В Україні існує усталена думка, що вища освіта є обов'язковою. Це призводить до того, що багато абітурієнтів ігнорують можливість вступу до професійно-технічних навчальних закладів. Проте країна потребує кваліфікованих спеціалістів робітничих професій. Таку думку висловив колишній державний секретар Міністерства освіти і науки Сергій Захарін. Він зазначив, що, попри проведення реформ у сфері освіти, змінити соціальні стереотипи за короткий час буде вкрай складно.
Про це публічний службовець розповів в інтервʼю OBOZ.UA. Крім того, поспілкувалися з Захаріним і про обʼєднання університетів. Він зазначив, що мережа вишів "роздута", а через зменшення кількості абітурієнтів акцент робиться не на якості освіти, а утриманні студента в закладі. Посадовець вважає, що в питанні модернізації потрібно першочергово орієнтуватися на реалізацію національних інтересів. Про це та інше - далі у розмові.
- Нині відбувається багато змін в освітній сфері. Зокрема, реформується і старша школа. МОН очікує, що не менше 35-45% учнів вступатимуть до профтехів, а після закінчення ПТУ підуть працювати. При цьому в реальності більшість школярів обирає продовжувати навчання. Як думаєте, чи вдасться міністерству реалізувати свій план? Чому молоді українці не хочуть йти до ПТУ та здобувати робітничі професії?
В останні роки Міністерство освіти і науки України здійснило ряд важливих і інноваційних кроків, спрямованих на покращення системи професійно-технічної освіти. Зокрема, було суттєво оновлено правила вступу, що допомогло зменшити зайві бюрократичні бар'єри на шляху до отримання освіти та реалізації професійних амбіцій. Однак, вирішення зазначеної вами проблеми виходить за межі освітньої політики.
Які причини пояснюють велику кількість учнів у ПТУ в радянський період? По-перше, система соціальних пільг: кожен учень отримував стипендію, безкоштовне харчування, спеціальну форму та доступ до гуртожитку. По-друге, випускники гарантовано знаходили роботу, зазвичай з досить пристойною оплатою праці. По-третє, до ПТУ зверталися також молоді люди, які не змогли вступити до університетів чи коледжів, а таких було чимало.
Іноді випускники шкіл свідомо обирали навчання в професійно-технічних училищах, отримували диплом з відзнакою і потім, без складання іспитів, продовжували освіту в інституті.
Що маємо зараз? Якщо вірити статистиці, більшість випускників шкіл намагається вступити до закладів вищої освіти. З одного боку, це добре. Якщо людина хоче вчитися і бажання справжнє - це слід вітати. "Знань багато не буває".
З іншого боку, українська економіка "тут і зараз" не має потреби в численних спеціалістах з вищою освітою, особливо в таких популярних галузях, як юриспруденція, економіка, менеджмент та маркетинг. Національна економіка (і не лише наша, а й у багатьох країнах світу) функціонує таким чином, що їй також потрібні кваліфіковані робітники - слюсарі, муляри, столяри та плиточники. Щоб опанувати ці професії, навчання у вищому навчальному закладі зовсім не є обов'язковим.
Мені пощастило відвідати кілька університетів Європи, але найбільше мене вразила подорож до Швеції. У цій країні близько третини працівників мають вищу освіту, що свідчить про високий рівень освіченості населення. Швеція вважається одним із світових лідерів у сферах високих технологій, виробничої ефективності та інновацій. Тут також відбуваються урочистості з нагоди вручення Нобелівських премій, і авторитет Шведської академії наук не підлягає сумніву.
У чому ж полягає секрет? Багато посад і професій не вимагають наявності вищої освіти. Наприклад, людина, яка прагне зробити кар'єру в банківській сфері, може спочатку пройти курси і влаштуватися на позицію операціоніста. Після тижневого навчання її можуть перевести на посаду касира. Додаткове навчання дозволить їй стати контролером, а ще один курс може відкрити двері в кредитний відділ. Багато керівників банківських філій, незважаючи на відсутність формальної вищої освіти, є висококваліфікованими спеціалістами у своїй сфері.
