Фінальна надія для Росії. Кремль запускає "третій фронт".

Дестабілізація Індо-Тихоокеанського регіону -- це остання надія Росії забезпечити собі місце серед "полюсів" майбутнього мультиполярного світу. Саме заради цього місця було розв'язано війну проти України. Проте тисяча днів нашого спротиву показали, що лобова спроба досягти бажаної мети не вдалася. Не допомогли ані численні агенти в політичних колах низки європейських країн, ані економічний шантаж, ані пряме залякування та погрози "спалити Лондон".

Другим фронтом після Європи став Близький Схід. Втягування Ірану у війну проти України, а згодом і спроба роздмухати конфлікт на Близькому Сході провокаціями проти Ізраїлю з боку друзів Москви -- ХАМАС і "Хезболли", що їх Росія не визнає терористичними організаціями, також отримали жорстку відповідь.

У Кремлі залишається третій і останній етап програми дестабілізації світового порядку — Південно-Східна Азія. Цей регіон є найскладнішим для впливу, оскільки тут домінує інший світовий гравець — Китай. Проте, якщо уважно проаналізувати події, які відбувалися в останні місяці, стає зрозуміло, що Росія активно прагне до глобального конфлікту. Вона намагається залучити не лише країни-ізгої з ракетними і ядерними можливостями, але й впливові держави цього регіону, які шукають своє місце у світовій політиці.

На початку листопада Північна Корея фактично оголосила про свою підтримку Росії у війні проти України. Перед цим відбулися обміни на найвищому рівні між Москвою та Пхеньяном, в результаті чого було підписано та ратифіковано стратегічну угоду, яка фактично створює основи для оборонного альянсу. Міністр закордонних справ КНДР під час свого візиту до Росії висловила підтримку "священній війні", яку веде російська сторона, а Пхеньян провів низку випробувань балістичних ракет, включаючи новітні моделі. За інформацією місцевих ЗМІ, Північна Корея висунула Москві вимоги, що включають постачання 600-700 тисяч тонн рису щороку, доступ до сучасних технологій у сфері ракетобудування та винагороду у розмірі 2000 доларів для кожного корейського бійця. Ці дії КНДР викликали рішучий осуд з боку США, Японії та Південної Кореї. Японські аналітики попереджають про надзвичайно загрозливу ситуацію в регіоні, пов'язану зі стрімким розвитком космічної та ядерної програм Північної Кореї. Враховуючи ядерний потенціал Росії та Китаю, які продовжують спільні військові навчання та провокаційні дії в Східній Азії, Японія та Південна Корея опинилися оточеними трьома ядерними державами, з якими мають складні історичні та політичні стосунки, не кажучи вже про територіальні суперечки між ними.

Деякі фахівці з корейської проблематики переконують, що з погляду Пхеньяна КНДР не має альтернативи, крім розроблення власного потенціалу стримування. Водночас, щоправда, традиційно замовчується той факт, що ще з 1961 року Китай і КНДР мають угоду, згідно з якою Китай гарантує безпеку Північній Кореї (це єдиний такий договір КНР з іншими країнами). Його дія вимірюється 20-річними періодами, й 2021 року його було знову подовжено на чергові 20 років, хоча це не було очевидно -- в попередні роки відносини між двома країнами переживали періоди значного охолодження. Тепер на додачу до гарантій із боку КНР Пхеньян отримав схожі гарантії від Росії. Цілком очікувано, що Кім Чен Ин почувається нині значно сміливіше й випробуваннями найновіших балістичних ракет у період виборів у США намагається погрожувати найрозвиненішій країні світу. Він також розірвав усі відносини з Півднем і оголосив Сеул ворогом номер один. Китаю такий розвиток подій, найімовірніше, не подобається, але наразі Пекін спостерігає. Зі свого боку, Сполучені Штати не тільки не зменшують своєї присутності у Східній Азії, а й прагнуть розвитку відносин, зокрема в галузі оборони, з Японією й Південною Кореєю, Тайванем, Австралією, Філіппінами та В'єтнамом. Ці кроки, попри їх неагресивний характер, сприймаються в КНР і КНДР як зростання зовнішньої загрози.

