Тато повинен брати участь у догляді за дитиною на рівні з мамою: інтерв'ю про сімейну рівність напередодні Дня батька.

Кожну третю неділю червня у всьому світі святкують День батька. Україна стала частиною цього свята тільки в 2019 році.

Батько для кожного з нас - це вихователь, захисник, вчитель і друг. На його допомогу діти можуть розраховувати завжди. А теплі згадки про батька залишаються з нами на все життя й дарують підтримку

Такі слова часто можна прочитати на святкових листівках до Дня батька. Проте в реальному житті сучасних українських родин рідко хто дотримується традиційних ролей у вихованні та догляді за дітьми. Переважно всі обов'язки беруть на себе матері, тоді як батьки зазвичай відповідають лише за фінансове забезпечення. І це ще в найкращому випадку. Адже деякі з нас навіть не знають своїх батьків...

В честь Дня батька, який відзначали минулого вихідного, МЕТА вітає всіх татусів зі святом та розмірковує над їхньою роллю в Україні сьогодні, а також про те, які обов'язки вони повинні виконувати в умовах гендерної рівності. Це питання є одним із ключових аспектів сучасного фемінізму. Свої міркування з цієї теми висловила активістка та феміністка Люся Богдан.

- продолжайте чтение.

Яким чином ви сприймаєте нинішню ситуацію в Україні щодо розподілу батьківських обов'язків між матерями та батьками?

Ситуація далеко не бездоганна. Більшість обов'язків, пов'язаних із доглядом за дитиною, все ще лягає на плечі жінок, зокрема матерів, які часто отримують підтримку від бабусь. Це включає в себе годування, організацію гігієнічних процедур, одягання та контроль за цим процесом, попереднє придбання одягу, взуття та всіх інших необхідних речей для дитини, прання, відвідування лікаря для медичних оглядів та вакцинацій, надання ліків, відповідь на численні запитання малюка, супровід до дитячого садка чи школи та повернення додому, допомогу з домашніми завданнями, організацію позашкільних занять, прогулянки, а також вирішення конфліктів із однокласниками та вчителями, і організацію свят для дітей.

Чоловіки часто сприймають такий поділ обов'язків як цілком звичний. Якщо чоловік хоча б візьме дитину на прогулянку, поки жінка зайнята прибиранням чи приготуванням їжі, його вже вважають справжнім героєм, на якого варто "поклонятися". Хоча є й ті чоловіки, які дійсно активно беруть участь у вихованні дітей, а не просто формально значаться батьками. Але такі випадки, на жаль, залишаються радше винятком із правила.

І виходить, що виконання чоловіком обов'язків щодо догляду за дитиною - це виключно його добра воля. Захоче - буде доглядати, не захоче - не буде.

Цю ситуацію можна пояснити не лише гендерними стереотипами, які приписують догляд за дітьми до "жіночих" обов'язків, але й тим, що жінки, як правило, отримують нижчі зарплати. Наприклад, у 2021 році в Україні гендерний розрив у доходах становив 18,6%. Це змушує жінок миритися з нерівномірним розподілом батьківських обов'язків. Навіть коли жінка намагається вимагати від чоловіка участі у вихованні дітей, він може саботувати виконання своїх обов'язків, роблячи їх настільки неякісно, що жінка більше не наважиться просити його про допомогу, іноді навіть ставлячи під загрозу безпеку дитини.

На вашу думку, війна має значний вплив на цю ситуацію?

Це дійсно так. Хоча багато жінок взяли на себе відповідальність захищати Україну, іноді залишаючи дітей під опікою батька або бабусь і дідусів, переважна більшість військових складається з чоловіків. Тому, навіть якщо чоловік виконував певні обов’язки, після його мобілізації всі турботи лягають на плечі жінки. Подібна ситуація виникає і в разі, якщо чоловік ще не мобілізований, але жінка з дітьми виїхала за кордон для забезпечення їхньої безпеки.

