Відмовитися від самопожертви та злиднів.

Сергій Дідковський, PR-стратег та спеціаліст з розвитку бізнесу

У 2026 році нам запропонують уявлення про майбутнє через три ключові терміни: мир, кордони, забезпечення. Це має велике значення. Проте, якщо обмежитися лише цими поняттями, це не буде справжнім миром. Це лише затишшя.

Перемоги у війні досягаються не лише на фронтових позиціях, а й у тих сферах, де формуються ресурси — в капіталі, тривалій ліквідності та довірі до встановлених норм. У стабільній економіці, що функціонує навіть під звуки сирен.

Мирні угоди, терміни виконання, "можливості для дії" — це звична термінологія для великих країн. Ненормальним є інше: коли Україна опиняється в цих рамках без власної економічної структури та чіткого бачення свого економічного розвитку.

Тоді ми звучимо як особа, яка проголошує: "приберіть конфлікт, а далі я вже сам знайду, де оселитися і що вживати".

Моя мета на 2026 рік — щоб Україна виступала в ролі активного учасника угоди. Не лише з твердженням "ми не здамося", а й з чіткими планами щодо фінансування оборонних потреб, розвитку науки, технологій та освіти, а також ініціативами для стимулювання економічного зростання.

Європа вже обговорює і тестує конструкції, де заморожені російські активи можуть перетворюватися на довгий фінансовий коридор для України на 2026-2027. Це важливий зсув мислення: репарації перестають бути "колись потім" і стають інструментом воєнного часу.

Проте є один аспект, про який не дуже охоче говорять. Великі фінансові ресурси не вирішують проблем, якщо держава використовує їх на споживання. Адже споживання — це шлях до бідності. Якщо людина з обмеженим достатком виграє в лотерею, вона, як правило, не думає про інвестиції. Замість цього вона витратить гроші на розкішні страви, брендований одяг і новий автомобіль. Іншими словами, вона орієнтується на миттєві задоволення, а не на побудову стабільного та забезпеченого майбутнього.

Європейська допомога вже реалізується через контракти — це плани, структурні орієнтири, фінансові транші та вимоги до впровадження реформ в Україні.

Це дисциплінує і дає прогнозованість. І це добре.

Але ніхто, крім нас, не зможе реалізувати справжні реформи, а не лише показові.

Ось мої роздуми.

Моя перша тема "термшіта", вибачте за англійське слово, -- це суверенний фонд як інституційна структура.

Яка його мета? Він слугує для накопичення та інвестування тривалих джерел доходів держави, таких як активи, дивіденди від державних підприємств та частина механізмів репарацій.

Для того щоб вкласти кошти в сфери, які сприяють економічному розвитку, необхідно зосередитися на таких галузях, як енергетика, оборонна промисловість, логістика, технології, наукові дослідження та освіта. Важливо, щоб фонд мав автономне управління, проходив ретельний аудит і не займався "латанням бюджету".

Норвегія досягла процвітання не лише завдяки відкриттю нафтових родовищ. Її успіх полягає в тому, що країна створила фонд, який уберігає від політичного спокусу "витратити все одразу". Нам необхідно впровадити подібний механізм, адаптований до умов війни.

Друга річ -- ринок капіталу. Бо поки в нас немає повноцінного ринку, ми приречені на три "інвестиції": хаотичну забудову, мільйони кав'ярень та салонів краси, банківську монополію на гроші і втечу капіталу.

Ринок капіталу виступає як основа суверенітету. Він акумулює внутрішні заощадження та інвестує їх у підвищення продуктивності праці, розвиток технологій і освітні програми.

Військові облігації, безсумнівно, мають велике значення. Проте, без розвитку ринку капіталу вони залишаються лише тимчасовим інструментом, а не системою, здатною функціонувати протягом десятиліть. Ще один важливий аспект: ринок капіталу відкриває для українців за кордоном можливість легально інвестувати в Україну.

Для того, щоб це стало реальністю, необхідно встановити певні правила. Забезпечення захисту для міноритарних акціонерів, прозора діяльність емітентів, активна участь інституційних інвесторів та надійна біржова інфраструктура – все це критично важливо. Без цих чинників "довгі гроші" не зможуть з’явитися, незважаючи на всі наші сподівання.

Не хочу займати багато вашого часу, тому за бажанням почитайте про роль Франкфуртської та Токійської біржі у повоєнному відновленні Німеччини та Японії.

Третій аспект — це тривалі кредити для малого та середнього підприємництва. МСБ не зможе вижити у 2026 році, якщо використовуватиме короткострокове та дороге фінансування. Бізнес не може розвиватися на кредитах із річною ставкою, яка викликає сльози. Нам необхідно 7-10 років за умовами, що дозволяють здійснювати інвестиції.

Існують аналогічні моделі. У Німеччині програми розвитку та гарантії реалізує KfW.

У Сполучених Штатах малий бізнес вже тривалий час отримує підтримку від SBA через механізм гарантування кредитів. Основний принцип залишається незмінним: гарантійний шар зменшує рівень ризику. Зниження ризику, в свою чергу, дозволяє отримати більш вигідні фінансові умови.

Доступні фінансові ресурси стимулюють інвестиційні процеси. Інвестиції, в свою чергу, формують податкову основу. Ця податкова основа забезпечує фінансування для оборони та соціальних програм.

Без цього ми будемо вишукано обговорювати підприємництво, водночас підриваючи його основи.

На завершення, варто зазначити, що в умовах війни держава часто прагне збільшити контроль. Це цілком зрозуміло. Проте, країни здатні виживати та розвиватися там, де існує більше економічної свободи. Лібералізація означає зменшення винятків і дозволів, зменшення "рент" та дрібного шантажу. Це передбачає посилення захисту власності та контрактних зобов’язань, а також впровадження швидких процедур, які не змушують людей витрачати час на безцільні бюрократичні круги.

Це зменшує вартість підтримки для союзників. І збільшує готовність інвестора ризикнути.

Ми повинні відмовитися від ролі вічних жертв і безнадійних бідняків. Адже стратегія скарг і колективної жертви досі не принесла нам значних економічних успіхів.