Путін, розпочавши військові дії проти України, сподівався на швидку перемогу. Однак уже минуло більше чотирьох років, а Росія не змогла досягти своїх первісних цілей. Українські збройні сили продовжують чинити опір, міжнародні санкції залишаються в силі, а українські удари по російській нафтовій інфраструктурі створюють нові труднощі для Кремля. Тим не менше, Москва не шукає шляхів до миру. Навпаки, російське керівництво підвищує військові витрати та готується продовжувати конфлікт.
Схоже, що Путін покладає надії не лише на здобутки своєї армії. Кремль прагне дочекатися моменту, коли Україна виснажиться, а західні партнери почнуть втрачати інтерес до підтримки. Російські атаки на енергетичну інфраструктуру та великі міста покликані ускладнити життя українцям, особливо в зимовий період. Крім того, Москва уважно спостерігає за політичними подіями в США та Європі. Вибори, внутрішні суперечки та зміцнення сил, які виступають проти надання допомоги Україні, можуть дати Росії можливість змінити ситуацію на свою користь.
Водночас виникають нові ініціативи щодо зупинки бойових дій. Індія, яка продовжує імпортувати російську нафту та підтримує близькі зв'язки з Москвою, висунула план про перемир'я. Відхилити пропозицію такого важливого партнера для Путіна буде складно. Проте чи готовий Кремль хоча б на короткий термін зупинити вогонь, якщо продовжує наполягати на територіальних поступках з боку України?
Чому Путін не зупиняє війну, незважаючи на значні втрати та економічні труднощі в Росії? Чи дійсно Дональд Трамп вважає, що можливо налагодити співпрацю з Кремлем через спільні бізнес-ініціативи? Чи має Європа достатню політичну рішучість та ресурси, щоб і надалі підтримувати Україну? І чи може 2027 рік стати для Москви періодом великих сподівань на зміни в політиці західних країн?
У ексклюзивному інтерв'ю OBOZ.UA міністр закордонних справ України в період з 2020 по 2024 рік Дмитро Кулеба висловив свої погляди на ці та інші актуальні питання.
Розпочнемо з ініціативи щодо енергетичного перемир'я, адже нещодавно Індія вирішила приєднатися до цього процесу, що стало певною несподіванкою. Під час своїх переговорів з Путіним та президентом України Нарендра Моді висловлює бажання досягти миру, проте Індія продовжує імпортувати російську нафту та залишається одним з найбільших споживачів російської військової продукції. Наскільки реалістичним є ця пропозиція? Раніше Туреччина та Трамп висували свої варіанти мирних угод, проте Росія рішуче їх відхилила. Індія, однак, має інший рівень впливу на Москву, оскільки представляє частину Глобального Півдня. Чи може ця ініціатива дати результати? І чи виявиться Путін у складному становищі, якщо відмовить Моді?
- Думаю, нам уже варто відмовитися від формулювання, що "Путін відмовляється змінювати свої максималістські цілі", бо воно не зовсім точно описує ситуацію. Путін не просто не хоче відмовлятися від своїх цілей, він, схоже, вже не здатен вийти з режиму війни. Питання не в тому, чи змінить він позицію і чи зможемо ми про щось домовитися. Є ознаки того, що він налаштував Росію на тривалу війну. Перша - склад Держдуми. Туди не допустили голосів, які можна було б використати для обґрунтування припинення бойових дій. Натомість до парламенту прийшли ветерани так званої СВО, тобто війни проти України. Російський парламент максимально радикалізований і має бути опорою Путіна, демонструючи, що всі нібито прагнуть воювати до перемоги.
Другий чинник - російський бюджет на найближчі роки. Оборонні видатки зростають, виробництво зброї збільшується.
Третій, додатковий показник - посилення атак і провокацій проти європейських країн. Усе це свідчить не просто про небажання Путіна відмовлятися від максималістських цілей. Він налаштував країну на довготривалу війну, адже для його режиму ризики її припинення сьогодні вищі за ризики продовження. Йому комфортно керувати Росією в нинішніх умовах. Тому коротка відповідь: індійська пропозиція не спрацює. У Моді немає достатнього впливу, щоб змусити Путіна змінити курс. Водночас заслуговує на увагу те, що Індія вперше за п'ять років війни виступає з конкретною ініціативою.
