Російська економіка поступово втрачає свою стабільність, а удари України по російських енергетичних об'єктах можуть значно посилити цей тиск. У той же час, Китай стає все більш стурбованим наслідками війни для світових ринків, а Європа змушена посилювати свою обороноздатність. Цю інформацію оприлюднив британський аналітик Тімоті Еш, співробітник Chatham House, в інтерв'ю ведучому програми "Студія Захід" Антіну Борковському на каналі Еспресо.
Хотілося б обговорити масивні змагання не лише в сфері економіки, а й у військових аспектах та потенціалах. Нещодавно я мав розмову з Робертом Даненбергом, керівником резидентури Центрального розвідувального управління в Москві. Він підтвердив, що Реткліфф, нинішній глава ЦРУ, привіз до Москви надзвичайно важливе повідомлення про недопустимість агресії проти балтійських країн або Польщі.
Проте, одночасно з цим з'явилася стаття, в якій йдеться про те, що справжньою метою Ретліффа було попередити російську сторону про ймовірний колапс їхньої економіки, яка може зазнати серйозних проблем, схожих на ті, що відбулися на початку 90-х років, внаслідок яких відбувся розпад Радянського Союзу.
Отже, російська економіка в теперішній фазі війни з урахуванням того, що їхній нафтопереробний комплекс активно знищується. От ми з вами говоримо, а там десь в Росії палає.
Так, російська економіка справді виявилася доволі стійкою. За п'ять років війни вона витримала значний тиск -- можливо, тому, що Путін знав, що війна буде, і заздалегідь до неї готувався. Західні санкції теж були не настільки жорсткими, як могли б бути. Але наприкінці 2025-го -- на початку 2026-го вже з'явилися ознаки того, що ситуація ускладнюється: економічне зростання сповільнилося, інфляція зросла, а дефіцит бюджету збільшився. Тож, думаю, запас міцності російської економіки поступово вичерпується.
Україна, безумовно, користується суттєвою міжнародною фінансовою допомогою, що становить приблизно 100 мільярдів доларів щорічно. Як стало відомо, в 2022 році економіки як Росії, так і України зазнали значного спадання. З того часу розпочався певний процес відновлення з низького рівня. На даний момент українська економіка, ймовірно, демонструє темпи зростання, які перевищують російські.
У 2023 році, ймовірно, російська економіка збільшиться всього на 0,5-0,6%, а рівень інфляції досягне 6-7%. Проте ключовим фактором, який може суттєво вплинути на цю ситуацію, є вже згадані атаки дронів на енергетичну інфраструктуру Росії. Ці удари дійсно здатні радикально змінити обставини.
Оцінки варіюються, але, ймовірно, близько третини російських нафтопереробних потужностей вже виявилися неактивними. У результаті Росія змушена імпортувати дизельне паливо. Країна, яка раніше була відомим експортером, тепер сама закуповує це паливо. Це призводить до дефіциту, підвищує інфляцію та суттєво сповільнює економічний розвиток. Можна стверджувати, що Росія все більше відчуває наслідки війни на власній шкурі.
Мабуть, ще суттєвішим є те, що війна в Україні все більше впливає на глобальні ринки. Трамп вже висловлював занепокоєння, що далекобійні атаки українських дронів на російські нафтопереробні заводи спричиняють підвищення цін на дизельне паливо. Крім того, різниця між цінами на нафтові продукти та сирою нафтою, відома як крек-спред, досягає приблизно 100 доларів за барель, що є значною сумою.
Отже, існують серйозні занепокоєння стосовно можливих подальших коливань на глобальному енергетичному ринку. Водночас це відкриває Україні нові можливості для впливу. Українська сторона прагне, щоб Росія відчула всі тяготи війни — і це вже відбувається. Окрім того, такі дії можуть спонукати Китай та інших міжнародних акторів тиснути на Путіна з метою змусити його сісти за стіл переговорів. Адже наслідки цього конфлікту все більше позначаються на світовій економіці.