Бажання навчити дитину всьому можливому та інтегрувати її в суспільство є нашою специфічною рисою. У громадській свідомості диплом про вищу освіту вважається своєрідним захистом від соціальних криз. Наявність диплома є символом престижу (хоча насправді справжній престиж має походити з наявності глибоких професійних знань і навичок).
Відверто кажучи, я сумніваюся, що за кілька років можна кардинально змінити "суспільні установки" або запровадити нову "освітню культуру". Це потребує зусиль на всіх рівнях: держави, роботодавців та громади. Міністерству освіти і науки України слід відкрито визнати, що йому необхідна підтримка у вирішенні цієї проблеми.
Варто зазначити, що в грудні 2022 року Сергій Шкарлет, міністр освіти і науки України, підписав указ про створення Галузевої тристоронньої соціально-економічної ради при МОН. У складі ради опинилися представники роботодавців, профспілок та самого міністерства. Передбачалося, що на засіданнях будуть розглянуті питання вдосконалення професійно-технічної освіти, зокрема шляхом залучення потенціалу роботодавців для підвищення престижу отримання освіти в професійно-технічних училищах. Проте, засідання так і не відбулися з невідомих причин. Можливо, підтримка конструктивного соціального діалогу не є пріоритетом для нинішньої команди міністерства.
У 2024 році багато вищих навчальних закладів змінили свої керівні кадри, адже попередні ректори обіймали свої посади протягом 10-20 років. Які, на вашу думку, якості повинен мати ректор, щоб університет міг суттєво трансформуватися?
На мою думку, ректору слід в першу чергу зосередитися на покращенні якості вищої освіти. Це означає, що необхідно створити умови, зокрема економічні, які б дозволили закладу вищої освіти реально забезпечувати якісні освітні послуги, враховуючи потреби суспільства, національної економіки, роботодавців та студентів.
Якісна освіта охоплює інноваційні освітні технології, креативні середовища, ретельно сплановані навчальні процеси, сучасне мультимедійне обладнання, можливості міжнародної академічної мобільності, стажування в провідних університетах світу, досвід роботи в найкращих лабораторіях, співпрацю з роботодавцями, натхненних викладачів, навички цифрової грамотності, насичені тренінги, доступ до наукових публікацій, регулярну участь у наукових конференціях та багато інших важливих аспектів.
На дискусії "Українська освіта в умовах війни: виклики та перспективи" Сергій Бабак підкреслив важливість термінової оптимізації університетів, щоб уникнути їх закриття. Однак, багато ректорів і студентів виступають проти процесу об'єднання. Міністерство освіти та науки також відзначає, що для багатьох вищих навчальних закладів це може стати оптимальним рішенням, що позитивно вплине на студентів, адже вони отримають якіснішу освіту та дипломи. Як ви вважаєте, наскільки критично необхідні ці зміни в Україні та чому їх варто реалізувати саме в даний момент?
Розширена мережа вищих навчальних закладів призвела до посилення конкуренції між ними за абітурієнтів. Кількість вступників зменшується, тоді як кількість університетів зростає, і тому більшість з них готові приймати всіх бажаючих. У звичайному бізнес-середовищі конкуренція є каталізатором розвитку, проте в освіті вона часто перетворюється на джерело недобросовісності. Для збільшення фінансових надходжень деякі навчальні заклади не прагнуть відраховувати студентів, навіть якщо останні не мають належних підстав для навчання, продовжуючи таким чином формальне навчання.
Як наслідок - чимало університетів не мають належного матеріально-технічного забезпечення, освітнього обладнання, кадрового потенціалу. Значна кількість університетів готують "модних" фахівців (юристів, економістів, менеджерів, психологів, перекладачів тощо), не маючи традицій їхньої підготовки. Відповідно зі стін університетів виходять тисячі фахівців із дипломом, але без належного рівня компетенції.