Індія та Казахстан, які є найближчими союзниками Росії, останнім часом відкрито висловлюють своє нерозуміння щодо цілей Путіна у продовженні конфлікту. Чи відбуваються зміни в поглядах партнерів Росії стосовно політики Путіна, і чи можуть ці зміни вплинути на його дії?
Через місяць після цього Токаєв на спільній прес-конференції з канцлером Німеччини назвав Путіна видатним політичним лідером. В Україні існує певний ритуал, який чомусь щоразу викликає значне збудження. Раз на рік Моді висловлює Путіну якусь глибоку думку про важливість миру, а Токаєв запитує, чому війна триває. Після цього минає ще рік, і вони знову повторюють ті ж самі фрази, а ми знову намагаємось знайти в їх словах якісь натяки. Я розумію це прагнення, але на сьогодні таких натяків немає. Путін мислить дуже просто: у мене є ресурси та можливості для продовження конфлікту, тож навіщо мені зупинятися? На його думку, припинення війни поверне Росію до стану, коли почнуть виникати запитання: навіщо все це? Він цього боїться. Тому для нього ризики припинення війни наразі вищі, ніж ризики її продовження.
- Тобто розмови про енергетичне чи будь-яке інше перемир'я не варто сприймати як ознаку чогось більшого? Війна триватиме, доки всередині Росії не виникнуть обставини, за яких Путіну почнуть ставити незручні запитання?
Коли в Росії розпочнуться внутрішні процеси, спрямовані проти Путіна, навряд чи вони будуть прямо пов'язані з війною. Основною причиною стане неспроможність російського керівництва ефективно вирішувати проблеми, що безпосередньо торкаються життя громадян. Наприклад, епідемія чуми може виявитися для росіян набагато серйознішим чинником, ніж удари України по нафтопереробним заводам. Це пов'язано з тим, що така проблема стосується кожного з них. Виникає кумулятивний ефект: людина має особисто відчути наслідки, а кількість труднощів повинна перевищити її можливості їх долати. При цьому важливо уникати потрапляння в пастку старих стереотипів. Хоча Радянський Союз розпався, це не означає, що Росія неодмінно повторить цей досвід.
Сьогодні ми спостерігаємо за єдністю російських еліт, беззастережним контролем Путіна, а також зростанням впливу ФСБ та репресивних структур. Вибухи невдоволення виникають не стільки через втрати росіян в Україні чи безперспективність конфлікту, скільки через повсякденні труднощі. Люди висловлюють незадоволення тим, що влада не вживає необхідних заходів, і в різних регіонах спостерігається погіршення умов життя. Саме тут накопичується невдоволення, яке з часом може призвести до серйозних протестів. Якщо бути відвертими, більшість росіян підтримують ідею знищення України, але вони хотіли б, щоб це сталося без негативних наслідків для їхнього життя.
- Тобто план Путіна щодо знищення України не змінюється, а лише пристосовується до обставин. Коли Росія не може досягти успіху на фронті, вона посилює удари по інфраструктурі.
Так, це дійсно так. Сучасні удари по цивільній інфраструктурі та спроби перетворити великі українські міста на непридатні для існування території є наслідком невдач Росії у досягненні своїх військових цілей.
- Як на рішення Путіна продовжувати війну впливає позиція Трампа? Президент США регулярно заявляє, що Путін нібито хоче припинення війни, не збирається нападати на Європу, запрошує його на саміт G20 і проводить численні телефонні розмови. Звичайно, щоразу, коли Путін чує подібні слова, це зміцнює його думку, чи вірна, що він тримає Трампа саме там, де хоче, тим самим ще більше зменшуючи перспективи серйозних переговорів, не кажучи вже про припинення війни.
- Путіну, відверто кажучи, байдуже до Трампа як до партнера. Його завдання - утримувати президента США від жорстких кроків проти Росії. Для цього Путін постійно водить його по колу розмов про багатомільярдні й трильйонні угоди, контракти та великі бізнес-проєкти. Усе це робиться з однією метою: щоб Трамп не вдався до дій, які зашкодять Росії. Але довіри до Трампа як до партнера в Путіна немає. Він розуміє просту річ: сьогодні президентом є Трамп, а завтра його може змінити інша людина. Якщо сьогодні Росія піде на поступки заради скасування санкцій, то через два роки до влади може прийти інший президент США і запровадити їх знову. Тоді Росії доведеться витрачати додаткові ресурси, щоб відновлювати позиції, від яких вона відмовилася. Москва готується до безкінечного життя під санкціями й розбудовує інфраструктуру для їх обходу. У Кремлі виходять із того, що обмеження залишатимуться і ще дуже довго обтяжуватимуть країну.