Варто підкреслити, що в 1961 році не лише Китайська Народна Республіка, а й Радянський Союз уклали основну угоду про дружбу, співробітництво та взаємодопомогу з Північною Кореєю. У відповідності до цієї угоди, Радянський Союз не визнавав Південну Корею до 1990 року. Однак, відносини між Росією та КНДР залишалися досить напруженими до 2000 року, коли влада перейшла до Володимира Путіна. Саме тоді почався період активного розвитку російсько-корейських зв'язків, під час якого обміни візитами значно посилили співпрацю в різних сферах. Наприклад, у 2014 році Росія і КНДР перейшли до розрахунків у рублях, а борги Північної Кореї перед Росією були анульовані. Дослідження взаємин між Росією та КНДР у період правління Путіна вказують на свідому політику Москви щодо підтримки режиму Кім Чен Ина, що culminate в встановленні фактичного оборонного союзу цього року. З 2000 року Путін активно готувався до нинішніх військових дій, включаючи участь КНДР. Більш того, Росія протягом десятиліть прагнула зміцнити співпрацю між Північною Кореєю та Іраном. На певному етапі КНДР надавала допомогу Ісламській Республіці Іран, оскільки її ракетні технології були розвинутішими. Проте, з часом ситуація змінилася. Цього року делегація КНДР знову відвідала Тегеран, і аналітики вважають, що одним із ключових аспектів візиту була співпраця в галузі ракетних і дронових технологій. У цьому контексті, укладення угоди про стратегічне партнерство між Москвою і Тегераном виглядає цілком логічним кроком, оскільки, за інформацією Міністерства закордонних справ Росії, ця угода вже перебуває на завершальному етапі узгодження і передбачає потужний компонент у сфері оборонного співробітництва.

У вересні Східний економічний форум у Владивостоці відвідав прем'єр-міністр Малайзії Анвар Ібрагім. Там він заявив, що його держава хоче покращити відносини з Росією незалежно від думки США та європейських країн. За його словами, Малайзія "прагне підтримувати добрі відносини з усіма країнами, але жодна держава не повинна намагатися чинити тиск" на Куала-Лумпур. Як стверджує Free Malaysia Today, під час виступу в Національному університеті оборони глава уряду Малайзії згадав, як відкинув заклик держсекретаря США Блінкена щодо припинення співпраці з Росією. "Я відповів: це ваша проблема, не тисніть на нас. Ми -- незалежна суверенна країна й ухвалюємо рішення в інтересах свого народу". Анвар Ібрагім відзначив необхідність дотримання Малайзією нейтрального статусу. За його словами, Малайзія "ставиться до Росії як до свого особливого друга". Вона офіційно стала партнерською країною БРІКС і подала заявку на членство в цьому угрупованні. Щоправда, сам Анвар Ібрагім на саміт БРІКС до Казані не приїхав.

На початку листопада поблизу острова Ява відбулися перші в історії військово-морські навчання ВМС Росії та Індонезії. Згідно з офіційною заявою індонезійської сторони, таке співробітництво "може сприяти миру та безпеці в морських водах регіону через використання нових можливостей для розвитку наших відносин". З огляду на це японські ЗМІ зазначають, що Індонезія займає нейтральну позицію щодо війни Росії проти України, але новообраний президент країни Субіанто Прабово виступає за розвиток відносин із Росією. Раніше він обіймав посаду міністра оборони й чотири рази протягом останніх чотирьох років відвідував Москву. Відомо, що під час останньої зустрічі з міністром оборони РФ Андрєєм Бєлоусовим він звертався з проханням надати Індонезії російські технології для розвитку її оборонної промисловості. Водночас аналогічну співпрацю Індонезія вибудовує й з Австралією та США, з якими також проводяться спільні навчання. Міністр закордонних справ Індонезії заявив про наміри його країни доєднатися до БРІКС. Так четверта за кількістю населення країна світу намагається балансувати між центрами сили, наполягаючи на своєму праві голосу не тільки з регіональних, а й з глобальних питань.

