У п'ятдесят дев'ятому випуску програми, що присвячена спадщині Другого Ватиканського Собору, обговорюються напрямки євангелізації, що охоплюють духовні пошуки, культурні аспекти, міжрелігійний діалог та проповідь Євангелія в рамках Церкви.
Проголошення Євангелія завжди було невід'ємною частиною місії Церкви. Звісно, в історії Церкви виникали різні проблеми, такі як акцент на внутрішній дисципліні, захист християнських цінностей та організаційні пріоритети. Проте сьогодні ми спостерігаємо значну потребу в проповіді Євангелія та розвитку існуючих християнських спільнот. Наш час більше нагадує епоху апостолів, ніж періоди хрестових походів або контрреформації. Це відзначено початком Другого Ватиканського собору, на якому Церква відкрилася до сучасних викликів, хоча й не оминула конструктивної критики. Багато документів Собору зосереджуються на аналізі людських та соціальних пошуків, використовуючи терміни, такі як секуляризація, технології, комунікація, плюралізм та свобода. У світлі сучасних викликів розгляньмо декілька напрямків євангелізаційної діяльності.
Церква не лише живе у світі, а й є його невід'ємною частиною. Ісус Христос не зробив Церкву фортецею, що протистоїть решті світу, а настановив її як закваску для людства (пор. Мт. 13,33). Тому Церква не є вороже налаштована до світу, а є знаком та знаряддям його спасіння. З іншого боку, Євангеліє не перебуває на узбіччі світу, адже християни присутні в різних соціальних групах, серед різних культурних рухів, в літературі, мистецтві, економіці, політиці, в університетах тощо. У цих середовищах також перебуває немало людей, які ще не дозріли до сповідування віри в Христа у Церкві та часто шукають можливість виразити свій релігійний досвід. Дослідження релігієзнавців демонструють, що на європейському континенті спостерігається відродження духовного життя. Це стається зокрема тому, що внаслідок домінування світоглядної концепції новітнього позитивізму справжньою проблемою стала сліпота розуму щодо усього нематеріального виміру дійсності. Новочасні тенденції й домінуючі світоглядні позиції призвели до того, що певність ґрунтується на силі розуму й довірі власній спроможності впорядковувати світ і керувати змінами в ньому. Крім того, глибокі трансформації та швидкість змін спричиняють пошук загальних критеріїв оцінювання та стійкості. Внаслідок цього релігійний досвід стає життєвою потребою в пошуку сенсу та в бажанні трансцендентного, яке підносить людину над щоденними клопотами.
Характерною особливістю багатьох форм духовності є розрив із великими релігійними інституціями. Тому інколи можна почути, що людина вірить у Бога, але не відносить себе до жодної Церкви. Зважаючи на цю "свободу", наслідком якої є формування "індивідуальної духовності" та відкидання релігійних традицій, які є результатом проживання духовного досвіду в церковній спільноті, зустріч із трансцендентним уможливлюється завдяки афективній сфері, у якій емоційне проживання стає універсальним критерієм відновлення глибини речей і реальності. Таким чином емоційна сфера стає універсальним майданчиком для пошуку зустрічі та зближення з часто неокресленими надприродними явищами.
Спостереження свідчить про те, що в західних суспільствах, через відмову від релігійних структур та відновлення емоційного виміру, виникає не стільки криза віри в традиційному розумінні, скільки криза переконань. Іншими словами, складність полягає в тому, щоб спільно вірити в рамках соціокультурних форм, які можуть забезпечити загальний консенсус. Віра, яка в основному спирається на почуття, як індивідуальні, так і колективні, опиняється у світі сенсу, вільного від будь-яких обмежень у діях і висловлюваннях. У результаті, довіра до релігійних систем визначається емоціями, що вони здатні викликати. Проте з позицій традиційного релігійного досвіду, емоційний аспект є нестабільним і важко вловимим; він не може стати ефективним посередником між думками і вчинками. В умовах емоційної сфери усталені переконання про віру набувають ефемерного, мінливого характеру, не будучи остаточно прийнятими, і в основному відповідають на тимчасові потреби, що ускладнює соціальну мобілізацію і формування стабільних норм. Внаслідок цього в культурному контексті стає важко дати адекватну відповідь на екзистенційні питання про істину, мораль, життя і смерть, а в духовних пошуках виникає руйнівна тяга до ірраціонального, що виявляється у численних езотеричних, магічних і забобонних практиках.
Християнська віра пропонує людям можливість близького знайомства з Євангелієм, яке відкриває надійні шляхи до зустрічі з Богом через свідчення, раціональні доводи та культурні елементи. Основною метою євангелізації є трансформація людства зсередини. Йдеться не лише про пропозицію виключно духовного досвіду, що є частиною християнської традиції. Євангелізація - це оповідь про справжнє, комплексне Божє задумання щодо людини та суспільства, яке було відкрито і реалізоване в особі Ісуса Христа. Прояви цього задуму можна спостерігати в історії через особистісні та соціальні зміни, які сприяли досягненню спільного блага, захисту життя та гідності кожної особи.
