У 2025 році західні політичні керівники були переконані, що вони і весь світ опинилися в критичній точці – етапі, коли міжнародні відносини, сформовані після Другої світової війни, фактично втратили свою ефективність.
У подібні історичні періоди, як застерігав Ґрамші у своїх найвідоміших текстах, "відбуваються морбідні явища найрізноманітнішого ґатунку". І сьогодні важко уявити щось більш морбідне, ніж глибока криза легітимності правил і законів, на яких тримався міжнародний лад -- система, у формуванні якої США відігравали ключову роль від 1945 року.
Водночас ніхто не може стверджувати, що не був заздалегідь попереджений про руйнівний удар, який Трамп готував для глобального ладу.
Держсекретар США Марко Рубіо сформулював цю позицію з показовою відвертістю під час лютневих слухань у Сенаті, коли розглядалася його кандидатура. Він чітко окреслив розрив Трампа зі світом, створеним його попередниками. "Післявоєнний глобальний лад не просто застарів -- тепер він став зброєю, яку використовують проти нас. І все це призвело до моменту, коли ми маємо зіткнутися з найбільшим ризиком геополітичної нестабільності та глобальної кризи покоління за життя будь-кого з присутніх тут сьогодні", -- висловився Рубіо.
За його логікою, від правил міжнародного ладу слід було відмовитися, адже вони базувалися на хибній ідеї, ніби зовнішню політику, спрямовану на захист ключових національних інтересів, можна підмінити політикою на користь "ліберального світового ладу, в якому всі народи Землі стануть частиною демократичної західноорієнтованої спільноти", а людство зрештою відмовиться від національної ідентичності та стане "однією людською родиною та громадянами світу".
"Це не було лише уявою. Тепер зрозуміло, що це була ризикована ілюзія", -- наголосив державний секретар США.
Ці оцінки знайшли продовження і в новій Стратегії національної безпеки США, де містяться застереження щодо "стирання європейської культури" та задекларована готовність підтримувати націоналістичні політичні сили, які виступають за "стратегічну стабільність із Росією". У документі також наголошується, що Сполучені Штати більше не збираються "підпирати весь світовий лад, немов атлант".
Теоретично все це має вигляд більш-менш послідовної доктрини America first. Проте на практиці зовнішня політика Трампа є хаотичним сплетінням суперечностей, де задекларований неінтервенціонізм стикається з поодинокими втручаннями, що незграбно поєднують уявлення про глобальний лад із вузькими національними інтересами США. Про жодну лінійність тут не йдеться -- радше це схоже на феєрверк розрізнених спалахів у темному небі. Як із гордістю стверджує Дональд Трамп-молодший, його батько є найбільш непередбачуваним політиком. Саме ця надмірна персоналізація американської зовнішньої політики залишає колишнім союзникам США крихітну, але небезпечну ілюзію, що розрив із Вашингтоном ще можна повернути назад.
У всьому цьому безладі є одна незмінна мішень трампівської зневаги -- обмеження, які накладає міжнародне право, а також ціннісна система, побудована навколо принципу національного суверенітету, включно із забороною застосування сили для перегляду зовнішніх кордонів. Натомість Трамп надає перевагу "чистій примусовій силі" -- тому, що дедалі частіше називають мафіозною дипломатією, де рушіями змін стають шантаж, вимагання та кулуарні домовленості.
Коли постає вибір, наприклад, між витісненням Росії з України -- чого США безсумнівно могли б досягти, достатньо озброївши Київ -- та вибудовуванням вигідних відносин із президентом РФ Володимиром Путіним, у межах яких обидві сторони фактично розграбовують значні матеріальні ресурси України, Трамп без вагань обирає другий шлях. У цій логіці саме Україна має "заплатити будь-яку ціну, понести будь-який тягар і витримати будь-які випробування", щоб гарантувати виживання та успіх трампівської економіки. Для Євросоюзу та НАТО це справді той момент, коли кожен крок може виявитися визначальним для майбутнього європейського суверенітету та дії Статуту ООН.
Суверенітет Венесуели, що має в своєму розпорядженні 303 мільярди барелів нафти — це майже 20% від світових запасів — потрапляє під хижий інтерес Трампа, так само як і суверенітет Гренландії, Канади чи Мексики. Коли віцепрезидент США Джей Ді Венс отримав попередження в соціальних мережах про те, що вбивство венесуельських цивільних без належного судового розгляду — зокрема, внаслідок бомбардувань багатьох суден у Карибському та Тихому океанах — може підпадати під визначення воєнного злочину, він не звернув на це уваги: "Мені байдуже, як ви це трактуєте".