Ми розуміємо, що у Росії є дуже конкретні фінансові партнери. У нас також є партнери, і ми сподіваємось, вони є нашими союзниками. І завдяки допомозі Європейських країн, Європейського Союзу, Сполученого Королівства, американців, канадійців і так далі наша економіка функціонує. Але є певна межа.
Отже, якщо ми звернемося до теми порівняння червоних ліній, які визначають межі, за які не можуть переступати наші уряди, зокрема суверенний уряд України та авторитарний режим Росії, які ж це межі? Як ви це оцінюєте? Також, якщо розглянути готовність Китаю та Індії підтримувати Росію, незважаючи на американські санкції, як ви вважаєте, наскільки довго це може тривати і які наслідки можуть виникнути, зокрема для російського режиму?
Відносини з Китаєм мають багато нюансів. Спочатку Пекін, ймовірно, не був у захваті від повномасштабного вторгнення, оскільки це створювало ризики для глобальної економіки. Однак з часом війна, певною мірою, почала приносити йому вигоду: вона послаблювала позиції Росії та одночасно витрачала ресурси західних держав. Як Росія, так і країни Заходу інвестували величезні кошти у цю конфліктну ситуацію.
Водночас Росія перетворилася на молодшого та залежного союзника Китаю. Згадаймо зимову Олімпіаду в Пекіні, коли активно обговорювалися відносини на рівних. Сьогодні ж стало зрозуміло, що про таку рівність не йдеться. Росія безперечно стала залежною від Китаю.
Приблизно пів року тому в Пекіні знову виникли занепокоєння щодо ймовірної поразки Росії, що для Китаю є дуже небажаним сценарієм. Китаю не вигідно бачити Росію в кризовій ситуації. Тому Пекін змушений діяти обережно: надавати Москві необхідні ресурси, щоб вона могла продовжувати військові дії і, щонайменше, уникнути поразки.
Тепер конфлікт все більше впливає на глобальні ринки. Я вважаю, що далекобійні атаки українських безпілотників на російські об'єкти та інфраструктуру почнуть викликати зростаюче занепокоєння у Китаю.
Цікаво, що кілька місяців тому президент Казахстану Токаєв під час свого візиту до Росії фактично висловив Путіну думку, що ця війна є сумнівною і, можливо, її варто завершити. А приблизно місяць тому подібну думку висловив і прем'єр-міністр Індії Моді. Що стосується Токаєва, я майже впевнений, що він не наважився б на таку заяву без певного сигналу з боку Китаю або навіть США. Цей коментар прозвучав на російській території, що є досить незвичним. Я не вважаю, що Токаєв діяв би самостійно без належної підтримки.
Отже, вважаю, що в Китаї також усвідомлюють: з огляду на ситуацію на Близькому Сході, можливо, настав момент для спроби завершити цю війну.
Суть справи полягає в тому, що Путін, здається, сподівається на травневі вибори у Франції. Він вважає, що якщо зможе витримати до цього моменту, підтримка України в Європі може зменшитися, що надасть йому певну вигоду.
Проте одне залишається безсумнівним: Путін сприймає лише мову сили. Тому Захід повинен активніше надавати підтримку Україні — як фінансову, так і військову. Крім того, необхідно посилювати санкції проти Росії, щоб змусити її прийти до переговорного процесу. А удари українських дронів по російських цілях лише підсилюють цей тиск.
Ну і хотів би розпитати про модель стійкості української економіки. Я надзвичайно стривожений тими процесами, які відбуваються зараз у нас. Ідеться не лише про прицільне винищення об'єктів, цивільної економічної інфраструктури росіянами.
Також мова йде про виконання зобов'язань, які ми взяли на себе перед країнами, що надають нам підтримку. Передусім це стосується держав Європейського Союзу. Зокрема, ми маємо ухвалити ряд законів, у тому числі антикорупційного спрямування. Ми усвідомлюємо, що цей процес є тривалим. Я залишаюсь налаштованим оптимістично, але разом з тим розуміємо, наскільки серйозною є проблема бюджетного дефіциту.
