Рівно шість років тому Україна обрала свого шостого президента, який здобув вражаючу перемогу на демократичних виборах. Це голосування стало, в значній мірі, протестом: 73% громадян висловили своє незадоволення "баригами", "ліпєцкою фабрикою", "Мінськими угодами", "наживою на війні" та загрозою з боку Путіна, піддавшись маніпулятивним меседжам нових політичних гравців і їхніх медійних прихильників. Основним двигуном цієї агресивної пропагандистської кампанії були канали "Плюси" та інші медведчуківські медіа, які роками безперервно поширювали ідею, що буцімто "Порошенко напав на Україну".
Шість років тому Наталочки і Сірьожі влаштували всенародне свято. Вони й досі повторюють мантру, що Зеленський - це найкраще, що могло трапитися з Україною. Але цей пропагандистський марафон уже не дивляться в Маріуполі, фортеці Бахмуті, Авдіївці, Сєвєродонецьку, Лисичанську, Волновасі, Сватовому...
Сьогодні на "Українській правді" вийшла полемічна стаття лауреата Шевченківської премії, журналіста і воїна Павла Казаріна, в якій він розмірковує, чи можна було б уникнути великої війни, якби не Зеленський.
Для мене та моєї команди абсолютно зрозуміло: відповідальність за агресію проти України як у 2014, так і в 2022 роках покладається виключно на Путіна, путінську Росію та на всіх росіян, які сприяли укріпленню диктатури і для яких великоруський шовінізм став фактично релігією. Протягом 2014-2019 років я активно дискутувала з тими, хто намагався звалити провину за війну на Порошенка. Це справжня трагедія, що так багато людей піддалися кремлівському наративу, який просували деякі українські медіа та проросійські політики, граючи на руку Кремлю і перекладаючи відповідальність на українську владу. Проте кримінальні справи проти Порошенка — за "контрнаступ влітку 2014 року на Донбасі" і за захист у листопаді 2018 року в Керченській протоці — досі не закриті, навпаки, вони активно "розслідуються" ДБР.
З 2019 року, незважаючи на свою явну опозицію до Зеленського, я залишилася непохитною у своїй позиції стосовно війни. Вся відповідальність за загибель українців, руйнування міст та порушення Мінських угод до 2022 року лягає на плечі путінської Росії. Саме не Зеленський розпочав війну проти України у лютому 2022 року - це злочин проти людства скоїв Путін.
Вся відповідальність за невдалу підготовку до вторгнення, нехтування сигналами партнерів, невиконання оборонних замовлень, згортання ракетних програм, руйнування оборонної промисловості, недостатнє фінансування Збройних сил через пріоритети, пов'язані з ремонтом доріг, а також відсутність евакуації культурних цінностей і дитячих будинків повністю покладається на українську владу. Зокрема, в січні 2022 року вона обрала арешт Порошенка замість того, щоб зібрати всіх колишніх президентів за одним столом і спільно шукати способи протидії Путіну. Дивно, що в статті Казаріна про це не сказано жодного слова.
Збройні Сили України є основним гарантом нашої державності, суверенітету та незалежності. Висловлюю щиру подяку Павлу за його внесок у захист України та за те, що він є частиною найпрестижнішої військової спільноти. Він цілком усвідомлює, що підготовка резервів і зміцнення оборонної промисловості в період 2019-2022 років могли б стати важливим стримуючим фактором або, принаймні, уповільнити російську агресію.
Чому Путін зволікав із нападом? На мою думку, автор пропонує надто спрощену версію, обмежуючи свої міркування тільки протистоянням між Порошенком і Зеленським, при цьому ігноруючи важливі зовнішні фактори. Політика, що полягала в стримуванні агресора, замість запровадження рішучих санкцій з боку Німеччини, США та ЄС, виявилася хибною. Це дозволило російській економіці розвиватися, зокрема через реалізацію "Північного потоку" та торгівлю енергоресурсами. Проте, варто зазначити, що вплив Меркель і Трампа був суттєвим, адже ці лідери, разом із Сі, залишалися єдиними, з ким Путін враховував свої дії.
