Тиждень, який знову не виявився "ключовим".

Цей тиждень, що минув у неділю, отримав статус "критичного", однак насправді він не приніс жодних визначальних результатів.

Від понеділка до п'ятниці лише підтверджені були запитання, відповіді на які ніхто не знав і не знає. Так, на тлі тривоги чи то обурення "планом 28", була в Україні певна ейфорія від звітів про переговори в Женеві між українською та американською делегаціями. Її джерело - інсайди, які збігалися із заявами учасників: вдалося досягти порозуміння, деякі одіозні пункти вдалося зняти або ж переформулювати з урахуванням українських інтересів.

Проте, вже в середу, згідно з інформацією з американських ЗМІ, стало відомо, що залишилися невирішеними "лише" три питання. Про що саме йдеться?

1. Проблема територій. Іншими словами, стосовно вимоги залишити без боротьби території українського Донбасу, немає ніякої прийнятної угоди.

2. Задокументоване зобов'язання України відмовитися (читай, виключити з Конституції) від вступу до НАТО.

3. Зменшення військових спроможностей України в контексті оборони своєї території. Це передбачає однобічне обмеження Збройних сил та заборону на наявність зброї з дальньою дією.

Пункти 2 і 3 фактично про те саме. Що це, як не список основних вимог Росії, які роблять Україну беззахисною і винагороджують агресора за всі ті злочини, які він вчинив і ще вчинить? І цього було цілком достатньо, щоб усвідомити: нічого до кінця тижня вирішене не буде. Ще й держсекретар Марко Рубіо "досипав" солі в рану, заявивши, що США не дадуть жодних гарантій ані Україні, ані Європі поки не буде підписано "мирну угоду". Це при тому, що нас від неї відділяють не тижні і навіть не місяці, а роки, адже спочатку йшлося лише про заморозку війни з припиненням вогню...

Одночасно, надзвичайно оригінальним чином, надійшло повідомлення з Москви, що вони не готові підписувати жодних угод і план з 19 пунктів, про які нібито домовилися в Женеві, їх не влаштовує. Спочатку виникли питання щодо того, хто саме став джерелом витоку телефонної розмови між представником США Стівом Вітхоффом і радником Путіна Ушаковим. Звучали версії, що це могли бути американці, обурені тим, що їхній представник фактично "допомагає Росії", консультувавши кремлівського чиновника про те, як схилити президента США до підписання "угоди", написаної в Москві. Проте елементарний аналіз з відповіддю на класичне запитання "кому це вигідно?" не залишає сумнівів: це справа рук росіян. І не важливо, хто конкретно — чи ФСБ Патрушева, чи МЗС Лаврова — мета одна: через цей гучний скандал, якщо не зірвати, то хоча б загальмувати переговори, адже Путін не має наміру підписувати "мирну угоду", він все ще сподівається "дотиснути" Україну. Для зручності у своїх планах Кремль продовжуватиме демонструвати свою щиру прихильність до переговорного процесу.

У Бішкеку на прес-конференції особисто Путін підсумував усі наші наївні сподівання, заявивши: "Війська України залишать зайняті ними території — тоді й припиняться бойові дії. Якщо не залишать — ми доможемося цього силою". (Цитата наведена у мові оригіналу з повідомлення "DW").

Отже, перед Україною та її європейськими партнерами стоїть незмінне завдання: перешкодити ворогу в його просуванні цим "шляхом". Важливу роль у цьому відіграє позиція адміністрації США: чи готові вони вжити реальні санкції? Чи вичерпалося терпіння Трампа стосовно Путіна, чи ні? Відповідь на це питання стане зрозумілою в найближчі тижні.

На нинішньому етапі Великої війни можливість загибелі кремлівського Кощія все ще вбачають у єдиному сценарії — це крах російської економіки, що невідворотно призведе до поразки у війні. Відомо, що доходи Росії від нафтогазового сектору у жовтні зменшилися на 23%. Проте, за даними Андрія Клименка, співзасновника та головного редактора порталу Blackseanews.net, у листопаді противник поступово починає скорочувати своє відставання. Чи дійсно це так, стане зрозуміло вже з грудневого аналізу.

Дозвольте зробити невеличкий "ліричний відступ". Після кожної руйнівної атаки супротивника, коли українські міста охоплені вогнем, а повітря наповнене звуками сирен швидкої допомоги й повітряної тривоги, коли півкраїни занурене в темряву, на душі стає тяжко. Але вранці, переглядаючи новини, де наслідки цих злочинів зводяться до кількох рядків, які переплітаються з іншими заголовками, відчуваєш, як, незважаючи на все, світло повертається в серце і на небі. Ми ніколи не забудемо наших жертв і не простимо їх, але Україна підводиться, поранена, проте жива і непереможна. Так, можна сказати, що Україна вже здобула перемогу. Безумна Росія не в змозі це усвідомити через свою психічну хворобу, однак це не змінює істини. Україна завдала супротивникові непоправних втрат, які не зможуть загоїтися. Це стосується не лише економічних втрат і втрачених ринків. Внаслідок цієї Великої війни Росія знищила в своєму божевіллі все: вплив на міжнародній арені, реалістичні прогнози на майбутнє, власну історію, яка стала об'єктом насмішок, страх перед її міфічною "силою", а також повагу до "культури", що стала спільницею військових злочинів. Ми перемогли, ворог зазнав смертельних ран, і його не врятувати — він загине у муках, не через рік, так через три чи п’ять років.

На цьому усвідомленні, стійкості армії та тилу ми і будемо триматися скільки треба.