Основний негативний наслідок полягає в значній кількості випускників з вищою освітою, які не можуть знайти роботу у своїй галузі. Це вражає, але навіть ті, хто отримав освіту в державних університетах на бюджетній основі, стикаються з труднощами в працевлаштуванні. Лише 20-25% випускників щороку отримують направлення на роботу. Таким чином, платники податків фінансують підготовку фахівців, які насправді не потрібні державі та суспільству. Це, по суті, є неефективним використанням бюджетних коштів.
Ми інтуїтивно відчуваємо, що система вищої освіти України "роздута", має завелику кількість закладів, які нерідко демонструють, скажімо так, "недостатню конкурентоспроможність". Інколи університети застосовують моделі ринкової поведінки, не спрямовані на забезпечення якості освіти - зокрема, відкриття "непрофільних" спеціальностей, недобросовісна реклама, демпінг.
Отже, процес "оптимізації мережі", що виявляється у скороченні числа вищих навчальних закладів, є об'єктивним. Проте, внаслідок цієї оптимізації, ми не повинні втрачати цінні досягнення, які можуть бути корисними в майбутньому. Наша країна володіє значним університетським потенціалом, і його слід використовувати на користь суспільства.
У цьому контексті важливо зосередитися на реалізації наших національних інтересів. Розмови про необхідність врахування "найкращого європейського досвіду" часто є простими маніпуляціями. Європейський Союз не ставить перед Україною вимогу закривати університети або нав'язувати конкретні моделі освітньої системи. Ці питання досліджуються з великою увагою науковцями Національної академії педагогічних наук. Як зазначив академік-секретар НАПН України Петро Саух, "формування єдиного європейського освітнього простору повинно ґрунтуватися на глибокій повазі до національних освітніх традицій, супроводжуючись їх взаємозбагаченням. Просте копіювання чужих моделей не принесе очікуваних результатів без ретельного синтезу цивілізаційних і культурних традицій".
Кожен університет повинен мати окрему фахову дискусію. Частина цієї розмови повинна проводитися у відкритому форматі. Існує безліч моделей, які можуть забезпечити економію бюджетних витрат, зокрема й прозора приватизація. Я впевнений, що деякі колективи навчальних закладів вже готові до цього кроку.
Університетам необхідно дати більше автономії, зокрема фінансової. З економічного погляду, виш виробляє освітні та супутні послуги. Покупцями цих послуг можуть бути держава (через державне замовлення), а також юридичні та фізичні особи. Це слід чітко розуміти і орієнтуватися на задоволення конкретних реальних потреб. Ректор повинен мати у своєму розпорядженні важелі економічного стимулювання кращих викладачів. А у викладачів, зі свого боку, має бути зацікавленість у високих результатах освітньої та наукової діяльності.
Сергій Захарін - доктор економічних наук і професор, який має досвід роботи в Інституті вищої освіти Національної академії педагогічних наук. Він є автором більше ніж 50 наукових статей, що стосуються економіки та управлінських аспектів в освіті. Також Сергій Захарін обіймав посаду державного секретаря Міністерства освіти і науки.
OBOZ.UA також спілкувався з Данилом Яневським про об'єднання історії України із всесвітньою, закриття МОН та про істориків, яким варто довіряти.
Ознайомтеся на OBOZ.UA з інтерв'ю Сергія Захаріна, де він ділиться своїми думками про пса Патрона на НМТ-2024, переживаннями під час іспитів та концепцією ідеальної освіти в школах.
#Економіст #Європейський Союз #Європа #Банк #Радянський Союз #Суспільство #Швеція #Держава (політичний устрій) #Юрист #Ректор (академії) #Студент #Заклад вищої освіти #Абітурієнт #Вища освіта #Працевлаштування #Міністерство освіти і науки України #Професійно-технічне училище #Університет #Навчання #Менеджмент #Слюсар. #Шведська королівська академія наук #Муляр #Диплом #Яневський Данило Борисович #Національна академія педагогічних наук України