- На що тоді розраховує Путін? Чи вважає він, що Росія має достатній запас міцності для продовження війни й навіть посилення агресії проти країн ЄС? Поки що вона має гібридний характер, але для цього також потрібні ресурси.
Путін аналізує ситуацію не лише з погляду витрачених ресурсів, а скоріше через призму власної історичної місії. Західні політичні еліти, які з часів Збігнєва Бжезінського проявляли інтерес до України та Східної Європи, дотримувалися відомої стратегії: успішна демократична Україна, що знаходиться поруч із Росією, представляє загрозу для російського режиму. Москва не може дозволити Україні стати успішною демократією, адже це викликає у росіян питання: чому так можливо там, але неможливо у нас? Однак, обставини змінилися. Протягом двох десятиліть російська пропаганда переконувала громадян у тому, що не лише Україна, а й Європа є нежиттєздатною. Постає інше питання: якщо Путін не може допустити до успішної демократичної України поруч, чи може він дозволити існування успішної демократичної Європи?
Перед початком війни росіяни часто подорожували до Європи для відпочинку та екскурсій, маючи можливість спостерігати за життям місцевих жителів.
Так, вони мали можливість побачити інший спосіб життя. Сьогодні ми спостерігаємо за суперечками щодо того, чи можуть росіяни продовжувати подорожувати до Європи. За різними оцінками, це близько 600 тисяч поїздок щорічно. Тим часом, за останній рік до Китаю прибуло близько двох мільйонів росіян. Спостерігається глобальна зміна в русі людей, капіталу та товарів — від Європи до Азії. Путін сприймає цю тенденцію як частину історичного повороту Росії. До епохи Петра I Росія була переважно азійською країною, а московська держава протягом століть розширювалася на схід і південь. Петро I відкрив "вікно в Європу" та змістив курс країни на Захід, хоча це уявлення про історію має свої міфи. Минуло три століття, і тепер Путін повертає Росію назад до Азії. Він прагне залишити свій слід в історії, щоб його ім'я згадували як ім'я великого реформатора, а не лише як людину, що стала відомою через незначні вчинки.
Яким чином варто оформити табличку про Україну? "Знищена" чи "підкорена"?
- Повернуто. Упокорено.
- А яким чином - неважливо, знищено чи захоплено...
Так, це не має великого значення. Після Полтавської битви 1709 року російські війська пройшли територією України, вбиваючи людей, спалюючи та знищуючи міста. Вони не усвідомлювали, що руйнують власний економічний потенціал, який залишався під контролем імперії. Їхня мета полягала в підкоренні. А підкорення — це страх, Голодомор, розстріляне відродження. Це була політика, спрямована на те, щоб залякати людей так, щоб протягом наступних ста років вони мовчали і не наважувалися чинити опір.
Давайте розглянемо позицію Трампа та його стратегічні підходи. З моменту свого вступу на посаду, адміністрація Дональда Трампа прагнула вирішити конфлікт шляхом укладення угоди: на їхню думку, якщо запропонувати Росії вигідні економічні умови, відновлення торгівлі та спільні бізнес-проекти, це могло б стати стимулом для Кремля зупинити війну. Саме з цією логікою до переговорів із Путіним підходили Стів Віткофф та Джаред Кушнер. Після зустрічі в Москві у вересні, сторони обговорювали великі економічні ініціативи, зокрема в нафтогазовій сфері. Чому ж бізнес-стратегія не спрацьовує з Путіним? Чи усвідомлюють у США суть цього конфлікту?
У найближчому оточенні Дональда Трампа можна знайти людей з різними поглядами та досвідом. Директор ЦРУ Джон Реткліфф та державний секретар Марко Рубіо мають чітке розуміння суті конфлікту та стратегій Росії. В той же час, бізнесмени Віткофф і Кушнер зосереджені на комерційних інтересах. Проте всі вони підпорядковуються волі свого лідера. Дональд Трамп виявляє щире захоплення Володимиром Путіним і бажає управляти США подібно до того, як Путін керує Росією. Для нього такими прикладами є також Сі Цзіньпін та Кім Чен Ин.
