" Україні необхідно залучити щонайменше 100 тисяч студентів з-за кордону," - зазначив Винницький 12 грудня 2024 року.

Ілюстративне фото із сайту Pixabay

"В Україні налічується 151 вищий навчальний заклад у державній системі освіти."

Під час одного з ваших інтерв'ю ви зазначили, що в Україні функціонує близько 120 вищих навчальних закладів, хоча оптимальна їх кількість становить приблизно 100. Які чинники стали основою для таких підрахунків і на якому етапі реалізації перебуває ця реформа на сьогодні?

По-перше, варто зазначити, що ми витрачаємо значну частину часу на обговорення кількості вищих навчальних закладів. Це, безумовно, важливий аспект нашої освітньої мережі та трансформацій, які відбуваються сьогодні. Однак у нас також відбуваються інші зміни, зокрема в системі фінансування та змісту освіти, що пов'язані з індивідуальними освітніми шляхами. Щодо статистики, то наразі в Україні діє 151 державний вищий навчальний заклад, з яких 121 підпорядкований Міністерству освіти. Окрім цього, існують заклади під управлінням Міністерства культури, Міністерства охорони здоров'я та інших органів.

Чи також Міністерство внутрішніх справ?

Міністерство внутрішніх справ я не враховую. Це додаткові аспекти, оскільки навчання в них проходить за особливими умовами.

Ключовим аспектом будь-якого навчального процесу є відчуття волі.

Проте існує дебати щодо того, чи насправді це необхідно. У демократичних країнах громадяни отримують юридичну освіту, здобуваючи відповідну спеціальність, а потім мають можливість обирати, чи працювати в Службі безпеки, прокуратурі, судах та інших установах.

Якщо розглянути американський досвід, можна відзначити наявність таких навчальних закладів, як West Point, Air Force Academy та Annapolis. Насправді в кожній країні існують вищі навчальні заклади з унікальними умовами навчання. Одним з ключових аспектів будь-якої освіти є відчуття свободи.

"В системі Міносвіти є 121 заклад вищої освіти"

У академії Служби безпеки України цього не існує.

Якщо і немає, то можливо, що і не має бути. Бо якщо ми говоримо про людей, які мають робити кар'єру в погонах, то так чи інакше мова йде про підготовку до такого життя, яке є достатньо регламентоване, достатньо інше, ніж цивільне життя. Тому заклади вищої освіти завжди мають специфіку. І коли ми говоримо про трансформацію закладів вищої освіти, то ми говоримо про цивільну галузь. Не про ті, що в системі силових відомств.

У структурі Міністерства освіти налічується 121 заклад вищої освіти. Ви згадали про цифру 100, але можу зазначити, що це лише умовна цифра. Це не означає, що якщо ми отримаємо 101 заклад, то реформа буде провалена, а якщо буде 99, то все буде гаразд. Мова йде про детальний аналіз ситуації в різних областях, зокрема щодо демографічних показників та успішних освітніх центрів. Ми спостерігаємо, що є невеликі міста, де функціонує лише один вищий навчальний заклад, наприклад, Глухів, Дрогобич, Острог та Ніжин. У той же час, в Умані, наприклад, діють два заклади вищої освіти, що для такого міста, як Умань, може бути надмірним. А в Кам'янці-Подільському навіть три заклади вищої освіти. Це вимагає певних змін, але важливо, щоб в цих містах не зникли навчальні заклади, адже вони є інтелектуальними центрами, які часто відіграють вирішальну роль у житті громади. Наприклад, відсутність вищого навчального закладу в Ніжині, Острозі чи Переяславі може суттєво вплинути на якість життя в цих містах.

Але є й інший погляд. Потрібно, щоби ці заклади були не просто містоутворюючими, а ставали точками економічного зростання.

