"Конфлікт мегаполісів" на Близькому Сході як навчальний досвід для України та Росії.

Ізраїль завдав точних, але потужних ударів по Ірану, націлившись на всі ядерні об'єкти та фахівців, залучених до ядерної програми, включаючи генералів. Тегеран наразі відповів лише за допомогою знайомих нам дронів "Шахед". Однак ймовірність того, що аятола, чия влада похитнулася після розпаду "мережі спротиву" з проіранських проксі, спокійно прийме ці болісні удари, є вкрай низькою. Напевно, після того як дрони в кілька етапів виявлять місця розташування ізраїльських, йорданських та американських систем протиповітряної оборони, розпочнеться головна ракетна атака з боку Ірану.

Безумовно, навряд чи удари Ізраїлю завдали серйозної шкоди іранській ядерній програмі, оскільки її об'єкти розташовані на великій глибині під землею (згідно з інформацією, до 800 метрів). Отже, ця атака скоріше має політичний підтекст, демонструючи слабкість Ірану та намагаючись спонукати його до укладення "ядерної угоди" з Трампом.

Іран, безумовно, знаходиться в складному становищі, але здатен на рішучі дії у відповідь. Втрата ключових фігур, таких як керівник ВКС КВІР та провідні ядерні вчені, справді є серйозним ударом для режиму. Однак, це також може призвести до зменшення впливу КВІР, що є позитивним моментом для поміркованої фракції в уряді, яка об'єдналася навколо президента.

Приємним аспектом для нас є те, що ліквідований Хаджизаде виконував роль ключового переговорника та лобіста альянсу з Кремлем у Тегерані. Це може призвести до ослаблення зв'язків між Росією та Іраном. Особливо, якщо РФ, всупереч укладеній союзній угоді, не надасть Ірану жодної підтримки (а якщо й надасть, це може викликати гнів Трампа). Проте, найгіршою новиною для нас залишається зростання цін на нафту. Це явище має спекулятивний характер (адже видобуток у світі збільшується), але, тим не менш, ціни можуть залишатися високими протягом певного часу.

Однак, ні Іран, ні Ізраїль не володіють необхідними ресурсами для тривалої дистанційної "міської війни" з використанням ракет та дронів.

Отже, існує велика ймовірність того, що ми станемо свідками швидкої і показової війни між Індією та Пакистаном, а не тривалої і кровопролитної конфлікту, як це було в ірано-іракській "м'ясорубці".

Термін "війна міст" виник внаслідок ірано-іракського конфлікту в 1980-х роках. Цей досвід має значення не тільки для Ізраїлю та нинішнього Ірану, але й для України та Росії. Адже наша війна також перейшла в стадію "війни міст".

Сценарій восьмирічної ірано-іракської війни став свідченням невдачі "бліцкригу" Саддама, трьох невдалих спроб контрнаступу аятол і двох слабких "контрконтрнаступів" Іраку. Після етапів "війни міст" і "війни танкерів" це все ж призвело до останньої атаки іранських сил, в результаті чого обидві сторони виявилися виснаженими, що зрештою призвело до встановлення миру.

Проте для Ірану це стало успіхом. Він зміг не лише відновити свої кордони, але й зберегти незалежність. Іранські війська навіть проникли на територію Іраку. Тоді ще нестабільний режим аятол зумів вистояти та організуватися. Для нас це, скоріше, негативна "новина", оскільки Тегеран наразі є союзником Кремля.

Звісно, історичні паралелі не є повним ототожненням - завжди є своя специфіка та відмінності. Так, Україна може себе ототожнювати на різних етапах війни то з Іраном, то з Іраком навіть в рамках однієї цієї війни. Проте стан справ на фронті та у тилу просто примушує нас краще розібратися у тій давній війні та, зокрема, у тому, як в результаті іранцям вдалося вийти на власні кордони, а Саддаму Хусейну... дійти до інших війн та страти.

Власне, все почалося зі зміни влади. В обох країнах.

В Ірані в 1979 році відбулася Ісламська революція, яка змінила найбільш світську та вільну країну Близького Сходу (також відзначену найвищим рівнем корупції та значним соціальним розшаруванням між бідними й багатими олігархами) на консервативний авторитарний режим. Однією з головних цілей цього режиму став "експорт революції" в сусідні країни, де проживала велика кількість мусульман-шиїтів.

