Які нововведення у сфері вищої освіти були зафіксовані в глобальному звіті ЮНЕСКО?
Ми часто оцінюємо університети, спираючись на кількість абітурієнтів, бюджетних місць, наукові індекси та рейтинги. Проте, за цими показниками може втратитися важливий контекст: університет — це не лише освітня установа. Це ключовий елемент розвитку людського капіталу країни і важлива складова міжнародної інфраструктури, через яку держави формують та залучають таланти. У контексті України, яка переживає війну, страждає від скорочення населення та потребує фахівців для відновлення, питання якості вищої освіти стало критично важливим і виходить за рамки традиційної освітньої політики.
У травні ЮНЕСКО опублікувала перший у світі звіт, присвячений глобальним тенденціям у сфері вищої освіти (далі – Звіт). Це дослідження охопило 146 країн та 10 ключових аспектів, серед яких фінансування, цифрові технології, мобільність студентів і освіта для біженців. Для України цей звіт має особливе значення, адже зараз ми переосмислюємо структуру університетів і намагаємося підтримувати зв'язок з молоддю, яка опинилася за межами нашої країни.
Для нас надзвичайно важливо дослідити два паралельні явища, які висвітлює міжнародний звіт. По-перше, світ у цілому відкриває нові можливості для доступу до університетської освіти, в той час як Україна стикається з демографічним зниженням. По-друге, студентська мобільність перетворюється на елемент конкуренції за таланти та важливу складову національної економічної стратегії, всупереч тому, що війна суттєво ускладнює наші можливості залучати іноземних фахівців і утримувати власних.
Давайте більш детально проаналізуємо ці процеси.
Поки світ продовжує свій розвиток, Україна переживає зменшення.
Протягом періоду з 2000 по 2024 роки кількість студентів на планеті зросла з 100 до 269 мільйонів, що становить 43% молоді у віці, придатному для навчання у вищих навчальних закладах. Проте, існує значна регіональна диспропорція: у Західній Європі та Північній Америці доступ до вищої освіти сягає 80%, тоді як у Латинській Америці та Карибському басейні цей показник складає 59%. У той же час, на Близькому Сході і в Північній Африці він лише 37%, у Південно-Західній Азії — 30%, а в африканських країнах на південь від Сахари — всього 9%. Ця ситуація наочно відображає перспективи майбутнього попиту на знання, робочі місця та міжнародні співпраці.
Однак немає єдиного демографічного тренду, що охоплює всі регіони. У Європі та Східній Азії спостерігається процес старіння населення, тоді як в Африці кількість молодих людей, готових стати студентами, швидко зростає. Це створює необхідність для деяких університетів збільшити набір студентів, в той час як інші мають зосередитися на підтримці високих стандартів та фінансування в умовах зменшення чисельності молоді. Україна опиняється в другій категорії, але війна значно ускладнює цю ситуацію.
Згідно з інформацією, наданою Міністерством юстиції, в Україні спостерігається суттєве зниження рівня народжуваності: якщо у 2016 році народилося 399 тисяч дітей, то до 2025 року ця цифра зменшиться до менш ніж 169 тисяч. Нові покоління стануть студентами приблизно у 2034 та 2043 роках. Частина дітей може проживати за кордоном, а інші можуть обрати варіанти, які не передбачають вищу освіту. Таким чином, сьогодні неможливо точно визначити кількість потенційних абітурієнтів, але демографічний дефіцит уже явно проявляється у віковій структурі населення.
Сьогоднішня статистика може бути оманливою. Згідно з даними Міністерства освіти і науки, у 2026 році на перший курс було зараховано понад 237 тисяч абітурієнтів, що на 16,1% більше в порівнянні з минулим роком. Проте, вступна кампанія відображає актуальний попит, який залежить від правил прийому, міграційних процесів та ситуації з безпекою. Тим часом, демографічні тенденції визначатимуть кількість можливих студентів на наступні десятиліття.
У 1964 році Гері Беккер у своїй книзі "Людський капітал" підкреслив роль освіти як ключової інвестиції в продуктивність індивіда. Для України можна додати, що в умовах зменшення населення цінність кожної успішної освітньої траєкторії — від моменту вступу до університету до отримання першого робочого місця — стає ще більшою. Таким чином, важливими є не лише кількість студентів, а й те, скільки з них успішно завершують навчання та реалізують свої знання у професійній сфері.