Тому Трамп не готовий до жорстких кроків проти Росії. Він опинився в пастці: не хоче посилювати тиск на Путіна, але й можливості впливати на Зеленського в нього вже обмежені. Фактично з важелів залишилися розвідувальні дані, якими США діляться з Україною. Решту інструментів впливу Трамп значною мірою втратив. Це показовий приклад того, як можна самостійно позбавити себе важелів тиску.
Отже, чи можна вважати, що обговорення можливого тиску Трампа на Україну з різних питань вже втратило свою актуальність?
У нього є своя ядерна карта – і я не маю на увазі ядерну зброю. Він може просто встати і оголосити: "Мені набридло витрачати час на Україну, я цілковито підтримую Путіна". І запропонувати скасувати всі санкції. Але він не вчинить так з двох причин. По-перше, у такому випадку відповідальність за кровопролиття, страждання та поразки України ляже цілком на його плечі.
По-друге, Трамп веде з Росією власну гру. У питаннях України він може бути готовий до поступок, але в інших регіонах діє інакше. Коли Путін пропонував допомогу США в Ірані, Трамп відмовився, заявивши, що впорається сам. Арктика також стане полем загострення протистояння між США та Росією. Не варто забувати й про майбутню залежність Росії від Китаю. Суперництво Вашингтона й Пекіна значною мірою визначатиме міжнародну політику на роки вперед.
Тому ситуація складніша, ніж здається. Трамп може не зважати на інтереси України, але це не означає, що він готовий віддати Путіну все. США вже послабили російські позиції в низці регіонів, зокрема на Кавказі, в Ірані та Венесуелі. У Сирії російський вплив також скоротився, хоча ключову роль у цьому відіграв Ердоган.
Проте всі ці дискусії щодо великих бізнес-проєктів, які обговорюють Трамп і Путін, насправді дозволяють російському диктатору затягувати час.
Абсолютно вірно. Пройшов рік з того моменту, як відбувся їхній так званий саміт на Алясці, і, хоча розмови про бізнес, угоди та мільярди не вщухають, реальні результати залишаються відсутніми. Водночас Путін має можливість стримувати Трампа від рішучих дій, вказуючи на наявність важливих спільних проєктів і запитуючи: навіщо зараз псувати відносини?
Крім того, це свідчить про те, що Путін продовжує підтримувати відкритий діалог з президентом США, яка залишається світовою наддержавою.
- Це добре помітно в офіційних російських повідомленнях про розмови з Трампом. Москва завжди наголошує, що американська сторона сама ініціювала контакт, ніби Трамп просить великого Путіна поговорити. Це спадщина радянської дипломатії. Колись Генрі Кіссінджер готував президента Річарда Ніксона до зустрічі з Леонідом Брежнєвим і пояснював, що радянське керівництво надзвичайно залежить від демонстрації поваги до себе. Якщо показувати Брежнєву належну шану, можна було отримати поступки в конкретних політичних питаннях. Радянські керівники обмінювали визнання власної величі на реальні політичні переваги.
Чи можемо забути про санкції та закон Грема-Блюменталя? Чи не планує Трамп використовувати їх у належному порядку?
На даний момент не можу уявити, яким чином це може реалізуватися. Трамп стверджуватиме, що варто розглянути можливість, адже переговори тривають і є сенс дати шанси для досягнення миру. Саме так він обґрунтуватиме відмову від запровадження санкцій. Скоріше за все, він використовуватиме цей закон як інструмент впливу, мовляв, у нього ще є така опція.
Тому наразі мені важко уявити, що Трамп може підписати указ, що стосується введення цих санкцій. Ці заходи не обмежуються лише Росією, адже вони також охоплюють Китай і Індію. Вашингтон міг би запропонувати Індії купувати американську нафту замість російської. Індійська сторона, можливо, погодиться на це на деякий час, щоб задовольнити вимоги Трампа, але згодом знову повернеться до імпорту російських енергоресурсів. Щодо Китаю, то він продовжує купувати іранську нафту, незважаючи на американські санкції. Головне, що Трамп не готовий жертвувати відносинами з Китаєм заради підтримки України. Якщо він звернеться до Сі Цзіньпіна з пропозицією обговорити українську ситуацію, Пекін може бути відкритим до переговорів, але вимагаючи поступок у торговельних питаннях. І в цій ситуації Трамп навряд чи захоче поступитися своїми інтересами в ім'я України. Цей розрив між інтересами США та потребами української дипломатії залишається поки що невирішеним.