Вона має величезний масштаб, і для ведення війни нам необхідні не лише безпосередні військові ресурси, але й фінансові засоби для підтримки стабільності нашого суспільства та економіки. Якщо розглядати можливості позитивного вирішення цієї дилеми, то ми говоримо про десятки мільярдів.
Як міністр фінансів Марченко, так і прем'єр-міністр України вже озвучували цифри, які свідчать про брак фінансування. Зокрема, Марченко згадував про дефіцит бюджету в розмірі 32 мільярди доларів, тоді як прем'єр вказував на потребу в 27 мільярдів для забезпечення оборонних витрат у 2026 році.
Одночасно ще залишаються кошти з кредиту обсягом 90 мільярдів, призначеного для підтримки України. Як мені відомо, приблизно 20 мільярдів євро планується отримати у 2026 році, а ще 45 мільярдів — у наступному році. Частина цих фондів могла б бути перерахована раніше, щоб покрити поточний дефіцит. Проте, в такому разі, дефіцит може виникнути вже в другій половині наступного року.
Є, звісно, і близько 300 мільярдів доларів заморожених російських активів у західних юрисдикціях. Питання їх конфіскації та передачі Україні досі залишається відкритим. Сподіваймося, що в Брюсселі тут вдасться досягти прогресу.
Також розглядається можливість розширення програми ERA — кредитного механізму G7 на 50 мільярдів доларів, що фінансується за рахунок доходів від заморожених російських активів. Україна вже отримала значну частину цих коштів. Є сподівання, що вдасться залучити додаткові 10 мільярдів доларів, що сприятиме покриттю дефіциту фінансування.
Думаю, у західних столицях уже усвідомили: їхня власна безпека залежить від того, чи вистоїть Україна. Україна виграє для Європи час, щоб та могла відновити свій військово-промисловий потенціал. А загроза з боку Росії сьогодні цілком очевидна.
Не так давно у Financial Times з'явилася стаття, присвячена російській загрозі для Європи, зокрема Сувальському коридору, Калінінграду та потенційній загрозі використання ядерної зброї проти європейських держав. Це питання дійсно викликає серйозну тривогу.
Після приходу Трампа до влади в Європі явно змінилося розуміння ситуації. Там усвідомили, що США більше не є тією силою, яка гарантовано стане на захист Європи. Тому європейська безпека значною мірою залежить від того, щоб Україна вистояла якомога довше. І водночас Європі доводиться зберігати добрі відносини з адміністрацією Трампа, щоб США і надалі продавали їй зброю.
Однак, в цій ситуації центральну роль відіграє Україна. Тому необхідно забезпечити її фінансування та вжити всіх потрібних заходів для підтримки української економіки. У найближчі місяці, на мою думку, Європі належить зіткнутися з складними переговорами. У грудні на засіданні Європейської ради планується обговорення не лише фінансової підтримки України в найближчій перспективі, але й нової програми семирічного бюджету ЄС. Зокрема, йдеться про значну програму підтримки України, сума якої оцінюється в 100 мільярдів євро протягом наступних семи років.
Звичайно, всі ці питання тісно пов’язані з можливим вступом України до Європейського Союзу. Україні необхідно мати визначену дату. Було б чудово, якби Європа нарешті оголосила конкретний термін для вступу України до ЄС.
Ви підняли тему корупції, і українці, безумовно, усвідомлюють, наскільки ця проблема є актуальною. Зрештою, як Помаранчева революція, так і Євромайдан в значній мірі були спрямовані на боротьбу з корупційними практиками, узурпацією влади вузькими колами інтересів та всіма супутніми явищами.