Приклади Малайзії та Індонезії не є винятковими, адже подібні тенденції можна спостерігати й в інших країнах, таких як Індія, яка демонструє мультиполярність у своїй зовнішній політиці. Політика нейтральності щодо основних центрів сучасного глобального конфлікту також притаманна важливим регіональним акторам, зокрема В'єтнаму та Таїланду. АСЕАН принципово дотримується нейтральної позиції, відмовляючись вибирати між союзниками США та Китаю. Дійсно, Китай виступає найбільшим торговим партнером для всіх країн цього регіону, а також є одним з основних інвесторів; проте, частка США, Японії та Південної Кореї залишається значною. У поточному році Сполучені Штати успішно конкурували з Китаєм за обсяги торгівлі з АСЕАН. Хоча повністю витіснити Китай з ринків Південно-Східної Азії виглядає малоймовірним, справжня складність полягає в іншому аспекті. Росія не є економічним гравцем у регіоні, але активно використовує свої стратегічні зв'язки з Китаєм для просування власних військово-технічних інтересів, залишаючись у тіні китайської економічної сили.

Ступень невизначеності, яка у Південно-Східній Азії й так була досить значною з огляду на проблеми Тайваню, Південно-Китайського моря, стратегічного зближення РФ і КНДР та очевидного нарощування співпраці між РФ і КНР, після обрання Дональда Трампа президентом США очевидно посилюється. Впливові регіональні гравці не хочуть загострення протистояння США з "дуо" Китаю та Росії й обережно сподіваються, що Японії, яка минулої каденції Трампа ледь не єдина підтримувала з ним ефективні відносини завдяки харизмі Шінзо Абе, й цього разу вдасться знайти правильну тональність діалогу. Тим більше, що серед команди прем'єр-міністра Шігеру Ішіби є ті, хто виступає за збільшення власних оборонних спроможностей Японії й витрат на оборону перед лицем потрійної загрози. Висловлюються думки, що Японія-партнер, а не Японія-клієнт може більше сподобатися Трампу, хоча питання захисту Японії та Південної Кореї від ядерної зброї все одно звучатиме.

Завдання, яке стоїть перед нами, полягає в тому, щоб переконати Трампа усвідомити, що проблема Росії є окремою загрозою для інтересів США в Європі, на Близькому Сході та у Південно-Східній Азії, поряд з економічними викликами, які постають з боку Китаю. Японські аналітики вважають, що оптимальним варіантом для Трампа стало б рішуче притягнення до відповідальності агресивної політики Росії, Ірану та Північної Кореї, а також стимулювання сильних країн Південно-Східної Азії, що розвиваються, але мають схильність до "табору КНР+", визначити свої пріоритети розвитку.

Нерішучість політики нинішньої адміністрації США з приборкання агресивних дій країн "осі зла" мала наслідком певну зневіру регіональних союзників США у тому, що безпекові альянси в Південно-Східній Азії спрацюють у разі кризи. Саме тому протягом останніх років спостерігається зростання інтересу важливих країн регіону до альтернативних структур на кшталт ШОС і БРІКС, прагнення не сваритись, а співпрацювати із Заходом, Китаєм і Росією одночасно, проголошуючи формальний "нейтралітет".

Якщо Трамп дійсно має намір відновити повагу та велич Сполучених Штатів, йому потрібно буде вжити рішучих заходів, причому одночасно у двох регіонах: на Близькому Сході та в Південно-Східній Азії. Щодо європейської політичної арени, можна очікувати, що 47-й президент США запропонує європейським країнам самостійно розв’язати питання миру та війни. Однак "самостійно" не означає "наодинці". Нещодавно Японія та Європейський Союз підписали угоду про безпекове співробітництво, що стала першою угодою такого роду між ЄС та країною Азійсько-Тихоокеанського регіону. Це перший, але, безумовно, не останній крок у напрямку зміцнення співпраці між цими регіонами.