Ситуація з виграшем у цій війні не може бути обмежена лише Україною, - зазначив Безсмертний.

#Політика

Неймовірно драматичний сюжет з так званими переговорами, які тривали, залишав враження, що ми наближаємося до певного результату. І раптом – незвичайний візит Віткоффа до Москви, де був присутній зять Трампа, Кушнер. В результаті ми отримали лише погіршення ситуації, можливо, навіть її загострення. Адже Путіна, який опинився в безвиході, перетворили на партнера для обговорення його сумнівних планів.

На моє переконання, по ситуації можна було робити висновок із зустрічі в Женеві. Її відмінна від попередніх етапів тональність чітко вказувала на те, що вже Женева була початком догравання цього раунду. Поясню, чому я наполягаю на тому, щоб цю формулу використовували.

План Трампа написаний у Москві. І, власне, було видно, як вашингтонські і московські гравці загралися - ті, хто організовував цей процес.

У той час, коли Трамп наполегливо стверджував, що цей документ належить йому, а Путін активно підтримував його заяви, світ вже давно був свідомий того, що цей документ був створений у Москві. Тож, аналізуючи цей етап, ми повинні ретельно розглядати ситуацію та робити відповідні висновки.

Далі розходяться два напрямки - дві політики, дві системи координат, які ведуть аж до нинішнього дня, до ситуації, коли ми з вами говоримо. Одна - це інформаційна, суть якої полягає в тому, що, перше, рашистська армія зайняла Куп'янськ (Красноармєйськ, як вони називають). Далі - вона має колосальні успіхи на півдні, уже майже зайняла Гуляйполе і так далі. Це перший блок - тобто це те, що прив'язано до подій на фронті.

Друге - це зовнішньополітичний напрям, пов'язаний з Китаєм, який пов'язаний зі зближенням Сполучених Штатів і Росії. Третя частина тут, чи підчастина зовнішньополітичного, - це те, що Європа перебуває поза грою, на маргінесі. І ця частина продовжує розігруватися досить активно. І ще одна частина, третя, - це внутрішньоукраїнська ситуація. Причому, чи ми будемо з вами розбирати ситуацію Тузли, чи ситуацію багатьох криз українських - вони всі ініціювалися в більшості своїй і запускалися з Кремля. І вони йшли по одному й тому ж самому сценарію.

У даному випадку публікація діалогів Віткоффа з керівництвом Кремля, а також бесіди, що відбувалися між Віткоффом та іншими учасниками цього процесу, не є завершеним етапом, а лише початком тривалої історії.

Але цим інструментом Кремль принципово хотів добити Трампа і змусити його повністю іти в логіці кремлівського проєкту документу. Однак ситуація, коли ці плівки з'явилися, зіграла зовсім іншу роль. У результаті в Женеві ситуація пішла кардинально по іншому сценарію. У Рубіо, якого терміново викликали для того, щоб рятувати ситуацію, іншого варіанту, ніж піти назустріч Україні, не було.

Крім того, не існувало можливості відсторонити Європу від цього процесу. Варто зауважити, що в неділю, під час основної зустрічі в Женеві, до вечора європейці не мали доступу до кімнати, де проходили переговори. Проте ввечері вони вже були присутні. І що цікаво, вони не лише принесли свій документ, а й представили контрпропозицію. До речі, із 22 пунктів їхнього варіанту, контрпропозиція потрапила до числа чотирьох документів, які разом із узгодженим варіантом з Україною були передані в Кремлі Кушнером і Віткоффом.

Таким чином було очевидно і зрозуміло, що зустріч у Кремлі впала до рівня того, що в ній розглядалося два варіанти продовження. Перший - це як мінімум затягування часу впродовж роботи над "планом", бо насправді його вже на цей момент принципово не існувало - в прийнятному для Кремля варіанті. І другий - це оці ситуації, в якій всі заплуталися і в Вашингтоні, і в Кремлі, спробувати з боку Кремля все-таки не втратити впливу на Дональда Трампа і не розкрити потаємний зміст опублікованого матеріалу з розмов Ушакова і Віткоффа.

