Дії президента США Дональда Трампа в контексті "мирних переговорів з Путіним" лише відтягують час, продовжуючи агресію Російської Федерації в Україні. Трамп неодноразово згадував про встановлення крайніх термінів для російського диктатора, після яких, за його словами, мали бути вжиті серйозні заходи з боку Америки та надана значна допомога Україні. Проте, все знову зводилося до необхідності особистої зустрічі між Трампом і Путіним.
Миршавий, але геополітично агресивний Путін, вважає, що Російська Федерація успішно переживе всі додаткові санкції проти її торгівельних партнерів. В такому разі для нього нібито немає жодного сенсу вести якісь реальні переговори. Адже в американського президента Дональда Трампа і російського диктатора абсолютно різні цілі. Трамп зосереджений на мирній угоді за будь-яку ціну, в якій інтереси України будуть далеко не на першому місці, в той час, як Путін зосереджений на побудові нової російської імперії шляхом завоювання України та знищення її державності.
Тепер усе залежить від того, наскільки швидко Трамп усвідомить, що у Путіна немає жодних намірів до миру, і ніколи не було. Основна мета кремлівського лідера полягає у затягуванні процесів: затягуванні санкцій, затягуванні єдності західних країн і затягуванні підтримки України. Він веде цю гру з моменту першого телефонного дзвінка Трампа. Кожна затримка – це ще один крок назад для російської економіки, яка перебуває на межі колапсу і стає все більш вразливою під тиском Заходу.
Уміло підлаштовуючи свої дії під прагнення Трампа отримати економічну вигоду від відносин із Москвою, Путін фактично закріпив за собою домінуючу позицію у їхній взаємодії. Тим часом постійні заклики президента США до миру, якого Кремль не бажає, тільки ускладнюють ситуацію і затягують невизначеність. У той час як реалістичні мирні угоди з Росією виглядають малоймовірними, Російська Федерація продовжує систематично атакувати цивільне населення України.
Дивно, що коли диктатор знову робить розмиті обіцянки, Трамп знову анонсує черговий останній термін, після чого все повторюється знову. Загрозливі "лякалки" у вигляді санкцій, запевнення Москви про бажання досягти "миру", а потім нові дедлайни. Всі спроби мирних переговорів постійно перетворюються на політичні ілюзії. Проте це надає Путіну можливість уникати серйозних санкцій.
Путін не має можливості капітулювати, оскільки це би стало фіналом його влади. Вже зараз багато представників російської еліти готові усунути диктатора, аби потім звинуватити його в усіх злочинах, скоєних в Україні, і таким чином спробувати очистити свої руки. Однак Путін погодиться на будь-які угоди лише тоді, коли вони принесуть йому вигоду. Наразі його основна мета — домогтися угоди з Трампом про питання, на які Київ ніколи не погодиться. Після цього він може звинуватити Україну в порушенні умов і в тому, що вона не бажає "миру".
Важливо усвідомлювати, що Путін сприймає себе як світового вождя, який має вплив на хід історії. Подібно до Сі Цзіньпіна, він мислить у категоріях, що охоплюють століття. Вони вважають, що їхня історична місія полягає в тому, щоб за будь-яку ціну виправити "історичні помилки", вчинені їхніми попередниками. Вартість та наслідки цього геополітичного божевілля їх абсолютно не турбують. Саме в цьому полягає основна загроза, яку несуть ці "лідери".
Американського президента Дональда Трампа вони сприймають як тимчасову перешкоду, яка не лише не може зупинити їхні амбіції на глобальній арені, а в певних випадках навіть сприяє їм у виконанні їхньої "історичної місії". Путін і Сі Цзіньпін об'єднали свої зусилля в рішучому прагненні покласти край домінуванню Заходу, переглянути сфери впливу провідних світових держав і знищити гегемонію Сполучених Штатів на міжнародному рівні.
Схоже, що Трамп не зміг винести уроки навіть після півроку свого другого президентства. Його імпульсивні рішення, замість того щоб наблизити до справедливого миру, неодноразово створюють враження, що він намагається надати Росії перевагу у війні проти України.