Пізніше Пентагон без особливої переконливості заявив, що за американським законодавством допустимо підривати моряків, які зазнали корабельної аварії та опинилися у воді, оскільки ті нібито були комбатантами та становили загрозу безпеці США.
Паралельно руйнуються і засади вільної торгівлі: Трамп використовує масштаби американського ринку як інструмент тиску, домагаючись від союзників не лише фінансових поступок, а й змін у внутрішній політиці. Статус країни в очах Білого дому визначається не раціональними критеріями та навіть не рівнем демократичності, а особистими відносинами її лідера з Трампом і його найближчим оточенням -- фактично йдеться про відверто монархічну модель.
Врешті-решт, ізраїльська окупація та інтенсивні бомбардування Гази – часто за мовчазного або співучасного ставлення європейських країн – є не лише жорстокими самі по собі, а й безжально демонструють ілюзорність універсальності міжнародних норм. Як зазначив радник з міжнародних відносин прем'єр-міністра Катару Маджед аль-Ансарі, який у 2025 році підтримував більше контактів з Ізраїлем, ніж більшість інших дипломатів: "Ми живемо в епоху жахливої безкарності, яка відкидає нас на століття назад. Нас змушують йти на поступки не для того, щоб зупинити агресію, а лише аби просити винних завдавати менше шкоди людям та знищувати менше житлових районів. Ми навіть не вимагаємо дотримання міжнародного права – ми просимо лише про те, щоб відступити від його порушення на сотні миль".
Усі ці процеси супроводжуються прямим і безкомпромісним тиском на міжнародно-правові інституції, які перешкоджають використанню насильства. Нещодавно французький суддя Міжнародного кримінального суду Ніколя Гійю поділився з Le Monde своїми думками щодо наслідків американських санкцій, які були запроваджені проти нього в серпні після того, як МКС видав ордер на арешт прем'єр-міністра Ізраїлю Біньяміна Нетаньягу за злочини проти людяності.
Введені обмеження кардинально трансформували його звичний спосіб життя.
"Всі мої облікові записи в американських компаніях, таких як Amazon, Airbnb, PayPal та інші, були деактивовані. Наприклад, я забронював готель у Франції через Expedia, і всього через кілька годин отримав повідомлення про скасування бронювання, в якому йшлося про санкції", -- поділився Гійю.
За те, що він наважився відстоювати фундаментальні засади міжнародного гуманітарного права та цінність життя палестинських цивільних у міжнародному суді, який розглядає воєнні злочини й геноцид, Гійю, за його словами, фактично "відправили жити назад до 1990-х". Європейські банки, налякані тиском і погрозами з боку представників Мінфіну США у Вашингтоні, оперативно закрили його рахунки. Комплаєнс-підрозділи європейських компаній, діючи як слухняні виконавці волі американської влади, відмовилися надавати йому будь-які послуги.
Водночас європейські інституції -- включно з тими, що підписали Римський статут, яким 2002 року було засновано Міжнародний кримінальний суд -- воліють не помічати того, що відбувається. Великі палестинські правозахисні організації, зокрема Al-Haq, також зазнають закриття банківських рахунків через санкції за співпрацю з МКС. Судді Міжнародного суду ООН -- органу, що розглядає міждержавні спори -- змушені вдаватися до превентивних заходів, аби їхні активи не були арештовані.
Сполучені Штати активно працювали над ослабленням впливу кількох агентств ООН, зокрема Ради з прав людини та ЮНЕСКО. За оцінками, США зменшили фінансування структур, пов'язаних з ООН, на 1 мільярд доларів, а також звільнили тисячу американських державних службовців, що виконували важливі завдання для підтримки основних напрямків діяльності цієї Організації.
На Генеральній асамблеї ООН -- головній арені цьогорічних суперечок між США та рештою світу -- Вашингтон, здається, майже смакує власну ізоляцію. Інші багатосторонні платформи -- Світова організація торгівлі, механізми Паризької кліматичної угоди, G20 -- перетворилися на простори конфронтації, де США демонструють або свою домінантність, або демонстративну байдужість: то не з'являючись, то вимагаючи принизливої лояльності від колишніх партнерів.
Ексдержсекретар США Джон Керрі зауважив, що за президентства Трампа Америка перетворюється "з лідера на того, хто заперечує, затягує й роз'єднує".
"Коли Сполучені Штати відступають, старі виправдання отримують нове життя. Китай не лише насолоджується новою свободою від пильної уваги -- він поступово заповнює вакуум, що залишився після відходу США", -- висловився Керрі.