У Москві стало зрозуміло, що витиснути більше з Трампа неможливо, оскільки він може вийти з себе в цій ситуації. Тому було вирішено зосередитися на новому об'єкті: Європі, щоб надати сенс майбутній зустрічі. Не випадково за кілька годин до цієї події, яку відклали, щоб підняти потрібні теми, Путін виступив з погрозами на адресу України та Європи. Це було необхідно, щоб надати ваги подальшим переговорам. Якщо проаналізувати реакцію європейських та американських ЗМІ, то можна помітити, що цей жест Кремля сприймався не стільки як тиск на Європу, скільки як ультиматум для Дональда Трампа — щоб він визначився, на чиєму боці, Росії чи Європи. Важливо, що Кремль почав діяти таким чином після того, як дізнався, що отримує не лише свій документ з 28 пунктів, а й проект від європейців. Це настільки стурбувало Путіна, що він почав погрожувати. Частина цих погроз була оприлюднена.

Проте з усього, що відбувається, стає зрозуміло, що ситуацію виснажили до межі. Наразі ми спостерігаємо завершальну стадію цієї операції, коли тривають розмови про те, що "все втрачено". Внутрішня політична криза в Україні лише погіршує ситуацію. На фронті справи зовсім не райдужні. Тим часом Америка та Дональд Трамп, здається, починають втрачати пильність. В буквальному сенсі. Виглядає так, що термінова допомога у вигляді Рубіо повинна взяти на себе контроль над ситуацією. Проте поєднання Кушнера і Віткоффа ускладнює цей процес.

На моє переконання, очевидно, що там відбудеться зміна коней. І очевидно, що управління процесом перейде до Держдепу, до Рубіо. Однак нинішня ситуація, яка розвивається на європейському напрямі, матиме посилення координації дій між Україною і європейцями. Тим більше, що це пов'язано ще з тим, що потроху Сполучені Штати виходять із сфери допомоги, необхідність закуповувати зброю для України в Сполучених Штатів Америки буде зменшуватися, тому що вона буде компенсуватися закупівлею на європейському ринку зброї.

Цілком зрозуміло, що третій аспект полягає в тому, що європейці ще раз підтвердили: який справжній курс обрала Москва. Однак, на відміну від московського лідера, європейські аналітики в провідних виданнях зараз аналізують те, чим саме він намагається нас налякати. Ми вже давно усвідомлюємо, що з 2012 року перебуваємо у стані війни з рашистською федерацією. Тому він повинен розуміти, що Європа вже відчуває це на собі – через диверсії, інформаційні атаки, безпілотники тощо.

Хочу звернути увагу на те, що раніше не було настільки рішучої офіційної загрози з боку Кремля щодо Європейського Союзу. Путін (в прямому сенсі) заявив, що Європа готується до провокацій. Ми усвідомлюємо, хто насправді може бути за цим. І, відповідно, Кремль підкреслив, що вони вже готові до війни. Чи є це блефом, чи ні — сказати важко.

Ви вдало поєднали шахову партію між Вашингтоном і Москвою з європейським контекстом. Але якщо звернути увагу на українську ситуацію, то що саме сталося в Москві? Адже 28 позицій були скорочені до 20, а потім акцентували увагу на трьох чи чотирьох ключових напрямках, які мають особливе значення для Москви.

Один важливий момент: для тих, хто не знайомий з цією ситуацією, цей ультиматум може бути сприйнятий як новий. Наприклад, коли Медведєв висловлює свої думки, то фактично відображає позицію Путіна, і навпаки. Таким чином, ядерні загрози та інші подібні заяви мають спільне коріння. На той момент європейські ЗМІ вже зазначали, що висловлювання Медведєва, який регулярно обговорює ці питання з Путіним, насправді є голосом самого Путіна. Це перший аспект.

