитоване терміна "протекціонізм", намагаючись замінити його на більш прийнятний вираз "справедлива торгівля", адже в англійській мові ці два слова - "фрі" і "фейр" - звучать подібно.

Замість цього політики вирішили поставити вітчизняного споживача перед вибором: британський або іноземний товар. Вони впевнені, що "своє" буде обране не лише з патріотичних міркувань, а й із практичних причин, адже логічно вважати, що вітчизняна продукція має бути якіснішою. Ця концепція була закладена в закон, прийнятий у 1887 році. При цьому акцент робився на чіткій позначці країни походження, щоб уникнути ситуацій, коли недобросовісні виробники реєструвалися в містах, таких як Лондон у штаті Огайо чи Шеффілд у Вестфалії.

Німці, як виявилося, були глибоко обурені цим новим нововведенням. Представники їхньої промисловості характеризували згадування країни походження як "ярлик", що прищеплює їхнім співвітчизникам відчуття "другосортності". Едвард Крейн, котрий обіймав посаду консула США в Ганновері (ще одна країна, на яку був націлений британський закон), помітив, що маркування "Made in Germany" викликало неприязнь навіть у тих німців, які не знали жодного англійського слова.

Проте, незважаючи на свою відразу, бізнесмени не мали вибору, як дотримуватися цієї вимоги, якщо, звичайно, прагнули реалізувати свої товари на ринку Британії та її численних колоній. З підписанням Мадридської угоди в 1891 році, маркування країни походження стало обов'язковим на міжнародному рівні.

"Вільна торгівля і протекціонізм". Британська карикатура початку XX сторіччя

Щоправда, на той момент вже стало зрозуміло, що надії, які британські промисловці покладали на закон 1887 року, не справдилися. Німецький імпорт до Сполученого Королівства та його заморських володінь - навіть з клеймом "зроблено в Німеччині" - лише зріс, і навіть на темпах його зростання запроваджені обмеження суттєво не позначилися.

Читайте також: Машинка свободи і парі, що змінило світ за десять днів

Якщо примусове маркування спонукало місцевих промисловців та чиновників до дії, то це стало каталізатором для систематичної роботи над покращенням якості їх продукції. Під впливом британського досвіду німецькі виробники навчилися налагоджувати активні контакти з покупцями та замовниками, адаптуваючись до їхніх вимог, інколи навіть до індивідуальних запитів. Це, в свою чергу, стало їхньою конкурентною перевагою, яку вони намагаються зберігати й до сьогодні.

Що ж до британських споживачів, то вони несподівано для себе з'ясували наскільки багато вже звичних для них товарів мають німецьке походження. А оскільки встигли переконатися в якості принаймні частини з них (при тому, що вони зазвичай і надалі залишалися дешевшими за британські) - то не тільки не відмовлятися купувати їх надалі, а й уважніше і з більшою цікавістю почали приглядатися й до інших товарів, вироблених в Німеччині.

Про все це вже в 1897 році з погано прихованим острахом писав борець за "британську самодостатність" та високі тарифи (прихильники протекціонізму тоді вже не ховалися) Едвард Вільямс. Щоправда, навіть його книжка називалася... "Зроблено в Німеччині".

Агітаційна листівка зі Сполучених Штатів часів Першої світової війни.

А далі сталося те, про що заздалегідь попереджав Едвард Крейн: німці усвідомили, що відмовлятися від трофеїв, отриманих під "гордим прапором", нав’язаної їм суперником, абсолютно безглуздо. Вони перетворили колишнє тавро на своєрідний знак якості — сьогодні марка "зроблено в Німеччині" дозволяє реалізовувати продукцію навіть тих виробників, які раніше не мали популярності на міжнародному ринку. А що вже говорити про всесвітньо відомі німецькі бренди, які тримаються за цю марку з такою ж впертістю, з якою легендарний Антей тримався за землю.

Ексклюзивно для Еспресо

Про автора. Олексій Мустафін, український журналіст, телевізійний менеджер, політик, автор книжок науково-популярного спрямування