Цей процес супроводжувався не лише зміною урядової еліти, а й відмовою від погашення боргів, націоналізацією активів західних підприємств і терактами по всьому Близькому Сходу, які мали на меті встановлення дружніх режимів у контексті протестних рухів. Хоча для України паралелей, здавалося б, немає, кремлівська пропаганда обидва майдани в Україні розглядала через призму "експорту" — тобто як загрозу для самого російського режиму. Подібним чином цю загрозу у тодішньому Іраку оцінював Саддам Хусейн і партія Баас.

Попри те, що тема майдану та антимайдану для самої України станом на 2022 рік вже дещо втратила "свіжість" та актуальність, а до влади прийшов президент Зеленський як компромісний для більшості населення політик, бо, власне, більшість населення втомилася від постійного внутрішнього конфлікту (не оцінюємо добре це чи погано - просто констатуємо електоральні настрої), для Кремля оця загроза "експорту кольорових революцій", як вони кажуть, досі є потужною та екзистенційною загрозою.

Для Кремля та особисто для Путіна існує ще одна цікава аналогія з Іраком. Коли в Ірані до влади прийшли революціонери, в Іраку старий президент аль-Бакр, який вже був на пенсії, був замінений своїм заступником Саддамом Хусейном.

Це сильно схоже на те, як Путін здобув свою владу.

Тоді Хусейн одразу розпочав "наводити лад" у країні через обмеження автономії курдів та шиїтів (Ірак має більшість населення шиїтів, але правляча верхівка там була сунітська, що є місцевою специфікою). Так само як Путін одразу ж почав "вмиротворювати" Чечню та ліквідувати її автономію.

Хусейн, як і Путін, одразу ж проявив свій експансіоністський нахил. Тільки перший розпочав війну з Іраном одразу - вже 1980 року, а другий, після спроби захопити Керченську протоку (конфлікт довкола коси Тузла), схопив облизня та зрозумів, що потрібно ще підготуватися. І готувався довго, спочатку просуваючи свої інтереси гібридно. Війна для Путіна була "планом Б", якщо не вдасться загарбати Україну так само, як Білорусь. Будемо сподіватися, що й закінчить Путін як Хусейн. Трибунал у Європі вже, до речі, створено.

Існує певна схожість у сприйнятті конфлікту між народами Росії та України, що нагадує ситуацію в Ірані та Іраку. Для іранців, які захищали свою країну від зовнішньої агресії, ця війна стала відома як "Священна оборона". Водночас, іракці називали її "Кадісія Саддама". Під час битви при Кадісії, що відбулася в 636 році, араби вперше завоювали територію Ірану, що призвело до його ісламізації. Саддам Хусейн подавав своє вторгнення як спробу приборкати шиїтське населення, термін "шиїт" можна трактувати як "послідовник окремої течії" або "протестант". Приводом для конфлікту стало те, що більшість населення іранської провінції Хузестан складали етнічні араби, які також були сунітами.

Хузестан має багато спільного з Донбасом, оскільки в історії він був найбільш індустріально розвиненим районом Ірану, де зосереджувалися значні запаси нафти і газу, а також існував доступ до морських шляхів.

Власне, саме за контроль над нафтовими ресурсами та територіями і розгорілася війна, а згадки про історію слугували лише прикриттям. Те ж саме можна сказати і про теперішню агресію з боку Росії.

Безпосередньо війна почалася з раптового нападу іракців на Іран. Завдяки раптовості та роз'єднаності іранців, які після революції продовжували конфліктувати, іракська армія змогла пройти на 80 кілометрів углиб сусідньої країни. Але спільний ворог об'єднав іранців та утвердив новий режим у найбільш радикальній формі. Проте "бліцкриг" Хусейна провалився. Адже ті самі араби Хузестану не лише не підтримали у своїй більшості загарбників, але й чинили запеклий опір. Так само, як і значна частка курдів та белуджів до речі, хоча цей сепаратизм в обох країнах - це окрема складна тема.

Отже, до завершення першого року війни Хусейн не зміг реалізувати свої амбітні плани - окупувати сусідній промисловий регіон та встановити в Ірані уряд, що буде йому вірний. Проте він не залишив своїх намірів продовжувати конфлікт. Варто зазначити, що він втратив свою мирну армію, що дало можливість іранським силам організувати дещо безладний, але досить результативний контрнаступ, завдяки якому вдалося повернути значні площі територій.