І ще одне питання: чому сьогодні ситуація настільки загострилася? Як відомо, кожної осені в Сочі збираються представники Кремля. Цю діяльність координує відомий нам Медведчук разом із його помічником Волошиним, колишнім прес-секретарем Міністерства закордонних справ. Зараз, коли московський лідер став надто настирливим для європейців, починаючи з "Альтернативи для Німеччини" і закінчуючи іншими групами, європейські парламенти просто не відпустили своїх представників на цю зустріч. Це призвело до зростання напруженості, оскільки нікому було розподіляти завдання і передавати пакунки з грошима, адже це була традиційна "планерка", за яку відповідав Медведєв, тоді як реалізацією займалися Медведчук і Волошин. Це серйозно підвищило градус напруги.

Тепер розглянемо ситуацію на європейському фронті з перспективи Сполучених Штатів та Москви. Важливо провести розмежування між Дональдом Трампом і Володимиром Путіним у контексті їхньої боротьби з Європою, а також між позиціями США і Росії. Ці питання можуть мати різні трактування. Те, що стало очевидним, це те, що обидва лідери, Трамп і Путін, використовують Угорщину та її прем'єр-міністра Орбана як інструмент для своїх дій проти Європи. Згідно з інформацією, яку я маю, після того як Європа фактично припинила фінансування цих дій через інші канали, постачання сирої нафти до Угорщини стало основним елементом у цій стратегії.

У цій обставині Орбан виступив важливою фігурою в антиєвропейських ініціативах, як з боку Трампа, так і з боку Путіна.

Частина фахівців вважають взагалі, що ця робота є плановою. Однак я аргумент цей не приймаю і кажу про те, що тут інтереси Путіна і інтереси Трампа антиєвропейські просто співпали. Співпали, тому що Трампу не потрібна економічно сильна Європа, йому необхідна ослаблена Європа. Тим більше автономна Європа в силовому, оборонному і безпековому компоненті йому не потрібна. Вона йому потрібна залежна від Америки.

Московському лідеру необхідно знищити Європейський Союз, адже це спростило б йому завдання підкорення невеликих європейських країн, шантажуючи їх силою і ресурсами, як це відбувалося раніше. Ця проблема, очевидно, залишалася поза увагою протягом тривалого часу, але зараз вона стає все більш актуальною для європейців. Про це повідомляють численні видання, у тому числі бельгійські та італійські.

От зверніть увагу зараз, як несподівано чомусь італійський уряд гальмонув продовження допомоги Україні, не дивлячись на те, що Мелоні заявляє, що це буде зроблено. Однак очевидно, що вашингтонські куратори знайшли Сальвіні і через нього починають впливати на цей процес. Зверніть увагу і на Барта де Вевера, прем'єр-міністра Бельгії, - адже він отримав усі відповіді на зауваження по репараційному кредиту. Він продовжує його блокувати, причому дивним чином. Але коли в нього висмикнули всі аргументи, він сказав: "Так, у 28 пунктах Трампа ця позиція є".

Дійсно, там є поділ репараційної цієї суми між Вашингтоном і Москвою, точніше між Трампом і Путіним, де Сполученим Штатам, Трампу відводиться 100 млрд, а Путіну - 250. Я вже не кажу - там є цікава стаття: розподіл прибутків від застосування цих 100 млрд американськими підприємствами. Тому тут дуже багато є речей, на які нині слід звернути увагу. Однак я вважаю, що вони, скоріш, є співпадінням інтересів. І в нинішній ситуації чому процес гальмонувся? Бо ні Сполучені Штати Америки в повній мірі, за винятком Трампа, ні Європа, яка, сподівалися, що тут же перелякається і почне давати задки, не будуть цього робити. У тому числі й Дональд Трамп, який підвис нині в питаннях підтримки суспільством. Він у достатньо делікатній ситуації. І те, що він учора розказував про Джо, який спить, сьогодні перетворилося на Дональда, який спить, - сплячого Дональда. Усе це накладає колосальний відбиток на перебіг подій.

На мою думку, Україні в даний час важливо зосередитися не стільки на інформаційних атаках з Кремля та Вашингтона, скільки на продовженні підтримки, забезпеченні збройних сил та вирішенні актуальних організаційних питань у сфері безпеки та оборони. Також ключовим є формування спільного оборонно-промислового комплексу з Європейськими партнерами. Не варто забувати й про стратегічні аспекти, які охоплюють створення об'єднаних сил та штабу у співпраці з Європою.