Існують два основні шляхи євангелізації: свідчення життя віри та звіщення Божого слова. Вони є взаємодоповнювальними і повинні йти разом. Свідчення Євангелія в житті виявляє перетворювальну силу Божого слова, викликає в інших важливі запитання та підтверджує те, що проповідується. Своєю чергою звіщення християнського послання запрошує інших до віри: "Як же призиватимуть того, в кого не увірували? Як увірують у того, що його не чули? А як почують без проповідника?" (Рим. 10,14). У цьому контексті окреслимо кілька шляхів євангелізації в Церкві та поза нею.
У житті Церкви існують два основні способи передачі духовного послання: через літургію та катехизацію. Довіра до проповіді базується на вірі в те, що Господь прагне досягти людей через того, хто покликаний передавати Його слово. Проповідь вимагає від священнослужителя здатності чітко донести основну ідею біблійного тексту, враховуючи ціле вчення Святого Письма, яке довірене Церкві. Головною метою проповіді є спонукання слухачів реалізувати Боже послання у своєму житті, виявляючи любов до Бога і ближнього. Тому проповідник повинен, з одного боку, глибше вивчати Боже слово, а з іншого – уважно слухати людей, намагаючись зрозуміти їхні переживання та потреби. Важливо, щоб проповідь була зрозумілою та близькою до слухачів, викликала бажання і мотивувала до дій відповідно до Євангелія. Для цього проповідь повинна бути простою, доступною, містити приклади та образи, а також вселяти надію.
Своєю чергою катехизація як засіб євангелізації має на меті закріпити в пам'яті, в розумі та в серці найважливіші істини віри, які повинні пронизувати все життя християн. Іншими словами, вона має завдання виховувати у вірі. Сьогодні соціальні засоби комунікації дозволяють Євангелію досягти мільйонів людей, але не слід забувати, що адресатом євангелізації є окрема людина, а не анонімна маса. Передача Євангелія від людини до людини завдяки діленню власним досвідом віри все ще є актуальною. Євангелізація надає людині нове значення знаним речам і відкриває її для надприродного життя.
Обговорюючи глобальну мету євангелізації – поширення Євангелія по всій землі (згідно з Мр. 16, 15), важливо звернути увагу на євангелізацію культури. Як зазначав Папа Павло VI, сучасна драма полягає у розриві між Євангелієм і культурним контекстом. Євангелізаційні зусилля мають на меті проникнення християнського послання в мислення, ціннісні орієнтири та поведінку людей. Інкультурація в даному випадку передбачає трансформацію культурних цінностей шляхом їхньої інтеграції з християнством та розповсюдження християнських ідей в різних культурних середовищах. Завдяки інкультурації Церква передає свої цінності культурам, приймаючи все позитивне в них і оновлюючи його зсередини. Як зазначається в Догматичній конституції Lumen Gentium, Церква прагне, щоб усе добре, що існує в серцях і умах людей, а також в їхніх обрядах і культурах, не було втрачено, а, навпаки, було очищене, піднесене і принесене на славу Богу, на посоромлення демонам і на благо людства. У цьому контексті важливо підтримувати баланс, уникаючи як відчуження від культури, так і її надмірного захоплення. Культура, будучи продуктом людської діяльності, має в собі ознаки гріха, тому її слід очищати, підносити та вдосконалювати. Євангеліє не становить загрози для культур, адже Христос збагачує кожну з них.
Іншим способом євангелізації є ведення діалогу з представниками різних релігій. Цей діалог заснований на повазі до Святого Духа, Який "віє, куди хоче" (Ів. 3,8). "Бог запрошує до Себе усі народи через Христа, прагнучи донести до них повноту Свого об'явлення та любові. Він робить усе можливе, щоб бути присутнім у різних формах не лише для окремих осіб, але й для цілих народів, через їхні духовні багатства, які, хоча й мають свої недоліки та помилки, є основними виявами релігій", - вказує Папа Іван Павло II у своїй енцикліці Redemptoris Missio. "Церква визнає те, що є правдивим і святим у релігійних традиціях буддизму, індуїзму та ісламу, як відблиск тієї істини, що освітлює всіх людей, однак це не зменшує її обов'язку з упевненістю проголошувати Ісуса Христа, який є дорогою, правдою і життям... Діалог є необхідним і повинен здійснюватися, оскільки Церква є основним шляхом спасіння і лише вона має в своїх руках повноту засобів для цього".
#Європа #Суспільство #Християнство #Людство #Рим #Проповідь #Діалог #Світогляд #Релігія #Апостоли в Новому Завіті #Євангеліє #Папа Павло VI #Святий Дух #Релігієзнавство #Секуляризація #Емоція #Папа Іван Павло II #Все #Бог #Ісус #Тлумачення (лінгвістика) #Другий Ватиканський Собор #Трансценденція (філософія) #Спасіння в християнстві #Контрреформація #позитивізм