Я ретельно спостерігаю за процесом міграції студентів з різних регіонів. Наприклад, у Житомирі на сьогоднішній день активно працюють над поліпшенням освітніх стандартів. У цьому місті є кілька непоганих університетських центрів. Хтось може вважати, що три університети для Житомира — це забагато, проте Житомирська політехніка вважається одним із найкращих технічних навчальних закладів в нашій країні. Цікаво, що останнім часом кількість житомирян, які переїжджають до Києва, зменшилася, що є дуже позитивним сигналом. На жаль, ситуація в Кропивницькому виглядає зовсім інакше: минулого року лише 35% випускників місцевих шкіл, які вступили до вищих навчальних закладів, залишилися в рідному місті. Я акцентую увагу на регіонах, які не перебувають у зоні бойових дій, адже в прифронтових областях існують свої специфічні виклики. Ще один приклад — Івано-Франківськ, де розташований потужний університетський центр. Тут понад 80% випускників місцевих шкіл вирішують залишитися в місті. Ми також спостерігаємо зростаючу міграцію студентів до Івано-Франківська, що підтверджує той ефект, про який ви, Наталю, згадували.

Університети, що змінили своє місцезнаходження, часто інтегруються в нові громади, до яких вони переїхали.

Яка ваша думка про майбутнє університетів, які втратили значну частину своїх студентів та щороку стикаються з викликом злиття або приєднання до інших навчальних закладів?

Я можу розповісти про два університети з Донецька. Перший — це Донбаська національна академія будівництва і архітектури. Раніше вона розташовувалася в Макіївці, але наразі була перенесена до Івано-Франківська. Незабаром планується її інтеграція з Івано-Франківським університетом нафти і газу, в результаті чого буде створено окремий факультет будівництва та архітектури. Другий університет — Донбаська машинобудівна академія, яка тепер знаходиться в Тернополі. Вона зберігає свою кількість студентів і продовжує функціонувати як незалежний навчальний заклад. Варто зазначити, що університети, які були переміщені з 2014 року, часто стають невід'ємною частиною нових громад, в які вони переїхали, втрачаючи частину своєї ідентичності. Щодо наших планів повернути університети на звільнені території, так, ми прагнемо повернути найкращі навчальні заклади, адже після деокупації ми маємо створити дійсно якісні університетські центри.

"Наш пріоритет - не повертати печатки, а висококваліфікованих людей"

Яким чином у загальному цей процес реалізується?

Це складне питання і складний процес. Але я думаю, що нам треба розуміти, що наш пріоритет при деокупації буде не повертати печатки, а повертати людей і повертати дуже висококваліфікованих людей, які можуть забезпечити дуже високу якісну освіту на тих територіях. Ми будемо стикатися з великим скепсисом населення, яке там залишилося. Тому що в багатьох випадках російська держава вливала значні кошти, в тому числі в освіту, в різних псевдо-фейкових закладах. І зараз нам треба буде показати, що українська освіта є дійсно на рівні і краща. Це робиться через людей, які будуть виносити кращі знання, кращі методики. І я достатньо скептично ставлюся до того, що в усіх випадках ми будемо повертати саме ті заклади. Мабуть, ми будемо створювати нові заклади, які будуть вітринами української освіти, яка на сьогоднішній день абсолютно конкурентоспроможна на європейському ринку. Тому ідентичність закладів важлива, я погоджуюся, але з часом, на жаль, вона втрачається. Ми маємо концепт освітнього циклу, це переважно 4-5 років. Якщо ми проходимо 2 освітні цикли, то ми бачимо, що викладачі купують квартири, студенти вже починають мати свою ідентичність із місць переміщення. І, на жаль, ця ідентичність трохи втрачається. Це не у всіх випадках. Я хочу наголосити, що мова йде про заклади, які переміщені з 14-го року. Ніхто абсолютно зараз не чіпає, навпаки ми підтримуємо ті заклади, які переміщені з 22-го року. І в нас насправді є дуже хороші вітрини. Наприклад, можу назвати Маріупольський університет, який дуже активно розвивається в Києві. Є декілька університетів, які переміщені до Дніпра, до Запоріжжя. Це тимчасове переміщення і ми розуміємо, що ці заклади десь незабаром будуть повертатися, надіємося. Вони переміщені недавно і однозначно вони залишаються своїми академічними спільнотами і точно їх ніхто зараз чіпати не буде.