Щодо цих двох фігурантів, яких звинувачують у спробах привласнити заморожені активи російських громадян, маю на увазі Трампа і Путіна, важливо зрозуміти, наскільки Європа готова відстоювати свої інтереси в цій справі. Я впевнений, що вона знайде спосіб діяти, незважаючи на теперішню пасивність і певну стриманість, яка може створювати враження страху.

Обговорюючи Україну та події, що відбуваються в нашій країні, неможливо не згадати про ситуацію з відставкою Єрмака. Керівник президентської канцелярії подав свою заяву, і це сталося на фоні тих процесів, які ми називаємо "масштабними переговорами". Проте, коли мова заходить про Єрмака, все частіше звучать звинувачення на його адресу за всі невдачі, що трапляються.

Екс-прес-секретарка президента Юлія Мендель висловила, що досі відчуває страх щодо дій Єрмака та його особистості. Вона говорить про це у теперішньому часі. Також була помічена досить незвичайна заява від Кулеби, колишнього міністра закордонних справ. Таким чином, деякі особи, які раніше співпрацювали з Єрмаком і належали до оточення Зеленського, починають дистанціюватися від нього.

Проте, наскільки мені відомо, це не лише емоційні висловлювання - за цими почуттями криються певні причини. Чому ж саме зараз відбулося звільнення Єрмака?

По-перше, політична криза в Україні має значний інституційний характер і призводить до паралічу влади, якщо розглядати роботу політичної системи. Від часу президенства Януковича ця система зазнала серйозних руйнувань, і всі зв’язки причинності в даному контексті викликають питання. Насправді, якщо проаналізувати розвиток подій, можна зазначити, що управлінський параліч має фрагментарний характер і не є системною політичною кризою. Проте, вирішення цієї проблеми можливе. Вона може бути подолана шляхом активізації механізмів політичної системи, що включає створення нової коаліції, формування нового уряду, оновлення кадрового складу та перетворення змісту діяльності.

Що стосується відставки самого Єрмака, то це наслідок емоційних взаємовідносин між Єрмаком і президентом Зеленським.

Я думаю, що наші глядачі пам'ятають фразу, яку кинув в емоціях Єрмак - про те, що його дивує те, що люди, які знають все, нині мовчать. Ця фраза стосувалася лише однієї людини - вона стосувалася президента. Тож, будучи і відчуваючи себе небожителем, Єрмак не відчував небезпеки, яка стосувалася можливості обшуку, можливості того, що доведеться ходити на допити, можливості того, що проведуть обшук.

Наперед можу сказати і раджу: всі, хто входить у цю воду, мають розуміти, що рано чи пізно в прокуратуру доведеться ходити. Чи тому, що вчинив щось невірно, чи тому, що такого не робив і зависники організують ці речі. Але доведеться ходити, і в цьому відношенні треба бути готовими.

Розумієте, особи на кшталт Єрмака та самого Зеленського просто не усвідомлюють цього. Саме тому не була створена справжня система — не система, на цьому я акцентую увагу — а виникла (і, до речі, є ризик, що це може тривати) модель особистісної, індивідуальної влади, де всі важливі рішення зосереджені в руках однієї людини. Хоча управлінська теорія допускає кілька подібних моделей, насправді була зведена непохитна вертикаль, що проходила від лідера через керівника Офісу і точно так само формувалася в інших структурах.

Однак, через обмежені фізичні можливості та брак досвіду, як у одного, так і в іншого, ситуація постійно зазнавала збоїв. В управлінській діяльності та державних справах не вистачало знань і практичних навичок. Ситуацію намагалися вирішити численні звернення до суспільства, які втратили свою значимість, адже їх стало занадто багато, а їхня глибина та змістовність залишали бажати кращого. Проте, незважаючи на це, такі звернення частково компенсували брак досвіду та відсутність управлінської системи.