Я вважаю, що не було б справедливо залучати жінок до обов'язкової мобілізації на рівні з чоловіками. Хоча в майбутньому це може бути доцільним, наразі обов'язкова мобілізація стосується тільки чоловіків, що, зокрема, пов'язано з нерівномірним розподілом обов'язків щодо виховання дітей. Якщо чоловік не брав участі у догляді за дитиною з моменту її народження, навряд чи він зможе ефективно виконувати цю роль, коли дитині буде 5 або 12 років. Тому спочатку слід досягти більшого балансу в розподілі батьківських обов'язків між жінками та чоловіками, а лише потім розглядати питання про мобілізацію жінок.

Звичайно, чоловіки не винні в тому, що їм доводиться йти на війну, залишаючи своїх партнерок з дітьми наодинці. Проте, ми повинні висловлювати вдячність не лише тим, хто бореться за Україну, а й жінкам, які самостійно піклуються про дітей та літніх родичів.

Які батьківські обов'язки, на ваш погляд, має виконувати чоловік щодо дитини в ідеалі, якщо відкинути навіть війну? Чи має це бути закріплено законодавчо, чи треба для цього змінювати Закони України?

Абсолютно всі. З моменту, коли дитина з'являється на світ, не повинно бути ситуацій, коли малюк плаче вночі, а батько просто йде в іншу кімнату, щоб спати, вважаючи, що це не його проблема. І якщо він не може протягом двох годин поміняти підгузок, то замість цього просто пише матері повідомлення з вимогою терміново повернутися й виконати цю задачу. Батько повинен стежити за тим, щоб обрізати дитині нігті не лише за проханням матері, а тому що сам розуміє, що це необхідно. Це, до речі, реальні приклади з життя моєї знайомої, хоча, можливо, вони нікого особливо не здивують.

Жінка повинна мати можливість наприклад поїхати у відрядження, і не перейматись, що через недбалий догляд дитина залишиться голодною або навіть захворіє. Загалом жінка повинна мати час на професійну діяльність і розвиток, на дозвілля і відпочинок.

Безумовно, навряд чи реально законодавчо зобов'язати батьків змінювати однакову кількість підгузків впродовж місяця чи року. Проте, на мою думку, істотною допомогою стало б запровадження законодавчо закріпленого обов'язкового розподілу декретної відпустки між матір'ю та батьком, як це практикується в Швеції.

Жінки зазвичай беруть на себе обов'язки з догляду за дітьми не лише через законодавчі норми, а перш за все з любові до них і відчуття глибокої особистої відповідальності. Ця ситуація створює своєрідний замкнутий цикл: турбота виникає з любові та емоційної прив'язаності, водночас сама любов і прив'язаність формуються завдяки піклуванню.

Жінки зазвичай відчувають глибоке почуття любові та відповідальності з моменту народження дитини, оскільки в процесі вагітності та пологів вони вкладають у це багато емоцій і зусиль. Якщо батько також активно залучений у догляд за дитиною з першого дня, він з часом розвине до неї любов і піклуватиметься не лише через обов'язок, а й з власного бажання. На жаль, в сучасному світі часто трапляється так, що чоловіки, наприклад, після розлучення, відмовляються від спілкування з дітьми, адже не мали можливості або бажання брати участь у їхньому житті, внаслідок чого не формують до них емоційного зв’язку.

Хотів би підкреслити, що обов'язковий розподіл відпустки по догляду за дитиною не є примушуванням чоловіків до "декрету". Звичайно, існують інші варіанти реалізації, проте в Швеції невикористана частина такої відпустки просто втрачається. Отже, це скоріше стимулювання, а не примус.

Чи є на цю тему інші погляди у фемінізмі загалом?

Звісно, є. Наприклад, культурний фемінізм говорить нам, що жінки нібито справді від природи більше схильні до піклування, і що материнство - це сила а не вразливість, натомість чоловіків треба усунути від виховання дітей, бо вони для них становлять небезпеку. Такі ідеї можуть звучати привабливо в ситуації, де жінка нічого не може змінити. Але я вважаю, що це консервування гендерної нерівності щодо батьківських обов'язків, самовтішання від безсилля, а не вихід.