Отже, я вважаю, що можливість приєднання до Європейського Союзу стане значним стимулом для впровадження реформ і протидії корупційним явищам. Це є питанням першочергової важливості. Проте, перш ніж це стане можливим, Україні потрібно здобути перемогу у війні. Для цього необхідні фінансові ресурси. Без сумніву, доведеться робити складні вибори, але Україні слід забезпечити необхідне фінансування.
У будь-якому випадку, ми усвідомлюємо, що Путін має на меті зруйнувати Європейський Союз і сприяти розвитку окремих національних проектів. Схожі інтереси поділяє й Дональд Трамп, президент США, який також підтримує ослаблення ЄС. У Великій Британії спостерігається зростання відцентрових сил, і невідомо, як можуть змінитися результати майбутніх виборів, якщо, наприклад, загине ще кілька британців. Ми розуміємо, як такі події можуть вплинути на суспільні настрої. Проте, водночас існує усвідомлення спільної загрози. Ми справедливо підкреслюємо, що безпека країн Балтії повинна стати ініціативою європейських держав.
Якщо розглядати питання посилення інтеграції всередині Європи, то як ви вважаєте, наскільки активно російська і американська сторони можуть виступати проти єдиного простору Європейського Союзу?
На жаль, це наша реальність, і вона справді вражає. Схоже, що ми спостерігаємо кінець НАТО в його традиційному вигляді, а також розпад колишнього трансатлантичного альянсу. Я розумію, що Марк Рютте висловлює те, що хоче почути Трамп. Проте у приватних бесідах європейські політики, лідери та представники безпекових структур відкрито зізнаються: вони більше не можуть покладатися на американські гарантії.
Отже, ситуація виглядає так: Європа повинна створити свою незалежну оборонну систему. Вважаю, що це вже усвідомлюють у Німеччині, Великій Британії, Франції та інших державах. Протягом останніх двадцяти років ми, напевно, не приділяли достатньо уваги обороні. Тепер настав час інвестувати в неї значно більше ресурсів.
Німеччина активно збільшує свої витрати на оборону. Проте, для відновлення військово-промислової спроможності знадобиться певний час — приблизно чотири-п'ять років. І саме цей період Україна надає Європі.
Тому в Європи, думаю, просто немає іншого вибору, окрім як підтримувати Україну. Домовитися з Москвою не вдасться. Росія становить загрозу для всього регіону. Вона вторглася в Україну, продовжує ворожі дії проти країн НАТО і, як я вже казав, втручається в наші внутрішні справи та намагається підірвати наші демократії.
Мені цікаво дізнатися про порядок денний найближчої зустрічі G-20. Не планую перелічувати всі можливі теми для обговорення, але важливим акцентом є можливість участі Путіна в заході.
Ми усвідомлюємо, що деякі країни були надзвичайно рішучими у своїй опозиції, проте, найімовірніше, це запрошення залишиться в силі. Також очевидно, що обговорення не обмежиться лише темою російської агресії щодо України. Серед інших питань, можливо, виникнуть розмови про нові формати врегулювання. Це саме те, чого бажають досягти Путін і Сі Цзіньпін — змінити підходи до глобального контролю та управління. І ми спостерігаємо, що позиції Росії та Китаю в цьому контексті досить гармонійні.
Знову ж таки, це буде дуже незвичний саміт. Наскільки я розумію, адміністрація Трампа Росію запросила, а Південну Африку -- ні. Південна Африка -- демократична країна, Росія -- ні. І це справді дивно.
Очевидно, що адміністрація Трампа зацікавлена передусім в угодах і бізнесі. І, схоже, хоче укладати угоди з Росією. Тому я не надто вірю в її здатність домовитися про мир. Мирні ініціативи Віткоффа і Кушнера щодо України, на мою думку, були вкрай невдалими. Складається враження, що вони не розуміють ані Росії, ані України, ані самої суті цієї війни. І при цьому раз у раз повторюють кремлівські наративи.