За інформацією, наведеній у Звіті, попри зростання кількості студентів, понад 70% абітурієнтів у різних державах не завершують своє навчання. Глобальний рівень випуску за останні роки залишився практично незмінним, підвищившись з 22% у 2013 році до 27% у 2024 році. Це вказує на те, що збільшення числа студентів не гарантує покращення якості людського капіталу.
Звідси випливає неочевидний висновок. Реформа університетської системи не може зводитися до простого збереження навчальних закладів чи їх об'єднання лише з метою економії ресурсів, хоча така потреба й очевидна. Необхідно чітко визначити, де слід створювати потужні дослідницькі центри, де – університети, що співпрацюють з місцевими громадами та роботодавцями, а де – програми для перепідготовки спеціалістів. В умовах зменшення населення університет не може залишатися виключно установою для молоді віком 17-22 роки. Його потенційними студентами повинні стати ветерани, внутрішньо переміщені особи, люди передпенсійного віку, ті, хто змінює професію, а також фахівці, що навчаються протягом життя. Ці навчальні цикли мають бути інтегрованими та забезпеченими гнучкими шляхами навчання.
Мобільність -- це більше не семестр за кордоном
Протягом періоду з 2000 по 2023 рік кількість студентів, які навчаються за кордоном в рамках програм академічної мобільності, зросла з 2,1 до 7,3 мільйонів. Проте ЮНЕСКО зазначає, що це число становить менше 3% від загальної кількості студентів у світі.
Розподіл студентських потоків демонструє значну нерівномірність. Приблизно половину всіх мобільних студентів приймають сім країн: США, Великобританія, Німеччина, Канада, Австралія, Франція та Росія. Одночасно спостерігається зростаюча роль Туреччини та Об'єднаних Арабських Еміратів, а в Латинській Америці формується новий тренд на внутрішньорегіональну мобільність з акцентом на Аргентину.
Ще одна тенденція, що випливає зі Звіту, полягає в тому, що країни більше не просто змагаються за фінансування іноземних студентів, а прагнуть залучити їх як частину довгострокового людського капіталу. Вони пропонують комплексний шлях: від освіти до досліджень, стажування та працевлаштування. Для студентів та держав важливими стають не лише дипломи і стипендії, а й визнання їхніх кваліфікацій та можливості для кар'єрного зростання.
У звіті Світового банку щодо міграції зазначається, що економічні наслідки переміщення населення в значній мірі залежать від відповідності їхніх навичок потребам країн, до яких вони переїжджають. Країни ведуть активну конкуренцію за людський капітал.
Конкуренція для України характеризується певними ускладненнями та асиметріями. Наші міжнародні партнери відкрили можливості для українських студентів і науковців здобути освіту за кордоном, але інтеграція у закордонні навчальні заклади та ринок праці може зменшити шанси на їх повернення в Україну. Крім того, український паспорт не гарантує автоматичного використання здобутих знань і навичок для розвитку вітчизняної економіки.
Проте, протиставлення мобільності поверненню може виявитися оманливим. У своїй книзі "Нові аргонавти: регіональні переваги в глобальній економіці" Анна Лі Саксенян демонструє, як інженери та підприємці з Тайваню, Індії, Китаю та Ізраїлю, здобувши знання в Кремнієвій долині, сприяли формуванню технологічних кластерів у своїх країнах. Основна концепція її роботи полягає в тому, що "відтік мізків" може перерости в обмін знаннями та капіталом, проте це не відбувається самостійно — для цього необхідні належні інституції, проєкти та шанси для співпраці з обох сторін кордону.
Європейські університети активно впроваджують цю ініціативу. Проект European Universities об'єднує 73 альянси та близько 650 освітніх установ для спільного розроблення програм, наукових досліджень та визнання освітніх досягнень. Відповідно до звіту Європейської комісії за 2025 рік, 35 українських вишів стали асоційованими партнерами, а у 2024 році 3192 українських студентів та представників навчальних закладів скористалися можливостями програми Erasmus+. Хоча основи для співпраці вже закладено, участь у цій мережі не гарантує створення спільної екосистеми.
Отже, для українських університетів важливо, щоб міжнародна діяльність перестала оцінюватися лише кількістю формальних угод. Спільні програми з університетом Індонезії, дослідницькі ініціативи з польськими партнерами або подвійні дипломи з університетами Великобританії можуть забезпечити міжнародний досвід, не відриваючи студентів від України. Хоча онлайн-освіта не може повністю замінити практичні заняття та розвинене дослідницьке середовище, основна мета цих зусиль полягає не в обмеженні або заміні виїзду, а в тому, щоб український університет залишався невід'ємною частиною кар'єрного шляху особи, незалежно від того, де вона проживає.