Натомість українська влада напередодні вторгнення пересварилася з партнерами, звинувачуючи їх у "скабєєвщині" і панікерстві, яке нібито могло знищити економіку. Хоча з 2021 року треба було робити все, щоб посилити антипутінську коаліцію, довіряти західним розвідкам і зміцнювати оборону. І лондонський саміт НАТО у грудні 2019 року не варто було ігнорувати - паризька зустріч з Путіним цьому шпагату точно не допомогла.
Очевидно, що тема підготовки до війни - найбільш болюча для команди Зеленського. Бо йдеться про втрачений час і можливості, які спричинили важкі наслідки для країни. Ця розмова ще попереду - бо спершу треба перемогти ворога. До речі, тема перемоги дивним чином зникла з риторики влади, разом із забутими самітами миру й планами стійкості.
Протягом трьох років конфлікту влада активно використовувала фразу "Мінська-3 не буде". І, з огляду на останні новини щодо переговорів, це дійсно так. Адже в самих Мінських угодах чітко зазначалася територіальна цілісність України: Донецька і Луганська області визнавалися українськими, і не було жодного згадування про відмову від Криму. При цьому виконання угод пов'язувалося з санкціями.
Мені щиро хочеться, щоб сучасна українська переговорна команда досягла аналогічного успіху. Адже основна червона лінія для нашого суспільства — це збереження територіальної цілісності та суверенітету України.
Павло Казарін підводить підсумки своєї статті, присвяченої шести рокам президентства Зеленського, зазначаючи, що найголовніше — це те, що Медведчук не переміг. Адже його прихід до влади, як представника п'ятої колони Кремля, справді міг би призвести до внутрішньої окупації України. Проте я не така оптимістична, як автор. Можливо, це пов'язано з тим, що щодня спостерігаю в парламенті коаліцію "Слуг" і ОПЗЖ, які спільно грабують армію, перенаправляючи кошти на пропаганду, російське обладнання для атомних електростанцій або дороги, натомість ігноруючи необхідність закупівлі дронів та укріплення оборони. Я бачу, як Верховна Рада перетворюється на слухняну "держдуму", що руйнує основи парламентаризму. Щодня спостерігаю, як спікер отримує задоволення від приниження опозиційних сил.
Можливо, моя песимістична позиція викликана судовими процесами над військовими лідерами та "попереджувальними санкціями" щодо Порошенка, який вже шість років не займає жодної посади. Адже ця політична цензура, тиск і репресії практично нічим не відрізняються від методів епохи Януковича.
Перемога над Росією є важливою не лише в військових та дипломатичних сферах — необхідно також здолати її вплив всередині себе. Не дозволити їй закріпитися в нашій свідомості. Це завдання лежить на плечах Зеленського, який уже шість років має всю повноту влади. Не слід зміцнювати цю владу через методи, подібні до портновщини в судовій системі, політичні репресії або союзи з ОПЗЖ. Адже саме це стане перемогою Медведчука.
P.S. Павле, ще раз дякую за службу - і за полеміку!
#НАТО #Дональд Трамп #Лондон #Європейський Союз #Росія #Українська правда #Україна #Українці #Володимир Зеленський #Міжнародні санкції щодо Росії (2014—дотепер) #Московський Кремль #Німеччина #Збройні сили України #Віктор Янукович #Володимир Путін #Українська мова #Реклама #Опозиція (політика) #Крим #Суверенітет #Диктатура #Маріуполь #Екстрена евакуація #Мінський протокол #Луганська область #Донецький вугільний басейн #Віктор Медведчук #Контрнаступ #Авдіївка #Воєнний злочин #Державне бюро розслідувань (Україна) #Шовінізм #Опозиційна платформа - За життя #Територіальна цілісність #Донецьк #Бахмут #Керченська протока #Лисичанськ #Сєвєродонецьк #Фортеця #Національна премія імені Тараса Шевченка #Сватове #Волноваха