Які висновки можна зробити з цього? Це веде до дуже тривожних наслідків, оскільки світ усвідомив, що, впливаючи на одну вразливу точку, можна серйозно маніпулювати ситуацією в Україні. У нинішніх умовах важливо відмовитися від цієї моделі, відновити роботу Конституції та повернутися до законодавства, яке регулює розподіл влади та функціональні обов'язки. Це вже давно стало очевидним.

Ми вже неодноразово обговорювали, починаючи з поїздки президента Зеленського до Оману та питання Вагнергейту, що керівник Офісу президента не може виконувати функції міністра закордонних справ, адже це суперечить законодавству. Саме це стало причиною того, що ви сьогодні демонстрували кадри, пов’язані з так званим глобальним самітом миру, який, як ми вже зазначали, в Україні складався з двох основних пунктів, де було ухвалено певні рішення.

Отже, в цьому контексті можна стверджувати, що ця, умовно кажучи, антиполітична криза надає чудову можливість для відновлення державного управління в Україні, відновлення дії Конституції та закону. Це дозволить значно покращити ситуацію, зняти навантаження з окремих осіб і створити ефективну систему влади, що позитивно вплине на діяльність Збройних сил, уряду та парламенту.

Але історія з Єрмаком - вона ж наразі поставлена на паузу, так? Ну, відбулися певні процесуальні дії. Процесуальні дії такого плану доволі розповсюджені в нашій державі, але, на відміну від інших подібних акцій, ми не володіємо фотографіями, відео. Ми навіть не знаємо, чим завершились самі по собі обшуки. Другий момент - можливо, Єрмак пішов тимчасово? Можливо, в силу тих чи інших причин, емоційних причин він може повернутися в офіс.

Ви зазначили, що деякі міжнародні актори усвідомили, як певні інструменти можуть впливати на ситуацію в Україні. Це створює надзвичайно серйозні загрози. Можливо, існує безліч документів, які були оформлені, і їх реалізація може бути запущена. Хоча ми цього не знаємо напевно, але можемо припустити, що внаслідок певних зловживань були ініційовані додаткові процесуальні дії. Як ви вважаєте, чи має шанс повернутися Єрмак? І якщо його остаточно усунуть, які наслідки це матиме для його оточення - як у політичній, так і в виконавчій сфері?

Справа в тому, що модель влади, яка працювала і продовжує, схоже, працювати, буде мати майбутнє при президентові Зеленському, вона не може допускати виходу людини, яка була в цьому середовищі, за межі кола впливу, бо це миттєво буде руйнувати цю систему впливу, систему влади. Більше того - завдавати шкоди. Тому на якій відстані буде перебувати Єрмак - це вже рішення, яке буде приймати перша особа.

З огляду на природу такої влади, першій особі ризиковано віддаляти від себе людей на кшталт Єрмака, адже вони можуть знайти собі нового президента.

Треба тільки так і трактувати. І мені б хотілося, щоб це розуміли зараз ті, хто працюють навколо президента Зеленського. Чому я про це кажу відкрито? Тому що йде війна. І в цій ситуації відволікатися на речі, які будуть торпедами атакувати всю систему, яка дуже слабка, - треба це розуміти і цього в жодному разі не допустити.

Однак для цього треба цілий ряд достатньо серйозних дій. З одного боку, в ці дії буде вносити корективи слідство. З іншого боку, на цю ситуацію буде впливати бажання відновити дію Конституції тих, хто насправді в цьому зацікавлений. А хто це - парламент, який має в кінці кінців почати працювати через формування більшості, формування коаліції, формування дієвого і впливового уряду. Це не так важко зробити. Адже без цього, без таких кроків, це означає, що одинокість президента і його оточення фактично знекровлює політичну систему, не дає можливості приймати рішення об'єктивні, по суті, блокує виконавчу владу.

Як я можу зрозуміти, президенту важко це пояснити. Сама ситуація з Міндічгейтом свідчить про відсутність парламентського контролю над фінансами в Україні. Це, у свою чергу, означає, що відсутній і суспільний, громадянський контроль за державними ресурсами, адже це гроші, які сплачують платники податків. Я не буду заглиблюватися в питання місцевих органів влади, мерів, голів сіл, селищ і міст – тут все зрозуміло, це ланцюгова реакція. Отже, в даних обставинах відновлення дії Конституції матиме вагомий вплив на ситуацію.