Михайло Винницький. Зображення: facebook/kyiv.university

"Наша система вищої освіти створена з розрахунком на значно більшу аудиторію, ніж та, яка є на даний момент."

За рахунок кого тоді планується скоротити кількість вишів?

Ми часто стикаємося з певною повторюваністю, що частково викликана демографічними змінами. Якщо розглянути статистику по країні, то 15 років тому щороку випускалося більше 600 тисяч учнів. Наразі ця цифра ледве досягає 300 тисяч. З них на навчання у вищих навчальних закладах вступає близько 250-270 тисяч. Я хочу підкреслити, що наша система вищої освіти була спроектована для значно більшої кількості студентів, ніж ми маємо сьогодні. Проблема полягає не лише в тому, що люди виїжджають або внаслідок окупації, а й у тому, що кількість новонароджених зменшується. Якщо заглянути на 15 років вперед, я можу з упевненістю сказати, що кількість 17-річних випускників через 15 років складе приблизно 250 тисяч, навіть якщо ми повернемо усіх наших громадян з-за кордону і звільнимо окуповані території.

"На кожен університет, що наразі здійснює процес об'єднання, виділяється 1,5 мільйона доларів."

Як ви встановлюєте критерії для скорочення персоналу, в який момент це робиться, і яким чином інформують людей, зокрема студентів?

Зараз це робиться таким чином, що ми, наприклад, бачимо дуже критичний рівень, падіння кількості студентів. У нас є декілька випадків, де просто студентів стало менше 250-300 осіб. А ми маємо розуміти, що в законі про вищу освіту сказано, що в державному університеті 200 студентів - це мінімум для факультету. А тут загалом на весь заклад 300 студентів. Наприклад, це переміщений Луганський медичний заклад у Рівному. Критично мало студентів. Донбаська Національна академія будівництва і архітектури - критично мало студентів. Це сумно, це погано, бо це якраз переміщені заклади, але на жаль, вони не мають можливості просто фізично себе утримувати з такою кількістю студентів. І якість навчання очевидно буде не дуже.

На сьогоднішній день серед закладів, які залишилися на місці, ми не спостерігаємо значного падіння. Проте, наприклад, в Одесі ситуація виглядає інакше. Там розташовані два морські університети - Морська академія та Національний морський університет, які фактично є сусідами, а між ними знаходиться ще один університет. У результаті, на сьогоднішній день спостерігається значне дублювання освітніх програм. У Львові, навпаки, ми об'єднали два університети - ветеринарний та природокористування, створивши агротехнологічний університет. Це не було питанням дублювання, а скоріше злиття споріднених спеціальностей. Львів, з населенням близько мільйона, має три потужні навчальні заклади: університет Франка, політехніку та агротехнологічний. Порівнюючи Львів з Одесою, яка має таку ж чисельність населення, варто зазначити, що в Одесі діє 13 вищих навчальних закладів, оскільки процеси об'єднання там ще не розпочалися. Отже, важливо усвідомлювати, що коли ми об'єднуємо університети в більш потужні структури, ми створюємо великі можливості для інвестицій у кожен з них. На кожен університет, що проходить етап об'єднання, виділяється 1,5 мільйона доларів США на наукове навчальне обладнання, і ці кошти надходять від Світового банку. Це свідчить про те, що наші західні партнери усвідомлюють важливість такого процесу і готові інвестувати не в будівлі, а в інфраструктуру, що сприяє розвитку навчальних закладів.

"У великому університеті ширший спектр курсів для вибору."

Що ще виграють від такого об'єднання вищі, викладачі, студенти?

Студенти отримують найбільші переваги, адже в великих університетах існує більше можливостей для вибору навчальних курсів. Важливо підкреслити, що якість освіти безпосередньо залежить від її змісту. Цей зміст формується тоді, коли студенти мають змогу обирати предмети на свій смак. Наприклад, можливість вибору між кількома викладачами для одного курсу дозволяє найкращим педагогам залучати більше учнів, що, в свою чергу, сприяє підвищенню якості навчання.

Протягом минулого року ми змогли реалізувати 8 об'єднань, хоча цей процес розвивається не так швидко, як хотілося б.