Трамп може залишити питання України поза рамками переговорів з Росією, принаймні, таке бажання висловлюють російська сторона.
Не варто цього боятися. Це наші страхи: ми постійно наголошуємо, що питання України не можуть вирішуватися без самої України. Але важливо аналізувати ситуацію з різних сторін. Путін і Трамп не підписують угоду про Україну без участі її представників не через нездатність досягти згоди, а тому, що не можуть забезпечити виконання такої угоди. Можемо зараз домовитися, що Росія припинить атаки на Київ "шахедами". Наше інтерв'ю навіть затрималося, адже ми чекали, поки знищать ще один реактивний "шахед". Але чи справді ми можемо гарантувати дотримання такої угоди?
Ні Росія, ні Сполучені Штати Америки наразі не володіють засобами, які б дозволили їм примусити Україну дотримуватися угоди, укладеної без її участі. Причини цього можна звести до двох основних аспектів. Першою є внутрішня стійкість українського народу та його військова потужність. Україна здатна захищати свої території і завдавати удари на території Росії. Суспільство в Україні продовжує свою боротьбу.
Інша причина полягає в нашій тісній зв'язці з Європою, яка дбайливо підтримує українську націю, немов крапельниця, що очищає та допомагає нам витримувати всі труднощі. З цієї перспективи стає зрозуміло, що Росія прагне зламати нашу витривалість, ослабити військові сили та розірвати наш союз із Європою. Це і є те, що ми спостерігаємо сьогодні. На Європу чинять тиск з різних боків, підтримуючи політичні сили, які протистоять наданню допомоги Україні, та підривають безпекову ситуацію, щоб налякати європейців і змусити їх відмовитися від подальшої підтримки. Росія намагається знищити українську економіку, лякаючи суспільство, щоб люди втомилися від війни і почали вимагати її завершення на будь-яких умовах. Окремою складовою є удари по українських підприємствах, що виготовляють далекобійну зброю, аби позбавити нас можливості завдавати ударів у відповідь. Тому, скільки б не говорили про те, що переговори щодо України без участі самої України недопустимі, суть не лише в переговорах, а й у здатності мати важелі впливу. У нас є три основні козирі: два з них стосуються внутрішніх аспектів — стійкість суспільства та власне виробництво озброєнь. Третій — це єдність із Європою. Саме на цих трьох стовпах тримається наша здатність протистояти тиску.
Якою мірою для України залишаються актуальними відносини зі США? Чи можливі зміни в них після виборів до Конгресу 3 листопада? Дональд Трамп неодноразово звинувачує Україну у збільшенні цін на дизельне паливо, що він активно підкреслює на своїх передвиборчих мітингах. Якщо республіканці зазнають поразки, чи стане Україна одним із факторів їхнього невдачі? Які тоді будуть дії Трампа? Крім того, політична напруга в США може зрости, якщо демократи отримають контроль над однією або обома палатами Конгресу.
Основна зміна після 3 листопада полягатиме в тому, що Україна знову опиниться в центрі уваги американської внутрішньої політики. Демократичний Конгрес буде чинити тиск на Трампа, який, у свою чергу, намагатиметься протистояти цьому. Подібна динаміка спостерігалася наприкінці його першого терміну на посаді президента.
Проте Конгрес не має можливості безпосередньо примусити Трампа виконувати його накази. Законодавці можуть приймати законодавчі акти та вимагати від президента дій, але він буде затягувати процес, посилаючись на необхідність консультацій, формування робочих груп та введення додаткових механізмів. Він намагатиметься виграти час, оскільки його позиція щодо України залишається незмінною. Це одна з помилок українських аналітиків у 2024 році. Тоді ми вважали, що прихід Трампа створить можливості для покращення ситуації в порівнянні з адміністрацією Байдена. Це не була гарантія, але принаймні шанс. Тепер, озираючись у минуле, ми усвідомлюємо, що за Байдена деякі з нинішніх проблем не існували.
А чи було б можливо по-іншому? Чи може бути, що Трамп настільки під впливом своїх кумирів - Путіна та Сі Цзіньпіна, що з самого початку мав намір діяти саме в такому ключі?
Безумовно, таке могло статися. Проте, навряд чи це суттєво змінило б ситуацію. Деякі труднощі та кризи можна було б уникнути, а деякі обставини могли б скластися більш сприятливо. Але, на жаль, ми маємо те, що маємо.