І третій фактор суб'єктивний, це самі люди. Зверніть увагу, як поставлено питання, як його озвучує президент Зеленський - що він проведе кастинг на керівника Офісу. У ситуації, коли йде війна, роль президента, його функціональні обов'язки номер один -- роль верховного головнокомандуючого - забезпечується ким? Радою національної безпеки і оборони, генеральним штабом, Міністерство оборони.

У цьому контексті виникає питання: якою є роль Офісу в даній ситуації? Адже всі установи мають потужні апарати. Більше того, апарат Ради безпеки потрібно зміцнювати для ефективної координації. Тому апарат Ради безпеки цілком здатний підтримувати функціонування президента. Цей орган є інституційним і конституційним, і я хочу це підкреслити. Отже, в цій ситуації важливо знайти системні рішення для відновлення системи, а в окремих випадках – створити нові її елементи. Проте, жодним чином не можна переносити старі проблеми в новий день.

І в нинішній ситуації важливо, щоб це було акцептовано, щоб це було зрозуміло і прийняті були рішення і кадрові. Але на початку це потребує структурних рішень, які б ситуацію перше мобілізували серйозно, сформували через структуру відповіді на питання, які нині єсть, в тому числі по Збройних силах, по мобілізації, по матеріальному ресурсу, по розвитку і переведенню економіки і промисловості на військові рейки і так далі. Ці зрозумілі прописні істини, які вже десятки раз говорилися, - про них постійно забуваються.

Чому ми схильні до забування? Це відбувається через те, що ми постійно повертаємося до якоїсь протомонархічної форми управління, забуваючи про те, що проти нас діє потужна система. Єдиним способом протистояти цій машині є, і я це підкреслюю, створення системи. Лише система має потенціал для боротьби з рашистською моделлю.

Але попередня система, яка функціонувала впродовж кількох років, формувалася під пильним контролем пана Єрмака. Я не володію всім переліком прізвищ, але розуміємо, що деякі з них безпосередньо погоджувалися ним.

Це не система, а модель особистої відданості. Назвати це системою було б неправильно. Я навіть не хочу вдаватися до термінів, які тут могли б бути доречними, адже це стосується України. Це наша спільна Батьківщина – маленька і велика водночас. Я уникаю тих слів, які б справедливо описали цю ситуацію, і натомість підкреслюю, що це саме влада особистої відданості. Ви не знайдете тут ані системи, ані хороших чи поганих елементів. Її просто немає. Є лише відданість – первісна відданість однієї людини іншій, і не більше. Так держави не створюються – так вони руйнуються.

Розуміємо, що є так звані назначенці. Конкретно попереднім шефом президентської канцелярії були приведені відповідні люди. Що з ними робити, як це функціонувало б і загалом які є перспективи в теперішній кризовій ситуації сформувати дуже швидко подібне, про що ви щойно казали? Зокрема ми маємо зараз Кабінет міністрів, ми маємо Раду національної безпеки і оборони. Тут я не буду зараз заглиблюватися в конкретні персоналії. Але потрібні швидкі кроки.

На кого президенту покладатися, враховуючи, що це вимагало б надзвичайно складних змін, про які ви згадали? У цьому контексті знову постає ключове питання щодо політичних цілей війни. Висловив їх український військовий лідер і дипломат Валерій Залужний. Отже, ситуація є кризовою.

Мабуть, ми з вами чи не найбільше говорили на тему мети. І ми з вами і три роки назад, і чотири роки назад говорили про те, що в будь-якій війні мету і стратегії визначають політики. І я тоді вам казав про те, що боронь Боже довіряти мету, щоб її визначали військові. Якщо це дозволити зробити, війна ніколи не завершиться.

Те, про що пише Валерій Залужний, надзвичайний і повноважний посол у Великій Британії, достойно серйозного вивчення, аналізу. І я по-дитячому цьому аплодую.