Хто повинен стати ініціатором цих змін – Міністерство освіти чи ця діяльність має відбуватися на регіональному рівні? І яке значення мають приватні університети у розвитку системи освіти в Україні?

Варто усвідомити, що Міністерство освіти не має змоги, або, можливо, просто не використовує свій вплив, щоб увійти і з упевненістю заявити: "Ви будете працювати разом". "Так не укладаються союзи", перепрошую. Коли мова йде про об’єднання університетів, важливо, щоб з одного боку відбулося "сватання" з боку Міністерства, а з іншого - була готовність на місцях. Надзвичайно важливо, щоб колективи наближалися один до одного і демонстрували певну ініціативу в цьому напрямку. Адже ми повинні розуміти, що разом можемо досягти більше. За минулий рік нам вдалося реалізувати 8 (незабаром буде 9) таких об'єднань, що є рекордною цифрою. Проте мушу зазначити, що цей процес відбувається повільно.

Стосовно приватних вишів. На сьогодні ми маємо в нашій статистиці 91 заклад вищої освіти, який є приватний. На жаль, в переважній більшості це не надто конкурентні заклади. Так, ми маємо такі заклади як УКУ, Київська школа економіки, університет Короля Данила в Івано-Франківську, в Дніпрі імені Альфреда Нобеля. І от я назвав 5 вишів, які насправді приватної форми власності, до яких, я так скажу, мені було б не соромно, якби мої діти пішли. А в інших випадках, на жаль, це ті заклади вищої освіти, які забирають студентів, які не спроможні за балами вступати в державні заклади. Тому на сьогодні це, очевидно, має місце. Ми не маємо можливості перекривати освітній бізнес, але ми маємо розуміти, що піраміда якості в університетах приватної сфери, на жаль, достатньо стрімка. Є такі, які є абсолютно конкурентні маленькі заклади і є такі, які, фактично, задовольняють попит на дипломи. На жаль. Ми дуже надіємося і працюємо над тим, щоб ці приватні заклади себе покращили, щоб працювали над якістю. Маємо приклади, що вони можуть це робити. Але, на жаль, в багатьох випадках це швидше бізнес про освіту, радше ніж освіта.

"Необхідно, щоб в Україні знову навчались щонайменше 100 тисяч студентів."

Чи має Україна намір залучати студентів з інших країн, враховуючи, зокрема, демографічні труднощі, з якими ми стикаємося?

Це надзвичайно важливий елемент. До 22-го року, до початку вторгнення, в Україні було 73 тисячі іноземних студентів. Це в основному Індія, Північна Африка, колишні радянські країни тощо. В основному це були студенти, які здобували медичну освіту - приблизно 68 тисяч. І це були студенти з так званого Глобального Півдня. Нам потрібно цих студентів повернути і нам потрібно нарощувати ці цифри. Ми поставили собі за ціль, я можу це оголосити, що найближчим часом після завершення війни, нам потрібно повернути в Україну як мінімум 100 тисяч студентів. І ми ставимо за ціль, що велика кількість із цих студентів мають вчитися українською мовою.

"Це один мільярд євро, що надходить до нашої економіки щорічно."

Чи це реально?

Це цілком реально. Дійсно, знання англійської мови є важливим для деяких професій, але якщо ви плануєте навчатися в Німеччині, вам необхідно володіти німецькою. Варто також зазначити, що для навчання в Англії знання англійської є обов'язковим, а для Чехії – чеської. Чому ми повинні вимагати чогось інакшого? Дозвольте навести кілька фактів. Маємо приблизно 100 тисяч студентів. Витрати на навчання та проживання студента в Україні, включаючи гуртожиток, становлять близько 10 тисяч євро на рік. Підрахуйте, це приблизно мільярд євро щороку, який надходить в нашу економіку. Наша система освіти може конкурувати, і ми маємо можливості для цього. Нам потрібно інвестувати в інфраструктуру, щоб зробити її більш привабливою. Ми здатні створити економічний імпульс завдяки мережі вищих навчальних закладів, яка вже існує в нашій країні.