Як я вже зазначав, адміністрація Трампа, схоже, не проявляє жодної зацікавленості в питаннях Європи та її безпеки. Навпаки, її дії, скоріше, ставлять під загрозу цю безпеку. Європу сприймають не як партнера, а як потенційну загрозу. І, чесно кажучи, це безпрецедентна ситуація для президента США, який виступає після більше ніж семи десятиліть трансатлантичного співробітництва.
Не покладаю особливих сподівань на результати саміту G20. Мені здається, що він не стане кроком до завершення війни. Навпаки, невдалий мирний процес за часів Трампа та його підхід до відносин з Росією лише підвищили впевненість Путіна. Вважаю, що він сподівається просто дочекатися політичних змін в Європі, очікуючи виборів у Франції, а протягом зими намагатиметься примусити Україну капітулювати через бомбардування, щоб навесні вже вести переговори з позиції сили. Саме на це він розраховує, виходячи з припущення, що США не вживатимуть жодних заходів.
Наразі існує новий законопроєкт санкцій від Ліндсі Грема. Путін, або, вибачте, Трамп — це просто мовна помилка — має в своєму розпорядженні всі інструменти, щоб змусити Росію заплатити високу ціну за свої дії. Однак він не використовує їх. Він не виявляє жодної готовності завдати істотного удару по російській економіці чи створити серйозний тиск на Путіна. Складається враження, що він просто боїться Путіна та цієї авторитарної Росії.
Разом з тим ми розуміємо -- і українці це точно знають, -- що потрібно зробити затяжну війну дедалі дорожчою і ризикованішою для Росії.
Необхідно переконати Путіна в тому, що для нього більш вигідно обговорювати мирні рішення, аніж продовжувати конфлікт. На мою думку, Трамп цього не усвідомлює.
Чи не виникає у вас відчуття, що назріває якась, м’яко кажучи, сумнівна угода? Коли згадують про дух Анкориджа і росіяни, і не тільки вони, це свідчить про те, що певні події все ж таки відбуваються. Потім була зустріч у Бішкеку, де, ймовірно, Путін і Сі Цзіньпін обговорювали конкретні сфери впливу. Ми розуміємо, що ці сфери впливу нагадують пакт Молотова-Ріббентропа, немов привиди минулого, але їх все ще можна реанімувати.
Ми, європейці, можемо бути скептично налаштованими, але є ймовірність, що ведуться певні перемовини. Якщо ж ця теорія має підґрунтя, то які, на вашу думку, могли б бути параметри цих сфер впливу, особливо коли мова йде про вплив на Європу? Китай неодноразово висловлював думку, що оптимальним варіантом управління є розподіл відповідальності між ними та Сполученими Штатами. Проте я, можливо, спростив цю складну проблему.
Якщо розглядати ситуацію з іншого ракурсу, то це швидше нагадує угоду між Трампом і Путіним. Путін завжди дотримувався думки, що великі нації повинні мати свої сфери впливу і можуть розподіляти світ між собою. Раніше президенти США, зокрема Байден, активно виступали проти такого підходу. Натомість Трампу, схоже, ця концепція видається досить прийнятною. Це можна спостерігати в різних аспектах, згадайте, наприклад, Латинську Америку та так звану "доктрину Монро".
Не можу стверджувати, що Китай сприймає світ аналогічно. Безумовно, Пекін має свої інтереси стосовно Тайваню. Проблеми Трампа на Близькому Сході, а також загальне послаблення позицій США внаслідок невдач у цьому регіоні, можуть лише підсилити впевненість Китаю. Крім того, зустріч Сі Цзіньпіна та Трампа стала яскравим свідченням: США виглядають слабшими на фоні зростаючої сили Китаю.
Водночас, я вважаю, що з конфліктів в Ірані та Україні Китай може зробити ще один важливий висновок: велика країна не повинна втручатися у війну, яку не має можливості виграти. Чи впевнений Китай у своїх шансах на успіх у конфлікті з Тайванем? Можливо, ні. Тому, найімовірніше, Пекін вирішить просто дочекатися. З огляду на те, що Трамп, здається, не проявляє великого інтересу до Тайваню, у Китаї можуть сподіватися, що з часом Тайвань сам погодиться на інтеграцію з КНР.