Дозвольте пояснити свою думку. Я чітко усвідомлюю, що ті ідеї та концепції, які розвиває Залужний, свідчать про те, що в Україні починає формуватися справжня військова еліта. Це означає, що з'являється середовище, яке може не лише розробляти тактичні рішення, але й створювати стратегії, аналізувати глобальні питання та надавати оцінки, що можуть бути застосовані в рамках регіональних і континентальних розв'язань. Це надзвичайно важливий аспект.

Тим, хто цікавиться і цим матеріалом останнім, який вийшов на ліга.нет, я би рекомендував: поверніться до тих початків з 2022 року, коли тоді ще головнокомандувач генерал Залужний писав перші матеріали, бо їх можна розглядати і необхідно розглядати в генезисі. Власне, навіть цей матеріал, де надзвичайний і повноважний посол Валерій Залужний описує ситуацію, поглядаючи на попередні кроки і виходячи з генезису процесу, - він описує перспективи і говорить про те, що ключовою проблемою була відсутність визначеної мети.

Мабуть, ніхто не обговорював цю тему так, як ми з вами, пане Антіне. Коли я зазначав, що важливо чітко визначити нашу мету – чи це перемога, досягнення кордонів, чи щось інше в цій ситуації – я мав на увазі, що лише з ясною метою можна визначити необхідні інструменти, засоби та ресурси. Тільки так можна дати відповідь на питання: коли ви формулюєте мету, ви визначаєте все, включно з можливістю повернення назад. Якщо ви ставите мету і розумієте, що ресурсів не вистачає, тоді варто переглянути свою мету, але при цьому важливо продовжувати працювати над нею.

З 2014 року ми, пане Антіне, активно займалися інтелектуальними тренуваннями в цій сфері. Сама концепція відсутня, і навіть не піднімалося питання її існування. Усі матеріали, створені окремими інтелектуалами, включаючи спочатку генерала Залужного, а згодом і надзвичайного і повноважного посла, а також кілька спільних досліджень з колегами генерала, становлять дуже вагомий і ґрунтовний внесок, до якого варто повернутися.

Тепер кілька коментарів щодо цього матеріалу. Надзвичайний і повноважний посол Залужний зазначає, що більшість конфліктів закінчується без чіткої перемоги чи поразки. Це є концептуальною помилкою. Дозвольте пояснити, чому так. Що саме вважається перемогою в війні, як стверджують ті стратегі, яких цитує посол, такі як Клаузевіц і Свєчин?

А я б до цього додав, що тут крайнє необхідно познайомитися з працями таких, як Тріандофіллов, таких відомих стратегів, як Гудеріан. Бо я дуже хотів би і бажав цього, щоб зараз з'явилася праця "Увага, безпілотники!". По аналогії з тим, як Гудеріан надрукував "Увага, танки!". Щоб став зрозумілим тактичний інструмент застосування такої зброї. І в нас явно не вистачає цих робіт від тих, хто безпосередньо управляв цими процесами, - такої геніальної людини, як той же самий Мадяр.

Так от, виходячи із цих класичних постулатів, перемога -- це нав'язування волі противнику. Це не капітуляція, це не підписання якогось документу. Нав'язування волі відбувається в різний спосіб. І тому наполягаю на тому: рідко яка війна закінчується безрезультатно, без перемоги. Сили можуть розійтися, але одна сторона нав'язала волю іншій. Без підписання будь-якого документу, без будь-якої капітуляції, без підписання мирної угоди.

І тут, у цій праці, є концептуальна помилка. Задача нав'язування волі використовується і досягається усіма компонентами, де розглядається, в тому числі і дипломатія, і міжнародні відносини, економіка і гуманітарна сфера як засіб впливу для нав'язування волі противнику. Нав'язування волі і є змістом перемоги.

Це спонукало мене замислитися над тим, які джерела були використані при підготовці цього матеріалу. Я вважаю, що такі роботи вимагають більш широкого залучення теоретичних знань. Це свідчить про те, що українська військова наука та воєнна теорія активно еволюціонують. У статті явно присутня данина традиційній парадигмі, де воєнна історія сприймається лише як хроніка битв.