Від конкуренції за студентів до планування розвитку людських капіталів.
Цікаве порівняння можна провести зі звітом ЮНЕСКО: у той час як 90% країн вважають розширення доступу до вищої освіти одним із ключових напрямків державної політики, інвестуючи в середньому 0,8% свого ВВП, в Україні ж частка витрат зменшується (з 0,847% ВВП у 2021 році до 0,657% у 2024 році). Незважаючи на різні методології обчислення, що ускладнюють прямі міжнародні порівняння, загальна тенденція виглядає тривожно: фінансові ресурси зменшуються в той період, коли, внаслідок війни та демографічного спаду, важливість інвестицій у кожного майбутнього фахівця лише зростає.
Одночасно уряд повинен відмовитися від розгляду вищої освіти як окремої сфери, відокремленої від демографічних, міграційних та економічних стратегій. Якщо країна готує спеціаліста, наприклад, інженера, але не забезпечує належних умов для його працевлаштування, то вигоди від таких інвестицій можуть перейти до інших економік. У ситуації, коли громада втрачає молодь, університети повинні активно сприяти створенню нових можливостей, а не лише просити більше бюджетних місць.
Не всі міграційні виклики можуть бути подолані. Проте, якщо ми прагнемо уникнути статусу країни, звідки постійно виїжджають студенти, нам необхідно знайти способи залучення іноземних студентів та викладачів. Це завдання ускладнене війною, але впровадження спільних програм, короткотермінових курсів та сертифікаційних продуктів, а також дослідницьких ініціатив, можуть стати реальністю вже сьогодні.
Утім, є ще одна проблема, яка майже не потрапляє в дискусії про майбутнє університетів. Ми досить добре навчилися рахувати вступників, студентів, викладачів, освітні програми та наукові публікації. Однак значно гірше розуміємо, що відбувається з результатами цих інвестицій через 5 чи 10 років. Чи залишається випускник частиною української економіки або наукової спільноти? Чи створює робочі місця, розвиває технології, допомагає громадам? І чи може університет підтримувати цей зв'язок із людиною після отримання диплома не лише як із потенційним донором чи роботодавцем для майбутніх студентів?
Автори звіту зазначають, що міжнародна статистика все ще не в повній мірі відображає довгострокові траєкторії студентів як під час навчання, так і після його завершення. Це стосується питань, таких як перерви у навчанні, тривалість отримання диплома, а також переваги та можливості, які вища освіта може надати, зокрема в аспектах працевлаштування, доходів, здоров'я та інших сферах. Наразі доступні лише дані з національних досліджень.
Ця тема є надзвичайно важливою для України. Ми постійно аналізуємо, скільки студентів навчається в наших навчальних закладах і скільки університетів необхідно. Проте, чи не було б доцільніше запитати про те, яку роль ці освітні установи зіграють у майбутньому розвитку нашої країни? Можливо, варто почати оцінювати їхню ефективність не лише за кількістю випускників, а й за тим, яку частину людського капіталу вони здатні зберегти, повернути або залучити для підвищення добробуту України?
Звичайно, було б помилкою вимірювати успіх університету кількістю випускників, які фізично залишилися в Україні. Так ми лише створили б новий адміністративний показник, який не враховує ні війни, ні ринку праці, ні свободи людини обирати своє майбутнє. Український науковець, який працює в провідній світовій лабораторії, може зробити для України не менше, ніж його колега у Львові чи Києві. Однак за однієї умови -- якщо між ним та українською науковою і економічною системою зберігаються реальні зв'язки. Тому йдеться не про контроль над випускниками, а про іншу логіку оцінювання результатів освіти.
Звіт ЮНЕСКО не надає чіткої моделі університету майбутнього. Він демонструє, що вища освіта перетворюється на глобальну систему, в якій країни мають різні ресурси на старті. Україна, напевно, не зможе змагатися з кількістю молоді, проте може досягти успіху завдяки якості навчання, силі академічних спільнот і здатності підтримувати зв'язок з українцями за кордоном. Можливо, саме в цьому аспекті варто переосмислити наше ставлення.
#