Давайте перейдемо до теми Європи, яку ви окреслили як важливу складову життєзабезпечення України. Наскільки готові європейські країни надалі підтримувати нашу державу в економічному, політичному та культурному планах? У таких ключових країнах, як Німеччина, Франція, Великобританія та Польща, відбуваються події, які можуть негативно позначитися на нашій підтримці. Чи може 2027 рік стати для Путіна шансом, якщо політична ситуація в Європі зазнає змін? Чи сподівається він на це, продовжуючи військові дії?
Путін живе з такими сподіваннями з 2014 року. Він невпинно чекає, що в якихось країнах відбудуться вибори, і на політичну арену вийдуть лідери, які підтримають Росію, а Європа почне руйнуватися зсередини. Наразі його головна надія не стільки на Францію та Марін Ле Пен, скільки на німецьку партію "Альтернатива для Німеччини". Для Путіна вкрай важливо підірвати єдність Європи.
Якщо уважно проаналізувати ситуацію, можна помітити, що єдність тримається лише в кількох ключових аспектах. По-перше, йдеться про санкції проти Росії. Укладати нові угоди щодо обмежень стає все складніше, а самі санкції поступово втрачають свою ефективність. Консенсус вдається зберігати, але часто це відбувається за рахунок послаблення вже існуючих обмежень. По-друге, важливим аспектом є макрофінансова підтримка України, зокрема рішення про виділення 90 мільярдів євро на два роки. Чи зможе Європейський Союз наступного року домовитися про ще 90 мільярдів на наступні два роки? Це залишається під питанням. Такі можливості існують, але жодних гарантій немає.
В інших сферах єдиної європейської позиції фактично не існує. Постачання зброї, переговори, формування архітектури безпеки та гарантій рухаються переважно в межах "коаліції охочих". І навіть там вистачає суперечностей, хоча цей формат поки продовжує працювати. Тому Україні потрібно готуватися до сценарію, за якого європейська єдність може бути зруйнована. Треба визначити, підтримка яких держав буде для нас життєво необхідною, і спрямувати дипломатичні зусилля на збереження цих відносин. Ядро такої підтримки - країни Північної Європи, Нідерланди, Велика Британія та Німеччина. Польща також надзвичайно важливий партнер, але вона завжди зможе пояснити обмеження своєї допомоги необхідністю готуватися до власної війни. Мовляв, ми допомагаємо, чим можемо, але маємо й власні завдання.
Не слід забувати про країни Балтії. Вони є нашими союзниками та важливими партнерами, чию підтримку ми високо цінуємо. Якщо ці держави потраплять у складну ситуацію, я впевнений, що Україна готова буде надати їм допомогу, так само, як вони допомагають нам. Однак існує одна проблема: фінансові ресурси балтійських країн є обмеженими.
Безумовно, у війні немає незначних аспектів, кожен союзник має велике значення. Однак слід окреслити коло країн, без яких Україні буде надзвичайно складно. На мою думку, якщо нам вдасться утримати ці держави на нашій стороні, ми зможемо вистояти навіть у разі подальшої фрагментації Європи.
- А фрагментація Європи неминуча? Різні її частини вже зараз по-різному оцінюють війну?
Я б не перебільшував ситуацію. Так, існують країни, де погляди на війну суттєво відрізняються від наших, і ми вже відчуваємо наслідки цього. Це, зокрема, Словаччина, частково Угорщина та Болгарія. Проте Росія свідомо намагається дестабілізувати обстановку, тоді як ми працюємо над її стабілізацією. Кремль розраховує на суспільства, сподіваючись, що вони приведуть до влади політичні сили, які виступатимуть проти підтримки України. Проте на цей момент ця стратегія ще не принесла бажаних результатів ні в одній з країн. У Німеччині наразі формується потужний фронт проти "Альтернативи для Німеччини". Побачимо, чим це закінчиться.
Ви не згадали Францію серед цього ядра. Хоча Макрон активно висловлює свою підтримку Україні, принаймні з політичної точки зору.