Відмова Вашингтона від міжнародного права та супутніх інституцій виглядає особливо сумно, оскільки, за словами доцента міжнародного права Кембриджського університету доктора Тора Кревера, у контексті подій у Газі "поняття законності стало основною рамкою суспільного та політичного обговорення".
У спеціальному випуску журналу London Review of International Law більше 40 дослідників представили свої есе, в яких аналізують, чи здатне міжнародне право витримати нову хвилю суспільної довіри до нього як до джерела справедливості. Право не може замінити політичні рішення або вирішити ідеологічні суперечності в умовах глибокої поляризації світу. Професор Джеррі Сімпсон, завідувач кафедри публічного міжнародного права Лондонської школи економіки, зізнався, що йому довелося "переглянути свої давні сумніви щодо ефективності міжнародного права, спостерігаючи за величезною вірою, яку в нього вкладають, особливо молоді люди".
Нездатність відповідати новим очікуванням суспільства призвела до того, що декан юридичного коледжу Університету Хорфаккана, професор Томас Скутеріс охарактеризував її як "настрій кінця століття" щодо міжнародного права.
Лексика міжнародного права — такі терміни, як суверенітет, геноцид, агресія — стали відносно звичними, наповнюючи політичний дискурс юридичними нюансами. Однак ця загальна присутність викликає парадоксальну ситуацію: чим більше міжнародне право привертає увагу, тим менш значущим воно здається. Хоча норми все частіше згадуються і обговорюються, їхня здатність вирішувати конфлікти або запобігати насильству, на жаль, зменшується. Те, що колись вважалося гарантією стабільності, нині все більше нагадує театралізовану виставу, — зазначив Скутеріс у Leiden Journal of International Law.
Найгостріше цей парадокс проявляється тоді, коли західні політики апелюють до рішень Ради безпеки ООН або міжнародних судів, а вже за мить демонструють покірність Трампу, погоджуючись на його вимоги, називаючи його "татусем", як це зробив генсек НАТО Марк Рютте, і надсилаючи дедалі розкішніші дари "сонячному королю" та його родині.
У 2025 році лише кілька сміливців наважилися відкрито кинути виклик тому, що нідерландський історик Рутгер Брегман охарактеризував як "аморальність і безвідповідальність… дві ключові властивості сучасних лідерів".
Одним із таких винятків став керівник гуманітарної агенції ООН Ocha Том Флетчер. У травні він звернувся до дипломатів ООН із закликом "замислитися -- хоча б на мить -- над тим, про які дії кожен із нас розповідатиме майбутнім поколінням, коли йтиметься про спроби зупинити злочин XXI століття, свідками якого ми щодня є в Газі. Це запитання ми чутимемо до кінця життя -- іноді з недовірою, іноді з гнівом, але завжди. ... Можливо, дехто згадає, що у транзакційному світі в нас були інші пріоритети. Або ж ми скористаємося тими порожніми словами: ми зробили все, що могли".
Ці слова стали виразом глибокого відчаю. Інший крик страждання прозвучав з уст міністра закордонних справ Оману Бадра бін Хамада аль-Бусаїді. Виступаючи на Oslo Forum у Маскаті — міжнародному майданчику для посередників — він підкреслив: "Ми опинилися на небезпечному порозі, де певні форми зовнішнього втручання — якщо не безпосередня інвазія чи анексія територій — сприймаються як звичайне явище в міжнародних відносинах, а не як серйозні порушення нашого спільного міжнародного порядку. Як це стало можливим?"
За вірогідними твердженнями аль-Бусаїді, джерела цієї проблеми беруть початок ще до того, як Трамп став президентом.
"Стриманість і повага до міжнародного права були відкинуті після 11 вересня, з початком не одного, а одразу двох зовнішніх втручань -- в Іраку та Афганістані, які формально мали на меті знищення терористичної загрози, але насправді стали відвертими проєктами зміни режимів", -- висловився міністр закордонних справ Оману.
Сьогодні деякі представники лівого інтелектуального середовища висловлюють підтримку ідеї, що зростання популярності міжнародного права супроводжується зниженням довіри до нього. Критики поділяють думки марксиста Перрі Андерсона, який у виданні New Left Review зазначав, що "при будь-якому реалістичному аналізі міжнародне право не може вважатися ані по-справжньому міжнародним, ані справжнім правом".
Вони підкреслюють, що президенти США, незалежно від їхньої політичної приналежності, завжди фактично ігнорували обмеження, пов'язані з цим правом. США ніколи не ратифікували ані Римський статут, ані Конвенцію ООН про морське право. Франклін Рузвельт більше цікавився не створенням союзу демократій, а формуванням правового пакету стабільності у відносинах з Росією. Більше того, професор Джон Дугард, член південноафриканської юридичної команди в Міжнародному суді ООН, зазначав, що формулювання "порядок, заснований на правилах", яке використовувала команда Джо Байдена, слугує своєрідним кодом, що вказує на неоднозначне ставлення США до міжнародного права.
Міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров давно заявляє, що США просувають "західноцентричний лад, заснований на правилах, як альтернативу міжнародному праву".
Схожу думку висловив міністр закордонних справ Китаю Ван Ї у травні 2021 року під час обговорень у Раді безпеки ООН, присвячених питанням багатосторонності.
"З міжнародними нормами слід керуватися основами міжнародного права, і їх створення має бути спільною справою. Вони не можуть бути привілеєм для обраних. Ці правила повинні стосуватися всіх держав без винятків, не допускаючи жодних привілеїв чи подвійних стандартів", -- підкреслив міністр Китаю.
Для багатьох держав глобального Півдня ці норми несуть в собі спадок насильства та расової ієрархії. Водночас деякі вважають, що міжнародне право, з його принципами пропорційності, розрізнення і необхідності, є безрезультатною спробою зменшити невід'ємну жорстокість війни.
Водночас члени старшого покоління стверджують, що в цій системі міститься щось дійсно значуще, що не слід втрачати. Яскравим прикладом стала реакція Крістофа Хойсгена, який завершував свою каденцію на посаді голови Мюнхенської конференції з безпеки, після виступу Венса у лютому 2025 року, де він різко висловив критику щодо європейських цінностей.
Хойсген, який протягом 12 років виконував обов'язки радника канцлерки Німеччини Ангели Меркель у сфері безпеки та міжнародних відносин, висловився на конференції: "Ми повинні бути насторожі, адже наша спільна ціннісна основа може більше не бути такою єдиною ... Безсумнівно, що міжнародний порядок, заснований на правилах, зазнає тиску. Я щиро вірю, що новий багатополярний світ має ґрунтуватися на єдиному наборі норм і принципів — на Статуті ООН та Загальній декларації прав людини. Цей порядок легко зруйнувати, але його відновлення буде значно важчим. Тому давайте залишатися вірними цим цінностям."
Втім, Маджид аль-Ансарі, пригнічений роком часто безрезультатної близькосхідної дипломатії, прогнозує, що ми "рухаємося від світового ладу до безладу".
"Я не вважаю, що ми рухаємося у напрямку багатополярної системи. Також не впевнений, що йдеться про створення сили в міжнародних відносинах. Насправді, ми, здається, не рухаємося до жодної визначеної системи. Ми потрапляємо в реальність, де кожен може діяти на свій розсуд — незалежно від його впливу чи розміру. Якщо у когось є можливість посіяти хаос, він може це зробити, адже немає жодних наслідків для нього", — зазначив радник з міжнародних питань прем'єр-міністра Катару.
До слова, нещодавно Трамп знову назвав Гренландію критично важливою для нацбезпеки США через активність російських і китайських суден біля її берегів. Він призначив губернатора Луїзіани Джеффа Лендрі спеціальним посланцем на острові, що викликало гострий протест Данії та автономної влади Гренландії, які відкинули можливість анексії. Одночасно Білий дім посилив тиск на Копенгаген, призупинивши ліцензії на великі енергетичні проєкти данської компанії Orsted біля узбережжя США.
#НАТО #Дональд Трамп #Ангела Меркель #Канада #PayPal #Катар #Європейський Союз #Європа #Росія #Україна #Президент (державна посада) #Київ #Китай (регіон) #Міжнародні санкції щодо Росії (2014—дотепер) #Демократія #Володимир Путін #Вашингтон, округ Колумбія #Прем'єр-міністр #Організація Об'єднаних Націй #Ізраїль #Зовнішня політика #Джо Байден #Сполучені Штати #Марк Рютте #Дипломат #Amazon (компанія) #Франція #Міжнародне право #Суверенітет #Логіка #Людство #Міжнародні відносини #Мексика #Марко Рубіо #Франклін Д. Рузвельт #Джон Керрі #Міністерство закордонних справ #Бомбардування #Воєнний злочин #Венесуела #Дональд Трамп-молодший. #Державний секретар Сполучених Штатів Америки #Велика двадцятка #Міжнародний кримінальний суд #Сергій Лавров #Морська миля #Міжнародна космічна станція #Геноцид #Біньямін Нетаньяху #Місто Газа #Кембриджський університет #Палестина (регіон) #Гренландія #Оман #Статут Організації Об'єднаних Націй #Airbnb #Лондонська школа економіки #Expedia #Мускат #Перрі Андерсон