Слід взяти до уваги, що Москва постійно намагається подати цивілізаційну війну як локальний конфлікт між двома сусідніми країнами. В значній мірі їй вдається досягти цієї мети. У цьому цивілізаційному протистоянні може бути лише одна переможна сторона. Ніякі компроміси або відкладені рішення Путіна не відповідають її інтересам.
У цій критичній ситуації об'єднана Європа повинна ухвалити важливе рішення. Європейські держави опинилися перед складним вибором: між країнами, що забезпечують добробут своїх громадян, та тими, що ведуть війну і не бажають допустити, щоб агресивна Російська Федерація силою підкорила весь європейський континент. Якщо ці нації готові протистояти московським агресорам, то їм знадобиться не лише суттєве збільшення оборонних витрат, а й відновлення військового обов'язку в Європі.
Європейці стикаються з непростим вибором: чи продовжити скорочувати фінансування допомоги Україні, чи, навпаки, збільшити витрати на підтримку оборонних зусиль українського народу, водночас інвестуючи значні суми в модернізацію власних збройних сил, щоб бути готовими до можливих конфліктів з агресивною Росією. Схоже, що кожен євро, вкладений у допомогу Україні, може стати основою для збереження десяти євро в майбутньому, у боротьбі з Російською Федерацією.
Європейський Союз, у такій надскладній ситуації, коли історичну долю України намагаються одноосібно визначити Дональд Трамп і Путін, мав би виступити з терміновою заявою, що жодне важливе рішення стосовно України, не може прийматися без участі Євросоюзу.
Якщо ж президент Америки Трамп вирішить погодитися на абсурдні вимоги Путіна щодо незаконного поділу українських територій, то це буде не що інше, як винагорода Росії за її страшну і криваву, нічим не спровоковану війну в Україні.
Якщо Дональд Трамп ухвалить незаконні та безглузді вимоги Путіна, це стане не лише його особистим крахом, а й матиме серйозні наслідки для міжнародного іміджу Сполучених Штатів. Таке непродумане рішення може викликати численні конфлікти, пов'язані з переглядом міжнародних кордонів, оскільки багато країн вважають існуючі межі несправедливими.
Отже, будь-які вимоги Путіна щодо повернення йому українського Криму та чотирьох міжнародно визнаних українських територій виглядають абсолютно нелогічними.
Не Україна повинна відводити свої війська з власних територій, а Російська Федерація зобов'язана вивести свою агресивну армію з усіх українських земель. Європейська безпека є єдиною і неподільною. Отже, неможливо говорити про безпеку в Європі, не забезпечуючи при цьому безпеку України.
Сьогодні колективний Захід має всі необхідні інструменти для того, щоб змусити російського диктатора, відповідального за насильство, залишити всі українські території. У цьому контексті Європа повинна стати лідером. Адже йдеться не просто про політичні питання, а про виживання європейського континенту, захист цілісності держав та забезпечення їхнього майбутнього.
Безсумнівно, що успіх України тепер тісно пов'язаний із позицією, яку обере Європа. Європейські країни мають необхідні ресурси для підтримки. Тепер необхідні рішучі кроки, які можуть кардинально змінити обставини на передовій російсько-української війни.
На кону стоїть стільки всього, як ніколи раніше. Віриться, що єдина Європа зможе гідно пройти цей важливий історичний цивілізаційний виклик. Україна є невід'ємною складовою частиною Європи не лише з географічної точки зору, а й у культурному, ментальному та духовному аспектах.
#Дональд Трамп #Європейський Союз #Європа #Росія #Економіка #Україна #Президент (державна посада) #Київ #Москва #Північна та Південна Америка #Міжнародні санкції щодо Росії (2014—дотепер) #Євро #Кремль (фортифікаційна споруда) #Політик #Володимир Путін #Злочин #Західна Європа #Геополітика #Крим #Телефон #Сі Цзіньпін #Російська імперія #Еліта #Диктатор. #Цивілізація #Українська Держава #Тероризм #Гегемонія