- Франція - чудова країна, мені близька й зрозуміла. Ми цінуємо кожну сильну заяву Макрона. Але проблема в тому, що фінансових можливостей у Франції теж небагато. Усі країни важливі, але є критичний мінімум, без якого не обійтися. Це можна порівняти з телевізійною студією: для запису інтерв'ю можна обійтися без каміна чи книжок, але без освітлення та камери - ні. Якщо почнеться пожежа, насамперед рятуватимуть обладнання, без якого неможливо працювати. Приблизно так само потрібно визначати пріоритети й у зовнішній політиці.
Обговорювати те, що європейські суспільства втрачають інтерес до України та можуть зменшити обсяги допомоги, поки що немає підстав. Однак, підтримка більше не є безумовною. Вона стає все більш залежною від здатності урядів пояснити громадянам, яку ціну має ця допомога, які вигоди вона приносить для безпеки Європи та які конкретні результати можна очікувати. Урядам країн Європи стає дедалі складніше просто стверджувати: "ми повинні підтримувати Україну". Чи є це економічним, чи політичним викликом?
Ключова проблема полягає у фінансах, але це не через відсутність коштів у Європі. Європейський Союз не бажає й не має змоги істотно нарощувати боргові зобов'язання. Хоча деякі винятки для України вже були зроблені, з часом стає все важче досягати угод щодо нових ініціатив.
Економічні труднощі доповнюються впливом російської пропаганди, яка поширює ідею, що європейцям доцільніше витрачати кошти на власні соціальні потреби, школи та робочі місця, а не на виробництво дронів для України. Ця тенденція особливо помітна в Німеччині. Варто відзначити, що російська розвідувальна і пропагандистська машина досягла певних успіхів: у деяких сегментах німецького суспільства виникає переконання, що допомога Україні є причиною внутрішніх проблем у країні. Кажуть, що якщо зупинити фінансування України, то миттєво з'являться ресурси для пенсій, створення робочих місць та інших потреб.
- Ці настрої поширені переважно у Східній Німеччині чи під впливом уже вся країна?
Східна Німеччина є центром таких поглядів, але вони поступово починають поширюватися й на інші частини країни. Насправді основною проблемою німецької економіки є не Україна, а Китай. Якщо "Альтернатива для Німеччини" колись отримає владу на національному рівні, їй не вдасться вирішити ці виклики. Проте популісти все одно повинні будуть знайти когось, кого можна звинуватити. Це нагадує висловлювання Трампа про те, що Україна нібито відповідальна за високі ціни на дизель. Всі розуміють, що це не має під собою підстав.
- Але ж більшість людей не заглиблюватиметься в причини.
Політики в Німеччині можуть стверджувати, що якщо зупинити підтримку України, то всі проблеми розв’яжуться. Проте справжніми причинами економічних труднощів є те, що німецька економіка не змогла конкурувати з китайською. Цю ситуацію потрібно вирішувати. З моменту 2014 року Путін сподівається на політичні зміни в Європі, які допоможуть йому досягти своїх цілей. Проте поки його плани не реалізуються.
- Страх - один із факторів російської політики. Москва хоче створити враження, що підтримка України автоматично означає ризик великої війни з Росією. Останніми місяцями Москва посилює гібридні атаки, погрози та тиск на Європу. З'являються заяви про можливі прямі або опосередковані удари по підприємствах, які співпрацюють з Україною у виробництві зброї. Чи посилюватиметься такий тиск? І чи зможе Путін залякати європейців та змусити їх скоротити підтримку України?
Тиск на європейські країни безсумнівно посилюватиметься. Однак пояснення, що Росія вдається до агресивних дій через підтримку України з боку європейських держав, є лише спробою виправдати свої дії. Справжня причина полягає в прагненні Путіна розхитати єдність Європи зсередини, використовуючи Україну лише як зручний аргумент. Москва намагається переконати європейське населення в тому, що допомога Україні становить загрозу для їхньої власної безпеки, і що найкращий вихід із ситуації — це відмова від підтримки Києва. Це класичний прийом залякування, що має на меті поглибити внутрішні розбіжності в Європі, надати аргументи політичним силам, які виступають проти допомоги Україні, і змусити уряди діяти більш обережно. Отже, основна мета Кремля полягає не лише в тому, щоб зупинити постачання зброї, а й у тому, щоб ослабити здатність європейських держав приймати спільні рішення. Чи вдасться Путіну досягти цього, залежить від готовності європейських лідерів протистояти цьому тиску та пояснити своїм громадянам, що поступки агресору не забезпечать безпеку, а лише створять ґрунт для нових вимог з боку Москви.
#