Ні, це не просто оповідь про битви. Воєнно-історична наука охоплює дві основні складові: історію військових подій та теоретичний розвиток тактичних інструментів. Якщо звернутися до документів і першоджерел, на які посилається автор, можна помітити, що там згадується Свєчин зі своєю основоположною працею "Стратегія", а також Клаузевіц зі своїм відомим твором про війну, що в українському перекладі має назву "Про війну".

Проте, в цьому контексті бракує значно глибших досліджень. Наприклад, "Мистецтво війни" Сунь-цзи не представлено. Також відсутні тактичні концепції, які пов'язані з розробками Тріандофіллова, адже це теорія, що стосується тактичних інструментів. Не вистачає також масштабних ідей, пов'язаних із Гудеріаном та його концепцією Lebensraum — життєвого простору. Якщо ви прагнете визначити свою мету, але не усвідомлюєте, в який життєвий простір ви інтегруєтеся і чого насправді прагнете, ви ризикуєте обмежити своє мислення та аналіз цих питань.

Загалом, можу стверджувати, що я висловлював і буду висловлювати своє захоплення такими ініціативами, оскільки вони ще раз підкреслюють важливу потребу України в еліті, яка охоплює всі аспекти розвитку, зокрема військову, військово-воєнно-політичну сфери, адже це є надзвичайно важливим. Не варто забувати й про теорію війни та стратегію, над якими ми спільно працювали в наших передачах.

Я цілком з вами згідний, шановний Романе Петровичу, проте перед нами ще чимало завдань. Нагадаю, що існує стаття під назвою "Генштаб - як мозок війни, так і мозок оборони". Можливо, ця символічна публікація генерала Залужного має глибший зміст. Є ймовірність, що до основних інституцій, які братимуть участь у прийнятті важливих рішень, додадуться не лише Рада національної безпеки та Кабінет Міністрів, але й Генеральний штаб. Можливо, це призведе до переосмислення ролі Генштабу в загальному контексті.

По-перше, хочу підкреслити, що надзвичайний і повноважний посол Валерій Залужний вже вийшов за межі традиційних функцій Міністерства оборони та Генерального штабу. В умовах, що склалися, я вважаю, що новостворена коаліція повинна висунути його кандидатуру на посаду голови уряду. Його підходи і розуміння розвитку ситуації є достатніми для того, щоб він міг очолити цей уряд. Адже в найближчі роки все буде зосереджено на питаннях національної безпеки та оборони.

І у цьому відношенні підходи не є завершені, над ними треба працювати. Я пояснив, чого в них не вистачає. Але в цьому відношенні дуже важливо, щоб оця база розуміння генезису процесу, вписування України в регіональну, і континентальну, і глобальну безпеку, її роль, тому що я не торкнувся ще питання, про яке писав Залужний раніше, -- питання ролі України на європейському континенті в питанні безпеки. Це дуже важливо. І ці початки роздумів на цю тему і мають бути зараз реалізовані.

Не може бути так, що рішення та перемога у цій війні залежать виключно від України.

О, Боже, хіба це не очевидно? Коли на українських землях триває боротьба за виживання країни, за збереження демократії та цивілізованості Європи, за підтримку нинішнього світового порядку, чому не зрозуміло, що жодна нація не може впоратися з цим завданням самостійно? Це має стати спільною справою, яка об'єднає як континентальні, так і глобальні сили, а не те, що зараз створює цей млявий Дональд і налякана частина Європи.

Зокрема, важливість та користь Залужного полягає в його здатності усвідомлювати ключові аспекти у всіх своїх роботах. Він справді помічає ці моменти. Хоча, можливо, він не має можливості доопрацювати їх через брак часу та численні виклики, його розуміння ситуації є безцінним. Це означає, що він має уявлення про можливі шляхи та методи їх вирішення. Цей потенціал необхідно реалізувати. Теми, які ми обговорюємо, потрібно донести не лише до президента, а й до парламенту та урядовців. Необхідно уникати витрачання цього ресурсу на те, щоб він залишався в Лондоні і лише писав статті.