Соціалістичний фемінізм виходив з ідеї, що догляд за дітьми слід зробити спільною справою, щоб полегшити тягар батьків. Дійсно, ясла, дитячі садки та літні табори суттєво сприяють тому, щоб жінки могли працювати та відпочивати. Це важливо, і ми не повинні відмовлятися від таких можливостей. Я вважаю, що держава повинна створювати максимально комфортну інфраструктуру для дітей і їхніх батьків. Діти — це наше майбутнє, навіть якщо ця фраза часом звучить банально. Проте слід зазначити, що соціалістичний фемінізм не вирішив питання справжнього звільнення жінок, а лише відкрив їм двері до економіки, залишивши нерозв’язаною проблему залучення чоловіків до догляду за дітьми. Я знаю жінок, які вже не чекають на допомогу від своїх партнерів, а мріють про підтримку від соціальних працівників, які могли б замінити матерів хоча б на деякий час.

Існує, наприклад, феміністичний рух "чайлдфрі", який має політичний вимір. Коли ми говоримо про "політичний" аспект, ми маємо на увазі, що жінки відмовляються від материнства не просто через небажання мати дітей, а через усвідомлення того, що існуюча ситуація є абсолютно неприйнятною для виховання і народження дитини. Це може включати фінансові та економічні труднощі, а також нестабільність у стосунках, яка не дозволяє жінці бути впевненою в тому, що батько дитини також братиме активну участь у її вихованні. У цьому контексті це явище можна розглядати як своєрідний репродуктивний протест.

Ми не будемо народжувати, поки не матимемо такі умови, у яких дітонародження не означатиме для жінки поставити хрест на своєму житті на багато років

Не обов'язково жінка саме так це формулює, свідомо підтримуючи репродуктивний страйк, але результат той самий - зниження народжуваності. Жінки або зовсім відмовляються від народження дітей, або обмежуються однією дитиною. Тож, якщо чоловіки хочуть, щоб жінки народжували від них дітей - їм варто переглянути свій підхід до батьківських обов'язків. І якщо суспільство зацікавлене у поліпшенні демографічної ситуації, воно має всіляко сприяти залученості татів у догляд за дітьми, а не відкупатись від жінок грошовими подачками.

Які конкретні аспекти для вас слугували б ознакою ідеальної рівності між жінками і чоловіками в контексті сімейного життя в нашому суспільстві?

Для мене справжнім показником рівності було б, якби статистика використання відпустки по догляду за дитиною демонструвала, що чоловіки беруть цю відпустку так само часто і на таку ж тривалість, як і жінки.

А ще - статистика щодо того, з ким з батьків залишається проживати дитина після розлучення, коли діти будуть лишатись з батьком так само часто, як і з матір'ю. При цьому жінка не зазнаватиме суспільного осуду як "погана мати" і не перейматиметься безпекою дитини, а матиме впевненість, що тато попіклується про дитину не гірше, ніж це зробила б вона.

Проте я хотів би висловити дві важливі думки. По-перше, в Україні варто частіше впроваджувати практику спільної опіки, що передбачає почергове проживання дитини у батьків за визначеним графіком. Інакше вся відповідальність за виховання дитини лягає на того з батьків, з ким вона залишається. Цей підхід відповідає міжнародним стандартам і нормам національного законодавства. Проте на практиці важко сказати, чи він взагалі використовується, оскільки вимагає свідомого ставлення та відповідальності з боку обох батьків. В майбутньому, вважаю, нам слід неодмінно врахувати цю ідею.

Інша важлива проблема, що викликає глибоке занепокоєння, стосується організації під назвою "Батько має право". Ця група займається підтримкою батьків, які прагнуть "повернути" своїх дітей – забрати їх у колишніх партнерок після розлучення. Вони використовують як маніпуляції з правовою системою, так і відкрито незаконні методи, такі як викрадення дітей, що може відбуватися на вулиці чи навіть у дитячих садках. Основна мета таких дій не полягає в бажанні забезпечити належний догляд за дитиною, а в бажанні помститися колишнім дружинам, де дитина стає інструментом для досягнення особистих цілей. Ця ганебна ситуація, що знущається над жінками і дітьми, триває вже багато років. При цьому правоохоронні органи та судова система часто виявляються безсилими, оскільки законодавство має прогалини – фактичне викрадення дитини батьком юридично не вважається злочином. Це неприйнятне становище потребує термінового втручання та виправлення.