Проте сил на те, щоб повністю вирівняти кордон не вистачило. Адже тоді Іран був в ізоляції, а Ірак отримував зброю та гроші як від Заходу, так і від країн соцтабору. Причому США та Британія постачали зброю спочатку обом сторонам. На другий рік війни, попри подальші спроби іракців "контрконтратакувати", мав дуже незначні зміни на тлі великих втрат у техніці та людях.

Унаслідок ізоляційної політики Іран зміг налагодити співпрацю з Північною Кореєю, яка також переживала ізоляцію. Це призвело до постачання зброї та навчальних інструкторів. Саме в КНДР вперше з'явилися самохідні артилерійські установки "Коксан", які нещодавно були отримані Росією від північнокорейської сторони.

Згодом те, що фронт стабілізувався, призвело до виникнення "війни міст", яка розвивалася через кілька етапів.

У 1984 році Саддам Хусейн вперше застосував тактику навмисних масованих атак на цивільних осіб. Це була ще одна спроба втілити в життя відому "доктрину Дуе", що виникла під час Першої світової війни. Згідно з цією концепцією, вважається, що у війні можна досягти перемоги шляхом масових бомбардувань, сподіваючись, що населення самостійно вимагатиме від уряду капітуляції.

В історії ще жодного разу це не спрацювало, проте кожен диктатор вдається до таких дій в умовах кризових ситуацій. Наприклад, у 2023 році, коли стало очевидно, що захоплення Соледару не принесе бажаного успіху у війні, Путін почав використовувати масовані атаки на українських громадян.

Однак у ході ірано-іракської війни обидві сторони представляли диктаторські режими, що суттєво відрізняє цю ситуацію від сучасних реалій. Наприклад, Україна обирає утримуватися від відповіді симетричним терором проти російських цивільних осіб, намагаючись зберегти підтримку Заходу.

Після масштабних актів терору з боку Хусейна, міжнародна спільнота відчула відразу і припинила постачання зброї та фінансів. Відчуваючи безвихідь через відсутність успіху в наступах, він вдался до використання отруйних газів, таких як гірчичний газ і зарин, що ще більше ізолювало його на світовій арені.

Іранці також активно перейняли цю стратегію, почавши масові та невибіркові бомбардування міст Іраку, використовуючи все, що могли знайти - авіаційні бомби, ракети, далекобійні гармати та інше. З моменту революції 1979 року Іран опинився в ізоляції і не мав багато чого втрачати. Проте у них залишалася власна нафтова промисловість.

На відміну від українців, чия боротьба повністю покладається на підтримку демократичних держав.

Це яскравий приклад історії, що демонструє: бути "добрим" не лише етично доцільно, але й набагато вигідніше, ніж залишатися "поганим" та відокремленим.

Замість цього, Путін обирає курс, подібний до Хусейна, хоча все ще тримає в резерві певні "червоні лінії".

До використання зарину поки що не дійшло, але Російська Федерація вже активно застосовує гранати зі сльозогінним газом та іншими не смертельними речовинами, які в умовах окопів і бліндажів, через їх високу концентрацію, можуть стати небезпечними. Додатково, існують постійні погрози використання неконвенційної "ядерної" зброї. Кремль ще не перетнув ці останні "червоні лінії", оскільки, очевидно, Путін остерігається повторити долю Саддама - опинитися на самій межі. Проте терор проти цивільного населення цей маніакальний шанувальник історії війн у містах успішно перейняв.

Звісно, Саддам не залишився один. Зі зброєю на допомогу прийшов Радянський союз та згадана КНДР. І війна продовжилася ще на кілька років. Але це була не так "допомога", як купівля зброї в умовах санкцій - часто у борг. Так само, як зараз РФ купує все у тій же КНДР, Китаї та самому Ірані.

В останні роки 1980-х економічна ситуація в Іраку досягла критичної точки, що спонукало іранців зібрати свої сили для "рішучого наступу". Їхня мета полягала в захопленні ключового іракського порту Басра, аби позбавити Багдад джерел нафтодоларів. Проте план не вдалося реалізувати через нестачу військових ресурсів, хоча Ірану вдалося відновити свої довоєнні кордони, але це коштувало їм дуже дорого.