Тож для Європи й України така політика великих держав -- Путіна, Сі Цзіньпіна і Трампа -- не обіцяє нічого доброго. По суті, вона підриває самі принципи, на яких стоїть Європа: державний суверенітет, право кожної країни самостійно обирати свої оборонні союзи, демократію і верховенство права. На жаль, схоже, що деякі з цих світових лідерів просто не хочуть грати за міжнародними правилами.
Але як би це могло виглядати в контексті Центральної Європи? Коли йдеться про сфери впливу, Путін мріє про відновлення контролю, подібного до того, що існував за часів Варшавського договору, хоча й в спотвореній формі. Це означає, що його стратегія передбачає не лише присутність сил, а й укладені угоди, які б легітимізували присутність чи навіть військові вторгнення радянських військ, як це сталося, наприклад, у 1968 році в Чехословаччині.
Путін прагне до постійного контролю та демілітаризації, що наводить нас до початкових етапів повномасштабного вторгнення. Він висловив свої вимоги, і тепер, якщо оцінювати реальний рівень загрози для Польщі, Литви, Латвії, Естонії та Румунії, можна помітити, що Путін активізує провокаційні дії. Це може свідчити про те, що він, ймовірно, не просто удає з себе загрозу, а насправді готує певний військовий план щодо цих країн.
Росія вже накопичила значний досвід в здійсненні військових вторгнень у різні держави, зокрема в Грузію, Молдову, а нині, на жаль, і в Україну. Сьогодні ми спостерігаємо за зростанням агресивності її дій поблизу кордонів НАТО. Тому Альянс повинен серйозно оцінювати цю загрозу. Я впевнений, що європейські країни це усвідомлюють.
Чи прагне Путін до відкритого конфлікту з НАТО, зокрема із європейськими країнами-членами Альянсу? Ймовірно, що ні. Адже Росія досі не здолала Україну. В Європі існують держави з потужним оборонним потенціалом — такі як Фінляндія, Польща, Туреччина, країни Балтії та, безумовно, Україна.
Отже, чи прагне Путін розширити конфлікт, якщо йому не вдається перемогти Україну? Я не впевнений. Чи має він намір відновити колишню російську сферу впливу? Безперечно, він хотів би знову отримати контроль над Балтійськими державами. Я переконаний, що його амбіції поширюються на всі території, які перебували під контролем Москви у 1989-1991 роках. Проте питання залишається: наскільки це здійсненно та які дії він може собі дозволити, якщо не вдається підкорити Україну?
Вважаю, що розширення конфлікту не є вигідним для Росії. Це, скоріше, лише прискорило б її занепад. Однією з основних проблем, з якими стикається Росія сьогодні, є її економічна слабкість. Водночас, Путін сам спровокував країну на змагання в озброєнні з НАТО. Тут є певна іронія: протягом багатьох років він застерігав від загрози, яку нібито становить НАТО. Але в 2013-2014 роках європейські країни витрачали на оборону менше ніж 2% свого ВВП і фактично не були військовою загрозою для Росії. Наразі ж НАТО починає суттєво збільшувати свої оборонні витрати. Отже, Путін сам завів Росію в цю гонку озброєнь із Європою. Крім того, російська економіка, що складає близько двох трильйонів доларів, просто не здатна конкурувати з європейською, що оцінюється приблизно в 25 трильйонів. Це дещо нагадує гонку озброєнь 1980-х років між Радянським Союзом і НАТО, яка врешті-решт призвела до розпаду СРСР.
Тому для Путіна це величезна помилка -- і зрештою вона може дуже дорого обійтися Росії. Я про вторгнення в Україну, і про конфронтацію з НАТО, яку він сам розпочав.
#