До речі, йшли у атаку вони майже без танків, бо їх масово винищували різні ПТУРи та міни.

Вже тоді почали стверджувати, що "танки - це пережиток минулого". Подібні думки виникають і в контексті російсько-української війни.

Проте людство не має альтернативи для прориву фронту. Єдине, що залишається, це вдосконалення технологій захисту та маскування танка.

У давно ізольованому Ірані танків було навіть менше, ніж у Хусейна, і вони були значно застарілі. Аналогічна ситуація спостерігалася й у повітряних силах. Тому іранці робили акцент на "м'ясних штурмах", залучаючи мобілізованих, включаючи підлітків. Важливо зазначити, що Іран мав чисельну перевагу в порівнянні з Іраком (13 мільйонів проти 39 мільйонів у 1979 році), проте Ірак, завдяки підтримці з-за кордону, володів більш сучасною та технологічною зброєю. Сьогодні паралелі між Росією та Україною виглядають дещо по-іншому.

На 1988 рік війна закінчилася виснаженням обох конфліктуючих сторін, супроводжуючись вражаючими економічними ($350 мільярдів) та людськими втратами. За різними даними, Іран зазнав втрат до півмільйона загиблих і 1,3 мільйона поранених, а ще 45 тисяч його громадян опинилися в полоні. Ці жахливі втрати були наслідком тактики "м'ясних штурмів". Ірак, у свою чергу, втратив близько 200 тисяч убитими, більше 500 тисяч пораненими та близько 70 тисяч військовополоненими.

Мирні перемовини йшли декілька років. А загострення на кордоні утворювалися постійно. Врешті-решт, через вкрай важку економічну ситуацію, Хусейн вирішив знов напасти на сусіда - цього разу на Кувейт, якого оголосив "провінцією Іраку". Бо дуже хотів отримати все ту ж нафту та все ж здобути хоч якусь перемогу. Але й тут програв.

Це яскравий приклад того, як автократичні режими не здатні уникнути війни, оскільки вона дозволяє їм згуртувати населення проти зовнішнього супротивника.

В іншому випадку, під тиском внутрішніх труднощів, вони можуть втратити своє керівництво. Тому не виникає жодних сумнівів, що у разі встановлення миру на умовах Кремля, він продовжить свої дії – туди, де, на його думку, не понесе наслідків. Не випадково в Німеччині вже обговорюють ймовірність того, що Путін прагне "перевірити" 5 статтю НАТО, направивши до Естонії "зелених чоловічків".

В історії цього конфлікту можна знайти як спільні риси, так і суттєві відмінності для України. Проте найважливіший урок, який ми можемо винести від іранців, полягає в тому, що, незважаючи на будь-які ворожі атаки, можна вистояти. Ключем до цього є єдність та здатність триматися так довго, як це необхідно. Важливо підтримувати тил, оскільки військові самі знають, що їм найкраще. Нам слід робити все можливе для відновлення наших сил. Ми вже активно займаємося цим і збільшуємо свої можливості, що підтверджується діями Чорноморського флоту РФ та їхньою стратагемою.

Для Кремля це має стати важливим уроком: якщо ви зазнали поразки у "бліцкригу", необхідно зупинитися і "задокументувати втрати", поки не стало занадто пізно. Продовження агресивних дій неодмінно призведе до поразки, а ваша країна може стикнутися з розпадом. Це станеться рано чи пізно з кожним агресором. Цей факт підтверджений не лише випадком Іраку, який тільки починає відновлюватися, а й історією СРСР та його війни в Афганістані. Іран, в свою чергу, активно використовував проксі, але уникнув територіальних захоплень, пам'ятаючи про уроки тієї війни.

Сучасний Іран і Ізраїль мають важливий урок: не варто ініціювати масштабний конфлікт без достатніх ресурсів. Зараз обидві країни стикаються з нестачею таких ресурсів, тому їхні демонстративні атаки швидше свідчать про жорстку дипломатію, ніж про підготовку до великої війни на Близькому Сході. Іран не зможе подолати Ізраїль лише за допомогою ракет, а Ізраїль і США, у свою чергу, недосяжні для Ірану. Це створює патову ситуацію. Чи варто в таких умовах відновлювати "війни міст"? На це питання відповідь незабаром стане очевидною.